5. Який державний устрій нам потрібний? 

Проте, про які б саме і наскільки б саме позитивні ідеї в розвитку людства ми б не говорили – всі вони не будуть мати абсолютно ніякого значення, якщо не будуть знаходити свого прояву в реальному житті. Це – саме та індивідуальна воля, яка й служить проявом тих чи інших уявлень, і без якої що завгодно може так навічно і залишитися лише уявною категорією, породженою грою розуму – і не більше того. А тому й говорячи про побудову держави, ми обов’язково повинні говорити і про реальні прояви наших уявлень про неї, які й будуть реалізовувати ті чи інші з них, будуть чи ні надавати їм право на життя. 

1. Що вибрати?

Але отут, здається, і починаються перші проблеми. Перш за все – тому, що говорячи про державний устрій, важко виділити лише якийсь один з них, який би був 100% позитивним і правильним. І навіть більше того – різні автори наводять різні думки з цього приводу. Бенедикт Спіноза, приміром, був явним прихильником демократії, Гегель – конституційної монархії, а Макіавеллі, очевидно враховуючи ту непросту життєву й політичну ситуацію, в якій йому доводилося писати свої твори, коливався десь поміж цими двома устроями. Платон говорив тільки про єдиний державний устрій, який є істинним і позитивним – владу філософів-аристократів, вважаючи демократію шкідливою і навіть загрозливою для психічного здоров’я людини, а Черчілль казав, що нічого кращого за неї людство все-одно не придумало. Тому перш ніж остаточно розібратися з усіма цими проблемами, напевно варто прислухатися і до думки учня Платона, який проте багато в чому став його опонентом – Аристотеля. Він, говорячи фактично все про ті ж форми правління, на відміну від Платона не виділяв лише якусь одну з них, вважаючи всі інші лише різними етапами єдиного шляху деградації системи, а виділяв істинну й спотворену форму кожної з них. Так всі форми правління він поділяв на три „правильних” і три „вироджених”, вказуючи на перехід одних в інші:

монархії – в тиранію;
аристократії – в олігократію;
народовладдя – в демократію. 

Звичайно наше теперішнє розуміння демократії не відповідає Аристотелевському її сприйняттю як виродженої форми правління, тепер ми в такому разі швидше говорили би про охлократію, а проте саме ідея про те, що кожна з форм правління може нести в собі як і позитивне, так і негативне значення, здається в більшій чи меншій мірі знайшла своє підтвердження в світовій історії. Так само, як цілком слушною видається й інша думка Аристотеля – щодо того, що основним критерієм поділу державних устроїв є критерії поділу за кількістю тих, хто є носієм влади – один, декілька чи всі; чи про те, що правильним слід вважати лише той державний устрій, який служить загальному благу, а виродженим – той, котрий враховує інтереси самих лише правителів. На цій думці напевно варто було би й зупинитися – оскільки і нас, напевно, теж цікавлять лише ті форми устрою, які несуть благо усьому народу, а не обмеженій його частині.

Правда, виходячи з наших теперішніх уявлень до висновків Аристотеля хотілося би додати тепер іще один критерій – яким саме є механізм оновлення і заміни кадрів при будь–якій системі, так як від нього дуже часто і залежить її подальше існування, можливість реформації і оновлення чи деградації, спотворення і виродження. Але все-одно в кінцевому результаті все зводиться лише до цих трьох типів державних устроїв: монархії, аристократії чи демократії, правда іноді в тій чи іншій формі спотворених чи обмежених. З цієї точки зору, приміром, конституційна форма монархічного правління і дійсно може здаватися певним компромісом – наприклад через те, що встановлює рівновагу між правом народу і правом спадкового монарха, між спадковістю і оновленням, між владою більшості і владою однієї особи. А проте не тільки монархічні, але й сучасні парламентські, президентські чи змішані форми правління теж тим чи іншим чином намагаються вирішити все ці ж проблеми:

- одноосібного чи колегіального правління;
- виборного чи спадкового наслідування влади;
- влади народу чи влади обраної аристократії;
- права вважати себе „обраним” внаслідок вияву народної волі (делегування ним частини своїх прав і повноважень) чи внаслідок якихось своїх виняткових здібностей, приналежності до того чи іншого класу, за правом народження, чи й навіть – внаслідок певної винагороди за перемогу у жорсткій внутрішньо- чи міжгруповій політичній боротьбі.

І хоча історично склалося так, що під монархією чи аристократією ми завжди розуміємо лише спадкову систему влади, а під демократією – виборну, а проте в реальному житті, навіть незважаючи на таке наше сприйняття цих понять, не завжди виходить саме так. Перш за все – тому, що навіть при спадковому наслідуванні влади претендентів дуже часто виявляється більше, ніж один, а тому навіть вона завжди зводиться до боротьби між ними. Так само, як і при виборній демократії. Єдина відмінність, здається, полягає лише в тому, хто саме може бути допущеним „до старту” цієї боротьби – але й тут історичний досвід наводить більш ніж необхідно найрізноманітніших варіантів розвитку цього процесу: починаючи від самозваних і незаконнонароджених спадкоємців монарха і закінчуючи навпаки – всілякими обмеженнями права бути обраним для рядових громадян і привілеями для своїх родичів при демократичній системі, що, здається, вже є більш ніж характерним для України останніх років. І тому, узагальнюючи вищесказане, в кінцевому підсумку варто було би виділити три основних критерії для опису будь-якої державної системи:

1. хто саме є носієм влади в державі – весь народ, чи обмежена кількість самопроголошеної (чи спадкової) еліти;

2. те, наскільки державна система відповідає (чи ні) позитивному розвитку всього суспільства, а чи служить інтересам лише тієї його частини, яка вже й так зараз знаходиться при владі;

3. яким саме є механізм оновлення даної системи – механізм відбору нових кандидатів для отримання владних повноважень:

а) чи мають до нього рівний доступ усі, чи ні. І якщо ні, то яким саме цілям і до яких саме наслідків призводять введенні обмеження чи створені привілеї;
б) чи може цей механізм оновлення забезпечити еволюційний розвиток суспільства, а в разі необхідності – й можливість його швидкої й безболісної трансформації;
в) чи є цей механізм виразом боротьби найпідліших і найпідступніших – як це дуже ставалося при спадкових монархіях, чи є вибором тих, хто краще вміє маніпулювати суспільною думкою – як це стається зараз фактично при всіх існуючих сучасних формах ліберально-демократичного правління, а чи є боротьбою таких претендентів, які б обиралися чи які б перемагали саме за ознаками наявності в них необхідних для управління державою і суспільством якостей – як це мало би бути насправді.

Але по великому рахунку справа полягає не тільки в існуючому державному устрої і в тому, якою саме має бути держава, але й в тому, як вона ставиться до своїх громадян, бо одна й та сама монархічна, демократична чи аристократична держава насправді зовсім по-різному може до них відноситися, може задовольняти їхні прагнення чи ні, може піклуватися про них, чи ні. І хоча це й здається насправді ніби-то й цілком зрозумілим – аж настільки, що мовби дублює другу вимогу – те, наскільки саме відповідає державна влада загальному благу, проте це не зовсім так. Річ в тому, що загальне благо і прагнення усіх громадян іноді можуть здаватися не абсолютно тотожними між собою поняттями і саме на таку їхню нетотожність і спирається, здається, будь-яке обґрунтування принципу нерівномірного розподілу влади між народом і державою, принципу наявності чи виникнення справжньої чи ілюзорної, а можливо навіть й самопроголошеної, еліти. 

Тоді, відстоюючи тезу про те, що народ, мовляв, прагне тільки до руйнування чи вдоволення своїх примітивних й низьких, можливо навіть й гріховних помислів, і з’являється нова „еліта”, яка під приводом такого обмеження його прав і можливостей, які мали би запобігати таким його руйнівним чи негативним помислам, вводить свої додаткові обмеження, вигідні вже для неї. І таким чином, легітимізуючи своє перебування при владі, вона й отримує належне державі виняткове право на застосування сили, та інші, суміжні з цим, вигоди, наприклад можливість маніпулювання інформацією та право перерозподілу матеріальних благ. Саме таке протистояння еліти і народу і стало символом політичної боротьби за владу за останніх кількох тисяч років розвитку нашої цивілізації. З одного боку ця боротьба зводилася до того, що правителі самі завжди культивували в свого народу лише низькі і примітивні прагнення, всіляко підштовхували його до руйнування і творення зла тільки заради того, щоб зберігати і забезпечувати своє виняткове й елітарне становище. А з іншого – народ постійно боровся за свою свободу і права. Особливо за два з них: право самому вирішувати свою долю і право мислити самостійно – без штучно введених кимсь обмежень і перепон, без нав’язаних йому ілюзорних псевдоцінностей.

Але й це ще не усе, бо навіть не враховуючи цього протистояння влади і народу, крім трьох наведених нами раніше найбільш характерних критеріїв оцінки ефективності державної системи влади існує іще одна, четверта, і не менш важлива, яка визначає ставлення держави вже не стільки до усього народу, як до її громадян – те, наскільки вона про них піклується, наскільки надає їм чи ні можливості для самостійного розвитку. Корінь цієї проблеми полягає в самій структурі побудови людського життя – в тому, що для нормального розвитку кожному з нас потрібно певний час розвиватися в межах сім’ї. Погляди комуністичної держави, яка й стала праматір’ю сучасної України, в цьому плані еволюціонували від повного заперечення сім’ї як буржуазного пережитку (див. „Маніфест Комуністичної партії”¹⁸) до утвердження того, що сім’я – комірка суспільства. А проте ні одна крайність, ні інша насправді не відображала істинного стану речей – так як сім’я утворення навіть не стільки соціальне, як біологічне. Сім’ї існують в левів і вовків, в домашніх тварин і в дикій природі. Сім’ями, до певного часу, необхідного для вигодовування пташенят, живуть і птахи, і навіть – й деякі комахи, які іноді вибудовують цілі колонії – ієрархічні імперії з чітким розподілом обов’язків кожного. Сама ж природа класу ссавців, до яких з біологічної точки зору відноситься і людина, полягає в тому, що новонароджені діти потребують певного часу для знаходження біля матері – як і для вигодовування молоком, так і для отримання певних початкових життєвих навичок, передачі їм досвіду. 

Тому і в людському суспільстві спостерігається точно така ж закономірність, як і в дикій природі – дитина потребує батьківської опіки і турботи – принаймі аж до тих пір, поки не досягне повноліття чи поки не стане в достатній мірі самостійною. Але проблема полягає в тому, що створюючи державу, людина дуже часто переносить на неї і якісь з функцій, які раніше виконувала для неї батьківська сім’я – наприклад функції опіки і безпеки. Межі цього переносу можуть бути тими чи іншими – від повної байдужості держави до проблем своїх громадян в ліберал-анархічному суспільстві і до повної їхньої опіки в суспільстві тоталітарному. Тоді, дбаючи про життя і проблеми своїх громадян, держава й отримує внаслідок цього додаткове право розпоряджатися не тільки частиною їхньої свободи і незалежності, але й їхнім майном і навіть життям. 

