Солідаризм, як і соціалізм з'явився у Франції наприкінці XVIII ст. Звісно, як і у випадку соціалістичних шкіл Бабефа, Фур'є, Сен-Сімона та Сисмонді, цю назву ніхто не використовував до приблизно середини XIX ст. Навіть сам цей термін - «соціалізм» - був вперше згаданий Джакомо Джулані лише у 1803 р., а у французьких джерелах він з'являється тільки у праці П'єра Леру, саме як назва вчення, заснованого на поняття суспільної солідарності, у 1833 р. На початку цей термін був дуже розпливчастим, бо позначав будь-яке соціальноспрямоване реформаторство на благо суспільства, і так продовжувалось до 1848 р.
Диференціація соціальних теорій почала відбуватись у 1850-ті роки. Леру у 1851 р. опинився в еміграції в Лондоні, як і інші французькі соціалісти Руже, Піат та Журден. Останні троє були прибічниками теорії «класової боротьби», яка набула популярності з появою марксизму, а Леру продовжував обстоювати теорію соціальної солідарності. Це була настільки принципова розбіжність, що викликало шквал різких публікацій в соціалістичній пресі того часу, де Леру мало не «ілюмінатом» обзивали.
Леру сам по собі філософом не був, і його роздуми стосувались не стільки політико-економічних ідей, скільки самого людства та відносин людей між собою. Саме тому його вважають швидше філософським засновником ідей солідаризму, який вперше почав досліджувати суспільство з точки зору зв'язків між людьми та іншими елементами створюваного ними суспільства. Таких він налічував два види: між людиною та зовнішнім світом та між людиною та всім людством (в більш пізніх працях останнє іноді замінюється відносинами людини та соціуму, в якому вона живе та реалізується). Ця ідея повторюється практично у всіх наступників Леру, в тій чи іншій інтерпретації. Наявність таких зв'язків приводила Леру до ідеї суспільства як єдиного цілого, що, власне, і спричинило різку критику його вчення марксистами, які заперечували цю цілісність, і проголошували можливість солідарності виключно всередині певного суспільного класу, в даному випадку – пролетаріату. Відповідно, й можливість встановлення справедливого суспільства по Марксу полягала у встановленні або безкласового (комуністичного) суспільства, або установленні гегемонії одного класу. Звичайно, з цим Леру так і не погодився, і тому у 1852 р. він був змушений разом зі своїми послідовниками покинути Лондон. З цього часу термін «соціалізм» закріплено виключно за прибічниками класової теорії Маркса та близьких до неї вчень..

Історична довідка: П'єр Леру, народився 7 квітня 1798 р. в містечку Берсі неподалік від Парижу (нині район Парижу). Освіту так і не закінчив через смерть батька, і пішов працювати простим каменярем. Потім став набірником в Le Globe, газеті, яка з 1831 р. стала рупором вчення Сен-Сімона. З 1838 р. починає працювати над виданням «Нової Енциклопедії», куди активно залучає молодих філософів, і сам починає займатись філософією, створює власне неформальне вчення «гуманітаріанства» (у 1840 р. він випускає трактат «Про людство», в якому викладає його сутність). З часом він стає видавцем, у 1841р. разом із Жорж Санд засновує газету Revue independante, а в 1843-му – Revue sociala, видання, повністю присвячене соціалістичним публікаціям. У 1848 р. його обирають до Установчих Зборів, а в 1849 р. він потрапляє до Законодавчої Палати. Після перевороту 1851 р. змушений емігрувати в Англію, звідки до Франції повернувся у 1869 р. по амністії. Помер в Парижі під час Комуни в квітні 1871 р.

