Кілька думок про просвітницькі ілюзії. Наразі читаю дослідження американської авторки Патрісії Херліхі «Одеса. Історія 1794-1914». Там є, звісно, розділ і про 5-го герцога Рішел’йо (у нас, правда, його пишуть «Рішел’є», а мені хочеться, щоб змістовність його прізвища була наявна – у французькій вимові це звучить, як щось середнє між Рішел’ю або “Рішел’йо” і означає «багате місце»), це той самий, що був «градоначальником» в Одесі з 1803 по 1814 рік. А ще це мій улюблений історичний персонаж, можна сказати «герой серця». Абсолютно незвичайна людина за своїми моральними якостями, шляхетність якої визивала подив, захоплення і щиру любов, але і заздрість, і повне неприйняття з боку його політичних опонентів, бо здається інших він не мав. Читаю про нього наступне «Inspired by enlightened principles, confident in the value of clear thought, eager to experiment and reform, Richelieu thus helped impart both physical and cultural form to the new city of Odessa» ( у моєму перекладі: “Рішел’йо, якого надихали принципи Просвітництва і який був впевнений у цінності ясної думки та заповзятий до експерименту та реформ, став, таким чином, тією людиною, яка допомогла юній Одесі набути фізичної та культурної форми”). Думка вірна і глибока, бо хіба не через брак зрілої просвітницької ідеології в російському суспільстві, не через брак людей, які б були так само віддані тим принципам Просвітництва, як і знаний герцог, ми не маємо і сьогодні ані традицій політичної культури, ані смаку до форми в усіх сенсах, не набули вміння відтворювати бажану форму, бо ми є безформне, «безстандартне» суспільство, суспільство, що низенько сидить, далеченько не бачить? Чи не є це наш найгірший спадок, що ми отримали його від свого «старшого», чи, насправді-то, молодшого «брата», під яким і навчилися так сумно сидіти впродовж останніх 300 з гаком років? І все ж-таки я лишаюся стійким опонентом до цієї просвітницької ідеології, і один зі своїх попередніх виступів на цьому сайті присвятила заклику до відмови від всіх пережитків Просвітництва в нашому духовному житті.

 

Як же так? Що це за протиріччя? Мені здається, що з того буде цікава тема, яка ще на крок наблизить нас до того розуміння, чи до того «комплексу питань», який бентежить мене вже давно, а от як підступитись до нього – не знаю, ще не маю сміливості, або не набула належної висоти. Всі свої публікації я намагаюся пристосувати до того, щоб наприкінці, тобто нарешті, вийти на ту розмову, на ту ціль, яка мерехтить більшою мірою поки що у моїй підсвідомості, але настирливо вже проситься назовні, до світла розсудливого логосу. Отже в цій статті йтиметься про дихотомію форми та змісту, або простіше, про нерозривне з’єднання форми та змісту, яке людство намагається роз’єднати, щоб зрозуміти суть речей. Натомість це розривання відводить нас все далі від реальності тих самих речей, які ми так наполегливо хочемо зрозуміти. Однозначно праві лише ті даоські монахи, що мовчать про суть Дао, а як хто хоче про це розповісти, тобто роз’єднати словом, то він, напевно, нічого не знає про Дао. Отже, хоч я і розумію, що про Дао або все або нічого, але відчуваю, що говорити все ж треба, бо і Господь відкрився не через мовчання, а через Логос, хоча Його сутність ще заповітніша, ніж Дао.

 

Отже, приймемо як аксіому, що людство все своє існування намагається розчленити дійсність заради розуміння її. Давні греки почали це робити, бо, як зауважив Маркс, чи то був Енгельс – бачте, вже забула, - були «ідеальні «діти» психологічно, і були настільки переконливі та чарівні в своїх досягненнях, що вся західна культура ще й досі перебуває під тим впливом. Ми всі більш менш засвоїли саме від греків, що якщо хочеш щось зрозуміти, то треба зробити розтин, тобто аналіз. А вже потім, - так, так, - синтез. Зашити те, що було розтято, грубими нитками, як патологоанатом. Вибачте за брутальне порівняння. Так людство жило у своєму дитячому стані, і не дуже журилося, що не все так добре у них з тими розтинами виходило, аж поки Господь не вирішив, що пора дорослішати, і віддав нам Сина. Ми зробили те єдине, що вміли. Щоб зрозуміти, ми розп’яли Його. Звісно, це я метафорично говорю, бо розп’яли начебто, зовсім не для того, щоб зрозуміти, а щоб не мішався розуміти те, що й без Нього, здавалось, було ясно. Так вийшло, що Його зрозуміли після того, як розп’яли. Принаймні подумки зрозуміли, буцімто зрозуміли, бо ж зробили синтез Його вчення (не апостоли, а саме ми - всі, хто не був з Ним і особливої міри Духа не прийняв для розуміння і проповідання). І перша ідея, яка в тому синтезі замайоріла, була ідея про Царство Боже тут і тепер, яке може дорівнювати якійсь з земних імперій. Тобто християнська імперія. Тобто Другий Рим. За Другим, звісно, Третій, а четвертому, чомусь, «не бувать». Ну, не «бувать», так не «бувать». Най всім таким «Римам» грець. Але я не про то наразі. А про «чарівність», звабливість форми, а вельми, коли не мішається той докучливий зміст з нею.

