Нова ідеологія, або чи стане солідаризм...? Частина ІV. Влада та методи її досягнення.

Автор: Лубківський Ігор Додано: 2007-03-03 23:02:20

Версія для друку Закачати статтю

ІV. Влада та методи її досягнення.

Проте говорячи про політику неможливо не сказати і про владу – адже саме її здобуття вважається чи не основною ціллю політика чи політичної партії. Проте ще й досі чіткого визначення що саме це таке і навіщо вона потрібна так і не існує. Але якщо політологія і справді утруднюється відповісти на це запитання, то для себе тепер ми вже напевно все-таки змогли би хоч в якійсь мірі заповнити цей пробіл, бо для кожного з нас влада – це здатність щось зробити, знання і вміння досягнути того, чого хочеш, з мінімально затраченою при цьому кількістю зусиль. Проблема ж виникає в тому, що людина – соціальна істота і далеко не все може здійснити самостійно, а тому здебільшого й справді просто не може існувати без інших. А раз так – то значна частина реалізації її бажань залежить вже не тільки від неї самої, а й від інших людей. І ось саме через це і виникають перші проблеми. По-перше – в тому, що завжди існує якась частина тих, хто постійно хоче жити за рахунок інших, а по-друге – в тому, що й справді навіть сама незалежна і самостійна людина далеко не всього може досягнути одними тільки власними силами – іноді їй і справді потрібна чиясь допомога.

 І ось саме тоді перший тип людей і хоче скористатися такою можливістю використати інших задля власної вигоди. Саме через це зразу ж виникає перша ж необхідність в існуванні держави – як суспільного механізму, що регулював би відносини між окремими громадянами та який би вирішував ті їхні спільні проблеми, розв’язати які кожен з них самостійно не здатний. Але навіть за таких умов, навіть якщо держава бере на себе такі функції регуляції відносин між її громадянами, навіть тоді це ще не гарантує того, що одні не захочуть скористатися іншими – тільки й того, що тепер це вже будуть ті, які мають якусь приналежність до державної влади. І якщо раніше ми вже говорили про теократичні ієрархічні системи влади минулого, то в більшій чи меншій мірі вони завжди зводилися саме до цього – (тео)логічного обґрунтування права одних на те, щоб використовувати інших, владарювати над ними. Це вважалося логічним і справедливим, і чим більш вдало і з меншою загрозою поганих наслідків для себе це вдавалося – тим краще. Але чи повинен взагалі існувати цей розподіл суспільства на „кращих” і „гірших” за будь-ким критерієм – про яку саме систему влади чи побудови суспільства не йшлося би? Сучасна цивілізація шляхом довгих пошуків і розчарувань прийшла до визнання вроджених природних прав людини, визнання рівності усіх від самого народження.

 Звичайно в значній мірі це сталося під впливом подій ХХ ст., навіть внаслідок певного шоку від наслідків цих подій, але й раніше такі прагнення до рівності та братерства відповідали бажанням багатьох, знаходячи свої відзвуки в працях тих чи інших філософів чи релігійних діячів. До того ж будь-який розкол суспільства за будь-якою ознакою завжди буде призводити до існування якоїсь частини невдоволених громадян, до поступового накопичення їхнього невдоволення та відповідно до наступних вивержень і революцій всередині держав, та війн поміж ними, чого вже й так було більш ніж достатньо в історії земної цивілізації, аж до загрози її повного знищення внаслідок глобальної війни чи природних катаклізмів. А тому тепер в наших пошуках побудови нового справедливого суспільства здавалося би зовсім безглуздим відмовитися від цих ідей рівності, з такими зусиллями вистражданих людством за останні 2000-і або й більше років, та почати будувати нову державу зовсім відкинувши їх, узаконюючи тим самим принцип зверхності одних над іншими та створюючи передумови для нових майбутніх революційних потрясінь. Тим більше, що конкретно в нашій державі ніяких історично зумовлених причин для такого поділу суспільства якраз і немає – Україна давно вже втратила свою еліту і славетні роди, а її релігійні уявлення та національні традиції якраз якнайповніше відповідають саме демократичним принципам рівності усіх, не кажучи правда про вроджене бажання одних українців завжди виділитися за рахунок інших...

1. Політична влада та її цілі, якими вони є насправді...

Таким чином про будь-яку владу завжди можна говорити як про можливість здійснювати певні дії і досягати певних результатів – і з цієї точки зору будь-яку систему державної чи політичної влади можна розглядати як звичайну систему управління, яка може ефективно працювати лише при виконанні кількох наступних умов:

1) можливості сприйняття і оцінки інформації щодо стану як і зовнішнього, так і внутрішнього (включеного в склад самої системи) середовища;
2) наявності ефективного механізму аналізу цієї інформації – тобто можливості послідовного порівняння теперішнього стану середовища з попередніми, його відповідної оцінки та прогнозування тенденцій майбутнього розвитку;
3) можливості здійснювати певні вчинки, діяти – або пасивно реагувати на зміни зовнішнього світу, або самому здійснювати щось таке, що змінювало би його в бажану для тебе сторону;
4) можливості оцінки впливу своїх дій (вчинків) на розвиток ситуації – зворотній зв’язок; тобто отримання інформації про зміни стану середовища після нашого впливу на нього, відділення того, що стало наслідком наших вчинків від того, що є наслідком природнього розвитку подій, створення причинно-наслідкових зв’язків в наших уявленнях та наступного створення динамічної моделі світу та вчинків: зробили те – отримали на виході те, зробили інше – отримали інше;
5) аналіз нового стану ситуації і прийняття рішень – оцінка того, чи ми вже досягнули бажаного результату, чи ні, і що тепер робити далі – переконатися, що ми вже справді досягнули бажаного і припинити будь-які дії, продовжувати робити те ж саме чи змінювати поведінку, чи може навіть відмовитися від виконання поставлених завдань як від неможливих чи безперспективних.

Ну що ж - практично будь-яка державна структура спроможна забезпечити виконання усіх цих функцій. Певні проблеми, правда, виникають в неї з третім пунктом – можливістю впливу на своїх громадян, так як без цього вона не зможе виконувати більшість з поставлених перед нею завдань – але на крайній випадок для цього держава володіє цілою системою додаткових засобів впливу – не тільки тих, які створюють закони, але й судову систему, яка їх тлумачить і навіть цілу систему, призначену для їхнього примусового виконання – армію і міліцію, виконавчу службу і тюрми. Та про який би спосіб впливу держави на своїх громадян не йшлося б, але по великому рахунку ним є лише одне – їхня власна залежність від їхніх прагнень. Деякі з них є вродженими – як-от прагнення до свободи – саме тому ув’язнення ще й досьогодні залишається чи не єдиною реальною можливістю впливу на декого з нас, а деякі залежать від наших сьогочасних бажань. Тому розумна політика держави повинна полягати не стільки в застосуванні примусу, як в регуляції того, чого саме і скільки її громадяни можуть здобути для себе, тобто в використанні їхнього прагнення до чогось кращого, ніж завжди – наприклад просто заохочуючи їх для розвитку в якомусь цілком конкретному, бажаному для неї напрямку чи створюючи умови для розвитку певних, необхідних для неї, процесів.

В той же час говорячи про політичну владу в більш загальному сенсі, не можна не сказати і про прагнення народу. Але для нього навіть сама спроба виконати хоча би одне з вищенаведених завдань і то вже викликає серйозні проблеми – навіть просте отримання необхідної інформації, не кажучи вже про можливість організовано здійснювати ті чи інші вчинки. Саме тому для зрівноваження такого перекосу в бік держави і говорять про необхідність створення громадянського суспільства, необхідність існування опозиції, інтереси якої не співпадали би з інтересами існуючої влади, незалежну пресу та судову систему, наявність недержавної еліти, здатної провести повноцінний аналіз подій, що відбуваються, і донести їх до народу*, та ін. Але навіть володіючи таким арсеналом засобів сучасної демократичної системи, що з усього цього може здійснити народ? І якщо ним можна керувати, використовуючи його природні прагнення і бажання – бажання збудувати сім’ю, мати гідне житло і досягнути якогось успіху в житті, то для нього самого єдиним методом впливу на представників влади до цього часу залишається лише одне – їхній страх позбутися влади, страх бути не обраними. Страх, який сьогодні здебільшого призводить до далеко не найкращих наслідків – підтасування виборів, фальсифікацій, обману народу і купівлі депутатів. Звичайно, щоб уникнути всіх цих явно небезпечних наслідків, напевно треба було би якось позбутися його – але тоді ми ризикуємо втратити навіть цей слабкий елемент впливу народу на своїх чиновників і депутатів, а тому напевно доведеться замінити його чимось іншим, до того ж бажано більш дієвим і ефективним, так щоб мати можливість впливати як і на владу, так і через неї – на своє власне життя. Тоді що ми можемо запропонувати взамін – дострокові вибори? Чи може створити можливість швидкої заміни окремих з обраних депутатів тоді, коли вони вже не справляються зі своїми обов’язками?