Цитата:

У 1854 р. з'являється нова солідаристська школа Шарля Ренув'є, який з самого початку виступив як різкий критик соціалізму та існуючих суспільних наук. Він стверджував, що соціалісти взагалі не розуміються на реальних процесах у суспільстві, і тим паче не розуміють, що це таке. А головною помилкою Прудона, головного свого опонента, вважав його твердження, що можна ввести новий економічний лад, не підготувавши до цього людство, а також різко критикував саме поняття революціонізму, яке тоді панувало у соціалістичному середовищі. На його думку, суспільство не має реальної цінності взагалі, воно існує лише через людину, і для людини, а його функціональне значення полягає не лише в задоволенні його матеріальних вимог, а й створює фундамент для його морального удосконалення. Людина в суспільстві, на думку Ренув'є, не просто діє відповідно своїм бажанням, а й реагує на дії інших людей, а його дії знаходяться у функціональній залежності не лише від його власної свідомості та волі, а й від прагнень інших людей. Це відповідно, означало, що суспільний розвиток є непередбачуваним, так само, як і людське життя, а прямолінійна модель суспільного розвитку, запропонована соціалістами, вважав Ренув'є, не що інше, як просто вигадка. Суспільне життя в його баченні залежить від того, наскільки розвинена соціальна натура у членів суспільства і відчуття обов'язку, який є природньою властивістю людини. Саме у нього вперше з'являється справедливість, як мета існування людини, а також поняття суспільства як способу реалізації прагнення людини до справедливості. З подібної точки зору, поки людина не усвідомить свої обов'язки в суспільстві, і не узгоджуватиме свої прагнення з ними, ніякої справедливості досягти не можна, а намагання створити цю справедливість революційно тільки остаточно деморалізують людство.

Історична довідка: Шарль Бернар Ренув'є, народився в Монпельє 1 січня 1815 р. В 1831 р. переїхав до Парижу, де зблизився з прибічниками Сен-Сімона. З 1834 по 1836 роки вчився у Вищій Політехнічній Школі, де математику тоді викладав Конт. Там він познайомився з Жюлем Лек'є, французьким філософом, одним з попередників неокритицизму. Саме його вплив спричинив його перехід з математичного профілю на філософський. Перша робота Ренув'є була присвячена критичній історії картезіанства, надрукована у 1842 р. У 1844 р. видав підручник з стародавньої філософії, і паралельно працював над виданням «Нової Енциклопедії», де й познайомився з П'єром Леру, який був одним з її видавців. Після революції 1848 р. видав книгу «Республіканський підручник людини та громадянина». З 2 грудня 1851 р. повністю присвятив себе філософії. Різкий критик соціалізму, заперечував практично будь-які форми суспільного детермінізму, а головний чинник суспільного розвитку бачив у особистості та її творчій діяльності. Засновник школи неокритицизму в філософії. Наприкінці життя створив релігійну концепцію, в якій Бог виступав як джерело та гарант закону справедливості, який вимагає від кожного виконання обов'язку. Помер Шарль Ренув'є в Праді 1 вересня 1903 р.

Цитата:

Наступним філософом, який висловлював ідеї, близькі до солідаристських, був теж француз, Жан-Бернар-Іоаким Ізуле-Лубатьєр, який у 1895 р. видав книгу «Сучасне суспільство». Ізуле вважав, що епоха, на межі якої знаходиться людство – буде епохою страшних втрат, жорстокості та підриву всіх можливих основ суспільства, а тому нема потреби будувати якісь ілюзії, приховувати та маскувати думки так, щоб вони подобались натовпу. Книга його була на той час шокуюча. Ізуле виступив з різкою критикою як модного тоді матеріалізму, так і спіритуалізму, вважаючи їх однаково небезпечними, викривлючими дійсне співвідношення людини та суспільства. Він також назвав хибними ідеї цілковитої рівності, проголошені соціалістами, і намагався вирішити проблему еліт суспільства.
Ізуле вважав, що будь-яке суспільство завжди керується певною елітою. В історії вони завжди тяжіли до самозбереження, виключаючи з суспільства інші прошарки населення, вважаючи їх «натовпом», або «черню», а відтак були антидемократичними по своїй суті. Це, в свою чергу, призведе до того, що «натовп» рано чи пізно візьме реванш, і довіриться посередностям, а таке суспільство неминуче загине (ці його слова виявились пророчими). Головне протиріччя, яке цікавило Ізуле, було включення «натовпу» до суспільства, при цьому не втрачаючи еліт. Для цього він запропонував схему відкритої еліти, за принципом «здібностей». Він цілковито заперечував ефективність спадкової, фінансової чи партійної еліти, вказуючи, що вони теж тяжітимуть до ізоляції та самозбереження, натомість пропонуючи, аби еліта була неформальним, більш схожим на громадське, об'єднанням найбільш здібних людей взагалі. Їх не треба призначати, і тим паче делегувати (обирати). За Ізуле, вони повинні були брати на себе обов'язок перед суспільством добровільно. Ідеї цього філософа нині лягли в основу деяких новітніх теорій електронної демократії.

