За життя мені якось багато доводилося стикатися зі злом... Різним. Зі звичайним побутовим хамством, з неочікуваними підступами інших людей, з поганою долею і справжньою містикою. Але завжди в тому відшуковувалася хоч якась логіка. Ну чи там – принаймі в це вірилося. Навіть тоді, коли внаслідок бездумності нашого попереднього горе-президента на голови моїх земляків рухнув бойовий літак – на авіашоу у Львові. Правда тоді таки легше було – все ж-таки це було не у мене вдома, з Тернополя там постраждала тільки одна родина, хоч і теж по жахливому – сім’я виявилася розділеною навпіл – загинула дружина і син, а інший син з татом залишилися, дружина навіть встигла в останній момент переглянутися з чоловіком. Але тоді не було такого непередбачуваного і загрозливого горя – такого, що може не розбираючи зачепити кожного. Був просто випадок. Хай і нещасний. 

Цього разу не так. Тепер – інакше. Коли смерть приходить до тебе у вигляді інфекційної хвороби, від якої в принципі немає захисту, ти вже не знаєш, де тобі шукати прихистку. Чи то – вдома, а чи то навпаки – йти до людей? Вдома безпечніше... А раптом не встигнеш покликати на допомогу? Серед людей спокійніше – а раптом від них підхопиш ще якесь ускладнення? Страшно все це.. Чимдуж бігти в лікарню? Там черги й черги, та лікарі й самі не знають, від чого мають лікувати. Кажуть: самолікування зашкодило – але чи це так? Що ж робити в таких умовах, як тільки не лікуватися самотужки? Хіба може завантажений лікар в поліклініці, якому на огляд пацієнта відводиться в середньому 10хв., ну чи там максимум – 30-ть, порадити щось більше від того, що ти сам зможеш десь почути чи взнати?

Справедливості заради правда треба відмітити, що саму хворобу лікарі розпізнали вчасно – ми ще навіть не знали, що сталося, як всі школи Тернополя перевели на карантин а в місті оголосили епідемію. Здається, це було ще 21 жовтня. Гірше інше – що так і не сказали, що ж робити. Не вина лікарів – вина нашої системи охорони здоров’я. Я і сам перехворів, навіть не встигнувши сходити в поліклініку, чи запитатися у когось поради. Зранку на роботі керівник служби сказав про епідемію в місті і сказав кожному, хто відчуває себе хворим, негайно йти додому. А десь біля обіду я й сам відчув, що зі мною щось не так. Ні, хворим себе не відчував – принаймі настільки, щоб йти додому. Тим більше, що буквально якийсь тиждень-другий перед тим вже перехворів грипом. Тоді все було просто й зрозуміло – підвищена температура. Багато чхав. Відчував себе мовби трохи як під кайфом – так завжди буває на початку захворювання. А що тоді ще було досить тепло, а вдома в батьків була якась робота, то й переніс хворобу легко, на ногах – благо, що тоді вона якраз на вихідні попала.

Цього разу було не так. Власне кажучи – я й хвороби-то ніби й не відчув. Просто щось змінилося. Тому спокійно відсидів до кінця робочого дня, потім вдома ввечері ще щось робив, навіть ще щось друкував на комп’ютері. І вже аж коли лягав спати – відчув що таки хворий. Але зранку як нічого й не бувало, спокійно пішов на роботу – температури, здається, не було, ні кашлю, ні нежиті, нічого, тільки слабість якась. А вже там, за годину-другу, подумав – ні, таки мабуть пора додому. Яка вже там поліклініка? Я би туди просто не дійшов. А якщо би й дійшов – то не висидів би 2-х годинну чергу. Ще й зібрався було спочатку пішки йти, але вже по дорозі відчув, що мабуть не дійду. Швидко сів на тролейбус, і вже нікуди не заходячи, ні в аптеку, ні в магазин, чимдуж побіг додому – скоріше в ліжечко. Проспав весь робочий день – до п’ятої вечора і тільки тоді зміг піднятися, щоб хоч якось дошкутильгати до аптеки і купити собі хоч якогось там Колдрексу. Так на ньому й протримався кілька днів. Хоча по-великому рахунку хворів ще тиждень – і кашель, і біль у горлі згодом таки прийшли, хоч і невчасно якось, вже після всього.

Мені, можна сказати, мабуть пощастило. Здається викарабкався, і здається з мінімальними втратами для себе – якщо не рахувати сотню-другу на таблетки. В поліклініку пізніше таки сходив – про всяк випадок. Лікарка послухала легені, виписала щось від горла – ото й уся допомога. Але й на цьому спасибі. А що більше вона може зробити, якщо в неї за дверима ще десяток людей чекає, а в мене вже ні температури, ні інших симптомів немає? Виздоровів – ото й слава Богу, а чим хворів – яке це вже має значення? І так ради того 5-ти хвилинного прийому мені довелося більш як дві години в черзі висидіти! І це я потрапив в результаті в кабінет лікаря вже фактично пів шостої, коли за графіком вона вже мала йти додому, а черга в коридорі все-ще немаленька залишалася. До якої години довелося сидіти їй – я вже навіть собі й не уявляю.