Може й так – але ні одне, ні друге, не повинно зразу ж стати таким же покаранням через цей же страх, що тебе не оберуть, що ти залишишся ні з чим. Тому вже з цієї точки зору здається необхідним для початку хоча би відділити представників народу чи партій від професійних чиновників, а виборні посади від невиборних – гарантувати соціальний захист/місце роботи тим, кого не обирають, та надати можливість спокійно працювати всім іншим незалежно від їхніх політичних поглядів. І якщо виборні чиновники можуть підпорядковуватися одним законам обрання, то держслужбовці зовсім не обов’язково кожного разу повинні підлягати повній заміні. Відповідно і їхня діяльність не повинна залежати від сьогочасних змін політичної ситуації в країні, а має визначатися якимись нормами трудового законодавства, хай може навіть і трохи більш детальніше виписаними, ніж для рядових громадян. Можливо також, що в цьому випадку доведеться забезпечити якийсь додатковий механізм впливу на них – як і систему стимулювання, так і адміністративну відповідальність за погане виконання своїх обов’язків, чи може навіть якусь систему премій і штрафів, наприклад ввести залежність оплати праці від загального стану речей в державі, наприклад від рівня ВВП, мінімальної чи середньої зарплати, прожиткового мінімуму, рівня інфляції – і т.д. Все це, правда, так само можливо лише тоді, коли виконуються основні принципи сучасного демократичного суспільства – наявна вільна преса і доступна правдива статистична інформація, існує політична опозиція, громадські організації та недержавна еліта, здатна оцінити справжній стан справ в державі. До того ж важливим є навіть не те, наскільки саме народ має реальний вплив на владу, як те, наскільки цей вплив відповідає його прагненням, здається необхідним і справедливим. А це вже переходить в трохи іншу сферу відносин – сферу моралі і реальних традицій та культури даного народу, які і мали би визначати всю систему відносин в країні, і навіть служили би механізмом оцінки її ефективності і справедливості, особливо його судової системи, яка зараз непідзвітна фактично зовсім нікому. В усякому разі здається цілком логічним і необхідним впровадити відповідальність ЗМІ перед народом за недостовірність інформації (публікацію відвертої брехні чи компромату), та розділити судову владу на дві вітки для врегулювання відносин як між рівноправними суб’єктами, так і між тими, які знаходяться між собою в нерівних, підлеглих чи залежних відносинах.

 Проте навіть найбільша влада сама по собі не може бути кінцевою ціллю якогось процесу, швидше навіть навпаки – вона є лише можливістю досягнути чогось легшим, ніж зазвичай, шляхом – і не більше того. Ті ж цілі, досягненню яких і повинна служити здобута влада, повинна визначати саме ідеологія. І якщо в сфері державного будівництва ми можемо поки що обмежитися нашими уявлення про ідеологію саме як про механізм забезпечення успішного розвитку своїх громадян, то все-одно ще й досі так і не зрозуміло, що саме має бути кінцевою ціллю такого розвитку і як ми маємо знайти те, до чого і мали би прагнути, тобто якими вони мають стати в результаті і яким має стати їхнє життя? І навіть якщо повної відповіді на це запитання ми поки що й справді так і не маємо, то можливих варіантів тут всього два. Перше – це те, що можна придумати яку завгодно ціль розвитку держави – тільки щоб вона була достатньо привабливою для того щоб оволодіти масами. Але тоді ми цілком можемо повторити досвід Радянського Союзу чи гітлерівської Німеччини разом з усіма їхніми недоліками чи навіть наробити нових і навіть набагато ще страшніших помилок. А друге – це те, що напевно краще спочатку спробувати віднайти щось, що відповідало би нашим найкращим прагненням, або в будові інших, сучасних нам держав, або в попередньому досвіді людства, і вже потім намагатися створити щось своє саме для себе. Тобто якщо в першому випадку ми спочатку створюємо уявний образ позитивного майбутнього і вже потім впроваджуємо його в життя, то в другому навпаки – спочатку намагаємося зробити хоч щось необхідне, хай навіть саме мінімальне, вибираючи те, що нам найкраще підходить, з попереднього досвіду людства чи з досвіду інших держав, а вже потім на його основі поступово створюємо кінцевий образ того, до чого саме прагнемо і чого саме хочемо досягнути. Тобто насправді це вже більше схоже не так на уявне попереднє створення закінченого образу позитивного майбутнього, як це часто буває в процесі творчості, як на звичайну повсякденну роботу, і до того ж навіть не стільки на основі досвіду нашого власного минулого, як на основі минулого інших людей чи й навіть цілих держав. Проте справедливості заради треба відмітити, що в більшій чи меншій мірі і один, і другий варіанти розвитку при дещо різному підході до вирішення проблеми насправді є відображенням одного і того ж прагнення – а тому в результаті вони мали би утворювати гармонійне поєднання. Тоді, коли уявний видуманий образ не вдається реалізувати в практичне життя – ми просто змушені максимально наближати його до реальних умов, а тоді, коли пробуємо зробити щось нове базуючись на своєму чи чиємусь попередньому досвіді – все-одно рано чи пізно дійдемо до того, щоб створити такий же уявний образ нашого майбутнього – такого, яким ми його справді хочемо бачити. Тому в будь-якому разі нам доведеться зробити дві прості речі:

- відшукати якісь критерії оцінки правильності обраного шляху розвитку, які по великому рахунку завжди будуть або тими чи іншими моральними цінностями, або критеріями відповідності того, що ми отримуємо, образу заданого майбутнього;
- знайти якісь історичні аналогії та поглянути на досвід інших держав, який зміг би підказати нам що саме і як треба робити далі, чи як уникнути всіх можливих небезпек та помилок...

І якщо тепер, виходячи саме з цих позицій, спробувати узагальнити все, сказане нами раніше в попередніх розділах, то напевно можна було би виділити кілька основних складових:

1. Перш за все звичайно доведеться сказати, що будь-яка ціль не повинна досягатися таким методами, які знищують саму цю ціль. Наприклад не можна досягнути загального блага для всіх знищуючи чи принижуючи при цьому тих, хто мав би його якраз і прагнути – як це було при побудові комунізму, коли „залізною рукою” збиралися заганяти всіх в рай і винищували при цьому тих, хто цього не хотів, так що навіть якщо б ця ціль в результаті і була би досягнутою, то насолоджуватися нею вже було би просто нікому. Тому в цьому сенсі необхідна перевірка поставлених цілей в процесі їхнього досягнення – на відповідність того, чи це саме те, чого ми і хотіли, і щоб уникнути якихось інших можливих небезпек – наприклад хоча би навіть і просто заради того, щоб не помилитися в своєму виборі.

2. По-друге – сучасна система західної демократії в її теперішньому вигляді, попри всі свої недоліки, має проте одну важливу рису – законодавче закріплення прав людини аж до розвитку правової держави, так щоб забезпечити в ній панування верховенства права, а не закону. Різниця між обома цими підходами полягає в тому, що повинен існувати якийсь чинник, який визначає справедливість самих законів – наприклад мораль, релігія чи традиції.

3. По-третє – будь-яка система влади визнається демократичною та справедливою не просто тоді, коли в ній здійснюється принцип народовладдя, коли проводяться голосування, які визначають волю більшості, яка і приймається за основу як воля народу, але й тоді, коли така воля більшості не принижує і не ущемляє прав меншості, навіть якщо така меншість буде складатися всього з однієї людини – інакше навряд чи можна говорити хоч про якийсь прогресивний розвиток, а лише про постійну боротьбу одних за те, щоб жити за рахунок інших.

4. По-четверте – завжди повинен виконуватися принцип, який ми вже встановили для себе раніше – принцип рівності вроджених природних прав всіх людей, якщо вже не заради гуманістичних ідеалів майбутнього, то хоча би задля того, щоб забезпечити можливість існування тієї частини з них, які мають свою думку і по іншому дивляться на загальноприйняті речі, і які зате можуть послужити механізмом оновлення суспільства в критичних ситуаціях, при зміні зовнішніх обставин чи курсу розвитку країни чи суспільства.  