Історична довідка: Жан-Бернар-Іоаким Ізуле-Лубатьєр, в джерелах часто Жан Ізуле (Jean Izoulet). Народився у 1854 р. З 1897 р. по 1929 – професор «College de France», автор численних філософських і соціологічних праць. Один з чільних критиків марксизму, автор книги «Сучасне суспільство та метафізика соціології», де піддавав нищівній критиці матеріалістичне сприйняття суспільства та поняття «абсолютної рівності». Помер у 1929 р.

Цитата:

Втім, як ми побачимо нижче (в розділі другому), Ізуле не зовсім точно сформулював головну помилку суто матеріалістичного вчення у тому, що він прикладає біологічні закони до соціології. Вона полягала скоріше в тому, що матеріалісти їх в цю сферу переносили чисто механічно, тоді як новітні дослідження показують, що подібне розуміння біологічного підґрунтя соціуму неглибоке і неповне.
Після появи програмних філософських праць, які закладали підґрунтя для подальшого розвитку солідаристичного вчення, ці ідеї почали поступово проникати і до світогляду економістів. Одним з перших ними зацікавився Фредерік Бастіа, якого часто називають «буржуазним», хоча саме він свого часу хотів написати книгу «Історія грабунку», про період первинного накопичення в Англії, а в буржуазну школу його записали головним чином через те, що він заперечував практично всі ключові постулати марксизму. Бастіа не був соціалістом, і тим паче його не можна назвати солідаристом, оскільки він обстоював ідею держави виключно як органу регулятивного контролю ринку. Однак саме Бастіа вперше почав розглядати питання утворення економіки, яку обґрунтував на сформульованому ним законі гармонії інтересів. Бастіа, подібно до солідаристів, різко критикував соціалістів (марксистів), заперечуючи їх головну аксіому – що інтереси людей, самі по собі, ведуть до антагонізму. В своїй книзі «Економічні гармонії» він приділяє багато місця аналізу поняттю теорії природньої солідарності інтересів людей. На його думку, суспільство складається з людей, кожен з яких має свою свободу. Оскільки людина вільна у своїх діях, вона може помилятись. Помилка звичайної людини веде або до його персональної відповідальності, або до ураження невинних. В останньому випадку, оскільки сам винуватець нездатний виправити зроблену ним помилку, для її виправлення вступає в дію механізм солідарності інтересів, коли цю роль на себе бере суспільство. Головним джерелом помилок, які уражають невинних, Бастіа вважав надмірне придушення свободи громадян (так звану «штучну солідарність»), яку бачив насамперед в пропозиції соціалістів та комуністів створити штучне суспільство, а також в надмірному всевладді сучасної йому держави. Роблячи відмінність між природньою (божественною) солідарністю та штучною, Бастіа пропонує наступний принцип, яким повинно керуватись суспільство (і державні органи влади, які Бастіа більш за все критикував за надмірне втручання в суспільне життя): «Я не маю права нікого примушувати, хто б він не був, бути релігійним, милосердним, освіченим, працелюбним, але я маю право примусити всякого бути справедливим». Саме цей принцип є ключовим в будь-якій моделі, заснованій на суспільній гармонії, вважає Бастіа, будь вона економічна, соціальна чи правова. Подальший хід розвитку солідаристичних ідей показав його абсолютну правоту, як і правоту тієї економічної моделі, яку він обстоював. А Бастіа був прихильником моделі суспільного контракту, яка виражалась в наступному вислові «По мірі того, як збільшуються капітали, абсолютна доля, що належить їм в загальному процесі виробництва, збільшуються, а доля відносна – зменшується, а відносна доля праці постійно зростає, а таким чином зростає і його абсолютна доля». Разом із законом «При всіх інших рівних умовах збільшенню щільності населення відповідає зростаюча легкість виробництва» це утворювало цілісну систему економіки, заснованої на спільності інтересів та постійних інноваціях, які цю спільність і гарантують. А реалізувати це Бастіа пропонував переходом до ринку послуг, тобто до ринку сучасного, постіндустріального типу, де кожен елемент економічних відносин виступає як насамперед послуга, передбачаючи таким чином сучасні форми ринкового господарства, і цілковито заперечуючи імманентність капіталу (тобто існуючого самого по собі). Цінність або вартість, за Бастіа, щось має тоді, і тільки тоді, коли бере участь у ринку послуг. У іншому випадку воно просто нікому не потрібне, або є так званою «даровою корисністю», а отже – й цінності не має. Крім того, Бастіа єдиним з тогочасних економістів пропонував замінити ринок виробника на ринок споживача. На його думку, будь-яке економічне рішення потрібно було приймати не виходячи з потреб виробника, а з потреб споживача, такий підхід був практично єдиним, який дозволяв реалізувати другу частину принципу природньої солідарності Бастіа. Крім того, він вперше висунув ідею «регулятивного права», яке реалізується шляхом співставлення інтересів людини та суспільства – якщо вони співпали, то всіляке втручання має бути виключене, бо це є реалізація свободи особистості, а якщо суперечать – то слід використати примушування, бо це є реалізація свободи суспільства. Значно пізніше цей принцип був розвинений Гінсом до формальної моделі регулятивного права.
Однак все ж таки повноцінним солідаристом Фредеріка Бастіа назвати не можна. Адже він цілковито заперечував вторгнення держави в соціальну сферу (себто державні пенсії, безкоштовну освіту тощо), вважаючи це посяганням на свободу особистості.

