Дві України
Автор: Ігор Лубківський
Додано: 2006-11-22 16:16:37
| |
1. Україна перша – національна Україна:
Її основою є бажання розвитку і відродження. Цілком, здавалось би, зрозуміле і справедливе – і таке, яке рано чи пізно буває в історії кожного народу – тоді, коли він отримує свій історичний шанс на побудову своєї держави. І тим більше заслужене, здається, для України, яка пережила в своїй історії надто вже численні втрати в цій боротьбі за незалежність. От тільки біда в тому, що повністю ця незалежність так і не була вибореною, що вона не стала наслідком формування української нації і української ідеї і отримавши державу, в повній мірі ми так і не отримали вистражданих уявлень про те, якою саме ця держава повинна бути і чи повинна бути взагалі. За одним правда виключенням – періодом збройної боротьби проти сталінського режиму на заході України – і може саме тому ця частина України прийняла незалежність зразу як щось цілком закономірне і зрозуміле. Для всієї ж України в повній мірі ця ідея так і не спрацювала, не зумівши об’єднати суспільство і не створивши ніяких підстав для самоідентифікації представникам інших, неукраїнських націй – так, щоб вони змогли з гордістю заявити, що вважають себе українськими татарами, поляками, росіянами – і т.д. Тому коли тепер житель Донбасу ображено заявляє щось здавалось би на перший погляд зовсім безглузде, як-от „галичане должны понять!”, то в певній мірі в цьому є якийсь смисл – так як національна ідея боротьби за незалежність не була трансформованою в ідею вже здобутої незалежності і не виявилася готовою прийняти представників інших націй хоча би в тій мірі, в якій це було в період такої боротьби – коли наприклад людина, яка відродила українську греко-католицьку церкву і надала їй національних ознак – митрополит Андрей Шептицький – була поляком, в сім’ї засновника „Просвіти” Грінченка крім нього самого ніхто не розмовляв українською, а основоположником українського націоналізму став кримчанин Донців. І внаслідок того, що така трансформація так і не відбулася і українська державотворча ідея так і не виникла, як і не виникли в повній мірі ще й досі уявлення про те, якою саме ця держава має бути, сучасна „національна Україна” і переживає дві загрози, пов’язані з особливостями розвитку українського національного характеру:
- кумівство, родичання, корупція, жадоба до особистого збагачення і особистої влади, нездатність поступатися своїми власними інтересами заради спільної цілі і в той же час – дрібні садомазохістські комплекси – з одного боку завищена самооцінка, а з іншого - бажання принижуватися і служити комусь любою ціною, і вже тим більше – заради власної вигоди, яка сприймається як щось цілком зрозуміле і єдиноправильне, аж до зневаги свого власного походження і приниження інших („я сам украинец, но хохлов ненавиджу”).
- консервативний націоналізм або розвиток нацизму.
Сам по-собі розвиток націоналізму не становить аж такої загрози, як це дуже часто хочуть показати проросійськи налаштовані сили, прирівнявши націоналізм до нацизму та протиставивши його комунізму і останні парламентські вибори стали тільки зайвим тому підтвердженням, коли ні одна з націоналістичних чи навіть і просто національних партій не змогла подолати трьохвідстоковий бар’єр, не набравши необхідних голосів навіть на заході України. Крім того сам націоналізм не містить в собі нічого аж надто поганого - його відмінністю від нацизму є те, що націоналізм означає розвиток однієї провідної нації за рахунок підтримки інших націй та народностей, як необхідного джерела для розвитку і оновлення своєї нації, а нацизм означає розвиток однієї нації за рахунок використання і знищення інших націй. Проте навіть в такому націоналізмі існує своя загроза, коли він скочується в сторону консервативного націоналізму і виникає спокуса штучно підтримувати одну націю на вершині суспільної піраміди замість того, щоб це складалося в силу її історичного розвитку, культури, національного характеру, ідеї щодо майбутнього розвитку держави чи інших якостей. Тоді коли це відбувається природно, як ми це вже показували, в різні історичні періоди на певний час основну роль в розбудові національної держави можуть на себе брати представники інших націй, залежно від обставин – і саме так тільки і відбувається природній еволюційний процес і виникає відчуття спільної долі для всього народу – чогось, що стає тією основою для самоідентифікації представників інших націй, якої нам так не вистачає зараз.
2. Комуністична Україна.
Основою радянської України в нашому недалекому минулому стали комуністичні уявлення. Частково – нав’язані комуністичною владою сусідньої Росії а частково – як такі, які виникли внаслідок давньої общинної побудови українського суспільства. Саме слово „комунізм” і означає общину. Це безумовно щось і ніби-то хороше, що створює більшу захищеність для своїх членів як від несприятливих зовнішніх факторів (як і просто від несприятливих чи жорстоких природній стихій, так і від завоювання чи поневолення іншими народами), так і внутрішніх (вирішення внутрішніх конфліктів між членами общини – в першу чергу саме тих, існування яких може загрожувати саморуйнацією всій общині, чого було більш ніж достатньо в українській історії), вимагаючи натомість дотримування певних стандартів і норм поведінки. Тому в загальному будь-яка община виявляється більш захищеною і більш стійкішою, ніж будь-яке інше природнє утворення, що склалося мовби стихійно, само по-собі. Разом з тим така общинна і особливо - комуністична система цінностей несе в собі ряд прихованих загроз:
1. Певна відстороненість від зовнішнього світу створює більш безпечне середовище для розвитку, але в той же час приводить до того, що не завжди вдається вчасно реагувати на його зміни, побачити той момент, коли вони досягають такого рівня розвитку, при якому починають становити загрозу існуванню вже всієї общини. Так наприклад єврейські общини в своїй історії не раз ставали жертвами саме такого розвитку подій, коли не зумівши вчасно передбачити можливість чергових погромів не мали змоги і якось уникнути їх.
2. Захист розвитку слабких всередині общини сприяє розвитку еволюційної складової, розвитку мутацій і джерел для оновлення, але одночасно знищує конкуренцію і розвиток сильніших. Чи навіть більше того – створює нові умови конкурентної еволюційної боротьби, коли її основою стає вже не виживання сильніших чи кращих, а розвиток тих, хто краще вміє скористатися такою системою общинних цінностей з вигодою для себе, як це в кінці-кінців і сталося в Радянському Союзі, коли вся його державна машина продукувала людей залежних і нездатних до самостійного життя, але таких, які вміли жити за штучними законами тієї системи.
3. Відірваність і відгородженість від вищих духовних цінностей коли Бог (чи якийсь інший ідеал) замість того, щоб бути моделлю майбутнього розвитку людства, стає лише мірилом моральних цінностей і навіть саме тією силою, яка тільки й обмежує будь-який розвиток вверх, так як саме він виступає основною силою примусу і страхом покарання, а все, умовно кажучи, „спілкування” з ним здійснюється тільки через посередництво керівництва общини (жреців чи партійної еліти, залежно від типу общини) приводить в результаті до зупинки розвитку, деградації і занепаду.
Тому в кінці-кінців такий общинний розвиток вироджується в дві своїх крайніх протилежності, які можна проілюструвати на прикладі розвитку радянського комунізму – нацизм сталінського типу, коли знищуються не представники інших націй, як в нацизмі гітлерівському, а ті хто не визнає певну систему цінностей – інакомислячі, чи то окремі люди, чи то навіть цілі народи, та в комунізм брежнєвського типу – обмеження духовного розвитку та відгородженість від зовнішнього світу – такий собі сліпий колективний егоїзм, особливо небезпечний тим, що він не бачить вже навіть розвитку і тих подій, що загрожують його власному існуванню. Хоча звичайно можна уявити собі дві речі:
1) що така общинна державна система буде більш-менш успішною, якщо її верховні правителі виявляться здатними до оновлення і розвитку (аристократія чи демократія) або будуть достатньо сильними і мудрими, щоб самостійно оцінювати можливі загрози і подальший розвиток світу (монархія та імперіалістичні держави до певного моменту свого існування).
2) націоналістичний підхід, в основі якого лежить розвиток конкуренції, боротьби за виживання, сили та індивідуальних здібностей кожного цілком може бути необхідним механізмом оновлення попередньої державної структури, як це в кінці-кінців завжди і стається в історії – наприклад коли періоди найкращого розвитку Радянського Союзу завжди співпадали з розвитком національних устремлінь тих народів, які входили в його склад та завжди породжували покоління яскравих особистостей.
Поєднання: Тому безперечно зрозумілим є те, що для України мали би бути поєднаними ці два підходи:
1) суспільно-общинний, при якому захист своїх прав отримують всі громадяни, які дотримуються певних встановлених правил і норм поведінки (законів), незалежно від їхньої національної приналежності, та розвиток національних прагнень як і українського, так і інших народів, що є необхідною умовою розвитку і оновлення і державної системи і всього суспільства;
2) такий колективний розвиток всього суспільства, який би сприяв розвитку прав і можливостей кожної окремої людини, не обмежував би її індивідуальний розвиток.