5. По-п’яте – якщо вже в якихось питаннях визначається думка народу, чи то при виборі депутатів – їхніх представників, чи то на референдумах, то має бути визначена і відповідна, чітка і зрозуміла для всіх, процедура опитування-визначення їхніх бажань – так, щоб вона асоціювалася з суспільним сприйняттям справедливості і так, щоб ніхто в результаті не відчував себе обділеним чи обманутим. За таких умов, раз ми вже говоримо про рівність прав громадян, перш за все необхідно чітко встановити, що права одного громадянина повинні дорівнювати правам іншого, тобто що одна людина повинна мати один голос, і голос однієї людини повинен бути рівноцінним голосу іншої, хоча цілком розумним здається й те, що такий виборчий голос повинен надаватися тільки залежно від віку і дієздатності особи. Потім важливим є і сам порядок такого волевиявлення – він має бути таким, щоб дозволяв уникати усіх ймовірних методів обману чи фальсифікацій, підміни виборців чи їхніх голосів. Ну і накінець демократія ефективна лише тоді, коли немає можливості маніпуляції масами – саме тому населення має бути заздалегідь проінформованим про те, які саме і коли проводяться вибори, повинно бути забезпечено об’єктивною інформацію про процес виборів чи опитування, та повинно бути захищеним від чиїхось можливих методів впливу на його думку з корисною метою.

6. По-шосте – для нормального функціонування органів влади необхідно зрівноважити владу і інтереси кожної з можливих груп впливу, тому щоб уникнути надмірних потрясінь, перекосів і такої боротьби за владу, яка буде тільки виснажувати всю країну, повинна бути встановлена якась певна рівновага можливостей різних органів влади та інтересів кожної з груп населення, чи хоча би для початку рівновага прав людини, народу і держвлади поміж собою, така рівновага, яка би забезпечувала виконання основних завдань, поставлених життям перед державою та народом.

7. По-сьоме – про який би попередній досвід, модель побудови держави чи метод регуляції відносин не йшлося б, але в кінцевому результаті єдиним справжнім критерієм його оцінки може бути лише одне – перевірка реальними життєвими умовами, тому що навіть тоді, коли ми вже володіємо якимсь певним досвідом, навіть своїм власним – в нових умовах він може спрацювати зовсім по-іншому, не кажучи вже про наші спроби створити щось справді нове і досі невідоме. Тому в будь-якому випадку будь-яка модель влади повинна бути прив’язаною до реальних умов і повинна проходити постійну перевірку на життєздатність і ефективність, на відповідність нашим бажанням та поставленим цілям.

8. Ну і наостанок треба зауважити, що будь-яку систему державної влади завжди очікують дві крайніх небезпеки – надмірний розвиток демократії веде до анархії, а будь-яка централізована ієрархічна система влади хоч і здатна ефективно управляти процесами, але зате містить в собі загрозу розвитку закостенілості і втрати нею здатності до самооновлення, а тому поступово веде лише до наступної деградації і держави, і суспільства. І тому державна влада повинна стати поєднанням:
а) ієрархічної структури, яка проте несе загрозу тиранії і втрати здатності до оновлення;
б) децентралізації, що може вести до хаосу і некерованості, але яка попри все приносить з собою можливість оновлення або заміни керівної еліти.

Тому для повноцінного розвитку держави і для того, щоб вона в результаті стала сильною і потужною, в цьому мала би досягатися певна рівновага – хоча би так, щоб загальна структура влади зрівноважувала ці дві крайнощі – загрозу або тиранії, або охлократії. А для цього треба створити якесь поєднання цього механізму оновлення, який веде до хаосу, та впорядкованості, яка загрожує деградацією, якщо не буде володіти здатністю реагувати на зміни зовнішнього середовища, видозмінюватися разом з ним, чи навіть ускладнюватися і розвиватися. А таке можливо лише в одному випадку – коли в державі буде існувати чітка ієрархічна структура влади при розвинутому самоуправлінні і здатності кожної людини самостійно вирішувати свої проблеми, тобто коли система відносин в державі буде створювати певну суспільну ієрархію, яка зможе послужити повноцінним механізмом оновлення вже державної структури. Тому повноцінна система влади в країні повинна бути такою, щоб вона сприяла розвитку не тільки державних, але й недержавних інститутів, створювала умови для того, щоб її громадяни ставали самостійними і сильними, готовими взяти на себе в потрібний момент відповідальність за долю держави, не тільки у випадку зовнішньої загрози, але й тоді, коли вона потребує оновлення державної еліти чи зміни свого курсу розвитку.

2. Влада в Україні

Так, враховуючи всі наші попередні дослідження, основним призначенням державного механізму стає регулювання відносин між громадянами та іншими рівноправними суб’єктами, та між будь-якою владою та залежними від неї суб’єктами (державною владою та народом, роботодавцем та найманими робітниками, банками та їхніми клієнтами, засобами масової інформації, їхніми власниками та споживачами інформації, природніми монополіями та споживачами). Але все це буде мати значення лише тоді, коли створено повноцінні умови для розвитку як і самої держави, так і її громадян, а тому держава та її виконавчі служби перш за все повинні не тільки регулювати відносини між своїми громадянами, але створювати й відповідні умови еволюційного розвитку (як соціальні так і економічні). Тому будь-яка система державної влади повинна використовувати всі свої можливості так, щоб влада в загальному, як і державна чи фінансово-промислова, так і влада одних громадян над іншими, не перетворювалася на таку монополію, яка здатна придушити розвиток всіх. І щоб уникнути такої небезпеки, найперше необхідна перевірка того, чого ми хочемо досягнути, в процесі виконання поставлених завдань – так як це роблять в науці, де ні одна теорія не вважається істинною доти, доки не буде підтверджена експериментальними даними в реальних умовах. І якщо ми робимо таке в якихось речах і видах діяльності, які здається не мають безпосереднього впливу на наше життя, то вже тим більш дивно, що уникаємо такого в набагато більш важливій сфері політики, від якої залежні усі. Але на жаль неможливо перевіряти кожну ідеологічну чи політичну установку в ідеальних, „лабораторних” умовах. Тому напевно таким критерієм перевірки істинності тих чи інших уявлень мало би стати щось зовсім інше – наприклад механізм перевірки дотримання прав людини чи може навіть – створення цілого інституту представників народу – тих, хто міг би контролювати діяльність тих чи інших владних інститутів в період між виборами, можливо – ще щось, як-от зрівноваження систем державної влади поміж собою, чи відбір/відкликання на виборах тих її представників – конкретних людей, які саме і повинні були би реалізовувати ті чи інші поставлені завдання. Ну і звичайно необхідні органи для регулювання відносин окремих гілок влади, відносин влади та громадян, та відносин між громадянами – органи внутрішніх справ, судова та юридична система. Але щоб повністю зрозуміти цей процес, давайте розглянемо спочатку всі існуючі системи і механізми влади, а вже потім спробуємо хоч якось зрозуміти їхню діяльність, для простоти викладу обмежившись демократичним інститутом влади з окремими коментарями щодо його сучасного стану в Україні...

1) Законодавча влада
Першим завданням законодавчої влади стає завдання врегулювання відносин громадян між собою, та між громадянами і органами влади, якщо таке не було встановлено раніше попередніми суспільними чи державними законами. Іншим – забезпечення подальшого розвитку держави, тобто створення якраз таких еволюційних умов, які би сприяли розвитку всіх. Саме таке здебільшого і відбувається тоді, коли на виборах борються ідеології партій – програми майбутнього розвитку, і з цієї точки зору перехід до пропорційної системи виборів в Україні видається навіть достатньо логічним і правильним, не враховуючи правда інших його недоліків.