Природно, що таке протиставлення опіки та свободи може бути представленим в одномірній шкалі, в якій істина буде десь посередині – як певний компроміс між надмірною свободою, яка тяжіє до вседозволеності і надмірною опікою, яка перетворюється в диктатуру тоталітаризму. В двомірній же системі координат, за якої ми надаватимемо кожному з цих понять в однаковій мірі як негативного, так і позитивного значення, ми отримуємо, як це було показано в попередніх розділах нашого дослідження, вже чотири можливих варіанти:

1) свобода це добре, опіка – погано;
2) свобода погано, опіка – добре;
3) свобода це добре, але й опіка теж добре;
4) свобода погано, і опіка теж погано.

З цих варіантів два (1-й і 2-й) будуть представлені у вигляді діагонального протиставлення, коли щось одне є абсолютно позитивним, а інше – абсолютно негативним; один (3-й) є ідеальним варіантом, в якому і одне, і друге є позитивним; і один (4-й) – є повністю негативним, так як в ньому обидві прикмети стають різко негативними. З цієї точки зору конфлікт між свободою громадян і їхньою опікою мав би вирішуватися у вигляді такого їхнього поєднання, яке би сприяло їхньому розвитку, наприклад опіка мала би проявлятися тільки в тих сферах, які не обмежують індивідуальної свободи, які сприяють її розвитку. Наприклад – так як це буває в розумних батьків у випадку конфліктів з дітьми підлітками – коли вони обмежують їхню свободу не тоді, коли ті намагаються самоствердитися, а тільки тоді, коли таке їхнє самоствердження може загрожувати їхній власній безпеці і їхньому власному подальшому існуванню. З цієї точки зору можливе обмеження свободи громадян з боку державних органів має регламентуватися не інтересами держави, а інтересами самих громадян.

Ну і нарешті, це ж протистояння опіки і свободи можна розглядати і з точки зору теорії конфліктів, як конфлікт двох суб’єктів – громадянина і держави, які прагнуть використовувати одні і ті ж ресурси – життя громадян, для досягнення суб’єктивно однієї і тієї ж, але об’єктивно несумісної цілі. В даному разі такою ціллю є повнота влади над життям і світом, яка може належати лише комусь одному них – або державі, або громадянину. Так от, з цієї точки зору, ми безперечно будемо прагнути саме до другого, визнаючи пріоритет прав громадянина над правами держави. Саме це часто й називають „правовою державою”, дуже часто навіть приблизно не уявляючи собі, що саме слід розуміти під даним визначенням. 

А проте, для більш повної й об’єктивної оцінки цієї ситуації, не слід відкидати й два попередніх варіанти її розгляду. Тоді в загальному мова повинна йти про таке визнання пріоритету прав і свобод громадянина над правами і свободами держави, яке не суперечить інтересам його власного розвитку і його власної безпеки, яке може убезпечити суспільство і від надмірного хаосу, і вседозволеності, і від загрози розвитку тоталітаризму. І таке розуміння цього процесу здається може до певної міри вирішити конфлікт, закладений в самій ідеології солідаризму – між структурою побудови держави і структурою побудови самого суспільства, так як роль держави в даному разі починає зводитися не так до ролі загального контролю всього, як до ролі розумного регулятора життєвих процесів, так що суспільство стає чимось більшим, ніж держава, а не навпаки. Тільки в тоталітарному суспільстві держава і суспільство рівноцінні, в усіх інших випадках цілком природнім є саме зворотній процес – суспільство це більше ніж держава. Справедливості заради варто відмітити, що могло би бути й навпаки – держава була б більшою ніж суспільство, якщо б вона складалася дійсно з філософів-мудреців, як про те колись мріяв Платон. Але на жаль, в історії людства такого ніколи не було, а тому й мусимо виходити з наших реалій.

І ще про одне – ось вже який рік нам говорять про те, що демократія є ніби-то антитезою до тоталітаризму. Але насправді це не так. Демократія й сама може бути тоталітарною – тоді, коли стає такою владою більшості, яка ущемляє права і свободи меншості, права і свободи громадянина. Типовим прикладом цього стали тоталітарні демократії Гітлера-Сталіна. Таке розуміння демократії як механізму захисту прав і свобод громадянина виникло вже після другої світової війни (була прийнята Декларація, а згодом і Конвенція Прав і Свобод громадянина), саме під впливом сприйняття і осмислення тих жахіть, які принесли людству вони і внаслідок того, що в свій час лібералізм – від слова "Свобода" – виник як поєднання фінансової влади буржуазії і прагнень самого народу до волі і права на керування власним життям. Тобто - до республіки. Так в сучасному світі і виник лібералізм, який захищає Права і Свободи громадянина, і лібералізм, який захищає Владу Грошей.

Ну і нарешті – розглянемо існуючі на сьогодні теорії походження держави. Навіть по самому максимуму – і то їх виявиться всього чотири:

1. Влада від Бога – давньоєгипетська модель правління. Правлять жерці і імператори. Частково була реалізована в сталінському СРСР – правив вождь-імператор, рівний Богу, Сталін, і каста жерців – партійних ідеологів та їхніх служителів – співробітників НКВС.

2. Держава – еволюційне утворення: владу над своїми співгромадянами захоплюють найсильніші чи найрозумніші. Але для цього необхідні природні механізми оновлення влади, які б і відбирали саме найсильніших і найрозумніших. Тому на практиці таке так ніколи й ніде і не було зреалізовано, хіба що тільки в невеликих громадах.

3. Держава виконує роль батька чи сім'ї – патерналізм за зразком давнього Китаю, конфуціанство. Потім з цього виріс комунізм, та деякі сучасні південно-східні азійські бізнес-корпорації.

4. Суспільний договір - Томас Гоббс. Всі живуть в стані війни з усіма, і щоб жити краще, всім треба домовитися між собою. Держава виконує функції регуляції відносин між громадянами, народ має право на повстання і революцію аж до зміщення владної верхівки в тому разі, коли та не справляється зі своїми обов'язками.

Ось і все – а ми вже в руслі цих уявлень повинні самі визначатися, чого саме хочемо. Оскільки фінансовий лібералізм (влада фінансових корпорацій), як показав досвід останніх років української незалежності, нам не дуже підходить, то значить мова повинна йти лише про створення його антитези – національної держави. Враховуючи ж те, що демократія як така влада більшості, яка нехтує правами і свободами громадянина, рано чи пізно насправді перетворюється у владу меншості – тієї, яка тією більшістю маніпулює і використовує її в своїх цілях, перетворюючись таким чином або в диктатуру, або в правління самопроголошеної псевдоеліти, а справжня монархія чи аристократія в нас неможливі тому, що Україна давно, ще в ХІІІ-му столітті, зі смертю останнього з нащадків Данила Галицького втратила всі свої аристократичні роди, то вибір насправді тут буде не такий вже й великий. А тому по-суті в нашій державі можливе або правління справжньої (якої немає) або псевдо-еліти (яка є зараз), або авторитаризм (при умові існування авторитетного, від Бога, лідера, якого немає), або тоталітаризм (як абсолютна влада більшості і зневага до прав громадянина, що частково є), або національна демократія (чого теж ще немає). Як бачимо, позитивних устроїв тут не так вже й багато – справжня еліта і сильні лідери в нас відсутні, а справжні демократичні механізми все ще так і не створені. А тому ми й маємо вже який рік жахливе поєднання псевдо-елітарного і недо-тоталітарного устрою. Тому, щоб створити щось більш позитивне, очевидно доведеться в якійсь мірі поєднувати між собою те, що позосталося – елітаризм/авторитаризм при умові побудови національно-демократичного, а не ліберал-демократичного, устрою держави. Тим більше, що справжня демократія ніколи й близько не виникає там, де народ позбавляють його еліти і його лідерів, а тому вже сама по собі вимагає і одного, і іншого.

2. Психологія групи.

Разом з тим такий підхід до справи побудови держави, навіть вирішуючи начебто конфлікт між нею і суспільством, не вирішує проте іншого з них – конфлікту в побудові самої державної системи, конфлікту між вертикальною структурою управління держави та колегіальними методами керівництва нею. Останні дуже часто називають ще й демократичними, а проте це не зовсім вірно. Справа в тому, що складність управління сучасними державами, їхні розміри і кількість населення в них автоматично призводять до неможливості управління ними шляхом безпосередніх зібрань їхніх громадян з кожного приводу. Саме тому в сучасних умовах, на відміну від грецьких демократій, де всі питання вирішувалися саме таким чином, народ змушений тим чи іншим чином делегувати усі чи частину своїх повноважень своїм представникам. І тому усі відомі нам сучасні демократичні форми правління є не безпосередніми (прямим), а представницькими демократіями.

Але якщо при парламентській моделі влади представником народу і дійсно є колегіальний орган – парламент (в Україні – Верховна Рада), то при президентській моделі таким представником народу стає всього лише одна людина – президент. Тому прикладом представницької демократії може бути як і колегіальна система управління, в якій верховна влада належить парламенту, так і одноосібна – президентська республіка. Останнє можливо навіть й більш характерно для України з її досвідом виборності гетьманів в Козацьких республіках, проте навіть в цьому разі гетьман залежав від волі зібрання старшин. До того ж – козацькі республіки так і не стали таким прототипом української держави, який був би характерний для усього українського народу, а не тільки якоїсь однієї його частини. І таким чином для нас з вами суть цієї проблеми полягатиме тепер у вирішенні питання делегування своїх повноважень: чи то одній людині, чи то певній їх групі. І якщо друге – то якій саме кількості, які саме повноваження і на яких саме умовах. 

І оскільки однозначної відповіді на це питання все ще так і не існує, то щоб розв’язати цю проблему і зрозуміти таким чином усі особливості будь-якої системи влади, перш за все доведеться розглянути деякі найбільш характерні ознаки обох цих видів управління – одноосібного та колегіального. І позаяк дане питання насправді є достатньо складним, щоб розглядати його лише теоретично, звернемося до сучасних розвідок в галузі соціальної психології, тим більше що натепер існує вже достатньо багато напрацювань в цій галузі¹⁹. Тоді перш за все треба було би відмітити, що при колегіальному управлінні переважно приймаються більш зважені і обдумані рішення, так як групове обговорення дає можливість глянути на проблему більш неупереджено, розглянути її з різних боків. До того ж під час групового обговорення закладається загальний банк ідей, який потім буде використовувати при подальшому розгляді і впровадженні певної, прийнятої групою, стратегії поведінки при досягненні бажаного результату. Але разом з тим в групі проявляються й інші, дуже часто достатньо негативні, тенденції. Так приналежність до певної групи здебільшого заставляє людину виконувати певну соціальну роль, розвиває в неї відчуття деіндивідуалізації, що в свою чергу може породжувати нові наслідки. Наприклад внаслідок цього нерідко може проявлятися явище соціальних лінощів, коли за бажання кожен з членів групи отримує для себе можливість відлинювати від виконання спільного завдання через те, що не несе персональної відповідальності за нього. 