 

Саме римляни були найталановитішими учнями греків, а хто перейняв естафету розуміння та володіння формою далі? Римські папи недаремно зробили ставку на франків у протистоянні першого Риму Константинополю – другому Риму. Те протистояння двох могутніх владних традицій почалося, по-справжньому, по-серйозному, в 9 столітті коли з’явився той, кого можна було зробити імператором відродженої в «християнському» дусі Римської Імперії – Карл Великий – Carolus Magnus, часто його називають просто «Шарлемань». Правитель франків був надзвичайно чутливим до форми, геніальним, як і ті римські папи, що просували ідею «духовної» імперії і коронували його врешті-решт імператором, щоб під захистом його військового генія володіти тою «духовністю» самим. Цікаво, що Священна Римська Імперія Германської нації, як вона стала згодом йменуватися, почалася з франками і з ними ж закінчилася при Наполеоні, коли остаточно виродилася у вигляді безсилих австрійських імператорів, яких він і «розвінчав», так би мовити, готуючи себе як нове втілення тієї ж самої зловісної ідеї. Отже, не витрачаючи довго часу на інші докази, я намагаюся просунути думку, що саме Франція є традиційним носієм філософської ідеї ідеальної форми. Невипадково, всі суспільні, філософські та естетичні течії зароджувалися саме там, або проходили своє випробування судом знавців, які розумілися на формі – від теології і суспільствознавства до мистецтва та моди. Я, звісно, дещо спрощую та спрямляю процеси, але вважаю, що не переходжу ще межі дійсності, бо у мене напоготові є і міра хаосу, яким я збираюся скоро весь цей формальний аналіз забарвити і привести до ладу. Зрозумійте мене, панове, правильно, будь ласка. Я дуже схвально ставлюся до французів і обожнюю їхнє почуття форми, нам би таке, але вже не судилося! Я намагаюся при тому зазирнути у провалля, де на нас всіх чатують зовсім до нас всіх неласкаві сили. І спокуса форми – це одне із знарядь, яке потужно використовується тими силами.

 

От і про Наполеона надарма пишуть, що він мав те, чого не мав жоден государ до нього, а може і після нього – здатність до вірного, тверезого розрахунку. Це і є володіння формою. Формою війни в його випадку. Він знав не тільки свої гармати, як професійний артилерист, а він знав людську природу і грав на всіх темних і явних струнах жіночих і чоловічих душ однаково добре. А тепер настав часу підпустити хаосу, трошки «інь» в наше досі ясне, як небо влітку, «янь». А він – хаос ситуації - полягає в тому, що форма має певні градації, щодо змісту – я не впевнена, що зміст можна розглядати так само, як і форму. Так от, з точки зору нижчої градації вищий за неї ступінь вже здається володінням Дао. А то ще ніяке не Дао, а просто вищий за твій ступінь володіння формою. Тут треба поміркувати, бо може є правда в тому, що намагаючись оволодіти змістом, ми лише тягнемося до все вищих рівнів форми. І почалося це все в …3-му розділі книги Буття, з всім відомої ситуації в Едемському саду.

 

Але наразі продовжу мій приклад про Наполеона. Давнім германцям –скандинавам, котрі в воєнному успіхові своїх ватажків вбачали присутність Дао, хоч називали це не Дао, а , скажімо, любов Одіна, Наполеон вважався би супер-носієм Дао, носієм цілісності душі, яка дарує удачу. Він таким вважався навіть і не давнім германцям, і не тільки германцям. Але це тільки «аберація свідомості», незнання того факту, що хибне сприйняття непересічної особистості часто пояснюється градацією володіння формою, схилянням нижчого по формі перед вищим, тільки й того. Ніяким носієм Дао Наполеон не був.