2) Виконавча
Основним її призначенням стає забезпечення виконання законів – тобто регуляція відносин між громадянами та забезпечення еволюційного розвитку – того його варіанту, який переміг на виборах, був прийнятий більшістю голосів виборців як план подальшого розвитку країни. Разом з тим, якщо виходити з уявлень про владу як про механізм вирішення проблем її громадян – тих, які вони не можуть вирішити самостійно – тут мав би існувати і якийсь механізм впливу на виконавчу владу, якого зараз просто немає і роль якого виконує ... корупція. Більше того – дивним є те, що виконавча влада фактично живе за гроші народу, дуже часто навіть прирівнюючись цим до найнятого ним менеджера, але замість того, щоб оплатити її послуги, сам народ не встановлює їй зарплати, але зате зовсім навпаки – надає їй можливість користуватися усіма його національними багатствами та й навіть грошима. Як тут можна сподіватися на відсутність зловживань? – здається тільки цілковитий ідіот за таких умов не скористався би такою можливістю з вигодою для себе. Тому напевно з цієї точки зору вплив на виконавчу владу мав би здійснюватися або через механізм оплати праці, повернувши народу можливість встановлення її рівня для найнятих ним чиновників, або через механізм контролю за виконанням ними своїх обов’язків та використанням ними коштів і національних багатств – наприклад створенням цілого інституту народного представництва, наділеного контрольними функціями. В якійсь мірі ця ідея вже була реалізована в радянські часи – через ідею диктатури пролетаріату, через профспілки і народний контроль, через місцеві органи влади (місцеві ради) – але навіть тоді повністю цей механізм свого розвитку так і не отримав і кінцеве керівництво здійснювалося партійною номенклатурою, фактично непідзвітною нікому, майже так само, як це відбувається і зараз в Україні. Схожий аналог такої структури народного представництва, наділеного контрольними функціями, існує зараз і на Заході у вигляді недержавних громадських організацій.

3) Представницька
З впровадженням пропорційної системи виборів в Україні дійсно відбулися певні зрушення в загальній структурі державної влади. Так в ідеальному вигляді така пропорційна система виборів мала би означати боротьбу на виборах:
а) партійних ідеологій;
б) їхніх програм;
в) самих партій навіть в межах однієї ідеології;
г) вибір тих представників партій – конкретних людей, які будуть впроваджувати в життя ідеологічні цінності та реалізовувати програму їх досягнення.

Тобто мова йде про те, що на виборах народ вибирає ідеологію – напрям наступного розвитку держави, своє майбутнє. Потім вибирає програму – спосіб досягнення тих цілей, які ставить перед собою така ідеологія, і нарешті вибирає тих людей, які будуть цю програму і цю ідеологію впроваджувати в життя. Але справа в тому, що вся ця процедура стосується лише одного – майбутнього розвитку держави і зовсім не каже про те, яким має бути наше життя тепер, вже зараз. Таким чином повністю була втрачена друга складова виборчого процесу – та, яка хоча би в такій недосконалій формі, але існувала в радянській системі – система представників народу. Тобто тих, хто мав би контролювати законодавчу владу в період між виборами на предмет відповідності того, що вона робить, тому, що було заявлено раніше, тепер вже немає зовсім. Крім того така система представників народу мала би виконувати ще й інші завдання – здійснювати вплив на виконавчу владу. Враховуючи те, що ніякої можливості встановлювати оплату представникам влади народ так досі і не має – то реальним механізмом такого впливу залишається лише виборчий процес. А раз так – то він повинен передбачати можливість дострокового відкликання депутатів чи інших чиновників, які займають виборні посади (президент, мери, ще хтось) в наступних випадках:
- порушення передвиборчих обіцянок (порушення договору між виборцем та кандидатом);
- введення в оману – надання неправдивої інформації (про себе, свої цілі та завдання);
- якщо те „ЯК” робити не відповідає уявленням народу або є явно небезпечним для нього;
- коли немає можливості впливу на ту виконавчу владу, яка формується владою виборною.

4) Релігійна/духовна
Основним завданням будь-якої релігії є завдання створення образу майбутнього життя – такого, якого ми би хотіли досягнути. До того ж важливим є і те, що цей образ майбутнього/Бога завжди носить і певне архетипічне навантаження – а тому повинен бути в певній мірі зрівноваженим – як ми про це вже частково говорили (чоловічий/жіночий), та достатньо відкритий – такий щоб „підпускав” до себе, не був ревнивим Богом Старого Заповіту, а служив стимулом для розвитку людини. Але справжня релігія – це не тільки майбутнє. Таке теж буває – але здебільшого такі релігійні культи вироджуються в секти і довго не існують або приносять тільки зло. І тільки релігія, яка відповідає душі народу, існує довго – дуже часто навіть незважаючи на переслідування чи знищення – так, як увійшли в християнську українську релігію давні язичеські обряди і так, як роки комунізму не змогли знищити християнської віри. Тому якщо релігія – це майбутнє, а мораль та традиції – минуле, то тільки їхнє поєднання здатне забезпечити пряму розвитку суспільства, єдність віри і традицій.

5) Судова/юридична
Тут здавалось би все цілком зрозуміло – влада судова має вирішувати усі можливі конфлікти сторін і таким чином трактувати закони. Але так просто все видається тільки на перший погляд – тому що цілком успішно можна створити і такі закони, які будуть захищати інтереси тільки якоїсь однієї вибраної групи населення, як це майже завжди і бувало за всю історію людства, або навіть такі, які будуть узаконювати абсолютно неприйнятні речі – як-от вбивства чи пограбування. Тому „законність” і дотримання закону насправді ще зовсім нічого не означає – і будь-яка судова система буде виконувати своє призначення тільки при прийнятті таких законів, які би відповідали суспільним уявленням про справедливість. А таке вже можливо тільки при виконанні кількох наступних умов:
- рівності всіх громадян перед законом;
- ієрархічній структурі законів, яка би визначала важливість різних подій, вчинків чи їхніх наслідків для держави і для кожного її громадянина;
- відповідності законів усталеним традиціям і суспільним уявленням – достатня їх зваженість на основі попереднього досвіду даного суспільства;
- дотримання і гарантування прав громадян.
Дуже часто останнє і мають на увазі, говорячи про „правову державу”, в якійсь існує влада „права”, а не „закону” – так як закон не може мати верховенства над природними, вродженими правами громадянина, бути знеособленим чи й навіть зовсім бездушним.

6) Фінансова
А ось це вже справді цікаво. Якось дуже часто про цю владу в політичному аналізі зовсім забувають – хоча в житті кожного з нас вона може займати чи не головне місце. В усякому разі з винаходом грошей саме ця влада стала виконувати роль своєрідної крові суспільного та державного механізмів – перетікаючи то в одну, то в іншу сферу життя. Тому саме вона і мала би забезпечувати еволюцію – „підгодовуючи” найбільш успішні сфери розвитку суспільства і знищуючи шкідливі чи загрозливі, і встановлюючи таким чином рівновагу між різними системами державної та недержавної влади. Тоді, коли древні князі самі карбували монети – тоді вони були і єдиним джерелом фінансової влади, але ситуація змінилася – і на сьогодні є два основних таких джерела – бізнес і держава, та третій елемент, майже відсутній в нашій країні – гроші простих людей, накопичені збереження народу, що вже тим більш важливо, якщо врахувати те, що оплата послуг виконавчої чи законодавчої влади теж по-суті здійснюється їхніми грошима. Правда для успішного розвитку держави, здається навіть такий потрійний союз мав би ще бути якось додатково поділений – і держава має заробляти кошти не тільки за рахунок податків зі своїх громадян, підприємств та організацій, але й за рахунок інших джерел – як-от надання послуг (транзитних, наприклад) іншим державам, використання надр чи інших природних ресурсів та національних багатств, чи самостійно заробляючи їх на власних, державних підприємствах, включених в загальну систему конкуренції і розвитку.

7) Інформаційна
Ця влада існувала завжди, навіть тоді коли не було не те що поділу на системи влади, але дуже часто навіть і самих держав – і попри всю її видиму незначимість насправді завжди відігравала чи не вирішальну роль в суспільних відносинах. Та й власне кажучи вся система теократії завжди базувала саме на цьому – переконуванні священиками рядових мирян в тому, що вони нібито володіють якимись унікальними знаннями про них, будову світу чи їхнє майбутнє. Тому ще й дотепер будь-яке володіння хоч трохи унікальною інформацією викликає перш за все саме таке бажання – скористатися нею заради якоїсь власної вигоди або й задля безпосереднього маніпулювання іншими. Хоча, власне кажучи, маніпулювання більш притаманне саме системі демократії – бо можливе воно перш за все тоді, коли людина володіє певною свободою вибору, в усіх же інших випадках методи використання інформації можуть бути й іншими. Найбільш парадоксальні приклади цього продемонстрували дві державних системи ХХ ст. – нацизм та сталінізм. Тоді, коли умами людей заволодіває якась достатньо приваблива і позитивна для них ідея – її цілком можна спробувати штучно прив’язати до будь-яких інших уявлень, не обов’язково навіть достатньо логічних і обґрунтованих. Як говорив ідеолог фашизму Гебельс: „Чим цинічніша брехня – тим краще їй вірять!” Така можливість дійсно існує і базується вона на властивостях людської пам’яті, яка має асоціативну природу – так що завжди запам’ятовується повністю вся картина події – як і самі події, так і почуття, вчинки чи уявні образи, що її супроводжують. Тому будь-яку привабливу, зовнішньо позитивну ідею можна поєднати в уявленнях людей з якимсь вигідним для влади (інформаційної в даному випадку) типом поведінки – так щоб той, кого і треба використати, чітко запам’ятав лише одне – що для досягнення цього позитивного образу майбутнього, який пропагує така приваблива ззовні ідея, треба вести себе тільки якимсь належним, цілком певним чином.