Схожим проявом цього ж процесу деіндивідуалізації, притаманного групі, може бути і зворотнє явище до такого прояву „соціальних лінощів” – коли замість того, щоб уникати виконання якогось завдання, людина навпаки – отримує можливість зробити щось таке, на що б вона ніколи не зважилася в індивідуальному порядку, особливо тоді, коли це асоціюється в неї з чимсь поганим, за що вона зазвичай боїться отримати покарання. Тобто – в групі вона фактично отримує можливість здійснювати погані вчинки за рахунок того, що не нестиме за них ніякої відповідальності. Це ж явище деіндивідуалізації і відсутності персональної відповідальності стосується і механізму прийняття рішення групою – найбільш небезпечним наслідком цього стає явище зсуву ризику – при груповому прийнятті рішення члени групи схильні приймати більш ризиковані рішення, ніж тоді, коли б вони це робили поодинці. Ну і нарешті сам факт приналежності до групи теж по-своєму може впливати на поведінку її членів. Кожній групі в принципі притаманне явище групового фаворитизму – особливо тоді, коли існування групи стає важливішим за те, які рішення вона приймає, чи яку діяльність здійснює. Так називають таку поведінку членів групи, за якої група починає найперше приймати такі рішення, які сприяють її власному збереженню на шкоду об’єктивному розгляду проблем, що стоять перед нею. Перш за все тоді, коли можливе прийняття необхідного рішення загрожуватиме її власному існуванню. Так за 18 років існування незалежної України рішення, що відміняло би депутатську недоторканість, так і не було прийняте – в цьому всі депутати виявилися на диво одностайними²⁰. Таке може відбуватися наприклад тому, що приналежність до групи дає людині можливість відчувати себе більш захищеною, чи можливо навіть й дечим кращою за оточуючих, надає їй якісь переваги чи привілеї незважаючи на її особисті якості.

Щоб уникнути усіх цих небезпек групового мислення учасникам групи рекомендують бути безпристрасними, заохочувати критичні зауваження в групі чи й навіть спеціально призначати когось, хто би висловлював тільки критичні оцінки, розподіляти групу на частини і знову збирати її разом, запрошувати експертів зі сторони і наостанок – обов’язково збирати іще одну нараду перед остаточним прийняттям рішення, щоб дати можливість висловитися усім, в кого могли ще залишитися якісь остаточні сумніви. Але всі ці запобіжні заходи можливі тільки тоді, коли група спрямована на зовнішній результат, коли питання її власного існування не є для неї аж настільки важливим, коли її члени не ставлять особисті інтереси вище суспільнозначимих. Але оскільки таке буває далеко не завжди, то насправді в більшості випадків усі ранішеперераховані особливості колегіального прийняття рішення стають механізмом, який обов’язково починає впливати на можливість повноцінного й об’єктивного прийняття рішення групою, а згодом – і на можливість її оновлення. Враховуючи ж те, що будь-яка приналежність людини до системи державного управління (посада чиновника) теж може розцінюватися як приналежність до певної групи чиновників-бюрократів, очевидно слід припустити, що в цьому Макс Вебер помилявся, відводячи основну роль в управлінні державою саме бюрократії і не помітивши разом з тим усіх загроз бюрократичного правління. Саме тих, які і призводять до того, що бюрократія починає підноситися над суспільством і замість того, щоб вирішувати якісь конкретні, поставлені перед нею завдання, починає робити тільки те, що сприяло би її подальшому існуванню чи й покращувало б її теперішнє становище.

 Тобто таким чином відбувається фактична підміна цілей, заміна тих цілей, які мали би сприяти розвитку усієї держави, на ті цілі, які є важливими тільки для тих, хто уособлює цю владу. І якщо раніше цілі, потрібні державі, були чимось важливими і для них самих в силу їхніх особливостей, то тепер замість них в кожного учасника групи поступово формуються вже нові цілі, людина змінює свої пріоритети і змінюється сама. В якійсь мірі така можливість переродження з часом кожного чиновника на займаній ним посаді звичайно пов’язано і з тими моральними цінностями, які він сповідує – здатністю не піддаватися спокусі, не зраджувати і не піддаватися відчуттю власної зверхності, і суспільство більш здорове більш адекватно здатне протистояти цій загрозі, але напевно тільки можливість їхнього своєчасного оновлення чи відкликання може бути єдиною гарантією уникнення такої небезпеки. Макіавеллі [16] наприклад вважав, що на виборні посади не варто вибирати людей довше, ніж на рік, бо більший термін вже автоматично породжує у них бажання скористатися владою для власних цілей, в США Палату представників обирають на термін до 2-х років. Але в будь-якому разі факт залишається фактом – при колегіальному прийнятті рішення явище деіндивідуалізації членів групи та внутрішньогрупового фаворитизму рано чи пізно призводять до підміни цілей діяльності групи і фактичного переродження її членів. Тоді це відображається на процесах обговорення і осмислення інформації, так що в результаті впливу всіх цих факторів дуже часто утворюється певний феномен колективного мислення – приховування інформації, що суперечить вже встановленій в групі точці зору, конформізм, виникає ілюзія невразливості і єдиної точки зору на події, що відбуваються.  

І таким чином механізми колегіального прийняття рішень рано чи пізно призводить нас до проблеми оновлення влади – не тільки для природної заміни тих, хто втрачає свої природні здібності чи професійні якості в силу, скажімо, старіння, але й задля убезпечення від дії негативних механізмів, притаманних діяльності будь-яких груп. Якщо ж тепер з цієї точки зору говорити про різні типи державного устрою, то фактично і монархія, і аристократія відзначаються однією і тією ж ознакою – захищаючи право спадковості влади, вони максимально обмежують й можливості її оновлення. Але зате, чітко регламентуючи механізми наслідування влади, вони таким чином максимально уникають небезпеки групової деіндивідуалізації, так як представниками влади стають представники одних і тих же відомих родів, зі своїми незмінними якостями і традиціями. З іншого боку – демократія запропонувала ширший вибір, але зате дуже часто – позбавлений тієї моралі і відповідальності, яка існувала в попередніх системах через те, що спадковий підбір представників влади накладав-таки на них хоч якусь відповідальність, в усякому разі більш визначену і менш деіндивідуалізовану, як в разі випадкового формування владної групи в результаті прямих демократичних виборів. Тому сучасна демократія здебільшого забезпечує тільки механізм вибору „кращих з гірших”, особливо небезпечний тим, що він переважно відбирає лише тих, хто краще вміє маніпулювати думкою народу. Правда зате хоч таким чином вона дала нам тепер можливість уникати занадто різких змін і потрясінь в розвитку держави. 

В ідеальному ж випадку механізм оновлення влади напевно повинен би передбачати те, що замість одних – тих, хто вже починає використовувати владу для себе, вчасно повинні приходити інші, яких будуть відбирати саме за ознакою готовності й далі виконувати цілі, потрібні усій державі. З цієї точки зору завдання забезпечення своєчасного оновлення владних інститутів стає завданням створення такого механізму добору кадрів, який би відбирав не тих, хто краще вміє маніпулювати суспільною думкою, як при ліберальній демократії, і не тих, хто підлішій чи підступніший, як це дуже часто ставало при спадковому наслідуванні влади, а тих, хто в найкращій мірі буде володіти якостями, необхідними для управління державою, і тих, для кого цілі, необхідні державі (суспільному благу) будуть частиною його власної системи цінностей. А таке можливо лише в двох випадках: або тоді, коли ці цілі будуть для особистості внаслідок її власних вроджених або набутих нею протягом життя морально-етичних принципів важливішими тих цілей, які виникатимуть в неї внаслідок приналежності до тієї чи іншої групи; або тоді, коли такі більш загальні для усіх цілі (в теорії конфлікту їх називають екстраординарними), будуть для неї особисто важливішими завдання збереження безхмарного існування самої групи тому, що більше відповідатимуть її власним інтересам, тому що людина бачитиме власний інтерес в інтересі розвитку держави і в інтересі розвитку суспільного блага, а не в інтересі приналежності до певної обраної групи.
 
3. Про меншість і лідерство

Проте навіть в діяльності груп не все так просто, як могло би здатися на перший погляд, щоб однозначно говорити лише про ті небезпеки, які призводять до їхнього переродження, як-от конформізм чи ілюзію одностайності. Найцікавішим спостереженням в цьому сенсі є те, що всупереч загальноприйнятій думці щодо того, що обговорення сприяє виробленню єдиної точки зору, експерименти показують, що насправді воно навпаки – сприяє ще більшій поляризацій думок учасників групи, так що кожен з них в кінцевому результаті лише ще дужче утверджується в своїй початковій думці. І так в результаті початкові відмінності між членами групи в ході обговорення тільки ще більше загострюються. Це, як правило, призводить до розколу групи на домінуючу більшість і опозиційну меншість. І таким чином в остаточному підсумку діяльність будь–якої групи зводитиметься до того, як саме будуть взаємодіяти між собою її члени, яким буде механізм взаємодії більшості групи і тих, хто залишився у меншості. Тобто – фактично до трьох можливих варіантів розвитку:

- або до явища повного конформізму і відмови меншості від своїх поглядів на користь більшості чи до придушення більшістю протилежних, несхвалюваних нею, думок;
- або до формування стійкої частини групи, яка й надалі вперто не сприйматиме думки більшості і всіляко перешкоджатиме їй – такої меншості, яка буде тільки блокувати роботу більшості;
- або до такого механізму взаємодії більшості і меншості, який даватиме змогу більш об’єктивно вирішувати проблему, уникаючи всіх небезпек групового мислення.

І ось саме останнє і є найцікавішим варіантом для нашого розгляду. Дослідженнями взаємодії меншості та більшості в свій час займався французький соціальний психолог Серж Московічі. В ході цих досліджень ним було встановлено основні фактори, які можуть впливати на можливість впливу меншості на думку більшості: послідовність дій належних до меншості людей, їхня впевненість в собі, здатність перетягувати на свій бік прихильників з табору більшості (такі перебіжчики стають більш переконливими для інших членів більшості, ніж сама по-собі непохитна меншість). Послідовна, хай і непопулярна на початках, меншість, стає впливовою перш за все тому, що стає центром суперечливого обміну поглядів, дає можливість по іншому глянути на проблему. Таким чином вона в природній спосіб замінює собою тих людей, яких рекомендують спеціально вводити в групу тільки задля того, щоб вони виконували роль тих критиків думки більшості, які б допомагали уникнути усіх небезпек групового прийняття рішення. Наполеглива меншість руйнує ілюзію одностайного мислення, здатна переманити окремих представників більшості на свою сторону. 