Але, на жаль, конкретно для України все ще далеко не так просто – таке поєднання общинних і національних принципів побудови держави вже існувало в певні періоди розвитку Радянського Союзу, як ми про це вже було говорили – достатньо згадати, наприклад, національно-культурне відродження на Буковині 70-х років за часів тієї влади. І для всієї центральної і західної України відновити таке поєднання можливо і справді здається достатньо реальним, як воно вже в якійсь мірі існує і зараз, коли на заході України нормально згадують Радянський Союз і сповідують при цьому національні цінності, але разом з тим ненавидять комунізм і все те зло, яке він приніс. А вся справа в тому, що радянська і комуністична Україна не є абсолютно тотожними між собою. Радянська Україна цілком мирно уживалася з національною ідеєю (наприклад в період національно-культурного відродження на Харківщині в 20-х роках ) і тут в основному не існує ніяких яскраво виражених протиріч, тим більше що навіть ідеологія ОУН в свій час теж була до певної міри соціалістичною. Протиріччя же виникають між тією комуністичною системою яка запам’яталася обманом і дезинформацією, і між реальними життєвими цінностями і реальним підходом до життя. Багато хто з нас можливо навіть ще й пам’ятає це – коли щоб забезпечити свої самі елементарні потреби доводилося брехати і викручуватися. Тому якщо з розвитком Сходу і Півдня України і далі не все так просто і зрозуміло, так це тому, що багато які з колишніх комуністичних міфів ще й досі продовжують своє існування. І тому щоб зрозуміти, що там не так, і в чому полягає те „ЩОСЬ”, яке нам заважає, давайте і спробуємо спочатку узагальнити все те, що ми вже встановили для себе:
Національна Україна: Ідеологія - розвиток національної ідеї, розвиток українського народу, мови та культури.
Ставлення до вирішення основних життєвих завдань – відкритість до створення чогось нового, такого, результат чого ти ще не знаєш. Ставлення до життя з певною долею приреченості, коли розумієш, що те, що отримуєш, є наслідком твоїх власних вчинків, а тому і сприймаєш навіть можливий негативний результат як належне, як необхідний досвід. Що іноді може означати і визнання своєї поразки чи навіть і якусь приреченість, але що говорить і про якийсь до певної міри навіть чи не науковий підхід до життя – коли можеш більш-менш достовірно встановити наслідки своїх вчинків та встановити причинно-наслідковий зв’язок між ними. Крім того іноді це означає і відсутність страху перед життям чи навіть віру в якусь вищу силу, в долю чи в Бога, а іноді – і розвиток садомазохістських комплексів – небажання боротися і захищати себе або змінити чи відвернути щось погане тоді, коли це ще можливо. А іноді – і нездатність зробити щось заздалегідь сплановане або щось створити.
Крайні прояви: 1) консервативний націоналізм та нацизм.
Націоналізм – розвиток однієї, провідної нації за рахунок власного розвитку та підтримки розвитку інших націй та народностей.
Нацизм – розвиток однієї провідної нації за рахунок знищення інших націй та народностей.
2) корупційне продажне і зрадливе суспільство, основане на садомазохістських комплексах, яке живе за рахунок служіння комусь іншому і зради своїх тільки заради хвилинної власної вигоди, нездатне передбачити розвиток навіть найближчого майбутнього.
Розвиток еволюційних процесів при:
1) націоналізмі: позитивний: - розвиток конкуренції та виживання, що приводить до розвитку ринкових відносин в економічній сфері та до розвитку кращих, сильніших та прогресивніших в повсякденному житті;
негативний: - байдужість чи навіть зневага до розвитку слабших або навіть розвиток агресивності та сили аж до повного знищення останніх.
2) консервативному націоналізмі: - стагнація і занепад, які починаються тоді коли представники інших націй не допускаються до вершини суспільної піраміди і до управління державою і як наслідок - і до оновлення провідної нації та до розвитку національної держави.
3) державі корупційного (садомазохістського) типу: - розвиток тільки тих, хто відповідає певній системі цінностей – служіння іншому, спотворене сприйняття справедливості, зрадництво і продажність заради миттєвої вигоди.
Комуністична Україна: Ідеологія – відсутня прив’язка до якогось одного народу, хоч один з них і може виступати в якості головного чи провідного, проте навіть тоді немає чіткої національної ідентифікації і ідентифікація здебільшого здійснюється за зовсім іншими ознаками. Наприклад в Україні в основному йде ставка на «русских», але не стільки етнічних росіян, як за принципом общинності – «все мы русские», або «все мы славяне». Тобто створюються якійсь інші, відмінні від національних об’єднавчі критерії, в т.ч. і стосовно спільного вже пережитого минулого – як-от періоду Радянського Союзу чи Вітчизняної війни. Йде розвиток всього суспільства, але в першу чергу – його найнижчих верств – звичайних робітників, селян, іноді навіть за рахунок експлуатації інтелігенції чи розумнішої частини суспільства.
Ставлення до життя таке, коли хочеш отримати якийсь заздалегідь відомий чи встановлений результат, що вже навіть близьке до поняття творчості чи принаймі добре виконаної роботи – побудувати завод, виконати рішення партії, збудувати комунізм, але по великому рахунку в цьому випадку навіть не має значення і те, якими саме методами досягати такої цілі, тому що завдання досягнення цілі здається настільки важливим, що вже немає права на невдачу чи поразку – тому інтереси чи навіть життя окремої людини зневажаються, виникає страх чогось не зробити чи зробити невчасно і тому право на існування має навіть брехня та підтасовка фактів. Тому іноді отримані негативні результати або не визнаються, або видаються за бажані. Недоліки – відірваність від реального стану речей і від правильної оцінки вже здійсненого (порушення механізму оцінки наслідків своїх вчинків), невизнання існуючого стану речей, особливо тоді коли він суперечить бажаному результату, іноді навіть – страх перед життям, особливо – перед самостійним. Переваги – творчі властивості, бажання щось зробити чи змінити навіть тоді, коли вже приходить результат дії.
Крайні прояви: 1) сталінський комунізм та сталінський нацизм;
2) комунізм брежнєвського типу.
Сталінський комунізм - піднесення найнижчих верств населення аж до їхнього права керувати іншими та знищувати інших, більш успішних, як в період колективізації. Розвиток слабших за рахунок використання розвитку кращих аж до повного знищення останніх. Відновлення еволюційного розвитку найнижчих верств населення та така еволюції найвищих, яка передбачає їхню експлуатацію іншими верствами суспільства.
Сталінський нацизм – поділ суспільства за общинними ознаками („свої-чужі”). Розвиток тільки тих націй і людей, які визнають певну систему цінностей та зневага аж до депортацій і фізичного знищення всіх інших. В сталінському суспільстві такими стали західні українці, кримські татари та всі інакомислячі, «зрадники».
Брежнєвський комунізм: 1) обмеження розвитку найкращих та зупинка еволюції, крім тих хто відповідає за безпеку всієї общини – внутрішніх військ та міліції, служби держбезпеки (КГБ), військових та високотехнологічного виробництва, експортної промисловості.
2) відгородженість від зовнішнього світу та відсутність індивідуального розвитку людини (віри в Бога).
3) деградація, руйнація і занепад суспільства, конкурентне ослаблення людей. В першу чергу – їхньої здатності до самостійного життя та відповідно - здатності бачити будь-який смисл життя, крім власної матеріальної вигоди, поза общинними цінностями.
Розвиток еволюційних процесів при комунізмі:
1) сталінському: - розвиток найслабших та найбідніших за рахунок експлуатації розвитку кращих чи навіть їхнього повного фізичного знищення. Надалі – відсутність конкуренції та байдужість в розвиткові слабших, розвиток тільки їхніх матеріальних прагнень, стагнація розвитку, яка наступає тоді коли нижчі верстви суспільства досягають якогось певного рівня розвитку, а вищі – ті хто мав би стати елітою, деградують або штучно знищуються.
2) брежнєвському: - заміна принципу природного добору на штучний відбір тих, хто відповідає певним общинним правилам і нормам поведінки, розвиток корупції і родинних відносин, ослаблення керівної еліти аж до втрати нею здатності своєчасно реагувати на загрози зовнішнього світу.
Підхід до вирішення основних життєвих проблем: 1.
Національна Україна– відданість ідеї, а там – будь-що буде! „Здобудем Україну, або загинем у боротьбі за неї!” Смерть сприймається як належне – і в той же час дозволяється боротися за своє власне виживання – тобто до певної міри в цьому проявляється природній еволюційний підхід. І навіть – в поєднанні з якоюсь вірою в майбутнє (Бога) – бо навіть якщо і помираєш, то робиш це саме заради майбутнього, заради розвитку наступних поколінь і в т.ч. - і своїх власних дітей. Тобто в цьому плані така смерть – це смерть заради майбутнього, смерть як частина життя, так як це буває в дикій природі коли тварини захищають своє потомство чи територію свого існування навіть ціною свого власного життя. Недоліки – певна приреченість, коли після того, як дія вже зроблена (імпульс спрямований в зовнішній світ), пасивно очікують на її результат, навіть не намагаючись його змінити. Тобто це якась відданість істині – навіть перевірка певного типу своєї поведінки, але й пасивність і приреченість, як на Майдані, коли по-великому рахунку ніхто так і не знав, що саме і як треба робити.
2.