Ну і крім того в сфері інформаційної влади існує і звичайна монополія на знання – коли якась певна частина суспільства просто використовує якусь інформацію чи знання лише для себе, не ділячись ними з іншими, або й цілий ряд різноманітних споріднених типів поведінки – як-от професіоналізм, коли хтось володіє інформацією, знаннями чи вміннями просто в силу того, що саме цим і займається, або творчість – коли людина і справді стає автором ідеї – придумуючи щось нове, роблячи відкриття, чи створюючи щось в силу якихось своїх виняткових здібностей чи вроджених талантів. В суспільстві це призводить до виникнення недержавної художньої чи наукової еліти, яка дуже часто теж може бути реальною діючою силою – недаремно саме людей освічених найбільше здебільшого і бояться різного ґатунку диктатори та тоталітарні режими.   

3. Права, якими варто наділяти різних суб’єктів влади

Ну що ж, а тепер давайте спробуємо поглянути на те, якими мали би бути реальні права різних суб’єктів державної влади, щоб зрівноважити окремі гілки державної влади і забезпечити як і їхнє успішне функціонування, так і гарантувати успішний розвиток усім її громадянам.

1. Права людини:

1) Право на життя.

2) Право вільного власного вибору

3) Право на рівність людини перед законом незважаючи на її походження, сімейний, соціальний чи майновий стан, та незалежно від її релігійної, національної, партійної чи расової приналежності.

4) Право на вільний економічний розвиток

5) Право на забезпечення мінімальних умов життя – недоторканість особистого життя, особисту власність, житло, їжу.

6) Право на приватну власність – так щоб приватна власність одного не порушувала попередньонаведених прав інших.

7) Право на захист своїх прав – тобто так, щоб права одного не порушували прав іншого.

8) Право на отримання необхідної та достовірної інформації

9) Право на навчання чи на отримання знань

10) Право на доступ до духовної спадщини

Примітки:

2. Це більш духовна норма, але згідно до неї забороняється нав’язувати людині будь-яку думку. Тобто таким чином повинно забезпечуватися право людини на правдиву і достовірну інформацію та право на здійснення самостійних вчинків без ніякого додаткового пояснення чи мотивації.

3. Цей пункт має проте одне застереження – тому що навіть якщо така рівність буде декларованою, або й законодавчо визнаною – на практиці її забезпечити ще далеко не так просто. Основна проблема тут полягає у функціонуванні судової влади – і навіть якщо забезпечити її повну незалежність і об’єктивність – то залишиться ще один вагомий фактор, який так ефективно спрацьовує на користь багатих чи наділених владними повноваженнями – можливість найняти більш вправного адвоката для відстоювання своїх інтересів. Тому з цієї точки зору, для врівноваження можливостей, здається розумним розділити повноваження усіх судів у випадку, коли мова йде про відносини між особами (фізичними чи юридичними), які не є повністю рівноправними, або коли одна з них наділена владними повноваженнями по відношенню до іншої.

4. Тобто таким чином головним визнається не стільки право на те, щоб зберегти наявну приватну власність, як на те, щоб мати можливість щось заробити чи створити.

5. Попри всю видиму безглуздість – ця вимога не настільки вже й позбавлена смислу. Фактично навіть вона якраз і веде до повернення природних прав людини. Кожна тварина має право просто жити – і тільки людина практично майже зовсім не може існувати без житла. До того ж вже тепер стає проблема соціального житла, а значна частина населення в нас фактично позбавлена права на будь-яке житло – звільнені з місць позбавлення волі, діти, які виростали без батьків в інтернатах, просто ті, які позбулися житла в силу якихось причин і змушені тепер бомжувати. За таких умов треба було би відновити систему гуртожитків – приблизно так, як це існувало в радянські часи – тим більше, що якась частина з них зараз все-таки ще збережена. Тільки треба перевести їх з промислового підпорядкування в розряд все того ж соціального житла. До того ж за такою нормою держава має відшкодовувати громадянам частину вартості їхнього житла, якщо воно постраждало внаслідок дії стихійних лих або неправомірних дій чи бездіяльності з боку державних органів – як в ситуації з вибухами снарядів в Нобогданівці. Вимога ж забезпечення мінімальних умов життя необхідна, щоб уникнути можливих зловживань і відшкодування всього майна.

6. Тобто за таких умов пропонується право на забезпечення мінімальних умов життя, житло і їжу визнати важливішим права приватної власності, тобто пропонується інші права людини визнати важливішими права власності. – на відміну від капіталістичного світу в його нетрансформованому, без державної регуляції, вигляді, в якому саме приватна власність оголошується найвищою цінністю. Звичайно багато в чому таке положення спірне, але воно змогло би компенсувати хоч якісь недоречності – наприклад відмінити право відбирати житло за комунальні борги, заборонити власникам продавати гуртожитки разом з людьми в них, створювало би умови для того, щоб приватна власність одного не була тягарем для всього суспільства – наприклад тоді, коли вона несе загрозу існуванню інших. Тим більше, що в якійсь мірі такий принцип частково реалізовується навіть на Заході – наприклад в тому, що на дороге житло чи нерухомість встановлюються достатньо високі податки, або в податках на спадщину – єдине призначення яких в тому, щоб заставити капітал працювати і таким чином сприяти розвитку всієї держави.

7. Тобто право на те, щоб держава регулювала ступінь незалежності різних членів соціуму так, щоб вони могли нормально і безконфліктно співіснувати. Зараз же, коли п’яний сусід бігає по вулиці і погрожує всім ножем – міліція відповідає „підстав для порушення кримінальної справи немає” – хоча держава повинна приймати якісь інші заходи, як це вже є на Заході – призначати примусове лікування, виправні громадські роботи, просто звертатися до нього, замість того, щоб це робили інші сусіди, ризикуючи таким чином на те, щоб напроситися на бійку і вже таким чином створити необхідний матеріал для відкриття цієї кримінальної справи, і т.д.

8. Ця вимога стосується радіо, газети, телебачення, Інтернету, бібліотек – і т.д., за винятком звичайно тієї інформації, яка становить державну таємницю.

10. Більш детально це право розшифроване в правах народу.

2. ...народу:

1) індивідуальний захист однієї людини;

2) право на захист з боку держави - як індивідуальний так і всього народу;

3) право на забезпечення і гарантування рівноправ’я;

4) право народу на те, щоб змінити неефективну владу;

5) право на те, щоб вибирати стратегічний напрям розвитку держави в найважливіших чи критичних моментах;

6) право на отримання необхідної і достовірної інформації (тобто кожен громадянин має право отримати інформацію):

а) про діяльність влади

б) про зовнішню політику чи можливі загрози і небезпеки для розвитку держави

в) про інші суспільства і держави, щоб мати можливість порівняти своє і їхнє суспільство чи державу;

г) про духовні цінності – щоб вільно вибрати їх:

- релігійні;

- культурні

- історичні

- наукові

7) Право на висловлювання своєї позиції або своєї оцінки ситуації.

Примітки:

1. Визнання цінності кожної людини на відміну від колективної цінності всіх за рахунок розвитку, власності чи життя окремих людей, як це було при комунізмі чи визнання цінності одних за рахунок приниження чи експлуатації інших, як при нерегульованому, „дикому” капіталізмі.

2. Взаємодія прав людини та народу. Наприклад права людини можуть бути частково ущемленими у випадку, якщо розвиток якоїсь ситуації несе загрозу існуванню всього народу – таке може бути у випадку війни, стихійного лиха, введення надзвичайного стану.

3. Тобто регулювання відносин між громадянами.

4. Це вимога можливості проведення дострокових виборів, референдумів, або створення механізму відкликання депутатів.