Причиною цього стає те, що групова поляризація посилюючи думки сторін, разом з тим посилює й позицію меншості і якщо та буде достатньо переконливою і наполегливою, то може в результаті такого обговорення тільки зміцнити свої позиції. Особливо враховуючи той факт, що в будь-якому разі значна частина більшості насправді відстоює домінуючу в групі точку зору не в силу своїх власних переконань чи в силу більшої переконливості аргументації більшості, а через все ті ж механізми групового мислення – небажання вступати в конфлікт з загальноприйнятою точкою зору, схильність до конформізму, прагнення до ілюзії одностайності. Така поведінка членів групи має і своє еволюційне обґрунтування. Так, стаючи членом групи і відчуваючи себе тепер дуже часто більш захищеним від впливу зовнішніх факторів, ніж це було до того, людина разом з тим втрачає і щось зі своєї індивідуальності, з якихось своїх особливих унікальних рис. Разом з тим прагнення до індивідуальної відмінності і навіть до власної унікальності є природним прагненням людини²¹. Так прагнення до різноманітності є одним з важливих еволюційних факторів, який дає можливість виживати виду у випадку зміни зовнішніх умов середовища, так як завдяки цьому в популяції завжди існуватимуть особини з необхідними для цих нових змін характеристиками. Саме тому, що така внутрішня різноманітність особин всередині однієї популяції (одного виду) є настільки важливою для її виживання, внутрішньовидова еволюційна боротьба завжди є жорстокішою, ніж міжвидова. І схоже на те, що і в соціальних групах теж можуть проявлятися подібні механізми: коли з одного боку приналежність до групи може до певної міри убезпечувати особину від впливу несприятливих на неї факторів, а з другого – ця ж приналежність до групи загострюватиме внутрішньогрупову боротьбу, сприятиме розвитку індивідуальних відмінностей і особливостей членів групи, буде зворотнім процесом до процесу деіндивідуалізації.

Цікавим також є й те, що частковим проявом впливу меншості в групі може бути і одноосібне прийняття рішень, феномен лідерства. Знову повертаючись до праць Макса Вебера, нагадаємо, що він розглядав три типи легітимного правління: заснованого на традиціях, на законах, і на харизмі лідера. З цієї точки зору харизматичне правління за Вебером буде типовим прикладом одноосібного правління лідера, наділеного повноваженнями в силу своїх особистих якостей, а не в силу використання ним штучних обмежень чи заборон, виняткового права на застосування примусу. Це – якраз і є тієї характерною відмінністю між авторитаризмом, як правлінням авторитету особистості і тим авторитаризмом, який дуже часто помилково протиставляють демократії, плутаючи її зі свободою і насправді розуміючи під терміном авторитаризму поняття тоталітаризму. Проблема тут полягає в тому, що в самому розумінні поняття демократії змішалися два різних поняття – саме демократії як влади народу, за Аристотелем – народовладдя, і демократії, яка стала наслідком ліберальних революцій 18-19-го століть, демократії як свободи. Проте насправді далеко не кожна демократія є вільною – приклад сталінських і гітлерівських демократій, демократій, в яких панувала тотальна влада більшості, є в цьому плані більш ніж переконливим. Так само як і далеко не кожна свобода приносить владу саме народу, а дуже часто приносить її тільки окремим його представникам – наглішим, безпринципнішим, тим, хто володіє більшими фінансовими чи матеріальними ресурсами, тим, хто краще вміє маніпулювати іншими, тим, хто має можливість маніпулювати інформацією чи використовувати її в своїх цілях.

З цієї точки зору феномен лідерства полягає у вмінні однієї людини організувати і повести за собою більшу їх кількість. І справжнє лідерство (авторитаризм) може проявлятися в принципі при будь-якому типові державного устрою – навіть монархічному чи аристократичному, а не тільки при демократичному. Будучи по-суті завжди в меншості до інших, справжні лідери відповідно й самі завжди прислухаються до думки меншості в тій групі, до якої самі можуть належати, наприклад до думки меншості в своєму оточенні, що в результаті і надає їм можливість уникати небезпек групового мислення, використовуючи разом з тим усі його переваги. В іншому ж разі, коли лідер не може протистояти тиску групи і сам схиляється до думки більшості, він сам може стати залежним від усіх описаних нами раніше небезпек групового мислення, наприклад піддатися спокусі ілюзорної єдності і загального схвалення усього, що відбувається, незалежно від оцінки реального стану справ. Прикладами такого процесу теж рясніє світова історія, власне кажучи це доля усіх тоталітарних і диктаторських режимів. Цю ж долю повторив і СРСР, з його Пленумами ЦК, які займалися більше самовихвалянням і творенням саме такої ілюзії одностайності, замість того, щоб займатися реальним аналізом подій в державі і світі, що і призвело в результаті до остаточного краху тієї колись могутньої держави.

Якщо ж тепер говорити в загальному про особливості колегіального і одноосібного правління, то найважливішою проблемою, характерною для колегіального прийняття рішення, стає явище зсуву рішення в сторону ризику, пов’язане з відсутністю персональної відповідальності при ньому за його прийняття. Але разом з тим можливість колегіального обговорення проблем дає можливість більш зважено і різносторонньо розглядати проблему, дає можливість формувати групу однодумців: „генераторів ідеї” і її „штатних критиків”, ідеологів і виконавців, конче необхідних для її подальшого аналізу і впровадження. Разом з тим одноосібне правління даватиме можливість швидшого прийняття рішень, особливо в критичних ситуаціях і особливо тоді, коли вони вимагають персональної відповідальності. І в цьому плані звичайно необхідний розумний розподіл повноважень різних гілок влади, відповідно до тих цілей, які стоять перед суспільством і державою Тому в принципі ідеальним варіантом є колегіальне обговорення і формування базових ідей, і разом з тим – остаточне прийняття рішень однією людиною. Законодавча влада за таких умов переважно повинна носити колегіальний характер, а виконавча – одноосібний. Саме тому в світі насьогодні і є найбільш прийнятною така форма правління, в якій існує такий розподіл законодавчої і виконавчої влади, за якої влада законодавча – це завжди влада колегіальна, а виконавча – одноосібна, в якій вже хтось один приймає рішення і хтось один несе за них остаточну відповідальність навіть в тому разі, якщо попередньому прийняттю рішення передувало колективне обговорення.

З цієї точки зору необхідно ще раз повернутися до поняття авторитаризму. Зараз дуже часто його протиставляють демократії, бачачи в ній тільки ліберальну складову – ту, що від слова „ліберті” – „свобода”. Проте навіть в такому сенсі антиподом лібералізму є не авторитаризм (правління однієї особи), а тоталітаризм (тотальний контроль за розвитком суспільства незалежно від того, хто саме править державою). Першопричини виникнення тоталітаризму можуть виникати при будь–якому типові державного устрою, але рано чи пізно внаслідок природної боротьби за виживання вони зведуться до влади однієї людини – диктатури, яка надалі робитиме все, щоб не допустити навіть найменшої можливості свого зміщення. Тому різниця між авторитаризмом і диктатурою насправді дуже проста. При авторитаризмі реальні юридичні чи управлінські механізми заміщення лідера існують, але їх не використовують саме в силу поваги до нього і визнання його особистісних якостей саме як лідера – його авторитету. По Веберу саме такий тип правління і називають харизматичним. При диктатурі навпаки – рано чи пізно лідер починає всього боятися, а тому й знищує будь-яку можливість свого зміщення – відміняє вибори, встановлює віковий ценз для претендентів на посаду, підбирає собі помічників, нижчих за інтелектуальним рівнем, шукає зовнішніх чи внутрішніх загроз для морального обґрунтування перед своїм народом необхідності й дальшого свого перебування при владі, розпочинає війну. Справжній же авторитаризм (той, що від слова "авторитет", а не той, який плутають з тоталітаризмом або диктатурою) насправді може існувати при будь-якому державному устрої – як при монархії, так і при демократії чи аристократії, і залежить тільки від сили й духу людини, від її спрямування і моральних принципів, від прагнення служити на благо держави і від відданості такому своєму призначенню.

4. Проблеми держуправління і теорія систем.

Проте, щоб повністю зрозуміти діяльність державних органів влади, слід поглянути на те, які саме цілі вони переслідують, і чи й справді ці цілі для кожної окремо взятої людини можуть бути важливішими від можливості отримання власної вигоди, чи вартуватимуть вони для неї затрачених часу і зусиль на їх досягнення – так щоб, не виникали усі описані нами механізми й особливості групового мислення, які здатні звести нанівець усі її зусилля і усі її найшляхетніші помисли. Для цього варто поглянути на проблеми державного управління з точки зору системного аналізу. Проблема тут полягає тільки у тому, що соціальні системи, на відміну від систем механічних чи фізичних, можуть здійснювати активні цілеспрямовані дії, не тільки бути залежними від впливу об’єктивних законів фізичного світу, але й самі можуть створювати деякі з них. Саме така особливість соціальних систем дуже часто і ускладнює аналіз їхньої діяльності аж настільки, що здається ніби вже просто неможливо відділити в них основне від другорядного, неможливо зрозуміти закономірності їхнього розвитку і особливості функціонування. 

А проте насправді й це ще не настільки складно, як могло би здаватися на перший погляд, тому що якщо підійти до аналізу цієї проблеми так, як ми би підійшли до аналізу будь-якої іншої живої системи, багато що стає набагато зрозумілішим. Однозначного визначення що таке система правда все ще так і не існує – кожна наука чи галузь науки здебільшого трактує його по-своєму, а проте в даному разі це й не настільки важливо. Достатньо розуміння того, що будь-яка система складається з окремих функціонально завершених складових елементів, які об’єднуючись разом утворюють якусь нову якість, недоступну кожному з них раніше. Так наприклад клітини людського організму можна розглядати всього лише як звичайну колонію мікроорганізмів, які об’єдналися разом тільки заради того, щоб вкупі їм було легше, ніж поодинці, виживати й еволюціонувати. Разом з тим, таке об’єднання клітин організму утворює окремі органи і системи, кожна з яких виконує певні функції для всього організму (більшої системи) – забезпечують його повітрям і водою, необхідними для оновлення матеріалами і потрібною йому енергією, дають можливість змінювати своє положення в просторі і здійснювати цілеспрямовані дії залежно від зміни зовнішніх умов існування чи від тих цілей, які організм ставить перед собою.

 Іншою важливою характеристикою систем є ознака їхньої відкритості чи закритості. Як це вже говорилося раніше, закриті системи з часом можуть лише або зберігати свою енергію, або втрачати її (ентропія замкнутої системи лише зростає або залишається незмінною), а для відкритих систем ця характеристика в принципі може бути якою завгодно. Ті відкриті системи, які за рахунок взаємодії з зовнішнім середовищем можуть зберігати свою внутрішню структуру або й ускладнювати її, зберігаючи чи збільшуючи таким чином свій енергетичний рівень, відносять до живих організмів. Проте такою ж ознакою характеризуються не тільки ті органи і системи, які об’єднуючись утворюють собою окремий живий організм, але й ті системи, які в свою чергу самі складаються з розрізнених автономних живих організмів – наприклад колонії мікроорганізмів, популяції живих тварин чи соціальні системи, створені людьми. 