 

А ось цікаве питання, хоч і не буду тепер його розглядати, - як розрізнити між справжнім «носієм Дао» і підробленим? Скажу тільки, що відповідь в мені самому. Як виросту за межі захоплення формою, так і побачу різницю, хоча є і формальний покажчик! Який не скажу. Вірніше, скажу, але не тепер, бо відійду далеко від теми. Толстой Лев Миколайович знав про цю аберацію і намагався у «Війні та мирі» розв’язати ту ж саму проблему, здається, яку я намагаюся, незважаючи на Толстого, розв’язати для себе тепер, бо погляд Толстого, який він не є глибокий, а все ж лишив дещо «за дужками», так би мовити. Принаймні, для мене є ще щось в цій історичній ситуації, що вплітається в ланцюжок інших таких самих дій та положень, становлячи, таким чином, певну реальну міфологію, яка не з Просвітництва почалася, не Просвітництвом завершиться, але Просвітництво є гарною емблемою, чи символом для неї. Це міфологія тріумфальної форми, яка (міфологія) давно вже є нашим хлібом і нашою водою. Але від чого я відмовляюсь сама і, певно, хотіла б знайти тих, хто відмовляється також з тих самих причин, що і я, бо навіть не сама відмова важлива, а розуміння причин.

 

Тут додам ще лише одну деталь, бо аж проситься: що гарною емблемою і античного і теперішнього плазування перед формою як зримим архітектурним образом і формою як діяннями імператорів є «величний» образ Тріумфальної арки. Мама міа, насправді це просто жах. В Парижі вже три таких арки. Дві від епохи Наполеона, третя начебто до нього не стосується, але вписана гарненько на ту ж саму вісь – Єлисейські поля, Лувр, район Дефанс (де тримали оборону від пруссаків в 1870). І скажи, що дух Наполеона не бентежить нас всіх ще й сьогодні, бо всі кажуть, як гарно!! Супер форма.

 

Хтось скаже: «І чого вона причепилася до тієї форми? Ще й арки їй не подобаються, бач, яка параноя!». Може то і параноя, вам видніше, панове, але чому ж так сумно на світі, де повсюдно така краса? Чи може мені одній і сумно? Тепер нарешті про інше – про зміст, не про форму. Володіння змістом, яке вислизає з наших рук, тобто з нашої свідомості, це володіння мудрістю, як її розуміли давньоєврейські пророки. Не раціональними навичками чи якостями, а саме мудрістю від Бога, далі вже у Новому Заповіті ця мудрість названа «дурістю» для світу цього. Це кваліфікування мудрості як «дурості» означає повну неспроможність віку цього, або світу цього оволодіти тією мудрістю, бо вона є відразливою для тих, хто не є обраним нею. Саме так.

 

Знов повернуся до Толстого. Він намацав був відповідний образ мудрості, яка не від світу цього, і протистоїть етиці та естетиці Тріумфальних арок. Як відомо, це Платон Каратаєв – солдат, у минулому простий селянин, якого П’єр Безухов зустрів у полоні і котрий врятував П’єра буквально, тілесно, і відродив йому душу, що заплуталася у різноманітних «формах» раціональної псевдомудрості. Достоєвський намагався передати цю ж мудрість в образі вже не селянина, але князя Мишкіна. Його герой теж не від світу цього, світ кваліфікує його як ідіота. Теж виразно наголошено «неволодіння», нехтування формою. Гадаю, не перекручу істину, якщо скажу, що наш герцог Рішел’йо був таким самим носієм тієї самої мудрості, або ще точніше, і Мишкін, і Каратаєв, як персонажі вигадані, а Рішел’йо як реальна людина, мали в собі те, що Спаситель називав «добрим ґрунтом» для справжньої мудрості. Зовсім необов’язково бути зверху подібним до селянина, або мандрівного філософа, і зовнішньо негативно ставитись до форми, щоб, по-перше, бути людиною з високим, шляхетним серцем, а по-друге, і в зв’язку з першим, бути ненависним для носіїв мудрості віку цього, яка є, як я сподіваюся, ви вже здогадуєтеся, лише прагненням до все тонкішого, все химернішого, примхливішого володіння розумною, раціональною формою при повному недбанні про якості серця.