5. Тобто фактично це право на проведення мітингів, демонстрацій, зібрань, створення громадських організацій, але розширене і реальне. Проблема фактично полягає в тому, що демонстрації і мітинги не мають зовсім ніякої реальної сили – принаймі до тих пір, поки вони не загрожують існуванню якогось конкретного чиновника чи державного службовця. Ну походили, ну помітингували – і що з того? Більше того – фактично навіть референдум на даний момент в Україні немає ніякої законодавчої сили, до то ж успішно може бути використаний якраз для маніпуляцій громадською думкою. Тому таке право мало би бути організоване якимсь більш реальним і практичним способом – можливо через ту ж систему представників народу, чи якимсь схожим чином, а у випадку референдуму, як у випадку з референдумом щодо членства в НАТО, щодо якого ще й близько не йдеться, можливо варто зробити так, щоб він оголошувався не за бажанням будь-якої з політичних сил, а лише як реакція на можливі дії влади з того чи іншого приводу. Тобто у тому випадку, коли наявна державна влада оголосила про прийняття будь-якого важливого рішення, що стосується стратегічного курсу розвитку держави, будь-яка політична сила у відповідь на це може мати право вимагати референдуму – як своєрідного суду громадськості.

6. Право на інформацію повинно визначатися наступними чинниками:

а) Інформація про діяльність влади по першій вимозі – тобто пропонується, що органи місцевої (а може і не тільки місцевої) виконавчої влади повинні готувати офіційні звіти щодо своєї діяльності за певний період часу (наприклад квартал) – і тоді кожен громадянин має право прийти в орган влади і вимагати видачі йому такого звіту. Крім того такі звіти повинні надаватися автоматично громадянам в усіх випадках, коли вони безпосередньо стосуються їхнього життя - і стосуватися така вимога повинна вже не тільки державних органів влади, але й будь-якої влади, від якої залежне життя громадянина, чи коли він позбавлений права вибору, наприклад природніх монополій. Тоді наприклад одночасно з підвищенням комунальних тарифів громадяни мали би отримати на руки розрахунок обґрунтування такого підвищення.

б) Узагальнені повідомлення, можливо просто якась відповідна інформаційна політика, яка би регламентувалася окремим законом.

в) Офіційні статистичні дані, заборона приховування аналогічних даних міжнародних організацій.

г) - релігійні - це звичайно складне питання – але воно могло би якимсь чином вирішити проблему тоталітарних сект. Тобто за таким принципом кожна релігійна громада мала би підготувати невелике повідомлення щодо того, які саме цінності вона пропагує. Безперечній забороні (?) повинні підлягати релігійні організації тоталітарного типу (які обмежують свободу волі людини (в тім числі і своїх прихожан)), та ті, які пропагують антилюдські цінності, людиноненависництво. Крім того це давало би людині можливість хоч трохи познайомитися з якоюсь певною релігією ще до того, як вона попадає в залежність від неї.

- культурні - право на загальний доступ до культурної спадщини народу – так щоб вона не ставала надбанням лише невеликого обраного кругу. За таким принципом мало би бути заборонено колекціонування тих мистецьких цінностей, які вважаються надбанням всього народу, або в крайньому разі – такі приватні колекції мали би регулярно виставлятися на загальний огляд. Можливо навіть – коштом власника, а якщо той не може забезпечити виконання усіх цих вимог – то нехай або не колекціонує, або передає колекцію на утримання держави.

- історичні - те ж саме, що стосується мистецьких цінностей, тільки можливо в більш строгому викладі, особливо щодо археологічної спадщини, яка поступово все більше розкрадається і стає належною лише до невеликих приватних колекцій – і таким чином практично втрачається не те, що для широкого загалу, але й навіть і для спеціалістів та науковців. В крайньому разі – якщо заборона таких колекцій виявиться неефективною чи неможливою, слід зобов’язати їхніх власників відповідати за науково встановлене збереження експонатів, складати і видавати їхній реєстр, та надавати вільний доступ до них спеціалістам відповідного профілю.

- наукові - це теж складно. І якщо щодо досліджень в науково-дослідних інститутах ще можна встановити якісь правила, то незрозумілим стає те, що має стосуватися наукових розробок, здійснюваних приватними компаніями. Але мова однозначно йде про те, щоб створити такі умови, за яких знання (відкриття чи дослідження) одних не могли стати загрозою для існування всіх, або щоб якась одна певна група громадян не використовувала якісь свої унікальні знання для поневолення чи використання інших.

7. Це вимога свободи слова – і про це вже сказано більш ніж достатньо, хоч і в чистому вигляді її практично ніде так і не існує – так як на приватних ЗМІ журналісти завжди залежні від власників, чи хоча би від редакційної політики. До того ж кожен рядовий громадянин, тобто не журналіст, все-одно не завжди має можливість донести свою думку до інших. Можливо якимсь певним проривом тут міг би стати якраз Інтернет – при умові що в ньому не буде введена державна чи недержавна цензура, крім тієї, яка направлена на збереження прав і свобод інших громадян, на заборону розпалювання національної чи расової ворожнечі, на пропаганду розколу держави чи порушення її територіальної цілісності.

3. ... влади.

1) Право на обґрунтоване (тобто (як мінімум) після надання громадянам всієї необхідної інформації щодо цього) застосування сили в трьох випадках:

а) зовнішньої загрози (війна, стихійні лиха);

б) внутрішньої загрози (хаос, внутрішні конфлікти, якщо їх неможливо уникнути іншим чином, загроза розколу держави чи громадянської війни);

в) порушення одним громадянином прав інших громадян.

2) Право на інформацію, яка необхідна для нормального функціонування держави, від своїх громадян та установ, підприємств та організацій :

а) про їхні доходи;

б) про можливий розвиток всього світу – якщо вони володіють такою інформацією чи приховують її;

в) про можливі загрози для розвитку держави та суспільства.

3) Право на отримання частини грошових коштів (податків) та майна для виконання наступних цілей:

- забезпечення соціальних потреб;

- гарантування безпеки держави та народу;

- функціонування органів влади;

- створення необхідних еволюційних умов.

4) право на отримання частини духовної та інтелектуальної власності, необхідної для нормального функціонування держави Тобто держава має право вимагати від своїх громадян частину їхньої власності для:

- таємного використання – для власного аналізу чи оцінки (цей пункт звичайно вимагає більш детальної розробки);

- широкого ознайомлення інших громадян і забезпечення їхніх прав чи еволюційних потреб (музеї, загальнонаціональна власність);

5) Право на підтвердження повноважень – референдум про довіру до себе чи дострокові вибори.

Примітки:

2 в) Цей цілком логічний, здавалось би, пункт, несе в собі проте досить серйозну приховану загрозу – так як переважно саме такою мотивацією і прикриваються всі деспотичні державні устрої для того, щоб встановити стеження за своїми громадянами, щоб розвивати і заохочувати доноси одних на інших і тому подібне.

3) Створення необхідних еволюційних умов вимагає певних витрат для забезпечення діяльності відповідних державних інституцій, науково-дослідних стратегічних центрів, забезпечення освіти, підтримки талановитої молоді, культури, музеїв – і т.д.

4) Тобто за таким принципом не можна присвоювати собі національні, культурні, наукові чи історичні цінності хоч і необхідно зберігати авторське право. Тобто право власності зберігається, але такі цінності стають доступними широкому загалу. Для наукових цінностей це мало би означати або патент, або – виробництво (якщо це ноу-хау), можливо навіть з державною підтримкою, або виставки і доступ спеціалістів.

4. Рівновага влад та інтересів, або в пошуках справедливості...

Проте навіть самого факту визнання рівності прав всіх громадян та й навіть створення такої системи влади, яка буде їх гарантувати та забезпечувати, і то ще далеко недостатньо для зняття усіх можливих конфліктів і небезпек, тому що навіть за таких умов завжди виникає ще одне запитання – а якими мають бути відносини вже не громадян, а влади і народу, що в них є справедливим, а що – ні? Можливо звичайно, що співвідношення їхніх взаємних інтересів мало би бути близьким і до 50/50, але здається що може бути і будь-яким іншим, основним напевно залишається тільки одне – щоб воно відповідало прагненням обох сторін і було достатньо відкритим до наступних можливих видозмін – так щоб змогло реагувати на будь-які майбутні можливі зміни ситуації. Тоді, коли держава розвивається нормально і їй нічого не загрожує – народ може й повністю делегувати свої права на управління нею вибраним керівникам, тоді коли починає сумніватися в їхній компетентності чи корисності їхнього правління для себе – може вимагати повернення своїх повноважень. Власне кажучи, саме це і стверджували основоположники теорії „Суспільного договору”, коли говорили про право народу на вияв свого невдоволення, навіть на бунт чи повстання. Проте на жаль неможливо точно встановити такий момент наростання невдоволення, більше того – хтось завжди може чимось залишитися невдоволеним навіть при найбільш сприятливих обставинах – тому для розв’язання цієї проблеми необхідний пошук якихось більш об’єктивних критеріїв, якихось загальноприйнятих уявлень. 