Правда в цьому разі ентропія таких систем може наростати вже не тільки за рахунок втрати системою своєї структури в цілому, але й за рахунок руйнування чи неможливості оновлення окремих складових цієї системи – індивідуальних організмів, що входять до її складу. Наприклад – в разі їхньої смерті чи неможливості виконання ними своїх функцій в силу якихось інших причин. Ну і нарешті найголовніше – такі живі системи зможуть ускладнювати чи зберігати свою внутрішню структуру лише в тому разі, коли тим чи іншим чином зуміють передбачати зміни зовнішнього світу і з користю для себе використовувати їх в своїй діяльності, виконуючи таким чином своєрідну роль „демона Максвела”. Тобто в енергетичному плані значення матиме не тільки структура самої системи, не тільки рівень її складності, але й її „поведінка” – вміння накопичувати досвід, аналізувати і обробляти отримані дані, робити з них правильні висновки; вміння спостерігати, аналізувати і вчитися, здатність до навчання. Нічого аж надто неординарного в такому вмінні немає – навіть механічні системи, створені людиною, іноді наділяють такою ж здатністю, хоч і вони, на відміну від найпростішого живого організму, все ще так і нездатні до здійснення активних дій, спрямованих на власне виживання і відтворення. 

Так от, враховуючи усе вищесказане, можна спробувати тепер подібним чином проаналізувати і спрогнозувати народження, функціонування і подальший розвиток державних та соціальних систем. З цієї точки зору будь–яка система визначається найперше саме цими трьома основними ознаками:

- наскільки відкритою чи закритою вона є;
- за рахунок чого оновлюється: за рахунок своїх членів (складові елементи системи самовідтворюються (розмножуються), використовуючи для цього з зовнішнього світу лише окремі складові – „будівельний матеріал”) чи за рахунок повноцінного взаємообміну з зовнішнім середовищем (система поглинає з зовнішнього світу не окремі складові, а цілісні й завершені, повністю сформовані елементи);
- чи здатна вона так реагувати на зміни зовнішнього світу, щоб це не руйнувало її структуру, а навпаки – ускладнювало її чи вдосконалювало. Тобто – наскільки прогресивною й життєздатною вона є: чи здатна вона до сприйняття інформації з зовнішнього світу, аналізу власної діяльності, співставлення одного з іншим, створення причинно-наслідкових зв’язків; чи здатна до навчання і розвитку. 

Звичайно за такої схеми цілком зрозуміло, що лише відкрита система, здатна до самооновлення і здійснення активної цілеспрямованої діяльності може бути достатньо життєздатною на протязі достатньо тривалого часу. І то – при умові, що така її діяльність буде сприяти збереженню або й такому ускладненню її внутрішньої організаційної структури, яке би не було проявом лише нагромадження властивостей, але яке йшло би паралельно з процесами спрощення/відкидання зайвого, так щоб в результаті це призводило до вдосконалення її структури та діяльності. З цієї точки зору властивості самої системи необхідно розділити на два типи. Одні – це ті властивості, які забезпечують її саморегуляцію, наприклад внутрішні зворотні зв’язки, які сигналізують про її внутрішній стан і внутрішню структуру, і які таким чином спрямовують її діяльність на підтримання чи реконструкцію самої себе. А інші – ті, які забезпечують її активні, спрямовані в зовнішній світ дії, що може бути вже як і все тим же проявом до збереження гомеостазу, але може бути й тим фактором хаосу, який робить систему суб’єктом, а не об’єктом процесів, що відбуваються, який і дає їй можливість накопичувати енергію, ускладнюватися і вдосконалюватися. Тобто тут одночасно повинен бути і як прогноз розвитку ситуації, так і хаотичність, випадковість вибору, завдяки якому тільки й може відбуватися пошук нового, а значить – і принципова можливість навчання. І тільки таке поєднання і може утворювати таку сукупність моделей поведінки (функціонування) системи, яке буде відображенням як і впливу зовнішнього світу, так і наслідком її власної активності. Вдосконалення з цієї точки зору буде полягати тоді вже не тільки в зміні самої внутрішньої будови системи, але й, наприклад, в формуванні різноманіття моделей її поведінки в залежності від зміни зовнішніх умов. 

Інакше кажучи будь-яка державна чи соціальна система матиме право на існування лише тоді, коли в достатній мірі буде забезпеченою моделями поведінки (функціонування) в найрізноманітніших умовах реального життя, коли буде володіти повноцінним набором знань і можливостей, коли в ній будуть з’являтися нові ідеї і коли ці знання і ідеї з часом в неї будуть тільки розвиватися і вдосконалюватися. З цієї точки зору опис такого механізму функціонування соціальних систем схожий на той механізм еволюції свідомості, який описувався нами в попередньому розділі.

На практиці, враховуючи те, що реальним суб’єктом будь-яких соціальних процесів може бути лише людина, в кінцевому результаті це означатиме лише одне – те, що будь-яка державна чи соціальна система існуватиме лише тоді, коли в неї свою енергію і думки вкладатимуть реальні люди. А проте – не все так просто. Такий підхід до справи державотворення насправді буде відображати лише одну сторону цього процесу. І то лише або в тоталітарних суспільствах, коли людина в силу обмеженості своїх можливостей державою просто не мислить ніякого свого життя поза нею, або в державах на етапі їхнього екстенсивного розвитку. Наприклад таке було притаманне радянській, та й не тільки, державі в період післявоєнної відбудови, в період хрущовської відлиги чи перших років брежнєвського правління. Більше того – кожен з нас має подібний досвід і у своєму власному житті – коли найбільш осмисленими роками життя видаються ті з них, в яких була присутня якась чітка і безсумнівна, переважно від нас незалежна, ціль в майбутньому, якої обов’язково треба було досягнути. Наприклад – відслужити в армії, закінчити університет, народити дитину, вийти з в’язниці чи повернутися з заробітків додому. Усі ці ситуації характеризуються кількома важливими ознаками:

- розвиток зовнішньої ситуації переважно незалежний від нашого на неї впливу, ми можемо лише прийняти її чи ні, використати для себе, чи ні. Так незалежно від того, чи особисто ми будемо добре вчитись чи ні, університет все так же випускатиме студентів; люди все так же їздитимуть на заробітки навіть тоді, коли ми вирішимо, що це для нас не підходить і потраплятимуть до в’язниці незважаючи на їхнє бажання.
- від наших дій проте безпосередньо залежить кінцевий результат розвитку ситуації – чи успішно закінчимо університет чи ні, чи вчасно вийдемо з в’язниці і чи повернемося зі служби в армії і коли, і в якому стані – здоровими і змужнівши, чи навпаки – і т.д.;
- зовнішня ситуація переважно чітко структурована в часі і має чіткі критерії успішності – кількість років навчання (еміграції, ув’язнення, служби в армії) та результат такого навчання – диплом спеціаліста, кількість грошей, яких має вистачити на придбання якихось цілком конкретних благ, здобутий досвід чи авторитет, тощо.

Так от – всі ці приклади описують ситуації розвитку живого організму на екстенсивній (наростаючій) хвилі розвитку зовнішнього світу, його вміння передбачати і використовувати такий розвиток з користю для себе – або для досягнення якихось своїх цілей, або для зміни своєї внутрішньої структури. Але не завжди буває саме так. Іноді буває що періоди екстенсивного розвитку або перериваються, або змінюються періодами розвитку інтенсивного – зменшується кількість навчальних закладів або скорочується кількість студентів – і тоді відсівають навіть відносно успішних з них, в місця позбавлення волі несправедливо потрапляють талановиті особистості навіть всупереч їхнім планам, призивають до війська, або навпаки – достроково відкликають з нього студентів – і вони повертаються і перервавши навчання, і так і не здобувши необхідного для себе досвіду. Ці ситуації характеризуються двома діаметральними ознаками. В тому разі, коли мова йде про погіршення умов для здобуття досвіду – наприклад коли збільшують кількість студентів, що відсіваються, така ситуація звичайно може послужити тим стимулом, що заставить людину додатково вдосконалюватися, буде більш інтенсивно відбирати найбільш придатних. 

Саме це й буде періодом вже не екстенсивного, а інтенсивного розвитку. Але таке буде лише в тому разі, коли цілі людини залишаються незмінними (все так же відслужити, повернутися, довчитися), тільки ускладнюватимуться умови їхнього досягнення. В іншому ж разі, коли розвиток ситуації йтиме всупереч бажанням людини (хотіли дослужити, а їх повернули, хотіли заробити, а їх депортували) це може повністю знищувати попередньо набутий людиною досвід, іноді навіть породжуючи в неї зневіру у власних силах, у своєму вмінні жити і передбачати майбутнє – аж до певного паралічу і страху здійснювати самостійні вчинки. В психології таке називають „навчанням безпорадності”. Але й тут не все так просто. Людина – складний біологічний організм, що пройшов роки еволюції, а тому одну і ту ж ситуацію вона дуже часто може оцінювати виходячи одночасно з різних позицій. Так за часів радянської влади в період з 1983 по 1989рр., коли студентів ВУЗів стали брати на службу в армію, вони, не маючи змогу вплинути на це, цілком природно почали ставити перед собою нові цілі – успішно відслужити, здобувши притому якийсь досвід і зберігши здоров’я. Але горбачовський указ літа 1989 року про відкликання усіх студентів з армії разом з негативним відчуттям незавершеності процесу досягнення цієї цілі міг принести з собою й інше відчуття полегкості і звільнення. Таке буває тоді, коли насправді людина переслідує в житті якісь інші цілі, ніж ті, які були їй нав’язані ситуацією. Так в даному разі ціль здобуття освіти виявилася важливішою цілі здобуття армійського досвіду, а тому відмова від однієї цілі автоматично давала змогу повернутися до попередньої, або й навіть – давала можливість знайти іншу, нову й кращу ціль. 

Тоді таке відчуття звільнення може породжувати відчуття свободи і легкості, можливо навіть якоїсь ейфорії – через те що бажаного результату (хотіли не просто відслужити, а пошвидше повернутися додому) вдається досягнути навіть не прикладаючи для того ніяких зусиль. Звичайно це теж іноді може породжувати свої проблеми, пов’язані з переоцінкою власних можливостей (везіння), неправильним утворенням причинно-наслідкових зв’язків – наприклад тоді, коли людини приписує собі заслуги за розвиток випадкових, в принципі, ситуацій; пов’язані з надмірною свободою чи відсутністю чітких критеріїв свого розвитку, незнанням того, що робити далі. Так часто люди, перебуваючи у в’язниці і бачачи перед собою чітку ціль вийти з неї, тільки опинившись на свободі тут же потрапляють назад, знову шукаючи тієї ж регламентованості і чіткості, що й раніше. Точно так само і в житті українського народу навіть зараз, після 18 років незалежності, ще й досі залишається багато людей, що жалкують за тією розміреністю життя, що існувала тоді. Але буває й навпаки – коли несподівано отримана свобода й справді дозволяє організмові розвиватися максимально ефективно, знову ж повертаючись до екстенсивного розвитку. Тому всі ситуації в принципі можна поділити саме на ці три типи:

- екстенсивного розвитку організму в чітко регламентованих і передбачуваних ситуаціях;
- інтенсивного розвитку в момент ускладнення умов попередньо спрогнозованої ситуації;
- розвитку в максимально нерегламентованих і вільних умовах – починаючи від повної невпорядкованості і хаосу (чи й навіть деструкції) і до розвитку власної активності аж до створення чогось власного й нового.