За ці дні хвороби в місто майже не виходив – тупо просидів на квартирі. Ото тільки хіба що в магазин за продуктами, в аптеку за „допінгом” і в поліклініку. Кажуть так і треба. Місто вразило незвичним спокоєм і пусткою. Студентів немає, маршрутки напівпорожні. Багато людей в масках – як не дивно, страх дуже швидко знімає усі можливі комплекси. Тільки дивно усе це – щось не віриться ні в який там свинячий грип – здається то просто знайшли цапа-відбувайла, щоб було на кого все списати – інакше й далі довелося б причину шукати, а лабораторій віросулогічних своїх практично немає. А людям щось сказати треба. Та й географія поширення хвороби якась дивна. Чому саме Тернопіль? Область не прикордонна, по кількості заробітчан напевно теж не перше місце посідає – на Львівщині чи Закарпатті їх мабуть таки побільше нашого буде. А ось для того, щоб штучно поширити якийсь штамп вірусної інфекції – якраз те, що треба – саме серце західної України, перехрестя всіх шляхів. Ні, не припущення навіть, просто думки вголос – надто вже великі гроші в усій цій історії прокрутилися, фармацевтичні компанії давно таких прибутків не отримували... Жаль, що в нас практично немає держави, що немає служби безпеки, немає слідчих органів, які могли б пропрацювати про всяк випадок такі версії. На майбутнє – все ж безпека держави. А то що будемо робити наступного разу, якщо якесь там чергове швейцарське „Тамі-Флю” невчасно надійде? 

В загальному ж уся ця історія дуже явно висвітлила дві речі. По-перше – таки явну організованість органів влади всіх рівнів, навіть не чекав – все ж на мій погляд намагалися зробити все, що можливо. А по-друге – таку ж явну кризу вітчизняної системи охорони здоров’я – інформації ніякої немає, що робити – невідомо, в поліклініку пробитися неможливо, лікарів не вистачає, отримують вони мізерну зарплату, за яку їм і так пам’ятник ставити треба, а більше звернутися хворому зовсім немає до кого. Вже, як на мене, хоч би якісь приватні центри були, щоб там хоч якусь платну консультацію отримати, чи що? А так весь удар епідемії на себе фактично прийняли аптеки і фармацевти, на свій страх і ризик пропонуючи людям свої препарати. Звичайно заробили вони на тому непогано, але це була фактично єдина і реальна допомога в такій ситуації. Краще вже так, ніж ніяк – відсутність препаратів ще гірше. 

Кажуть було й таке, але Тернопіль, здається, цього майже не відчув, принаймі на початках епідемії. А то зв’язувався зі знайомими з Червонограду – так в них навіть лимони розкупили. А тут ще й Турчинов пропонує перестати людям антивірусні препарати продавати. Молодець – нічого не скажеш! Гарна допомога. Він сам-то хоч раз в житті пробував цю чергу в поліклініці висидіти за тим рецептом? Ще й будучи хворим? Чи ні? В чергах не стоїть, пішки не ходить – все мерседесами їздить, куди ж там йому до життя свого народу? Я вже й не кажу про те, що антивірусні препарати ефективні на початку захворювання, або як засіб профілактики, а не на другий-третій день хвороби. Мені-от ще пощастило – я захворів ще на початку епідемії і амізон принаймі купив без проблем. Що би робив інакше – навіть і не знаю, навряд чи став би спеціально ради того ризикувати залишками свого здоров’я в поліклініці.

Ну і ще одну проблему висвітлила уся ця історія – нестачу елементарних медичних знань у нас з вами. Взнавали все заднім числом, від знайомих і з Інтернету, замість того, щоб бути наперед готовим до такого. Може варто основи медицини в школах і ВУЗ-ах викладати, може – якісь медичні вісники безкоштовні випускати чи роздавати? Може – роз’яснювальну роботу проводити? Звичайно лікарі в цьому не зацікавлені, їм зручніше вважати так, як це пише в підручнику клінічної психології – що ідеальний пацієнт абсолютно нічого не має тямити в медицині. Але чи дійсно це так? З точки зору цього самого пацієнта, а не з точки зору медичного чиновника? Враховуючи його право на важливу для нього інформацію, його право на життя?

І що ж тепер? Живемо в світі, в якому хочемо бачити хоч якусь логіку. Завжди віримо, що біда нас обійде. Когось може обійшла й цього разу, а когось – ні. І чим це пояснити – не знаю, тут вже ніяка віра в містику не допоможе. Тернопільська область – напевно найбільш віруюча в Україні. В кожному селі є своя церква, а то й дві-три. На кожному перехресті – каплички, присвячені Матері Божій. Не знаю, допомогло це цього разу, а чи ні? Раніше мені завжди здавалося, що Тернопільщина – найбезпечніше місце для життя в Україні. А то й в світі. Але що казати тепер – вже навіть й не знаю. Бо що робити тоді, коли й Бог не захистить тебе? В кого тоді ще просити допомоги? Не про чудо кажу, про знання і вміння жити...


Ігор Лубківський.

02 листопада 2009р.
м. Тернопіль