Комуністична Україна: основне – досягнути результату, хай навіть і ціною обману та брехні. Життя окремої людини не має вартості, зате основною ціллю стає те, щоб досягнути якогось заданого бажаного результату. Спотворення природного механізму зворотнього зв’язку, коли втрачається взаємозв’язок між подіями та їхніми наслідками, коли вже не можеш оцінити правильність своїх дій, але зате є можливість змінити щось вже навіть і після того, як дія завершена – аж до можливості зміни минулого (виправлення зроблених помилок).
І націоналістичний і комуністичний підхід мають одну спільну рису – відданість справі досягнення бажаної цілі, суспільства майбутнього. Не будемо зараз говорити про те, що в одних і інших уявлення про це майбутнє були зовсім різним – важливим є інше – те, що справа досягнення цієї цілі здавалася настільки важливою, що заради неї можна було пожертвувати навіть і людським життям. Тому така відданість цілі в загальному теж об’єднує ці два підходи – різниця тут полягає в іншому – в тому, що комунізм присвоював собі право розпоряджатися чужим життям, а при націоналізмі зберігалася певна свобода вибору кожної окремої людини, навіть якщо мова йшла про якусь спокусу ідеалами. Тому будь-яка відданість загальній справі не повинна порушувати такої свободи вибору, дарованої Богом, бути достатньо усвідомленою і обдуманою і тому поєднання тут існує в іншому.
Поєднання: 3) такий підхід до вирішення основних життєвих проблем і навіть – до справи досягнення якоїсь вищої цілі, при якому вчинок був би достатньо «чистим», без ідеологічних нашарувань, брехні і дезинформації – так, щоб можна було ясно бачити його наслідки, але щоб при цьому не виникало зайвого фаталізму і приреченості. Тобто так, щоб коли вже стає зрозуміло що він може привести до негативних чи небезпечних наслідків – щоб можна було зробити щось по-іншому, якось щось виправити. Щоб не було зневіри, приреченості чи бажання покарати себе, бажання взяти на себе чужу вину аж до якогось містичного впливу – прокляття чи програмування з боку інших. Тобто це вже як справжня мудрість – усвідомлення того, що треба сприйняти таким як є, а що можна змінити чи відвернути.
Ну а тепер спробуємо знайти те
„Щось” , що так старанно приховується від нас і що тільки й відрізняє цю частину України від решти і не дає їй можливості:
а) усвідомити свою власну національну приналежність, не обов’язково визнаючи себе представником саме української нації, але визнаючи себе представником українського народу;
б) сприйняти позитивну складову радянської системи, виділивши звідти все те негативне, що тепер асоціюється зі сталінським чи брежнєвським комунізмом і що не сприяє ні розвитку окремої людини, ні окремої нації, ні держави в цілому;
в) самоідентифікувати себе – знайти себе і своє місце в цьому житті і в цій державі та знайти певний смисл свого життя.
Але для цього треба спочатку спробувати зрозуміти, в чому саме полягає відмінність цієї частини України, яка сама по-собі є далеко не однорідною, і навіть більше того – як мозаїка складається з великої кількості дрібніших частин - осколків колишньої системи:
1) російська (в основному) Україна – та частина України, яка заселялася в різні періоди етнічними росіянами та представниками інших націй після двох голодоморів і Вітчизняної Війни та в пізніші часи;
2) кримінальна Україна – життя „по поняттях” як заміна несправедливих законів несправедливої держави. Виросла з того криміналітету, який існував ще в часи становлення радянської влади (наприклад одеського бандитизму, яскравим представником якого, наприклад, був Котовський) та пізніше спеціально культивувався нею аж до встановлення інституту „ворів в законі”;
3) високотехнологічна Україна – в значній частині та, яка працювала на військову промисловість колишнього СРСР і якій вдалося зберегтися і вижити – „Південмаш”, „Мотор Січ”, „Авіант”, Харківський авіаційний, та ін.;
4) комуністична Україна – Україна Віктора Симоненка та Наталії Вітренко – характерна міфологією майже давньоєгипетського типу, ідеологією при якій народ розглядають як пасивну і інертну маса, якою треба керувати і яку треба вдовільняти (навіть шляхом обману) і яку треба нагороджувати за дотримання певних норм поведінки та служіння певним ідеалам, виховуючи в ньому послушність та покірність;
5) промислова/сільськогосподарська Україна. Такий яскраво виражений розкол є тільки на сході, де існують міста мільйонники і велика промисловість та родючі чорноземи – бо в центральній і західній Україні він достатньо розмитий і чіткої межі між містом і селом практично нема;
6) донецька Україна, яка стала певним поєднанням промислової, кримінальної та багатонаціональної російськомовної;
7) НКВД-шна (ГБ-істська) Україна (присутня напевно ще в більшій мірі на заході, ніж на сході – але там вона не складає значного впливу через її загальне несприйняття населення того регіону).
Таким чином ми отримуємо мовби кілька складових, які можна систематизувати за різними ознаками і за їхнім теперішнім впливом на сучасну ситуацію в Україні. По-перше тут треба виділити комуністичну Україну, яка характеризується навіть якимись містичними методами впливу та управління людьми. Якимось дивним чином деякі з комуністичних ідеалів схожі навіть на методи побудови древніх держав – наприклад на якісь давньоєгипетські чи китайські, при яких народ вважався нижчою інертною масою, залежною від впливу обставин і схильною до саморуйнації, якою обов’язково треба управляти і яку треба використовувати навіть шляхом обману, дезинформації, релігійного чи містичного впливу. Пам’ятники-ідоли, мавзолеї, червоні полотнища – все це живі пам’ятки тієї епохи. В цьому плані це суперечить радянській системі цінностей, яка в своїй основі мала щось зовсім інше – так як сам принцип Рад передбачав залучення найширших мас населення до управління державною, розвиток в них вміння приймати самостійні рішення і відповідати за свої вчинки. Тому це протиріччя в сучасній Україні мало би бути розділеним на два зовсім різних напрямки розвитку. Одного з них – комуністичного – треба позбутися, інший – радянсько-демократичний - можна використати.
Потім треба нагадати те, що ми говорили про общинну складову колишньої комуністичної держави, при якій нормальний розвиток отримували лише ті речі, які відповідали за внутрішню та зовнішню безпеку тієї системи. Відповідно і тут в основному ми можемо виділити дві таких же групи:
І.)
Внутрішні фактори – розкол общини на своїх і чужих, розвиток внутрішніх військ і міліції, знищення інакомислячих, пошук ворогів – націоналістів (так як націоналізм суперечить комунізму).
Цьому відповідає російська та НКВД-шна Україна, яка в значній мірі підпала під вплив останньої і тепер характеризується ненавистю до України (національної держави) і особливо – до націоналізму як до протилежності комунізму. Цікавим проте є інше – якщо дійсно значна частина НКВД-истів чи КГБ-істів послуговувалася такими життєвими цінностями, то переважна більшість росіян та тих представників інших національностей які заселяли Україну, до всіх цих злочинів не мають зовсім ніякого відношення, але відстоюючи такі ж цінності і такі ж уявлення стають жертвами такого ж негативного ставлення до себе. Тобто в цьому плані спостерігається один дуже цікавий психологічний механізм з боку колишніх чи теперішніх прихильників сталінізму – спроба перекласти свою вину на інших – на тих, хто просто переселився на звільнені землі та виправдати таким чином себе чи своїх предків. Наприклад схожа ситуація спостерігається зараз в Криму – коли тих, хто знищував і депортував кримських татар, вже давно немає в живих, але російськомовне населення Криму підтримуючи такі ж прорадянські комуністичні цінності що і тоді, йде на поводу в теперішніх продовжувачів справи НКВД і просто підставляє себе під удар, провокуючи ненависть вже до себе. Тому напевно єдиним виходом тут може бути лише одне – намагання не піддаватися на провокації з будь-якого боку, засудження колишніх злочинів і взаємне прощення і примирення з боку обох теперішніх протистоячих сторін, кожна з яких по-своєму постраждала від подій тієї епохи.
ІІ.)
Зовнішні фактори – розвиток військової сфери і високотехнологічної промисловості та експортної промисловості.
В основному це відповідає тій частині общинного розвитку, яка відповідає за виживання всієї общини, за захист перед зовнішніми загрозами. Тому саме в цій сфері дозволялося нормально розвиватися і перевершувати встановлений рівень – як середньостатистичний всього суспільства, так і його керівників – такої собі „Ради старійшин” – як це наприклад було в роки Вітчизняної війни, коли єдиними, хто міг заперечити Сталіну, були тільки військові, та в пізніші часи періоду гонки озброєнь. Таким чином російська Україна, високотехнологічна Україна і промислова Україна стали певними осколками радянсько-комуністичного способу мислення – який ще не розділений між собою на комуністичну та радянську складову і в ідеологічному плані стосується боротьби зі „світовим злом”, яким тоді вважався імперіалізм та світова капіталістична система.