В сенсі ж творення держави, ці ж закономірності будуть проявлятися точно таким же самим чином. Так держава, яка є максимально регламентованою, буде відповідати першим двом типам екстенсивного і інтенсивного розвитку. Тоді й дійсно люди будуть розвиватися – але лише в межах незалежних від них штучно утворених рамок. І навіть якщо в періоди екстенсивного розвитку вони вкладатимуть свою енергію в розвиток держави, то все одно в моменти її спаду втрачатимуть активність, намагатимуться або зберегти досягнуте, або відточити власне уміння, але аж ніяк не намагатимуться нічого змінити в державі – просто тому, що це суперечитиме їхнім власним планам. Можливо саме тому тоталітарні суспільства з часом завжди лише деградують і руйнуються – саме в силу такої своєї обмеженості і замкнутості. Тому необхідною умовою розвитку держави стає й те, що вона не повинна все контролювати, не повинна знищувати природного прагнення своїх громадян до творення чогось нового і непередбачуваного, щоб хоча таким чином зберегти для самої себе альтернативні варіанти розвитку, потенційну можливість наступної видозміни і переродження, вберігаючи проте їх від загрози хаосу і нестабільності.

 Тобто, події в державі повинні бути цікавими і потрібними її громадянам настільки, що вони самі були здатними активно включатися в її діяльність (громадяни творять життя держави), але й разом з тим, щоб їхні власні інтереси були не менш важливими для них, як інтереси держави. В цьому сенсі повинен зберігатися певний паритет між інтересами громадянина і держави, народу і держави – так, щоб і уникнути такого контролю з боку держави, який би викликав апатію і пасивність у її громадян, і так, щоб громадяни не зневажали повністю свою державу, тим самим руйнуючи і своє власне життя.

Разом з тим ця проблема є відображенням й іншої проблеми – суб’єкт/об’єктних відносин. В реальному життя ми завжди виходимо з того, що людина є активним суб’єктом подій, що відбуваються навколо неї, сама приймає в них активну участь. А проте – насправді це далеко не завжди так – неможливо весь час контролювати розвиток ситуацій, іноді навіть через фізичну неможливість весь час чомусь приділяти увагу. До того ж такий тип управління своїм життя навряд чи є достатньо позитивним – якби ми постійно контролювали усе, що тільки й можна, то ніколи б не змогли зробити нічого, так як навіть найпростіша дія займала би весь наш час і всю нашу увагу. В реальності ж ми спочатку навчаємося чомусь – а потім робимо його вже майже безсвідомо, автоматично, не задумуючись куди ставити ногу, щоб йти в потрібному напрямку і які м’язи напружувати для того, щоб когось покликати чи щось зробити. Такий розподіл уваги дає нам можливість робити набагато більше справ, ніж ми могли би зробити при постійному контролі кожної з них і, до того ж, чи не основне, повертає нам свободу для творення чогось нового. Так і в повсякденному житті – тоді, коли це стосується виконання більш складних завдань, для нас теж набагато ефективнішим буде те, щоб формувати автоматичні комплекси поведінки, щоб не контролювати все і повсякчас, а щоб відпускати іноді речі на самоплив. 

Але особливістю даної ситуації є те, що для цього іноді нам стає необхідним розподіл відповідальності, так що якусь частину виконуваного завдання ми можемо здійснювати самотужки, а іншу – передоручати комусь іншому. Або навпаки – робити щось для нього. Особливо цікавим в цьому сенсі є розподіл між виконавцями ідеї та її реалізаторами. Так в реальному житті людині завжди легше сказати іншому що і як робити, ніж зробити це самому. Так само, як вірним і обернене твердження – легше робити щось вже давно відоме, чи те, що порадив інший, ніж думати самому. Найважче – і придумувати (створювати) і виконувати. Тому в цьому сенсі мають утворюватися певні комплекси думок-моделей поведінки (уявлення) та самої поведінки (дія), необхідно розділити уявлення і дію, уявлення і волю – по Шопенгауеру. 

Невідомо правда, навіщо потрібний саме такий розподіл ідеї і дії, уявлення і волі, але справа виглядає саме так – кожен з нас може підтвердити це з власного досвіду. Логічно припустити, що швидше за все це пов’язано з обдумуванням ідеї, її перевіркою та наступною об’єктивізацією. Навіть діючи самотужки, людині легше спочатку щось створити, а вже потім ним користуватися, і вже тим більше взаємодіючи з іншими людьми легше діяти саме так, розподіливши таким чином відповідальність між кількома суб’єктами. Тому в принципі мабуть краще утворювати окремі комплекси уявлень і окремі моделі поведінки в різні моменти часу або різними людьми. Тоді в одній ситуація людина виступатиме творцем ідеї, суб’єктом, а в іншій – пасивним виконавцем, об’єктом, який виконуватиме щось придумане іншими. З цим пов’язане і певне відчуття свободи, так як не доводиться постійно все аналізувати і контролювати, і певне відчуття справедливості, перехресний обмін не ідеями чи вчинками, а ідей на вчинки і навпаки, замість рівноцінного обміну ідей на ідеї і вчинків на вчинки. Деяке значення тут може мати також і розподіл відповідальності, можливість повернення свободи через звільнення від неї. Очевидно такий розподіл відповідальності також матиме відношення до відчуття справедливості. З цієї точки зору відчуття справедливості полягатиме не тільки в рівноцінному обміні матеріальними чи ідеальними цінностями, але й в розподілі відповідальності за наслідки тих чи інших дій чи прийнятих рішень.

Аналогічну логіку ми можемо спостерігати і в справі побудови держави – важко одночасно і створювати ідею і нею жити, легше коли й тут уявлення і дія теж будуть рознесеними. Саме тому у відносинах держави і народу йому дуже часто легше не цікавитися політикою і просто пасивно жити, лише іноді активно вмішуючись в політичне життя, віддаючи тоді свою енергію і створюючи нові загальноприйнятні моделі поведінки, ніж постійно жити в постійній напрузі. З цієї точки зору відмінність у розвитку вільної держави з державою тоталітарною полягатиме саме у цьому – в тому, що в тоталітарній державі її громадяни стають байдужими до її долі в періоди спаду екстенсивності її розвитку, а в державі вільній навпаки – саме тоді починають продукувати нові думки і уявлення, повертаються від власних справ до справ держави саме в періоди її кризового розвитку. З цієї точки зору між ними і державою йде розподіл у формуванні відповідальності за розвиток кожного з них – громадяни відповідають за свою державу, а держава – за них, що стає вже певною протилежністю до патерналістської системи влади, в якій держава бере на себе всю повноту відповідальності за життя своїх громадян, але й отримує натомість від них усі їхні права, аж до права на їхнє життя і свободу. 

Разом з тим такий підхід створює проте ще й деякі додаткові протиріччя – наприклад в тому, що одні і ті ж реальні люди дуже часто можуть одночасно виступати як і суб’єктами, так і об’єктами різних державотворчих процесів – наприклад через те, що одночасно будучи громадянами країни, можуть бути і державними службовцями, займати якісь владні пости і іноді навіть всупереч власним інтересам громадянина робити щось, що видається їм більш потрібним, корисним чи вигідним для них як для людини чи представника певної соціальної групи чи державної інституції. Тобто тоді одна і та ж людина в різних ситуаціях може бути одночасно як і суб’єктом так і об’єктом різних процесів, що відбуваються в державі. В цьому сенсі є смисл говорити про наступні суб’єкти політичного процесу:

- кожен окремий громадянин країни;
- весь народ в цілому;
- найрізноманітніші органи та інститути державного управління.

Проте навіть в самому ідеальному випадку та чи інша система не завжди буде функціонувати не так, як було задумано її творцями. Або – в силу розвитку ентропії – в тому випадку, якщо вона є надмірно замкнутою і нездатною до самооновлення, або – навпаки, в силу присутності в ній фактора Хаосу, здатності до здійснення власних неконтрольованих дій. Звичайно такі зміни можуть носити і позитивний характер, бути наслідком саме того, описаного нами процесу вдосконалення, але можуть призводити і до прямо протилежних наслідків, породжувати щось таке, що не вкладається в наші плани і не відповідає нашим намірам, щось, що стає причиною наступного спотворення діяльності системи. Це пов’язано якраз з присутністю в діяльності будь–якої живої системи цього фактору хаосу, власної активності. А тому, відповідно, ця активність може розвиватися і в той бік, який відповідає первинним цілям розвитку системи, закладеним в неї в момент її виникнення, але може розвиватися і в інший, замінюючи одні цілі іншими. Це добре відомо в біології, в процесі селекції. Так наприклад садівники завжди намагаються діяти саме так – підтримують ті прищепи, які посилюють природні якості сорту, і відсікають ті, які розвиваються неправильно. З цієї точки зору будь-яка жива система, наділена здатністю до власної активності, завжди одним зі своїх наступних варіантів розвитку містить в собі фактор його спотворення, такого виникнення нових властивостей, які будуть суперечити властивостям попереднім.

