На День Народження Юлії Тимошенко
Взагалі-то, я завжди відносився до Юлії Володимирівни принаймні з повагою. Навіть не пригадаю, де і коли я вперше про неї почув, але що раніше за Ющенка - то це я можу сказати напевне. Чи то у друзів, які були активістами "Україна без Кучми", чи то ще десь... Але чорняву жінку з втомленим поглядом я запам'ятав твердо, хоч і практично не цікавився тоді політикою. Для мене важливіше було здати сесію, наприклад, або купити ту чи іншу книжку, або ж написати працю з історії фантастики. Таку працю, я до речі, написав, треба буде пошукати в архівах - "Спадкоємці Нової Хвилі", якраз по кіберпанку, про який справа йшла у попередньому роздумі.
Однак по-справжньому прихильно до Юлії Тимошенко я став відноситись, певне, після Майдану. По-перше, тоді я побачив її, хоч і здаля, але вживу. Це для мене дуже важливо, бо я не сприймаю як живих людей, яких бачу тільки по телевізору. Для мене Кучма, Янукович, Кушнарьов, Ахмєтов - це просто образи з "чортового гуркотила" (як я іноді жартома називаю телевізор), схожі на героїв телесеріалу з роману Джонатана Летема "Амнезія Муна". А Юлія Володимирівна для мене - жива людина, бо по-перше, я її бачив вживу, бачив її запал, сяйво, яке лилось з її очей (це, до речі, не стільки суб'єктивне спостереження, скільки чиста психологія. Світлі особистості завжди так впливають на людей. Коли глядач дивиться на них, то найперше він помічає очі, так от у випадку щирості промови між кожним глядачем та промовцем утворюється резонанс енергії. Лихий промовець цю енергію відбирає. А світлий підсилює. Можливо, саме цим ефектом можна пояснити феномен Майдану. Його вперше описав не я, а Роберт Сілверберг в романі "Замок Лорда Валентина"), а по-друге, вона веде себе як жива людина, без зайвих реверансів, картинних фраз та тріскотливого словоблуддя. Все, що вона говорить, може бути серйозним, сухим, схожим на офіційну промову, але виголошує вона все це живою мовою, як єдине ціле. Чомусь коли я вперше почув промову Юлії Володимирівни, мені згадався роман Хайнлайна "Подвійна зірка". Так от там герой, Лоуренс Сміт, повинен зіграти роль політика, якого отруїли політичні супротивники. І він каже: перше, що видає двійника - це заздалегідь написана та прочитана по бумажці промова. Юлія Володимирівна завжди говорила без бумажки, хіба що піддивлялась за довідниковими даними. Вже цим вона мене покорила. Ну, а потім відомі всім події - валькирія Помаранчевої Революції, потім прем'єрство, практично всім відомі факти. Зосереджусь на своєму суто суб'єктивному сприйнятті.
Перше. Юлія Володимирівні - не ікона, і не лубок. Все, що було в її долі - все було. І не досить чесний період 90-х, і робота у Лазаренка, і тюрма, і опозиція, і все що завгодно. Все це я приймаю так, як воно і було. Це закономірні етапи становлення особистості в політиці. Так часто буває, що людина, яка прийшла заробляти гроші, на якомусь етапі для себе починають розуміти, що є щось поза грошима. Тому в цьому сенсі Юлія Тимошенко для мене навіть має більший авторитет як людина, яка була в тому середовищі, і знайшла в собі прагнення чогось більшого і намагається це реалізувати. В цьому сенсі зразу згадується Махасаматман з роману Желязни "Князь світла". Той теж на початку був шахраєм та лицеміром. Але став Буддою.
Друге. Юлія Володимирівна до певної міри є символом нашого суспільства. Вона така, якими хоче себе бачити практично кожен. І кожен знаходить в ній те, що йому подобається найбільше. Для одних вона символізує мати. Для інших - кохану жінку. Для ще інших - розумний та мудрий політик. Для ще інших - зразок стилю та смаку. Такі люди дуже рідко зустрічаються, і завжди є або лідерами нації, або їх героями. Ну хоча б Евіту Перон можна згадати, хоча це в Аргентині було. Або англійську королеву Вікторію. Теж, до речі, випадок всенародного кохання.
Третє. Головною своєю рисою в політиці Юлія Володимирівна поставила почуття, серце, кохання. Це шкідливо і зайве для країни з усталеною демократією, але для країни, яка прагне знайти свою ідентичність - це найкращий спосіб віднайти центр об'єднання. Навколо особистості. З цієї точки зору честолюбність Юлії Володимирівни навіть швидше чеснота, ніж вада. Вона дійсно прагне, сильно прагне влади. Але не для того, щоб щось украсти чи там, задовольнити жадобу влади. Вона хоче набагато більшого, вона хоче залишитись в історії України як Постать з великої літери. Тому що б вона не робила, вона робитиме це з думкою "а як це сприйме народ", бо насамперед бажає залишитись в народній пам'яті. Навіть вдягається вона стильно не для того, щоб похизуватись, а щоб бути саме - обличчям країни, щоб подобатись оточуючим, щоб подобатись народу не стільки своїми промовами, скільки як особистість, така, як вона є. Це все видно з її поведінки.
Мабуть, саме тому я її підтримую. Ну, а політичні причини її підтримки складуть не один роздум, бо тут і економіка і політика і решта усього. Якось потім. Головне, що це буде День Народження Юлії Володимирівни Тимошенко. Насамперед людини. Однієї зі справжньої еліти нашої країни. Або просто - день народження Юлі. Все одно зрозуміють всі...
Зміст
| Нагору Читати коментарі (1)
Усього коментарів:
1
Коментував:  ГорАн |
18.03.07 |
Здорово!
Отлично!
Согласен! |