В загальному ж всі ці частини південно-східної України, за винятком хіба що може селянської її частини, після розпаду СРСР і далі розвивалися мовби обмежено – дотримуючись певних общинних правил поведінки, які нівелювали всілякі прояви індивідуальності, здатності до самостійного мислення чи самостійних вчинків, за винятком певного розвитку в кримінальній, високотехнологічній та експортно-промисловій сферах. Цілком логічно що в силу розвитку світу такий розвиток общини рано чи пізно приводить до її краху – тобто коли община замикається і відгороджується від зовнішнього світу, то така його енергія буде наростати і руйнувати її, що і відбувається зараз, тільки тепер це вже стосується не всього Радянського Союзу як колись, а тієї південно-східної частини України, що зберегла його цінності. Але й це напевно ще було би не так страшно – он Німеччина програла другу світову війну, але люди після того залишилися розвиватися далі і навіть більше того – за досить короткий час їхня післявоєнна держава змогла відбудуватися і створити зовсім нове суспільство. Тому дещо дивним виглядає те що крах Радянського Союзу не просто знищив значну частину людських доль, але й вплинув на декого з них так, що вони на протязі багатьох років не хотіли визнавати самого факту його загибелі, а значна частина ще й досі (за даними різних опитувань – до 20% всього населення України!) вважає себе його громадянами. Звичайно в основному це пов’язано з тим, що нацизм все-таки спряв розвитку окремих особистостей, хай навіть і в їхніх найгірших негативних проявах, чого не буває при общинній системі, при якій заборонений будь-який індивідуальний розвиток, але й це ще не все. Тому щоб зрозуміти що тут не так, давайте спочатку розглянемо те, якими саме факторами в основному характеризується теперішній стан мислення жителя цієї частини України:
1) структура мислення залишилася такою ж відгородженою як і в часи СРСР – відсутність віри в Бога чи в будь-який розвиток, в природну еволюцію людини;
2) зв’язаний тип мислення – коли крах Союзу сприймався як особистий крах, крах смислу свого життя та нездатність відділити одне від другого;
3) відсутність розвинутої родової енергії, яка могла би стати заміною втраченим ідеалам, так як саме ця частина України дуже часто штучно заселялася – а отже багато хто з цих людей переселившись сюди, втратив зв’язок з попередніми поколіннями своїх предків;
4) відсутність національної самоідентифікації, яка пов’язана з багатьма факторами – змішаними шлюбами, можливою приналежністю предків до одного з „заборонених” народів, тією ж втратою своїх коренів через переселення чи внаслідок переїзду – і т.д.;
5) відсутність розвинутого власного життєвого досвіду, якого просто неможливо було набути в радянські часи і тим більше - в цій частині України, віддаленій від зовнішніх кордонів чи навіть від простого спілкування з тими, хто ще не так давно жив при іншій владі – як це було на кордоні західному.
І по великому рахунку такий стан речей міг скластися тільки в тому випадку, коли якийсь певний тип поведінки (іноді навіть ціле життя) в свідомості людини поєднується з відчуттям болю (крах СРСР сприймався як особиста поразка), а того що могло би скласти йому заміну – немає - через невіру в Бога чи в якісь інші загальнолюдські цінності, через відірваність від свого походження і від своєї родової енергії, через неусвідомлення своєї національної приналежності (саме звідси оте – „все мы русские», або «все мы славяне»), і через те, що вони не можуть включитися в справу побудови нової держави. Не можуть тому, що нова українська ідея побудови національної держави не створила умов для прийняття в себе представників інших націй і тому, що саме це – відданість справі побудови держави, хай навіть і колишньої, іншої і поєдналося для них в свідомості з відчуттям болю чи поразки. Тому в такому випадку кримінальна Україна (з частковим впливом промислової, НКВД-шної та ГБ-істської), єдина, яка збереглася після розпаду Союзу і навіть тільки зміцніла, взяла на себе провідну роль і саме тому багатонаціональна донецька Україна стала єдиною силою, що зберегла хоч якісь життєві цінності, об’єднавши інші частини цієї України.
3. Україна третя - донецька Україна.
Її особливістю стало те, що в силу свого історичного розвитку вона заселялася вже навіть не тільки і не стільки етнічними росіянами, як представниками інших націй, тому об’єднавчими для цього регіону ставали вже навіть не стільки проросійські, як саме регіональні цінності, місцевий патріотизм. Тому вона стала вже навіть не стільки російською, як російськомовною – саме цим надавши можливість для самоідентифікації будь-кому хто тільки заговорить російською і хто вважає себе російськомовним патріотом, незалежно від його справжніх національних коренів, вирішивши хоч таким чином ту проблему, якої так і не змогла розв’язати для них за всі роки незалежності українська держава. В загальному ж вся південно-східна частина України, і особливо – Донбас, вже навіть не тільки географічно і історично, але й за своїм характером перегукується з її степовою, половецькою частиною – дикою і вільною, не прив’язаною до якогось одного кореня чи одного місця проживання. Колонізована „всього” лише якихось 200 чи трохи більше років тому, вона все-ще надто молода, щоб жити самостійно, без якоїсь верховної родової влади, як це бувало в степових народів – і саме тому вона стала благодатним ґрунтом для проростання і розвитку комуністичної ідеї, яка зі своїми общинними цінностями замінила їй сім’ю. Але разом з тим комунізм приніс з собою і інше зло – ставши „матір’ю” для цих народів, він одночасно використав і підкорив їх методами обману і брехні, створивши нову комуністичну ідеологію яка замінила собою древні релігії, взявши на себе такі ж функції підкорення людей і послушного управління масами - і новітні партійні ідеологи з готовністю взяли на себе функції древніх жреців...
Але щоб краще зрозуміти як саме це сталося і що відбувається зараз, напевно доведеться нагадати ще раз те, що ми вже говорили про радянські і комуністичні цінності і про різницю між ними. В більшій чи меншій мірі вся комуністична радянська ідеологія була спрямована на збільшення керованості і залежності свого власного народу, його обдурювання і дезинформацію, іноді навіть, як ми це вже казали, аж до якихось містичних методів впливу. От тільки якщо на початках при всіх своїх негативних наслідках Жовтнева революція 17-го мала все-таки на меті звільнення народу і розвиток ним здатності до управління своїм власним життям – з чого, до речі, і виник принцип Рад придуманий саме робітниками і матросами а не більшовиками, то потім цей принцип поступово витіснявся як невигідний правлячій бюрократичній еліті. І навіть більше того – вся ця система дезинформації і брехні була спрямована саме на прогресивнішу мислячу частину суспільства – щоб не допустити будь-якого розвитку з її боку – так, щоб вона не змогла з часом почати становити загрозу цій „еліті” та її державній системі. І тому в радянські часи, щоб зберегти себе і свою здатність реально оцінювати життя, і доводилося або підлаштовуватися під таку ж систему дезинформації, на словах визнаючи ці ж цінності а на ділі вірячи в щось своє, або шукати якесь таке своє місце в тому житті, в якому існувала би хоч якась свобода і впевненість в своєму становищі. Як не дивно, таких сфер існувало лише дві – промислова, так як робітники (пролетаріат) визнавалися єдиною свідомою верствою населення, через що ними і не треба було управляти такими методами, або – криміналітет, який за визначенням жив протиставивши себе системі, а отже – і користуючись своїми власними цінностями, а не тим що звучало з пропагандистських засобів масової інформації. І саме тому якимось дивним чином Донбас, залишаючись довгі роки після розпаду СРСР заповідником комуністичної ідеології, одночасно поступово розвивався в єдину сторону, яка могла протистояти цій ідеології – в сторону поєднання промислового і кримінального потенціалу, що ми і бачимо зараз, в т.ч. і в багатьох ще й до сьогодні живучих міфологемах – ненависть до розумніших, тому що дуже часто саме вони були провідниками ідеології обману і брехні, спотворене відчуття справедливості, уявлення про те що робітничий чоловік вже за визначенням завжди правий і про те, що вже тільки за це життя чи влада має його чимось нагороджувати, ненависть чи недовіра до діючої влади, віра тільки в реальні матеріальні цінності.
Але й це ще далеко не все. Так було би тоді, якби Радянський Союз являвся повністю штучним утворенням, створеним правлячою верхівкою. Але на ділі все було трохи не так – і що би не говорила теперішня російська влада, але царська монархія була зовсім не тим ідеалом держави, наслідувати який треба було би прагнути і тому насправді революція в ній назрівала давно – і те що сталося багато в чому було справжнім вибухом, протистояти якому дуже часто і справді було просто неможливо. Тому якщо ми говоримо про релігійно-містичний вплив комуністичної ідеології – то тільки її половина, і то в кращому разі, являється штучно створеною, а інша половина стала наслідком „виверження” прадавніх уявлень, накопичених в підсвідомості багатьох попередніх поколінь – архетипів колективного безсвідомого - по термінології Юнга. Тому говорячи про комунізм, неможливо не говорити і про релігійні символи в їхніх найрізноманітніших проявах. Власне кажучи ця ідея теж далеко не нова – свідок подій тієї епохи російський філософ Бердяєв саме в цьому – в віковічній релігійності російського народу - і вбачав витоки російської революції і основу виникнення російського комунізму. Тому щоб остаточно розібратися з цим складним питанням, доведеться зачепити ще одну тему.