Історична довідка: Клод-Фредерік Бастіа народився у 1801 р. в місті Байон (Франція). В дев'ять років він залишився сиротою, і родичі відправили його учитись в пансіонат, де у нього виявились здібності до гуманітарних наук. На початку своєї кар'єри Бастіа працював бухгалтером, однак продовжував вивчати іноземні мови, а також активно цікавитись політичною економією. Після революції 1830 р. він працював у муніципальному суді, почав активно друкувати статті. У 1834 р. його призначено генеральним радником департаменту, і починаючи з цього часу у нього починають з'являтись ідеї по реформуванню економіки, а одною з перших тем, якою він зацікавився – була проблема визначення «цінності». Революційна хвиля 1848 р. та економічні наслідки, які вона спричинила, спонукала Бастіа до написання фундаментальних праць - «Економічні софізми» та «Економічні гармонії». У 1849 р. він обирається членом Законодавчих зборів країни, однак діяльність його була дуже короткою – вже у 1850 р. Бастіа помер. За легендою, останніми його словами, зверненими до учнів, були «Політичну економію треба розглядати з точки зору споживання».

Цитата:

Формальне обрамлення теорії солідаризму, як, власне, і визначення самого терміну дав французький економіст Шарль Жид. Це визначення було дане ним на Міжнародній конференції 28 квітня 1890 р.
Центральним аспектом, який розглядав Жид у своїй роботі, був прибуток та його походження. Заперечуючи марксистську теорію доданої вартості, згідно якої прибуток виростає з недостатньої оплачуваності праці, а продажна ціна є природною, він висунув радикальну ідею, що ніяких природних цін не існує. Він вважав, що ціни є результатом монополії на ринку підприємців, капіталістів, торгових спілок – одним словом будь-кого, що дозволяє йому продавати продукти споживачу вище собівартості, а сама додана вартість є накруткою на собівартість. Від рівня монополізованості ринку, таким чином, залежить наскільки вищою за собівартість буде ціна продукту, а відтак – і різниця між ними, що й становить додана вартість, і відповідно – прибуток підприємця. Розмір доданої вартості визначається ступенем монополізованості ринку, тобто що більш монополізованим він є, тим вищою є додана вартість, і тим нижча доля собівартості в них, а відповідно і нижча заробітна плата. Монополізованість ринку Жид вважав помірно шкідливим до тих пір, поки доля собівартості в продажних цінах не перевищує певної долі, але монополію торговців (тобто проміжного класу між виробником та споживачем) він вважав однозначно шкідливою, та й сам цей клас вважав зайвим, натомість пропонуючи, аби споживач купував товари безпосередньо у виробника, таким чином встановлюючи прямий взаємозв'язок між купівельною спроможністю (яка диктується обсягом відрахувань на заробітну плату) та продажними цінами, і формуючи ринок покупця, який він вважав природнім способом організації ринку, заперечуючи ринок виробника.