А тому тут знову постає все те ж запитання – як саме за таких умов формуються суспільні уявлення про справедливість? Що є справедливим, а що – ні? Зрозуміло, що в основному це залежить від традицій і культури даного народу. Але й це ще не все – рано чи пізно кожне молоде покоління прагне зруйнувати старі традиції, створивши щось нове і своє – і таке його прагнення здебільшого теж сприймається цілком нормально, як можливо і неприємна, але конче необхідна умова оновлення і розвитку суспільства, реалізація його можливості вдосконалюватися і видозмінюватися. Тому другим критерієм справедливості завжди виступає саме це – відповідність уявленням народу про його майбутній розвиток. Але по-великому рахунку значення має вже навіть не те, що саме насправді є справедливим, а що – ні, як те, як саме це сприймають ті чи інші люди, наскільки це відповідає уявленням різних груп населення. Але що би не стало на місце таких уявлень про справедливість – воно обов’язково повинно гармонійно поєднувати попередній досвід суспільства з його прагненням до майбутнього розвитку, навіть незважаючи на те, чого саме, скільки і в якій пропорції повинно би бути. Інакше кажучи, по великому рахунку це пов’язано лише з двома основними характеристиками – ставленням або до майбутнього, або до минулого, того, що тепер вже стало нашим досвідом, культурою чи традиціями, тобто по великому рахунку це віра (ідеологія) та мораль (досвід). До чого приводить ідеологія яка повністю відкидає досвід минулого – ми вже бачили на прикладі нацизму та комунізму, постійне же слідування тільки досвіду та моралі теж навряд чи може створити щось нове і насправді буде спрямованим лише на панічні спроби зберегти хоч щось з минулого, а все нове буде сприймати тільки як щось погане і загрозливе. Тому насправді тільки поєднання прагнення до майбутнього розвитку з попереднім досвідом тільки й може створити щось справді нове, стабільне і справедливе. І в цьому плані надзвичайно цікаво ще раз поглянути на всі висвітлені нами раніше системи влади, щоб подивитися як саме кожна з них взаємодіє з часовими формами:

1) Законодавча система, коли народ делегує свої права – все вирішують рівні між собою (виборці чи депутати), ідеологія як напрямок розвитку, боротьба ідеологій на виборах – вибір майбутнього. Народ обирає напрям еволюційного розвитку (ідеологію партії-переможниці), але не вирішує кожної справи – майбутнє/частково теперішнє; 

2) Виконавча влада – виконує поточні завдання в рамках законів, реалізує напрям розвитку, перевіряє на практиці правильність ідеологічних установок, певним чином взаємодіє з народом, так як найманий чиновник (держслужбовець) повинен служити народу за гроші народу – теперішнє, частково – майбутнє.

3) Представницька влада (контрольні функції за діяльністю законодавчої та виконавчої влади, представництво інтересів народу) чи місцеве самоуправління – теперішнє.

4) Інтелектуальна та духовна ієрархія (влада) – еліта має бути відділена від держави – як-от митці (художники, письменники), вчені, священики. Вони уособлюють совість нації, і в цьому плані є представниками минулого. Тому еліта, яка здійснює для народу аналіз подій, що відбуваються – це минуле/теперішнє;

5) Судова влада. Тільки минуле – закон не має зворотної дії, а тому завжди базується тільки на основі попереднього досвіду, хоч і може опосередковано регулювати відносини в майбутньому. Це ж саме стосується і того відчуття справедливості, духовних чи моральних цінностей, які і мали би визначати справедливість законів, створювати правову, а не законну державу. Тому духовні та моральні цінності, церква та традиції – це наше минуле, таке необхідне для повноцінної побудови сучасного та для оцінки розвитку майбутнього.
 
Такий розподіл влад тепер вже звичайно більш-менш може встановити певну суспільну рівновагу, але все так-же на жаль нічого не каже нам про ставлення влади до свого народу. Тому напевно легше всього говорити про справедливість було би тоді, коли б в суспільстві існували люди, які користуються довірою і повагою всіх, які немало побачили в своєму житті і які краще за інших розуміють справжню суть речей. Такі люди, незалежно від їхньої професії і роду занять, становлять справжню еліту суспільства – саме ту, яку так наполегливо знищував Сталін. Але на жаль неможливо відродити її всього за декілька років, якщо перед тим вона десятиліттями і століттями цілеспрямовано нищилася, не кажучи вже про те, що всі свої славетні роди наша країна цілком успішно розгубила вже давно і без того. Тому особливістю сучасної України стало те, що їй довелося будувати державу не від еліти до народу, а зовсім навпаки – спочатку створюючи державу, а вже потім прагнучи створити в ній такі умови, які з часом, можливо, змогли би породити нових лідерів чи й справжніх духовних поводирів, а не тих, хто нами керує зараз. Але де гарантія того, що новоявлена державна еліта, яка стала нею виключно в силу випадку і незалежних від неї обставин, посприяє такому розвитку і своїми же руками буде готувати умови для зміщення самої ж себе? Чи може швидше вона буде діяти зовсім навпаки? Хіба саме не про це свідчить більш ніж переконливий досвід тепер вже 15-ти, чи й 16-ти років української незалежності? І що ж тоді робити? 

Здається за таких умов єдиним реальним виходом з ситуації може стати лише одне – самостійне створення народом такої держави, як він сам того бажає, такої, яка би сприяла розвитку нових, розумних і чесних людей – які би й справді могли стати його лідерами і яким би він без остраху зміг би нарешті довірити свою долю. Та й власне кажучи – в якійсь мірі це вже і було зроблено – саме Майдан став таким першим історичним прикладом, коли народ фактично переріс багатьох, якщо й не всіх, своїх керівників. Правда і тут виникає все та ж проблема – народ повинен знати, що він будує, яка саме держава йому потрібна, як повинні регулюватися відносини в ній. І якщо це ще можна якось собі уявити стосовно відносин різних громадян між собою, виходячи з припущення, що вони повинні користуватися однаковими правами, то що ж саме є справедливим у ставленні держави до свого народу? Те, що навіть будучи представленою не одним чоловіком – монархом, як колись, а цілим рядом інститутів, вона повинна все так же повністю турбуватися про своїх громадян? Здається саме так багато хто думає ще й до сьогодні – в усякому разі розчарування Майданом полягало в основному саме в цьому – що наші лідери не виправдали наших сподівань, залишили нас самотніми і покинутими напризволяще.

Але що таке держава? Чи дійсно вона повинна виконувати саме такі функції – турботи і опіки своїх громадян? І ось це – найцікавіше, бо безпосередньо повертає нас до уявлень про роль і функції держави, а попри все своє видиме різноманіття, вся сучасна політична система світу фактично розподілена всього між двома крайніми полюсами таких уявлень. З одного боку – патерналізм, принципи якого вперше сформулював ще давньокитайський мислитель Конфуцій, за якого держава має виконувати батьківську роль для своїх громадян – і тоді як ревнивий батько здобуває право вимагати від них повної смиренності і покори, аж до права розпоряджатися всім їхнім майном і життям. Ця модель влади добре знайома нам, так як була покладена в основу колишніх комуністичних уявлень, а багато в чому ще й дотепер характерна для сучасної Росії. А з іншого боку – республіканська модель правління європейського зразка, базована ще на давньогрецьких принципах свободи і рівності всіх, яка визнає незалежність громадян і їхнє право на самостійні вчинки і на те, щоб розпоряджатися власним життям. За таких умов держава виконує лише регулятивну функцію, не забезпечуючи виживання кожного окремого громадянина, але захищаючи його від свавілля іншого. До цієї моделі влади Європа теж прийшла далеко не зразу – і все середньовіччя було освяченим таким же азіатським деспотизмом, як і колись у Китаї чи Японії. Тому весь наступний політичний розвиток в ній був спрямований на відмову від монархізму, який ставав символом такої ж патерналістської держави з необмеженими правами, чи хоча би на його реформування. 