Проблема ж полягає в тому, що Бог Старого Заповіту Біблії дуже часто виступає не зовсім люблячою істотою. І навіть навпаки – оці незрозумілі постійні образи на людину за її недосконалість - так ніби це не він її створив, знищення світу шляхом потопу, та що там багато говорити – достатньо пригадати хоча би навіть найпершу Біблійну Заповідь: „ ... бо я – Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене,” (Біблія, Книга Вихід.,20.5) - не схоже це на проповідь люблячого і терплячого Бога, чи не так? Правда дальше ця фраза має своє продовження - „і що чинить милість тисячам поколінь тих, то любить Мене і хто тримається Моїх заповідей.” (Біблія, Книга Вихід., 20.6) – але все-одно таке поєднання здається досить дивним – хіба не простіше було пояснити людині, що вона зробила неправильно і чомусь навчити її, замість того щоб зразу карати? І вже тим більше – навіщо карати невинних за гріхи винних – синів, треті і четверті покоління – чому це може їх навчити – хіба що помсті?
Звичайно християнство багато що змінило в цьому плані і навіть сама ця фраза „Бог – це любов”, з’явилася вже в Новому Заповіті, в Євангеліях. Але мова не про це – бо це тема для зовсім окремої історичної чи релігієзнавчої дискусії. Нас же в цьому випадку цікавить щось зовсім інше – психологічний аспект цієї проблеми – ті уявлення, які живуть в свідомості мас і які дуже часто стають реальною діючою історичною силою, як це в кінці кінців і проявилося в подіях російської революції. Тому Бог нас цікавить як підсвідома але реальна діюча сила в уявленнях людей - те яким він має бути, а яким – ні, що людині дозволено, а що – ні, що карається, а що – ні, і саме цей ніби й незначний перехід від Бога Старого Заповіту – ревнивого і мстивого – до Бога Любові Євангелій Нового Заповіту насправді має велике значення. Щоб не ускладнювати виклад, скажемо зразу – поєднання любові і ненависті, описані в подіях Старого Заповіту, з точки зору сучасної психологічної науки є не чим іншим, як проявом садо-мазохістських комплексів. І одне і друге завжди в житті йде поряд – не буває садиста, який не має своєї жертви, і навпаки – людина схильна до мазохізму і приниження завжди підсвідомо знайде когось, хто вдовільнив би таку її потребу. Але біда в тому, що не буває чіткої межі не тільки між різними такими станами індивідуальної людської психіки чи навіть психіки цілих народів, але й між такою спотворенною і істинною любов’ю і виникнення та розвиток християнства мало що змінило в цьому напрямі і якщо і змінило – то тільки на початках. Чи вірніше – християнство вказало новий шлях розвитку людства не вирішивши старих проблем і весь цей час, майже 1900 років його існування, всі ці проблеми існували одним єдиним клубком – і де закінчується одне і починається інше, уявити собі не представлялося можливим. Тому в цьому плані російська революція 1917-го року була вже навіть не стільки революцією спрямованою на зміну тодішньої державної влади, як повстанням проти самого Бога, який для багатьох став уособленням всього найгіршого, що тільки може бути! І саме звідси ці дикі звірства і вбивства, страта священників, руйнування церков, вбивство імператора який посмів оголосити себе наслідником Бога на Землі. Але всі ці жахливі події, які тепер багато в чому стали для нас проявами далеко не найкращих рис людини, мали проте один дуже чіткий позитивний наслідок – розділ світу на складові, на садистські і мазохістські комплекси та вивільнення уявлень про те, яким мав би бути його нормальний розвиток – той, що мав би відповідати уявленням про Бога Нового Заповіту – того, який є Любов, і аж після того кожна зі складових отримала своє земне втілення. Відомим є той факт, що таким мазохістом був Гітлер. Типовим садистом – Сталін. Нормальний розвиток світу, хай і з проблемами, почався після їхнього протистояння – Другої світової війни і після смерті останнього з них - Йосипа Сталіна. Цікаво також, що садист і мазохіст завжди в житті йдуть в парі – що пояснює те, чому в кінці-кінців вони все-таки зіткнулися між собою, замість того щоб об’єднавшись почати розпоряджатися долею всього світу, чим і врятували в якійсь мірі світ від тих негативних енергій, які керували ними і яким вони служили. І в повній відповідності до цієї схеми – мазохіст Гітлер зазнав приниження і поразки, а садист Сталін – здобув повну владу. Що проте не означає, що результат Другої світової і перемога останнього були заздалегідь визначеними – з таким же успіхом вони могли би і помінятися ролями і по-іншому розділити перемогу, так як в кожній окремій людині ці комплекси завжди йдуть разом і дуже часто один з них в силу життєвих обставин може навернутися до долі іншого – тоді садист стає мазохістом – і навпаки.
Але до чого тут все це і такі складні і чисто психологічні викладки? А вся справа в тому, що все це має безпосереднє відношення до теми нашого дослідження. За свою історію в боротьбі за незалежність Україна понесла надто вже численні втрати, що і виростило в результаті в її національному характері саме такі принизливі мазохістські комплекси, які, як ми це вже казали, напряму прив’язані до уявлень про Бога – того, який принижує і карає. Втративши віру в християнського Бога, перенісши два голодомори, українець звикся зі своєю роллю приниженого і слабшого. Колись я вже детально розглядав цю тему – щоб не повторюватися, скажу тільки що кожен може самостійно прочитати про це в статті "Український національний характер". Але справа ще й в тому, що інша частина України, заселена пізніше, молода по крові і не завжди навіть і українська, перенесла це по-іншому, ввібравши в себе комуністичні цінності. Так теж буває – так в тюрмі всі копіюють найжорстокішого наглядача, так жертва часто закохується в свого ката. І тому одна різновидність України зараз тяжіє до безмежної влади над всім і всіма, байдуже до якої, влади як самоцілі – чи то кримінальної, чи то політичної, чи то – бізнесової, а інша, українська – до приниження і самознищення, як це нам зараз чудово демонструє діючий український президент з його рекордною за останні 1,5 роки швидкістю втрати популярності і підтримки. Але само по-собі таке протистояння ще зовсім нічого не означає. Воно може продовжуватися і досить довго, а може і існувати у вигляді взаємодоповнюючої пари. Але справа в тому, що в реальному житті ніколи не буває таких протилежностей в чистому статичному вигляді. В нашому житті існує час – а отже будь-яка пара протилежностей повинна розглядатися в комплексі, в процесі її розвитку. Період, коли комуністична Україна вже керувала національною і знищувала її з садистською методичністю, вже був в нашій історії. Тепер, очевидно, мало би бути щось протилежне – коли національна ідея мала би стати головною. От тільки від переміни доданків сума не змінюється – і якщо тепер вже національна Україна почне знищувати і принижувати іншу її частину – краще від того нікому не стане. Можливо саме цього підсвідомо і побоюються жителі цієї України – і тому ще з більшою силою беруться відстоювати близькі їм прокомуністичні цінності – цим самим тільки ще більше посилюючи розкол і провокуючи вороже ставлення до себе. Але протилежності не завжди повинні ворогувати, іноді вони ще можуть компенсувати і доповнювати одна одну – і саме в цьому відкривається унікальна перспектива, і цього разу – саме завдяки донецькій частині південно-східної України. Багатонаціональна, степова, половецька, ізольована від решти України, вона знайшла свій захист від комуністичної чи будь-якої іншої ідеології розвиваючись в кримінально-промисловій сферах – тих сферах, де єдиною реальною цінністю є лише індивідуальна сила кожного. Тому в результаті і утворилося щось дивне – такий собі конгломерат, „еволюційний казан”, який переплавляє цілі особистості, іноді навіть і просто знищуючи чи ламаючи їх. А іноді, можливо, і утворюючи щось нове. Звичайно що саме може утворитися за таких умов - важко сказати, можливо і щось не дуже хороше, як-от нове покоління кримінальних авторитетів. Але в усякому разі ця частина південно-східної України хоч таким чином змогла вийти з-під колишнього комуністичного впливу, дійсно ставши регіональним лідером, обігнавши навіть високоінтелектуальні, але все-ще безхарактерні і розрізнені Харків і Дніпропетровськ. Тому донецька Україна змогла вирішити для себе тепер ще одну колишню проблему – замінити віру в комуністичні ідеали і віру в Бога якимось новим сучасним утворенням – вірою в права людини (хай навіть і тільки на словах – але саме звідси родом Ніна Карпачова, що само вже багато в чому символічно) і вірою в якісь інші цінності – не обов’язково в ті, які прописані в дуже часто зовсім недосконалих законах, а ті, які можливо не завжди правильні чи справедливі, але які в будь-якому разі завжди реальні, хай навіть іноді і можуть мати кримінальне походження. І навіть більше того - в цьому плані певна відсутність релігійної віри в донецькій частині України є навіть позитивним фактором саме для розвитку українського національного характеру – використовуючи в релігії той же прагматичний і навіть до певної міри корисливий підхід, що і в реальному житті, вони зовсім нездатні повірити в того Бога, віра в якого не приносить користі, чи навіть ще гірше – віра в якого може спровокувати бажання самознищення. Тому такий прагматичний релігійний підхід стає хоч якимось захистом від тієї негативної іпостасі Бога Старого Заповіту, яка вимагає приниження і покори і яка в результаті може привести до саморуйнації або до знищення інших, чого було більш ніж достатньо в українській історії. Але така віра в Бога – це не просто віра, про яку ніхто не знає навіщо вона потрібна і чи потрібна взагалі. В усякому разі зрозуміло, що нас цікавив цілком конкретний психологічно-суспільний характер такої віри. Бог, який без пояснень карає людей, не потрібний нікому, крім самих жреців чи ідеологів правлячої державної машини – тільки для того, щоб тримати в покорі і примусі свій власний народ. Бог люблячий і терплячий, який може зрозуміти і навчити – буде сприяти розвитку людини і тому необхідний їй. Тому будь-яка віра має смисл лише там, де є якийсь розвиток, модель поведінки, майбутнє кожного. І тому віру і ставлення до релігії (Бога) можна розглядати тільки в такому унікальному поєднанні віри і людини.