Історична довідка: Шарль Жид народився у 1847 р. в лангедокському місті Юз. Отримавши блискучу освіту, він послідовно отримує професорські посади в Університеті Бордо, Монпельє, і нарешті, в Парижі, де стає провідним експертом з міжнародної монетарної політики. У 1883 році він видає підручник з політекономії, який швидко стає класикою. У 1904 р., по слідах Міжнародної Паризької конференції солідаристів видає книжку «Суспільства споживчих об'єднань», де викладає принципи «кооперативної економіки». Помер Шарль Жид у 1932 р. Цікавим фактом його біографії є не лише те, що він є одним із засновників вчення солідаризму, а й те, що він – рідний дядько французького письменника, лауреата Нобелівської премії, Андре Жида.

Цитата:

Окремо слід сказати і про Генріха Пеша, німецького солідариста, і найбільш видатного з європейських солідаристів. Його дуже часто називають основоположником солідаризму, але більш правильно буде назвати його основоположником солідаризму як економічного вчення. Тільки починаючи з його досліджень солідаризм з філософського вчення, заснованого на туманних фразах про зв'язки людей та їх діяльності з суспільством почало перетворюватись на повноцінну теоретичну розробку, яка містила вже не окремі елементи, як у працях попередників Пеша, а цілісну систему. Слід сказати, що Генріх Пеш свою роботу так і не закінчив. Вона була завершена вже у XX ст., якщо більш точно – це зробили у 1935-1936 роках Густав Гундлах, Освальд фон Нелль-Бройнінг та Іоганн Шустер.
Генріх Пеш був прибічником так званої «неотомістської» католицької школи. У 1876 р. він прийняв сан монаха, але це ніяким чином не завадило йому працювати над політекономічними штудіями. Більш того, саме це й дозволило йому створити струнку систему солідаристичної системи на основі неотомістського погляду на мету людини (згідно якої завдання людини, яка приходить на Землю, якомога більше розвинути свої здібності, акумулювати в собі якомога більше культури та знань, які визнавались за добро, а відтак і способом прославлення Господа) та енцікліки Папи Римського Льва XIII «De Rerum Novarum», яка вийшла 15 травня 1891 р., яка була присвячена висвітленню відносин працівників та капіталу. Католицьку систему економіки, втім, він цілковито заперечував, вважаючи, що це буде профанацією як науки, так і релігії. Однак саме етичне начало він і заклав в основу свого вчення.
Пеш в своїй праці налічував три основні схеми господарства: капіталізм, солідаризм та соціалізм. Найбільш прийнятним для суспільства він вважав саме солідаризм, бо його принципи задовольняли центральній ідеї Пеша – так званої «мети економіки». Один з основних його постулатів полягав у тому, що будь-яка господарська діяльність відрізняється від інших явищ, які вивчає наука, тим, що вона цілеспрямована – і суть господарства (а відтак і економіки), Пеш бачив як діяльність людей з метою набуття матеріальних благ для своїх особистих та колективних потреб. Соціалізм, відповідно, як такий, що чисто механічно переносив на аналіз суспільних явищ наукові методи, вироблені для природніх явищ, він вважав для суспільства малопридатним. Капіталізм він вважав хибним зовсім з іншої причини. Аналізуючи варіанти капіталістичного устрою, він дійшов висновку, що ані ринок виробника, ані ринок покупця не є такими, що враховують мету суспільства. Вважаючи, що споживання стимулює та регулює виробництво, він, втім, вважав, що виробництво, яке працює лише для задоволення споживацьких потреб, не є економічно обгрунтованим. В його вченні виробництво поставало як діяльність, спрямована на створення, чи покращення «корисності» об'єктів. Корисність він розумів як здатність того чи іншого продукту задовольнити людську потребу. Однак, розглядаючи суть цих потреб, він дійшов висновку, що існує цілий клас потреб, які задоволені бути не повинні. Для визначення оптимального співвідношення він запропонував три ступені критеріїв. На перше місце він поставив суверенітет «мети економіки». Тобто, у випадку соціально-орієнтованої економіки, наприклад, такою метою виступає підвищення добробуту громадян, і те, що йому не сприяє обмежується. Другим за важливістю критерієм він поставив етику та гігієну. Таким чином обмежувались ті види виробництва, які задовольняли низькі види людських потреб, які наносять шкоду суспільству, такі як ігровий бізнес, наприклад. І тільки на останнє, третє місце він ставив власне господарський принцип задоволення потреб. Далі Пеш заперечує принцип формуванні ціни, виходячи з суто конкуренції. Для ілюстрації своїх поглядів він демонстрував так званий «парадокс Пеша», який формулювався наступним чином: конкурентна ціна є оптимальною, але конкуренція намагається відхилити ціну від її оптимального значення. На його думку, відповіддю на цей парадокс є створення «впорядкованого ринку», який регулюється за допомогою відповідних правових норм («регулятивне право»), де ціни (або їх еталони) повинні обраховуватись з соціально оціненою корисністю та рідкісністю продукту. Аналогічним чином Пеш критикує і звичайне в його час покладання в розподілу сфер ринку за попитом та пропозицією. Знову ж таки, він пропонує увести додатковий критерій мети економіки, і якщо співвідношення попиту та пропозиції їй не задовольняє, то така ситуація потребує регулювання. Узявши за приклад мету економіки як національне відродження, з пешевської точки зору логічне було б регулювання ринку тих товарів, які на це відродження мають негативний вплив. Схему господарського устрою, який таким чином формально описав Пеш, він умовно назвав «солідаризмом», оскільки побудована вона на взаємозв'язках суспільства, окремих його громадян та економіки, і саме ця схема лягла в основу всіх подальших солідаристичних розробок. Його вчення всіма ученими вважається точкою відліку існування солідаризму.