 

Чому я вирішила розрізнити між мудрістю та «добрим ґрунтом» до неї, - бо в Новому Заповіті ця мудрість від Бога зовсім не є людською здібністю. Це є природа Бога, яку тільки Він Сам може вложити в нас, правда, за нашим бажанням. А ми можемо мати до того добрий ґрунт, або не мати і того. Серце багато що значить, але мати природу Бога – Дух Христа, або Святий Дух в нас – це не є даниною від народження, як добре і шляхетне серце. Отже кажуть, одеський герцог був прихильником ідей Просвітництва. Я йому легко вибачаю плекання ілюзій щодо «ясних думок, реформ та переможної моці експерименту», хоч інші історики пишуть про нього, що він навпаки не захоплювався експериментами, а давав багато волі всьому бути, як воно само буде. Не знаю, хто прав, хто тут збрехав про дюків звичай, але все стало на своє місце в його житті зовсім не тому, що «вчення Просвітництва всесильне, бо воно вірне». А тому, що він, не замислюючись над тим, був вірним собі, своїй честі, був людиною одного вибору, тобто був вірним, не роздвоювався в собі, шукав, не того, як вижити і заробити грошенят, а шукав, як виконати свій обов’язок і зберегти свою душу неушкодженою, не шукав, як взяти гору над кимсь, а піклувався про відповідність свого сумління перед своїм, як тепер би сказали, супер-его, тобто перед Богом в середині самого себе. Тобто мав духовні пріоритети і мав духовну силу ці пріоритети відстоювати в своєму житті, бо мати принципи і прожити життя в згоді з ними – це досягнення не кожному до снаги. Це і є володіння суттю буття.

 

Недаремно вони з Наполеоном не могли бути на одній стороні. Правда в тому, що з дюком мало кому було по дорозі. Він був занадто шляхетним. Два рази король призивав його рятувати Вітчизну вже після повалення Наполеона, в ранзі прем’єр міністра Франції, і обидва рази вороги не давали йому робити його справу, звинувачували, зраджували і зводили наклепи. Брудну політику не в нашому поколінні придумали люди, вона така була завжди, є вона серед церковнослужителів, серед королів, серед теперішніх вітчизняних «опікунів народу», серед будь кого, де люди самі вирішують, ким вони будуть, і яку роль їм грати в житті. Те, що дюк був напрочуд розумна людина, лише підсилило його можливості, але і ускладнило і скоротило йому віку – це напевно, але не стільки цей розум створив йому такий успіх в віках, таку щиру шану, скільки його шляхетне серце. Ось я про що. «.Хто повірив почутому від нас, і кому відкрилося рамено Господнє?», як написано у давньоєврейського пророка (Іс.53:1 у пер.О.Гижі).

 

Сумно казати про це, але хоч розуміння цих речей і недалеко від кожного із нас, але мудрість Божа так само виняткова річ сьогодні, як і вчора, як і в давнину. І все-то ми шукаємо її, але не там, боюся, бо вивчити такі речі як честь і гідність, неможливо навіть в найліпшій школі, навіть в такій, що заснована самим герцогом Рішел’є, чи як я його пишу – «Рішел’йо». Що ж до володіння формою, доведеться нам-таки навчитися трошки і тому, якщо хочемо не лише вижити, а й процвісти. Але треба пам’ятати про пріоритети. Наші політики не тому не Рішел’йо, що не мають його знань і широти поглядів, не володіють формою, як він володів, а тому, що не володіють ключами до сутті буття, якими він володів. Наші сьогоднішні, як і вчорашні і торішні, нещирі перед собою, дрібні душею, нешляхетні. А цьому горю швиденько не допоможеш, не виправиш. У нас взагалі немає часу йти до добробуту, як європейські народи йшли, – тим нецарським, насправді, шляхом, шляхом оволодіння формою. У нас зате є час і шанс вирішити свою долю на царській дорозі і при царській брамі (нагадую, це та, котра вузенька, через яку пролізати як в голкове вушко). Як тільки народ перевершить, перевищить свою, так звану, «еліту» в здобутті мудрості від Бога, як все почне виправлятися. Але це залежить від серця народного. А воно… різне, ох, яке ж різне. Які переможуть – лихі, підступні, ледачі та легковажні, необережні, чи щирі, уважні до правди, честі та шляхетні? Нікому невідомо, як тільки Богу.

 

Що можна зробити? Звісно, молитись про надання натхнення та підкріплення у вигляді нового покоління, яке приходить до нас бозна звідки. Хай би приходили такі, як мій герой. Важко їм таким жити серед нас, але вийти до світла зможемо тільки через їхню присутність в нашому середовищі. Бо, незважаючи на весь хаос, ще ніхто не відміняв ієрархію рівнів і градацій. А проста і неділима мудрість Божа перевищує всі ступені володіння формою і гарантує успіх, бо звідти, де вона сидить, таке далеко видно. Дається ж вона чистим серцем, не я сказала. Таке-от моє селянське «Дао», або «новітня готика».

Nik:
Ваш E-Mail:
Коментар:
HTML-теги вирізаються!!!
* Введите защитный код из символов, отображенных в виде изображения. Если вы не можете прочитать код с изображения, нажмите на изображение для генерации нового вида кода.