Поєднання: 4) така релігійна віра в Бога, яка сприяла би повноцінному розвитку людини, без бажання самознищення, приниження і покори, але й без зарозумілості і зверхності. Відкрита, чесна і зрозуміла – та, яка повинна стати символом майбутнього і навіть цим самим майбутнім – таким, яким кожен сам хотів би стати завтра. Віра в Бога як віра в розвиток людини.
5) взаємна компенсація характеру – виховання і розвиток таких людей, які би розвивалися повноцінно і сильно, без прагнення до самознищення, усвідомлюючи свою національну приналежність і відчуваючи гордість за свою державу. Так щоб суспільство (аналог сім’ї) не виховувало ні мазохістських комплексів і прагнення до самознищення, ні корупції і прагнення до безмежної, невмотивованої і надмірної влади.
Але й це ще не все. Ми багато вже говорили про протистояння двох Україн – общинно-комуністичної і індивідуально-національної. Община стає чимось поганим тоді, коли обмежує індивідуальний розвиток своїх членів, так що потім вони виявляються неготовими до реального життя. А проте такий стан речей зовсім не став наслідком саме людського типу побудови суспільства, як це можна було би подумати – щось схоже є навіть у тварин. Конкретніше – у ссавців, які мають свою сім’ю і до певного часу і справді виховують свою молодь обмеживши її доступ до зовнішнього світу. Але тоді, для її нормального розвитку і для виживання потомства і всього виду вони повинні:
- навчати і готувати молодь до такої зустрічі зі світом, виховувати її;
- створити сприятливі і своєчасні умови для настання того моменту, коли її вже можна буде без остраху відпустити в самостійне життя.
Так от, такий чисто біологічний підхід менше з тим добре вказує на реальний стан речей і на те, як це мало би бути в нормальному і повноцінному людському суспільстві. Правда цей другий пункт треба було би ще додатково пояснити, тому що здебільшого таке в тварин відбувається цілком автоматично і майже непомітно і не всі тварини в достатній мірі готують своє потомство до зустрічі зі світом. Деякі майже зразу забувають про нього, як птахи про своїх пташенят як тільки ті покидають своє гніздо, інші – весь час живуть якоюсь організованою групою – стадом чи зграєю, передаючи досвід молодшим і спільно відстоюючи загальні інтереси. Але ось чого вже точно не буває в них – так це ні того, щоб вони виганяли своє потомство на вулицю ще до того як воно досягне відповідного віку і буде готовим до цього – так як це роблять люди, дуже часто виганяючи на вулицю своїх же неповнолітніх дітей, ні того, щоб вже дорослі нащадки все життя залишалися несамостійними і залежними чи то від своїх батьків, чи то від інших подібних собі, чи то ще від якихось штучних неприродних структур. Тому проблема України вже не тільки в тому, що ми не виховуємо молодь і не турбуємося про наше спільне майбутнє, як ще більше в тому що і доросла, повноцінна особа далеко не завжди може знайти своє місце в тому житті і забезпечити себе хоча би самими елементарними благами, хоча би мінімальним рівнем достатку, необхідним їй для виживання і розвитку. І якщо ми говоримо тепер про наявність якихось садомазохістських комплексів в українському національному характері – то напевно слід визнати, що наше українське суспільство – такий собі аналог сім’ї – не повністю виконує своє призначення по вихованню своїх членів і забезпечення їхнього повноцінного життя. Тому по-перше мова повинна йти про те, про що ми вже багато говорили - який саме національний характер мала би виховувати така община-сім’я, чи по-великому рахунку – все українське суспільство, так щоб він був достатньо самостійний і сильний. А от про друге – захист своїх вихованців і підготовку до життя в ворожому (може й не завжди, але завжди складному) світі напевно ще треба було би поговорити додатково, бо тут теж існує ще одне цікаве поєднання. А вся справа в тому, що вся національна Україна яка позбулася комуністичних комплексів і уявлень і яка всіляко вітає будь-який індивідуальний розвиток, абсолютно байдужа до подальшої долі своїх вже самостійних і дорослих громадян, байдужа як і всередині країни, так і за її межами – і тут напевно теж можна було би чомусь повчитися у донецьких, які незважаючи ні на що змогли хоч якось ідентифікувати і усвідомити себе і хоч якось почали підтримувати один одного. І тому в результаті це мало би породити ще одне поєднання:
Поєднання: 6) не тільки розвиток характеру і сили, які можна забезпечити створивши нормальні конкурентні умови для виховання молоді, але й захист і підтримка в першу чергу тих своїх громадян, які вже живуть самостійним життям, без опіки держави – і в т.ч. і за межами свого регіону і за межами України а не так як це відбувається зараз, коли держава зовсім не турбується ні про розвиток своїх громадян всередині країни, ні про своїх співвітчизників за кордоном;
Ну і нарешті останнє – досі ми в основному говорили про те, „Чому?” відбувається те чи інше в Україні, шукали якісь причини з минулого. Але не так завжди воно буває у житті і насправді кожна ситуація має завжди два пояснення – не тільки „Чому?”, але й „Навіщо?”. Звичайно по великому рахунку зрозуміло навіщо – щоб жити краще, ніж зараз. Але що означає це „навіщо” застосовно саме до нашої ситуації розколу України? Невже для того щоб почати жити краще ніж зараз, нам потрібне саме таке протистояння?
Ну що ж, щодо „помаранчевої” команди – то здається все зрозуміло, її призначення в тому що вона мала допомогти донецькій Україні зберегти її промисловий потенціал і позбутися при цьому криміналітету, з чим вона поки що успішно НЕ справилася. До того ж зовсім не обов’язково треба робити це одними тільки силовими методами знищення – треба просто створити нове суспільство і нові справедливі закони, які би сприяли розвитку сильніших і кращих в звичайному повсякденному житті, а не в кримінальній сфері і які змогли би стати повноцінною заміною кримінальним „понятіям”. Це завдання не таке вже й нереальне – саме так, з колишніх каторжан повстала сучасна Австралія – далеко не найгірша за рівнем життя і законності держава, схожі проблеми переживала в свій час Канада. Але з іншого, протилежного боку не все так просто. Напевно не один вже задавався таким запитанням – „а навіщо нам цей Донбас з його проблемами і його криміналітетом?” – і всі наведені досі докази напевно все-ще так повністю і не відповіли на нього. Але тепер, через 1,5 – майже 2 роки після тих революційних президентських виборів, ми напевно зможемо знайти відповідь і на нього. Справа тут не тільки в тому, що чистокровний українець не прагне єдності і тому виявляється нездатним до управління державою, про що ми вже говорили і що ми вже бачили, але ще й в тому що будь-яка радикальна зміна влади, як це і сталося в Україні після краху режиму Кучми, спершу зразу-же тяжіє до своєї протилежності, набуваючи тим самим всіх ознак і властивостей старої влади в стилі і в методах управління. Борючись з владою, опозиція набуває рис цієї ж влади – це відома політологічна закономірність, і потім вже ставши владою вона стає такою ж, як і влада попередня – хай навіть і відстоюючи на словах вже зовсім інші принципи. Так виведений з рівноваги маятник зразу ж коливається в протилежний бік і породжує тим самим таке ж, чи майже таке ж відхилення від рівноваги як і попереднє, хай навіть вже і в іншу сторону. Але будь-який фізик скаже, коли такого не буває – тоді, коли такий маятник характеризується великим коефіцієнтом затухання, тобто коли одна з діючих сил чинить опір такому його зворотному руху. І ось саме це, замість прагнення до відновлення владних повноважень, і мало би стати справжнім призначення донецьких політиків на сучасному етапі розвитку - контролювати теперішню владу і чинити їй спротив так, щоб не допустити перетворення теперішнього президента в нового Кучму, а „Нашої „України” – в СДПУ(о)-2. Такого, на жаль, теж не сталося, чи вірніше сталося не в повній мірі, хоча в цьому мало би проявитися ще одне поєднання:
Поєднання: 7) така боротьба зі спадщиною і недоліками старого режиму і такий спротив з боку „донецьких”, щоб нова влада не повторювала помилок чи навіть злочинів попередньої і щоб така боротьба не переросла в нові репресії і нове депресивне, пригнічене суспільство, хай навіть вже і помаранчевого кольору.
4. Україна в майбутньому.