Тоді, враховуючи основні призначення системи влади, як і будь-якої системи, утвореної живими організмами – прогнозувати зміни світу і використовувати їх в своїй діяльності, ми й отримуємо приблизний опис того, які саме елементи буде включати в себе система держуправління в ідеальному випадку, незалежно від того, про які самі зміни чи про яку саме діяльність не йшлося би:

1. Здатність до спостереження за світом, оцінки, аналізу й прогнозування його змін;

2. Формування на основі цього аналізу цілей діяльності системи – національної ідеї;

3. Створення програми (стратегії) досягнення цієї цілі;

4. Підбір методів (виконавців) досягнення цілі, наявність наприклад інститутів стратегічного розвитку, наявність державної кадрової політики;

5. Встановлення рівноваги (відчуття справедливого розподілу прав і обов’язків (розподілу відповідальності (можливостей), особливо в творенні ідей і в їх виконанні)) між різними суб’єктами влади: як і між органами державної влади, так і між владою в цілому, народом та громадянином;

6. Наявність зворотніх зв’язків (інформаційних та діяльністно-управлінських) для коригування первинних уявлень і прагнень (попередньо визначених цілей) та для внесення коректив в здійснення певних дій – і для держави, і для народу, і для громадянина;

7. Необхідний рівень включеності громадян в життя держави, відчуття у них того, що від їхньої власної діяльності і від діяльності системи залежить і їхнє власне життя (відчуття суб’єкту), особливо в кризові моменти її розвитку;

8. Можливість своєчасного виходу громадян з-під опіки системи (особливо для систем, які містять в собі патерналістські елементи) – задля збереження їхнього творчого активного потенціалу хоча б таким чином, уникнення пасивності і байдужості;

9. Таке співвідношення конкуренції/співпраці в діяльності системи (державної і соціальної), яке би не знищувало новоутворені моделі поведінки, але й не підтримувало би занадто нежиттєздатні форми, сприяло би загальному ускладненню/вдосконаленню всього суспільства;

10. Наявність повноцінних критеріїв оцінки розвитку громадян (чого саме досягнути, яким саме стати, що саме отримати), які би давали їм можливість правильно прогнозувати свою діяльність таким чином, щоб вона сприяла їхньому розвитку і вдосконаленню, а не тільки хаотичному нагромадженню властивостей;

11. Розподіл і формування відповідальності за власний розвиток – громадянами між собою, між громадянами і державою, між різними соціальним групами і державними інституціями. В цьому сенсі мають утворюватися певні комплекси думок-моделей поведінки (що і як робити комусь) та самої поведінки (що робити мені).

12. Зворотній зв’язок II-го порядку – введення коректив в первинну ціль держави і людини, в методи її досягнення (діяльність), або в те, за допомогою кого їх досягати (для людини – змінити себе, для держави – володіти здатністю до оновлення кадрів);

13. Фактор спотворення та пов’язана з ним необхідність селекції. Спотворення розвитку виникає тоді, коли діяльність системи спрямована на творення таких її нових властивостей, які починають суперечити або об’єктивним процесам зовнішнього світу, або внутрішнім властивостям самої системи, так що система в результаті починає знищувати сама себе, і притому вона не прагне вдосконалення, як при погіршенні (ускладненні) умов, чи як тоді, коли не досягнувши бажаного починає змінюватися сама, а навпаки – видозмінюється сама так, що утворює замість хвиль життя хвилі знищення, спрямовується проти життя. Тобто якщо життя – це наростання енергії і зменшення ентропії, то не-життя – збільшення ентропії? Чи творення іншого, спотвореного, життя?
 
5. Що робити-2?

Ну і тепер вже, використовуючи здобуті нами знання, ми вже можемо цілком чітко й однозначно сформулювати ті основні завдання, які найперше стоять перед нами в плані побудови української держави. По великому рахунку таких завдань виявляється не так вже й багато, тому що в основному їх можна згрупувати за кількома найважливішими ознаками. 

Перш за все основним фактором, що визначатиме будову державної системи, повинні стати ті цілі, які вона буде переслідувати в своїй діяльності та, відповідно, підпорядкованість цим цілям нижчих за ієрархією структур державного управління. На практиці це означатиме необхідність побудови вертикальної структури влади саме за принципом підпорядкування цілей – так, щоб місцеві органи влади, наприклад, в своїй діяльності не суперечили цілям, важливим для функціонування всієї держави, та правильний розподіл повноважень між різними гілками влади на горизонтальному рівні – щоб кожен з них займався відведеною йому ділянкою загальної справи. 

Далі – необхідною умовою побудови держави повинно стати дотримання принципу свободи, необхідного для розвитку всього живого. Держава, в якій придушується свобода, нормально і повноцінно функціонувати не буде. А проте – сама по собі свобода далеко не завжди є позитивним явищем, ним вона стає лише тоді, коли розвивається власна активність громадян – як у їхньому власному житті, так і в роботі держави. З цієї точки зору необхідне правильне співвідношення між активністю держави і активністю громадян, розподіл суб’єктності між ними. Враховуючи ж те, що на практиці в цьому процесі ми завжди бачимо активність лише однієї зі сторін – сторони держави, то насправді це повинно означати збільшення можливостей для громадян в управлінні їхньою державою. З цієї точки зору відносини влади і народу мають бути відрегульовані так, щоб можна було створити механізм відкликання представників народу (в частині представницької влади), створити можливість регулювання механізму оплати праці чиновників в залежності від результатів їхньої діяльності, встановити мораторій на продаж загальнонаціональної власності, відновити їхній облік і контроль (ліси, землі, водні ресурси, корисні копалини), створити механізми контролю влади з боку народу. 

Іншим важливим питанням стає питання розподілу функцій парламенту. Справа в тому, що всі сучасні демократії є представницькими, але таке представництво виконує фактично різні і абсолютно несумісні цілі. Одна з них – вибір стратегічного розвитку країни, для цього краще підходить пропорційна (партійна) система – на виборах між собою борються різні партії з різною ідеологією (системними цілями) і програмами (методами їх досягнення). Вибір народу з цієї точки зору визначає напрямок розвитку країни. Але разом з тим така система практично позбавляє народ контрольних функцій за діяльністю влади, так само, як і практично позбавляє громадян їхнього конституційного права бути обраним. Цьому завданню народного представництва краще відповідає мажоритарна система. Правда її функціонування в часи президентства Кучми виявило цілий ряд притаманних їй недоліків, виправити які можна: по-перше обмежившись вибором тільки тих, хто реально проживає в даному окрузі, а по-друге – обмеживши термін обрання не більше як на два роки і не більше як на два терміни підряд. Розумним видається те, щоб в парламенті ці функції, які повинен він виконувати, були розділені по різних палатах. Тобто для цього необхідно створити палату представників, наділену контрольними функціями, можна – за рахунок зменшення в рази кількості депутатів в палаті, створеній представниками партій – там і так практично все вирішують їхні лідери, і функції рядового депутата більш як символічні. 

Ну і нарешті потрібний і механізм вирішення внутрішньосистемних проблем в діяльності органів державної влади та в житті країни. В житті держави – необхідно повернути свободу для генерації ідей та створити: механізми розподілу влади між різними її гілками, механізми її оновлення, таку систему виборів, яка була би вибором ідей та яка б забезпечувала функціонування контрольних механізмів за діяльністю владних органів; а в діяльності країни – необхідна підтримка продуктивних верств населення, потрібно ввести обмеження максимальних пенсій і зарплат, треба створити умови, щоб той, хто працює і створює національні багатства, заробляв більше, ніж той, хто живе за рахунок держави. Розумним для вирішення цих проблем видається створення незалежного інституту стратегічного управління, наділеного правом висувати кандидатів в депутати, проводити освітні курси і тестові екзамени новим депутатам, організовувати опитування щодо оцінки діяльності органів влади. В загальному ж необхідне відновлення нормальної структури економіки – легкої промисловості, м’ясовиробництва, виробництва побутових товарів – каструль, голок, тощо. Це можливо при створенні таких умов розвитку, коли б нові надходження грошей стимулювали випуск продукції, а не її імпорт чи підтримку банків – щоб банкам було невигідно тримати гроші чи заробляти на кредитах, а вигідно було б самим їх вкладати у виробництво. Зараз же вся кредитна система України спрямована не на підтримку виробника, а на підтримку перекупника. До певної міри це ще могло бути виправданим в перші роки після розвалу СРСР, так як в ньому саме ця функція економіки практично зовсім не була розвинута, але зараз це служить вже явним гальмом розвитку держави та її економіки.

 В загальному це можна згрупувати за кількома ознаками:

1. створити функції розподілу влади; розділення функцій парламенту на функції вибору стратегічного шляху розвитку і на функцію представницьку; розділити ці функції – по палатах чи за системою обрання делегатів;

2. створити механізми контролю влади з боку народу (найперше – право народу на інформацію, можливість її оцінки і аналізу, наприклад як в США з судовою системою), забезпечити можливість впливу на діяльність держави – відкликанням депутатів, оплатою їх праці, вибором тих з них, хто пропонуватиме більш вдалий, з точки зору народу, шлях розвитку; надати контрольні функції народу (в т.ч. право оголошення перевиборів); дотримуватися принципу свободи в розвитку держави і в захисту прав громадян;

3. створити механізми оновлення влади – зовнішньої заміни одних представників влади іншими, внутрішнього оновлення, обмежити представництво в парламенті двома термінами підряд і не більше як на 2 роки, створити механізм відкликання як депутатів, так і одноосібного правителя (в разі необхідності, як в ситуації з Гетьманом на Запорізькій Січі). Палата представників – це непостійна робота, як в СРСР зі збереженням зарплати і робочого місця. Можливо – жеребкування, самостійне висунення, ввисунення інститутом менеджменту;  

4. створити механізми оплати праці – ввести систему оцінювання органів влади, і таким чином – залежність їхньої оплати від результатів їхньої роботи, стимулювання продуктивних верств населення – щоб працювати, а не пасивно споживати, було вигідно; 

5. створити механізми обліку і захисту національних багатств – „ключі від комори” мають належати народу; ввести заборону на розпродаж територій національних парків, заповідників – і т.д.;

6. створити можливість вільного пошуку і розподілу ідей, організувати діяльність інституту стратегічного управління: наділеного правом висувати кандидатів в депутати, проводити освітні курси і тестові екзамени новим депутатам, влаштовувати опитування щодо оцінки діяльності і органів влади; ввести прогресивну оплату праці – обмеження максимального розміру зарплат і пенсій, стимулювання продуктивних мас населення. Створити систему державного менеджменту:

а) для управління держпідприємствами;
б) для чиновників високого рангу – наприклад розробки інноваційних стратегій, управління природними ресурсами (вода, ліси, земля, корисні копалини), для центрів стратегічного планування;
в) для контролю за депутатами – їхнього навчання і оцінювання, здачі ними „вступних” тестів чи екзаменів.

В загальному, щоб не повторюватися двічі, я можу повторити сказане мною в одній з моїх статей. Визнаю, що те, що стосується побудови саме парламентської республіки, може бути доволі спірним, а проте навіть незважаючи на це, ми можемо як мінімум створити механізм контролю влади народом. Мова йде про створення спеціальної палати парламенти, наділеної контрольними функціями. Тоді в цілому мова йтиме про виконання кількох надважливих завдань²²: 

1. Вивести з-під управління Президента МЗС, СБУ, МО та Національний банк.
2. Залишити йому право розпуску ВР і право вето.
3. Залишити прямі всенародні вибори Президента.
4. Ліквідувати інститут Представників Президента.
5. Створити виконкоми обласних рад.
6. Закріпити прямі вибори голів облрад.
7. Розділити повноваження виконкомів обласних рад і Кабміну в частині, що стосуються місцевого і загальнодержавного підпорядкування.
8. Підпорядкування загальнодержавних органів – СБУ, МВС, КРУ, податкової – передати чи залишити в віданні Кабміну.