Історична довідка: Генріх Пеш народився 17 вересня 1854 р. у Кельні. 1876 р. вступив до католицького ордену монахів. Він вважається основоположником вчень солідаризму та християнського соціалізму, а також був учителем Освальда фон Нелль-Бройнінга, є видатним теологом, політекономістом та філософом. Автор «Підручника з національної економіки». Помер 1 квітня 1926 р. у Валькенбурзі.

Цитата:

Межу XX століття солідаризм переступив як вже сформоване серйозне філософське вчення. Воно вже налічувало юридичні напрацювання (теорія квазі-контракту Л. Буржуа, а також регулятивне право Г. Гінса), економічні (О. фон Нелль-Бройнінг, Е. Дюркгейм) і навіть політичні. Після того, як починаючи з Пеша та Нелль-Бройнінга воно все більше стало орієнтуватись не просто на соціалістичний устрій, а на особливості тої, чи іншої нації, це вчення почало швидко поширюватись і в Росії, і на Україні. Найвідоміші імена українських солідаристів – В. Винниченко, М. Драгоманов, М. Туган-Барановський. Саме цей стрій встановився на початку сторіччя у Німеччині, Франції та Британії, чим заклав основи їх подальшого процвітання (інша справа, що у кожній з них розвиток солідаризму перервав нацизм). І саме цей лад у 30-ті роки порятував США від Великої Депресії. І саме до цього виду державного устрою, вже адаптованого до постіндустріального та інформаційного суспільства нині звертаються уряди Японії, Фінляндії, Швеції та багатьох інших країн. Тому саме в цьому, либонь, і полягає задача новітньої України – побудувати саме таку економіку, яку рекомендував будувати ще Генріх Пеш – цілеспрямовану, збалансовану і – для суспільної гармонії.

У наступних статтях ми більш детально зупинимось і на економічній, і на правовій основі та методах солідаризму, а також розглянемо ідеї українських солідаристів початку XX сторіччя, часів Центральної Ради.

Nik:
Ваш E-Mail:
Коментар:
HTML-теги вирізаються!!!
* Введите защитный код из символов, отображенных в виде изображения. Если вы не можете прочитать код с изображения, нажмите на изображение для генерации нового вида кода.