Ну а тепер давайте вже нарешті спробуємо узагальнити все досліджене нами і зробити з того хоч якісь висновки, як ми це і обіцяли ще на самому початку. Звичайно до цього моменту ми підходили до аналізу ситуації дещо тенденційно – але це не було нашою помилкою чи ознакою необ’єктивності, якраз навпаки – це тільки ще краще вказує на наші наміри. Тенденція – це напрям розвитку і саме це ми і хотіли зробити – знайти позитивні напрямки розвитку сучасної України і вказати на методи вирішення всіх основних наявних проблем. Але якщо би йшлося тільки про це – що Україна і так буде розвиватися саме таким шляхом – то і проблем ніяких не виникало би здається взагалі і мова в кінці-кінців йшла би тільки про те, як швидко відбудуться такі зміни – чи ми будемо пасивно очікувати на їхній прихід ще найближчих 50-100 років, чи усвідомлено будемо прискорювати їх так, щоб вони прийшли вже в найближчі 10-15 років. Чи може навіть – при сильній волі справжнього лідера і розумному, знаючому народові – і в найближчі 3-4 роки. Але справа в тому, що така наша тенденційність дещо закрила від нас іншу, негативну сторону процесу, яка теж має своє право на існування. Тому щоб виправити цей недолік і повністю відтворити всю картину, давайте спочатку узагальнимо ті позитивні можливості для поєднання, які ми вже встановили і спробуємо доповнити їх іншими елементами, щоб хоча би приблизно окреслити й ті негативні варіанти розвитку які можуть загрожувати нам і спробувати вибрати для себе дійсно саме те, що нам підходить для майбутнього розвитку нашої держави.
Єдина Україна - позитив: Безперечно зрозумілим є те, що для України мали би бути поєднаними наступні підходи в розвитку держави:
1) суспільно-общинний, при якому захист своїх прав отримують всі громадяни, які дотримуються певних встановлених правил і норм поведінки (законів), незалежно від їхньої національної приналежності, та розвиток національних прагнень як і українського, так і інших народів, що є необхідною умовою розвитку і оновлення і державної системи і всього суспільства;
2) такий колективний розвиток всього суспільства, який би сприяв розвитку прав і можливостей кожної окремої людини, не обмежував би її індивідуальний розвиток;
3) такий підхід до вирішення основних життєвих проблем і навіть – до справи досягнення якоїсь вищої цілі, при якому кожен вчинок був би достатньо «чистим», без зайвих ідеологічних нашарувань, брехні і дезинформації – так, щоб можна було ясно бачити його наслідки і щоб при цьому не виникало надмірного фаталізму чи приреченості. Тобто так, щоб коли вже стає зрозуміло що він може привести до негативних чи небезпечних наслідків – щоб можна було зробити щось по-іншому, якось щось виправити. Тобто це вже як справжня мудрість – усвідомлення того, що треба сприйняти таким як є, а що можна змінити чи відвернути;
4) така релігійна віра в Бога, яка сприяла би повноцінному розвитку людини, без бажання самознищення, приниження і покори, але й без зарозумілості і зверхності. Відкрита, чесна і зрозуміла – та, яка повинна стати символом майбутнього і навіть цим самим майбутнім – таким, яким кожен сам хотів би стати завтра. Віра в Бога як віра в розвиток людини;
5) взаємна компенсація характеру – виховання і розвиток таких людей, які би розвивалися повноцінно і сильно, без прагнення до самознищення, усвідомлюючи свою національну приналежність і відчуваючи гордість за свою державу. Так щоб суспільство (аналог сім’ї) не виховувало ні мазохістських комплексів і прагнення до самознищення, ні корупції і прагнення до безмежної, невмотивованої і надмірної влади;
6) не тільки розвиток характеру і сили, які можна забезпечити створивши нормальні конкурентні умови для виховання молоді, але й захист і підтримка в першу чергу тих своїх громадян, які вже живуть самостійним життям, без опіки держави – і в т.ч. і за межами свого регіону і за межами України, а не так як це відбувається зараз, коли держава зовсім не турбується ні про розвиток своїх громадян всередині країни, ні про своїх співвітчизників за кордоном;
7) така боротьба зі спадщиною і недоліками старого режиму і такий спротив з боку „донецьких”, щоб нова влада не повторювала помилок чи навіть злочинів попередньої і щоб така боротьба не переросла в нові репресії і нове депресивне, пригнічене суспільство, хай навіть вже і помаранчевого кольору.
Двояка Україна: Існує також і одне цікаве поєднання, яке не є однозначно ні поганим, ні хорошим, а є амбівалентним – за термінологією психоаналізу. І одна і інша (і національна і посткомуністична) Україна, користуючись зовсім різними підходами до справи побудови держави майбутнього, мають одну спільну рису - відданість справі досягнення бажаної цілі - суспільства майбутнього. Правда і в одних і інших уявлення про це майбутнє були зовсім різним, але важливим є інше – те, що справа досягнення цієї цілі здавалася настільки важливою, що заради неї можна було пожертвувати навіть і людським життям. Тому така відданість цілі в загальному теж об’єднує ці два підходи – різниця тут полягає в іншому – в тому, що комунізм в особі свого лідера присвоював собі право розпоряджатися життям своїх підлеглих, а при націоналізмі зберігалася певна свобода вибору кожної окремої людини, навіть якщо мова йшла про якусь спокусу ідеалами. Але крайній розвиток націоналізму в сторону нацизму так само зневажає людське життя як і нацизм комуністичний, сталінський, при якому знищують всіх інакомислячих. Тому навіть якщо така відданість якійсь вищій цілі теж об’єднує ці дві України, то тут існує інша небезпека - саме в такому знеціненні людського життя. Тому якщо ми хочемо її уникнути, то ми повинні розуміти те, що будь-яка відданість загальній справі не повинна порушувати свободи вибору кожної людини, дарованої Богом, бути достатньо усвідомленою і обдуманою. І тому в загальному тут можливі два, чи по-великому рахунку навіть три, якщо теперішній стан речей збережеться, зовсім різних варіанти розвитку:
1)
існуючий: продовження протистояння комунізму і націоналізму, якщо воно законсервується в теперішньому вигляді;
2)
негативний: така відданість ідеї яка буде зневажати цінність людського життя, чи то просто розпоряджаючись життям рядових громадян як в комунізмі, чи то навіть знищуючи його як при будь-яких проявах нацизму – чи то сталінського, чи то – національного;
3)
позитивний: така ідея, розвиток якої не суперечив би індивідуальному розвитку людини і яка зможе об’єднати різні верстви населення, не ділячи їх ні за якою ознакою і визнаючи право кожного на віру в свої власні ідеали.
Єдина Україна – негатив: І національний і посткомуністичний підхід мають одне небезпечне поєднання – той, хто уважно читав наше дослідження, напевно вже зміг це помітити. Ось воно:
Національна Україна: Крайні прояви:2) корупційне продажне і зрадливе суспільство, основане на садомазохістських комплексах, яке живе за рахунок служіння комусь іншому і зради своїх тільки заради хвилинної власної вигоди, нездатне передбачити розвиток навіть найближчого майбутнього.
Комуністична Україна: Крайні прояви:2) комунізм брежнєвського типу, при якому відбувається заміна принципу природного добору на штучний відбір тих, хто відповідає певним общинним правилам і нормам поведінки, розвиток корупції і родинних відносин, ослаблення керівної еліти аж до втрати нею здатності своєчасно реагувати на загрози зовнішнього світу.