Проте визнання цінності кожного громадянина і його прав цілком закономірно приводить нас не тільки до зовсім іншої моделі влади, але й до зовсім іншого сприйняття справедливості у ставленні держави до своїх громадян – тому що кожна людина отримує право впливати і на регуляцію відносин в державі і тому повинна сама бути відповідальною за свою долю – замість того, щоб це робив єдиний верховний правитель патерналістського типу, який сам встановлює, що буде краще для кожного його громадянина. Разом з тим така система демократії несе в собі все-таки цілий ряд інших прихованих загроз:

1. Перш за все – спричиняє відчуття розрізненості окремих громадян, внаслідок чого вони починають шукати будь-які інші об’єднавчі критерії, які замінили б їм втрачене відчуття опіки з боку держави, а іноді навіть просто уникають надмірної свободи будь-яким можливим способом, наприклад шукаючи залежності від тоталітарних релігійних сект чи таких же політичних партій, чи навіть просто удаючись до алкоголю і наркотиків, що особливо помітним стає в сучасному ліберальному суспільстві. В свій час це достатньо добре описав Еріх Фром в книзі „Втеча від свободи”**  

2. Надмірна свобода призводить до розгубленості громадян, породжує незнання ними як саме влаштовувати своє політичне життя – а тому викликає загрозу маніпуляції їхньою думкою іншими, дуже часто далеко не найкращими за моральними якостями людьми – демагогами і провокаторами.

3. Безпосередня „пряма” демократія практично неможлива – в силу того, що основні інтереси громадян лежать поза сферою політики і насправді нею цікавиться досить обмежена їхня кількість і то далеко не завжди, і тому, що для нормального функціонування держава потребує здебільшого більш ефективного і швидкого управління, ніж збори чи опитування з найменшого приводу. Саме тому громадяни просто змушені делегувати якусь частину своїх прав на управління державою чи то своїм представникам, чи то політичним партіям. Але демократична система влади, збудована за безпосереднім представницьким принципом, несе в собі загрозу розвитку корупції, розрізненості окремих депутатів і загальної нестабільності держави, а розвиток політичних партій – загрозу маніпуляції думкою народу та відповідно – наступної узурпації влади з їхнього боку.

4. Навіть при найдемократичнішій системі влади держава повинна брати на себе в якійсь мірі патерналістські функції, турбуючись про своїх громадян – функції соціальної підтримки молоді, дітей, самотніх і пенсіонерів – хай навіть і такої, яка би не стримувала їхнього прагнення до самостійного розвитку. До того ж будь-яка держава, навіть та, в якій її громадяни наділені максимальними правами, повинна забезпечувати основні завдання захисту як від зовнішніх, так і від внутрішніх загроз. Тому навіть демократична система влади для свого нормального функціонування потребує створення ієрархічної системи управління, аналогічної до тої, яка притаманна державі патерналістського типу, та ефективного виконавчого апарату з цілим рядом його інститутів.

І тому щоб вирішити нарешті усі можливі наявні проблеми, доведеться тепер задатися основним питанням – „А що воно таке – держава?” Політична наука досі не дає чіткої відповіді на це запитання, але якщо згрупувати усі можливі варіанти відповіді на нього, то знайдемо лише два основних: держава – це або те утворення, якому громадяни добровільно делегують свої права задля того, щоб воно вирішувало ті їхні проблеми, з якими кожен з них самостійно справитися нездатний, або те, яке виникло самостійно за рахунок таких індивідуальних здібностей одних, які дозволяли їм використовувати інших в своїх цілях***. Тобто перше перегукується з ідеєю утворення держави як наслідку дії певного суспільного договору відповідно до поглядів Т. Гобса та Ж.Ж. Руссо, інше тяжіє до теорії виникнення держави як еволюційного утворення, владу в якому захоплюють найсильніші. Нічого поганого немає ні в першому, ні в другому випадку, якби дійсно гарантувалися такі умови, що дозволяли б захопити владу (відібрати) саме найкращих і найрозумніших. Проте насправді дуже часто ми отримуємо якраз щось зовсім інше – „суспільний договір” раз за разом порушується, а всі можливі механізми відбору, як і природнього, так і створеного штучно, як-от механізм демократичних виборів, здебільшого відбирають якраз далеко не найкращих і не найрозумніших – і фактично ні одна, ні інша теорія так і не може пояснити звідки саме виникає той механізм спотворення, який і призводить до того, що держава або деградує, або деформується в таке утворення, яке призначене придушувати будь-який подальший розвиток своїх громадян. Звідки виникає такий обман у ставленні до свого народу чи насильство одних по відношенню до інших, що навіть природні еволюційні фактори, які б мали призвести до заміни далеко не найкращих керівників новими і більш прогресивними, і то вже фактично зовсім перестають діяти? 

Здебільшого в таких випадках припускають будь-що, навіть те, що саме вплив людського розуму є таким, що заставляє використовувати будь-яку можливу ситуацію задля власної вигоди. Але яка користь від загибелі держави тим, хто стоїть на її чолі – хіба не краще їм дослухатися до досвіду попередніх поколінь, бути справедливими і добрими, і мудро правити не знищуючи тієї структури, за рахунок якої живеш? Де ж тут вигода? І хіба може бути такий хід роздумів і поведінки ознакою саме розуму? Тому насправді річ навіть не тільки і не стільки в розумові, як швидше в самій будові людині і в структурі її життя. Живучи в суспільстві – як би воно не було організовано – чи то просто як об’єднання вільних громадян, чи то – як державна структура, що виконує якесь цілком певне призначення, вона повинна мати і якісь критерії оцінки власних здібностей і можливостей, бути впевненою, що дійсно здатна зайняти гідне становище і влаштувати своє життя так, як сама того хоче. Так от, в природі таких критеріїв існує всього два – порівняння себе з іншими (наскільки ти кращий/гірший за інших), та оцінка того, наскільки швидко і вдало ти можеш досягнути чогось для себе з мінімальною при цьому затратою зусиль, особливо порівняно з твоїми попередніми можливостями – те, який ти є, і те, що ти можеш зробити. Парадокс же полягає в тому, що ці два, зовсім нешкідливих, здавалось би, критерії оцінки, насправді можуть нести в собі досить сильну загрозу. Будь-яка поведінка людини насправді має в своїй основі лише два мотиви – Біль і Насолоду. Так і будь яке власне досягнення теж приносить певну насолоду – відчуття задоволення від того, що ти справді розвиваєшся і стаєш кращим. Але точно так само тільки заради саме цього відчуття, що ти кращий за інших, можна не тільки розвиватися самому, але й почати принижувати і знищувати інших – і відчувати при цьому таке ж саме, чи навіть ще й більше задоволення. Напевно саме тому для певного типу людей настільки привабливими стають всі ті посади в житті, в яких проявляється хоч якась їхня зверхність над іншими, де існує можливість когось принизити, піднявшись таким чином самому. Але й це ще не все – іншим критерієм оцінки стає можливість досягнути чогось легше, ніж зазвичай – і якщо для цього потрібна допомога інших – то можна попросити їх про це, щось пообіцявши взамін чи просто розраховуючи на їхню доброту, але точно так же само можна спробувати і поставити іншу людину в залежність від тебе будь-яким іншим можливим способом – починаючи від маніпуляції її думкою, приниження чи ненависті і аж до відвертого шантажу чи навіть фізичного примусу, використання чи рабства...

Важко проте сказати, що саме послужило справжньою причиною виникнення такого стану речей – коли замість того, щоб розвиватися самій, людина отримала можливість використовувати і принижувати інших і отримувати від того таке ж саме, або й більше задоволення – вплив соціальних умов, недоліки її природної організації, наслідки невдалої роботи еволюції, і що саме призвело до такого спотворення роботи механізму оцінки власних вчинків і можливостей. А проте, які би не були справжні причини цього, зрозумілим є лише одне – що якби народ був достатньо зрілим і самостійним, і якщо б він і справді мав реальні механізми, які би запобігали такій узурпації влади невеликою групою самопроголошеної еліти, то вже навіть напевно одного цього і то вже могло би бути цілком достатньо, щоб уникнути такого розвитку подій, навіть незважаючи на те, що саме послужило причиною його виникнення.

* Більш детально необхідність існування всіх вищевказаних інститутів для нормального функціонування демократичної системи влади розглядалася в статті „Що таке демократія?” http://www.vox.com.ua/data/publ/2006/10/16/scho-take-demokratiya-chastyna-1-sproba-netypovogo-analizu.html

** Фромм Э. Бегство от свободы – М., Издательская группа «Прогресс», 1995.
http://www.philosophy.ru/library/fromm/02/0.htm)

*** див. мою статтю „Два погляди на розвиток держави” – http://www.vox.com.ua/data/publ/2006/02/17/dva-poglyady-na-rozvytok-derzhavy.html

 
 
Частина V

Nik:
Ваш E-Mail:
Коментар:
HTML-теги вирізаються!!!
* Введите защитный код из символов, отображенных в виде изображения. Если вы не можете прочитать код с изображения, нажмите на изображение для генерации нового вида кода.