9. Створити двопалатний парламент. Верхня палата – законодавча, за пропорційною системою по відкритих списках – визначає шлях розвитку держави, формує уряд і несе за нього відповідальність, не більше як 50-70, до 100 чоловік. Нижня – палата представників, наділена контрольними функціями – слідкує за використанням коштів, формуванням бюджету в частині утримання органів влади і розподілу коштів по регіонах, створює слідчі комісії, призначає зарплату наступному складу парламенту. Обирається на термін не більш як 2 роки з обмеженням права бути депутатом більше як на два терміни підряд. За час депутатства зберігається попереднє місце роботи, на зразок декретної відпустки у жінок. 

Обирається за мажоритарним принципом по кілька чоловік від області + ще кілька чоловік для областей з більшим населенням (Харківська, Донецька, Дніпропетровська) + 1 чоловік від кожного міста-мільйонника. Депутат-мажоритарщик має реально проживати у даному регіоні не менш як 5 років (мабуть не просто в області, а й в відповідному її ТВО) – і не має бути в даний момент депутатом інших рівнів – ні законодавчої палати, ні обласної ради. Кількість депутатів, приблизно, по 4 (5) від області + 1 за кожен мільйон в області, + 1 за місто-мільйонник. Тобто в середньому вийде по 4-5 депутатів від області, 6-7 від Київської і Харківської, і 7-8, чи трохи більше, від Донецька і Дніпропетровська. Точніше можна буде уточнити – так, щоб були представлені і інтереси області як окремої адміністративної одиниці, і враховувалися інтереси більших областей. Криму, як автономній республіці, напевно теж можна дещо збільшити квоту + 1-2 депутати від Севастополя.

10. Заборонити депутатам балотуватися одночасно в кілька різних рад чи бути депутатом кількох різних рівнів.

11. Встановити залежність чиновників усіх рівнів від стану справ в державі. Зарплата – середня зарплата по галузі (регіону), помножена на коефіцієнт його зростання чи спаду. На кожних виборах палати представників ВР (тобто раз в 2 роки) оцінюється діяльність усіх органів влади по 10-ти бальній системі від -5 до +5. Відповідно до цього нараховується коефіцієнт преміювання/відшкодування в діяльності усіх чиновників. Повторне, третій раз підряд, отримання негативних оцінок якимось з чиновників на рівні нижче як -3 веде до заборони займати керівні посади в державі на певний строк. Для більш об’єктивної оцінки діяльності влади заодно ввести оцінювання важкості завдань, що стояли перед владою. При більшій важкості допускаються більші промахи, при меншій важкості – зменшується рівень преміювання (попередня оцінка помножується на певний коефіцієнт і заноситься в трудову книжку).

12. Вивести юридичну систему країни з підпорядкування Кабміну (Мінюст) та Президента (Прокуратура). Для цього ввести пряму виборну посаду державного Канцлера, як в Естонії, наділеного контрольними, але не управлінськими функціями.

13. Вивести фінансову систему з підпорядкування чиновників, ввівши пряму виборну посаду Державного Казначея. Кабмін розподіляє і використовує кошти, але отримує їх по своїй законодавчо обґрунтованій заявці в Казначействі, якому підпорядковується податкова і митниця (в частині збору коштів, а не створення нормативних документів, що є віданням Кабміну), і фонд Держмайна (в частині надходження коштів від приватизації). Тобто для управління державними ресурсами Кабмін змушений працювати в парі з законодавчою палатою парламенту та з Національним банком. Казначейство має право контролювати палата представників парламенту і Президент. Казначейство не має права відмовляти Кабміну в наданні коштів, якщо його вимога не є прямим порушенням закону.

14. Скоротити право вето Президента, залишивши його тільки стосовно тих законів, що стосуються прав і свобод громадян та безпеки і функціонування держави. Економічний блок має право заветувати лише палата представників, але конституційною, а не звичайною більшістю. Долається вето конституційною більшістю обох палат. Палаті представників, як і Президенту, додатково делегується право розпуску парламенту і право звернення в Конституційний суд від імені громадян. Одночасне подання і Президента, і Палати представників про розпуск парламенту автоматично веде до повторних виборів обох палат.

15. Підпорядкувати Кабміну СБУ, МО, МЗС, фонд Держмайна (в частині управління державним майном, або створити новий орган для цього), ДУСю, Національний банк (можливо, чи передати його в Казначейство), Пенсійний фонд. Кабмін утворює коаліція. При відсутності коаліції, яка би утворила більшість протягом місяця після проведення виборів, до її формування приступає політична сила, яка набрала найбільшу кількість голосів, навіть якщо вона й не має 50% (уряд меншості). Якщо вона теж не може сформувати уряд протягом місяця (1/2 місяця) – наступна сила. Якщо й та не може – знову перевибори. Програма уряду затверджується в Палаті представників, а не в законодавчій палаті (мабуть) простою більшістю голосів (або на спільному засіданні обох палат).

16. Розібратися з пенсійною системою. Заборонити пенсії вищі 20 (10?) тис. грн., та скоротити пенсії працюючим пенсіонерам 40-річного віку – виплачувати їм лише якийсь процент від пенсії аж до досягнення ними 55-річного віку (крім інвалідів, звичайно). Заборонити різницю в зарплатах більш як в 20 (30?) разів на підприємствах усіх форм власності. Більші виплати повинні оформлятися вже не як зарплата, а як одноразова чи багаторазова винагорода і оподатковуватися зовсім по-іншому – а не 15%, як зараз.

17. Прийняти закон про природоохоронну зону річок і про заборону зменшення території вже існуючих державних заповідників на наступних 20 років. Терміново визначити їхні межі в натурі, поки це можливо і поки дещо призупинилося хаотичне будівництво.

18. Дозволити безкоштовну і без рішення міськрад приватизацію усіх тих житлових приміщень і земельних ділянок під ними, в яких люди живуть вже не менш як останні 10 (20?) років незалежно від к-сті землі на ділянці (принаймі до 50-80 соток).

19. Заборонити переведення землі с/г призначення в не с/г фонд навіть за рішенням сільських чи міських рад. Тільки – на основі генпланів розвитку міст чи сіл, затверджених двічі – і радою відповідного рівня, і – вищестоящого. За поданням депутатів місцевого рівня в разі необхідності таке питання може бути винесене й на розгляд Палати представників.

20. Гарантувати право громадян на звернення до органів влади (в т.ч. судових) рідною мовою (не плутати з обов’язковим знанням чиновниками державної мови), створити граматику і гарантувати вивчення бажаючим в відповідних регіонах українського варіанту російської мови та літератури замість російської як іноземної. Одночасно ввести 5 (10?)- річний мораторій на розгляд інших конфліктних питань – вступ в НАТО, введення двомовності, зміну назви країни, вступ в будь-які Союзи, зміну територіально-адміністративного устрою чи меж держави.

21. Створити (відновити) діяльність інституту стратегічних досліджень, з обов’язковою регулярною публікацією результатів його прогнозів в пресі та Інтернеті – в т.ч. і стосовно розвитку світової економіки та курсів валют різних країн.

22. Гарантувати право громадян на доступ до відкритої інформації, аж до права прийти в органи влади і вимагати звіту (в стандартній формі, наприклад за квартал) про їхню діяльність без будь-яких додаткових обґрунтувань для того – в т.ч. і органів судової влади чи прокуратури.

23. Створити інститут (і як заклад, і як систему) державного управління. Нові парламентарі обох палат перед тим, як приступити до виконання своїх обов’язків, мають пройти обов’язкові двотижневі (місячні?) курси його викладачами хоча б по чотирьох основних предметах – економіка, основи юриспруденції, психологія управління, політологія. Хто не пройде, не здасть найпримітивніших тестів, або буде пропускати заняття – до виконання своїх обов’язків не допускатиметься і за весь цей час ні зарплата, ні трудовий стаж йому не будуть нараховуватися. 

Цей же інститут надає управлінця (з повноваженнями адміністратора чи модератора) для керування Палатою Представників на перших порах – до вибору нею свого Голови. Відкрити звичайним громадянам вільний доступ в палату представників – принаймі в той час, коли там не проводитимуться засідання. Засідання Палати представників і спільні засідання обох палат проводити в існуючому приміщенні ВР, для законодавчої Палати виділити приміщення в Комітетах ВР, і далі – з обов’язковою трансляцією по телебаченню.

24. Відмінити інститут прописки громадян і створити електронний реєстр виборців (а згодом – і електронну с-му виборів з можливістю контролю виборця за своїм власним голосом). Надати право громадянам голосувати на будь-якій заявленій ними раніше виборчій дільниці при умові подання ними такої заявки не менш як за місяць до початку виборів.
 

18. Маркс К. „Манифест коммунистической партии. Ч.II Пролетарии и коммунисты.” Щоб не наводити повністю – від слів: „Знищення сім’ї! Навіть самі крайні радикали обурюються цим гнусним наміром комуністів!” і до слів „Буржуазна сім’я являється в дійсності спільністю дружин. Комуністам можна було би зробити докір хіба лиш в тому, ніби вони хочуть ввести замість лицемірно-прикритої спільності дружин офіційну, відкриту. Але ж само собою зрозуміло, що зі знищенням сьогоднішніх виробничих відносин щезне і випливаюча з них спільність дружин, тобто офіційна і неофіційна проституція” – http://www.tuad.nsk.ru/~history/Author/Engl/M/MarksK/manifest.html [54].

 19. Див. наприклад наступне: Дэвид Майерс. Социальная психология в модулях. СПб. Прайм-Еврознак, 2006, с.167-196[16]; Л.Е. Орбан-Лембрик. Соціальна психологія. – К.: Академвидав, 2005. – 448c.[23]; Надія Гапон. Соціальна психологія. Львів Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. – 366с.[5].

20.  недавно Верховна Рада України ніби-то й проголосувала за подібне рішення, але згідно до нього депутата ВР так фактично й неможливо притягнути до кримінальної відповідальності – лише після оголошення звинувачувального рішення суду. І таким чином кожен з них завжди отримає для себе за необхідності можливість домовитися з суддею і уникнути відповідальності, чи в крайньому разі – достатньо часу для того, щоб утекти за кордон. До того ж згідно до цього рішення суддів недоторканості так і не позбавили – вони про всяк випадок отримали від депутатів на майбутнє такий-ось своєрідний хабар, який знову свідчить про цей же феномен групового мислення, відчуття власної обраності.

 21. експеримент С.П.Снайдера і Говарда Фомкіна довів, що людині здебільшого подобається відчувати себе неповторною – подається за Дэвид Майерс. Социальная психология в модулях. СПб. Прайм-Еврознак, 2006, с.190. [16, с. 190]

 22. подається за моєю статтею „Що робити?”[74]. Оскільки нічого розумнішого з часу її написання мені придумати так і не вдалося, то подаю її тут у практично незмінному вигляді, за винятком хіба що вилучених додаткових пояснень. 

Nik:
Ваш E-Mail:
Коментар:
HTML-теги вирізаються!!!
* Введите защитный код из символов, отображенных в виде изображения. Если вы не можете прочитать код с изображения, нажмите на изображение для генерации нового вида кода.