Хіба це не дивно – таке поєднання? Але ні – насправді це цілком закономірно. Довгі роки Російська імперія існувала саме за рахунок оновлення свого суспільства українськими вихідцями. Царизм характеризувався деспотією і тиранією але зате – сильною і потужною владою, чіткою ієрархією системи управління. Українська козацька і навіть давньокнязівська демократія не так сильно всіх пригноблювала і надавала можливості для розвитку – але не могла запобігти анархії і саморуйнуванню. Тому досить довгий час саме таке поєднання цих протилежностей і виявляло свою життєздатність, створюючи потужну владу і сильну державу, але надаючи цій владі можливостей для самооновлення, запобігаючи тим самим її деградації. І тому в якійсь мірі занепад царської імперії і наростання в ній революційних рухів співпав по часу з забороною в ній всього українського. Але справа в тому, що і при побудові нової комуністичної держави були використані демократичні принципи управління, характерні для українського суспільства. В тому проявилася одна хоч і дивна, але цілком зрозуміла закономірність Чи вірніше навіть – таких закономірностей виявляється дві. Одна – це те, що саме українська національна складова була використана як якийсь відносно зовнішній чинник для оновлення державного механізму колишньої царської імперії щоб уникнути того „ефекту маятника”, про який ми вже частково говорили, ще одним можливим способом – ввівши в протистояння двох додаткову третю силу. Тому пізніше вже нова комуністична держава, що повстала на теренах колишньої Росії, в своєму розвитку врахувала всі ці помилки і надала союзним республікам деяких можливостей для їхнього національного розвитку. А друге – ще складніше. Ми вже неодноразово говорили про відмінності комуністичної і радянської системи управління. Так от – комунізм виник як наслідок виверження підсвідомих напіврелігійних уявлень російського народу, які були вміло використані більшовистською верхівкою що створила на їхній основі нову, ще більш тоталітарну і нещадну псевдорелігійну ідеологію для послушного управління масами аж до їхнього повного знищення – і ці маси мов засліплені радо йшли навіть на смерть. Але не так було з принципом Рад, який виникав стихійно але далеко не випадково – його створили в першу чергу солдати і матроси які поверталися з фронтів першої світової і таким чином самоорганізовувалися, захищаючись від анархії і безпорядків. Не змігши придушити таку самоорганізацію, більшовики очолили її, але парадокс полягає в тому, що в своїй основі вона мала зовсім інші корені і зовсім інше спрямування. Спрямування на самоуправління – а значить на звільнення від залежності від будь-якої влади, якими методами вона би не користувалася, а походження – як це на перший погляд не дивно звучить – в основному українське, тому що більшість рядових військовослужбовців російської армії були українцями. І навіть більше того – і за кількістю населення в колишній царській імперії українці тоді значно переважали росіян. А тоді вже все стає зрозуміло і все стає на свої місця – демократичне управління було в крові українського народу ще з княжих часів і тому як тільки ослабла верховна тоталітарна влада – як воно тут же взяло верх, так само як це сталося набагато пізніше вже в незалежній Україні на київському Майдані. От тільки біда в тому, що якщо більшовики змогли скористатися таким спонтанним рухом народних мас, очоливши його, то тодішня правляча еліта в особі інтелігентних Винниченка і Грушевського до такого виявилася зовсім неготовою. І будучи освіченими і розвинутими, насправді вони і далі вважали свій власний народ нездатним до керування власною долею, бачачи в ньому в першу чергу неосвічену темну масу і не розуміючи його справжніх прагнень. Витоки цього лежали в давніх часах, можливо навіть ще козацьких часів або й давнішого періоду, в усякому разі вони почали проявлятися вже зразу після смерті Богдана Хмельницького та й пізніше, в період відродження української культури вже в царській Росії 1820-1876-их рр. Ось як про це говорив І.П. Крип’якевич в Історії України, стор. 185-186:
«Смерть Богдана Хмельницького потрясла будову Української Держави. Відразу виринув ряд важливих політичнх проблем, що вимагали негайного вирішення. Чи Україна буде самостійною державою, чи приєднається до котрогось із сусідів? Чи державна територія має обіймати всі українські землі, чи тільки Наддніпрянщину? Чи гетьманство залишиться в роді Хмельницького, чи знову стане виборним? Чи держава буде спиратися тільки на старшину і шляхту, чи матимуть слово також народні маси?»І потім, через 200 років вже в царській Росії ХІХст., Історія України, ст. 261:
«Молоді ентузіасти-романтики знайомилися з народнім життям через мандрівки та екскурсії. Так тогочасна інтелігенція всіма силами намагалася з'єднатися з народом. Але цих перших дослідників мало цікавило економічне і соціальне життя селянства,— вони звертали увагу тільки на народну словесність, шукаючи в ній джерел для свого погляду на світ.»
Було тоді правда і одне позитивне намагання, яке на жаль так і не знайшло свого продовження:
«Головна ідея, з якою виступило нове покоління, була — політичні і культурні стремління оперти на народ, на народну масу. Це не був погляд цілком новий: вже в минулих часах, за селянських повстань, на Січі, в гайдамаччині сильно пробивалося переконання, що влада повинна належати не до панства-старшини, а до черні; ідеологами таких поглядів були Брюховецький, Петрик Іваненко, різні запорізькі кошові.»Тому недоліком української влади початку ХХ ст. стала така ж нездатність прислухатися до свого народу і розпускаючи солдатські і матроські формування, які поверталися з фронтів, вони залишили без захисту тодішню Україну і повністю знищили будь-які зародки системи самоуправління. А заодно, не зрозумівши прагнень свого власного народу і не зумівши підтримати його, втратили і його довіру і українську державність того періоду. Але для більшовиків, які хоч в якійсь формі увібрали в себе такий принцип народного самоуправління який тоді тільки починав зароджуватися, це завершилося іншим злом – таке поєднання прямо протилежних демократичних і комуністичних принципів управління привело до того, що ця псевдодемократична система втратила основну свою рису – здатність до оновлення і заміни керівних кадрів – тих, хто знаходився на вершині суспільної піраміди і втратила здатність знаходити нових талановитих організаторів з середовища народу. Тому для Радянського Сорюзу все це завершилося виникненням корупції і родинних зв’язків, внаслідок чого така система управління почала вироджуватися, небезпека чого завжди виникає як наслідок тоді, коли немає повноцінного механізму оновлення верхівки правлячої еліти хоча би в такій мірі, в якій це існує зараз в західних демократичних суспільствах. Тому те дивне утворення, яке виникло в колишньому СРСР під кінець його існування, в пізні брежнєвські часи, стало одночасно наслідком і общинного механізму побудови держави за комуністичними принципами і наслідком однієї зовсім не найкращої риси українського національного характеру, яка дуже часто проявляється тоді коли існує така влада, якій вигідно служити і яка сама по-собі не здатна до самооновлення і до природного еволюційного добору своїх членів.
І ось саме в цьому і полягає тепер основна небезпека до України – в відновленні такої ж корупційної єдності що і тоді, яка може переважити собою всі ті позитивні можливості, про які ми вже говорили і яка може породити ще й наступні дрібніші, але не менш небезпечні від того наслідки:
1) поєднання нацизму будь-якого типу – наприклад поєднання нацизму общинного і національного, нацизму в широку значення цього слова, маючи на увазі не обов’язково поділ за національною ознакою, як сам факт такого поділу суспільства на будь-яких два класи, з яких один обов’язково буде вибраним, а інший – приниженим;
2) поєднання криміналітету з обох боків і з обох Україн. Напевно це не так вже й важко собі уявити – вони завжди знайдуть між собою спільну мову, користуючись своїми „понятіями” і своїми інтересами, тим більше що по-великому рахунку ця частина українського суспільства ніколи між собою і не сварилася, і ніколи і не ділилася за політичними ознаками;
3) поєднання комуністичного і будь-якого іншого підходу у ставленні до свого народу. Байдуже – чи розглядати його як інертне стадо, яке треба нагодувати і вдовільнити, чи як нижчу расу, залишену напризволяще – але все-одно це буде такий же поділ суспільства за принципами такого модифікованого нацизму, який ми вже описали і результат буде один і той же - справедливість – це приниження іншого, смисл життя полягає у вдалому використанні і обдурюванні інших, слабших за тебе, а особлива відвага – в обкраданні вже всього народу, який не попадає цю сферу «вибраної вищої раси» і щодо якого все дозволено. Щось надто вже знайоме, чи не так?
Розколена Україна. Ну і нарешті, останнє – розколена Україна. Як не дивно - тут особливо систематизувати нема що, бо як ми це вже казали – збереження теперішнього стану речей і теперішнього протистояння комунізму і націоналізму як пари протилежностей може законсервуватися в такому вигляді, як є зараз, досить надовго, але все-одно з часом буде затухати, як це стається з будь-якими проблемами, витягнутими на світ свідомості. Але по-великому рахунку – будь-що: чи мова, чи походження, чи інші риси людини і суспільства можуть стати такою парою що тільки посилюватимите ворожнечу і протистояння, якщо вони не будуть повністю зрозумілими і якщо весь час будуть якось додатково підживлюватися. Тому в кінці кінців мова тут йтиме, як не дивно, саме про метод взаємодії протилежностей і про їхній розвиток, бо будь-яка відмінність між людьми чи частинами суспільства при бажанні може стати основою для такого розколу – напевно це теж вже давно відомо в політиці, в усякому разі же з тих же давніх Римських часів. І тому напевно саме наш тенденційний підхід і є правильним – спробувати висвітлити всі наявні проблеми і вже потім вибрати з існуючих протилежностей саме те, що підходить для нашого успішного подальшого розвитку, замість того щоб поглиблювати ворожнечу і протистояння не розуміючи що саме відбувається насправді.
Таким чином розкол України хоч і спровокував цілу низку здавалось би зовсім несподіваних проблем, але зате і висвітив їх з усією ясністю. Звичайно в певній мірі можливий і той варіант, про який ми говорили – що якась частина протистояння так і залишиться в законсервованому стані. А проте – навряд чи таке тепер вже можливо – небезпечними є ті проблеми, які зберігаються частково прихованими. Витягнуті на розсуд свідомості вони зазвичай дуже швидко затухають з часом, змінюючись разом з життям кожної людини і після того вже перестають становити загрозу. А от небезпека розвитку корупційної держави, може навіть – разом зі зневажливим, нацистським поділом суспільства на два класи вибраних і принижених і зневагою до всього народу і дійсно здається достатньо серйозною. Тому справжнє протистояння буде продовжуватися не щодо штучно створених проблем і навіть не по лінії противоборства посткомуністичної і національної України, як між цими двома можливими поєднаннями – всього того позитивного, що ми вже описали і того негативного корупційно-нацистського, небезпека розвитку якого все-ще виглядає достатньо великою. Багато що тут звичайно буде залежати саме від того, про що ми вже казали – наскільки можливим буде те, щоб вчасно висвітлювати всі наявні можливі проблеми і правильно розуміти їх, тобто від нас з вами – чи зможемо ми стати таким розумним і знаючим народом, який здатний сам вирішувати свою долю і робити свій власний вибір. І яким він буде, цей наш вибір?
Ігор Лубківський
26 червня 2006-го року.Література:
1. Ігор Лубківський Український національний характер - (
http://www.vox.com.ua/data/publ/2006/02/27/ukrainskyi-natsionalnyi-harakter.html)
2. І.П.Крип’якевич. Історія України –
http://vesna.org.ua/txt/krypyakevych/istukr/index.html
Зміст
| Нагору
