ЛІТОПИС ЕПОПЕЇ ПЕРЕТИНУ СВІТІВ

Зайве нагадувати, що будь-які паралелі в книзі є випадковим збігом обставин. Всі імена видумані, дія відбувається поза часом і простором в уяві авторів. Матеріалом для книги послужили не реальні особи, а надзвичайно спотворені ЗМІ образи фантастичних героїв, що буцімто творять історію України. Кожен автор намагався в міру власної фантазії проникнути крізь щільні лаштунки розфарбованої бутафорії в реальний світ реальних подій і справжніх людей. Але натомість ми відкрили не менш цікавий світ уявних фантасмагорій, що пов’язаний з навколишнім життям виключно спільністю емоцій, які як добре налаштовані струни роялю раптово і сильно реагують на зовсім різні звуки.

Задля упередження можливої критики ми змушені пояснити деякі малозрозумілі українські слова. Так, «злочинний» значить не засуджений за статтею кримінального кодексу, а той, хто творить зло, на відміну від «доброчинного», тобто того, хто творить добро, а не привласнює чужі кошти без податку на додану вартість та контролю КРУ. Аналогічно й інші слова, що в інших мовах можуть означати що-небудь таке, за що авторів можна було б притягнути до відповідальності, в даному тексті є невинними визначеннями цілком побутових понять, що можуть бути призабуті сучасним суспільством, але все-таки ще збереглись у деяких древніх словниках української мови.

… Ті події, які відбуваються довкіл, змусили згадати про деякі оголені сутності минулого, про ті сутності, що оголюються знову і знову у критичні моменти людської раси, на зламах країн та цивілізацій, межі людських ілюзій, крізь які тільки і можна побачити великі промені досі ув’язненого світла Великого Вогню Істини. Давно все це почалось. Можливо від початку людської раси – хто знає? Але із самого початку існували світло та темрява, добро та зло, бажання отримати задля себе і бажання віддавати і отримувати в ім’я Великого Вогню Істини. І приходили душі у цей світ, утілювались, жили, піднімались і падали, народжувались і помирали душею і тілом. Але завжди лишалися незмінними любов та смерть, печаль та радість розкритих сутностей, гострі, як мечі, підлість і ненависть, зрада і вірність, і самопожертва. Люди приходили у світ, народжувались, множились і помирали, і мало хто з них знав, що зостається з них після смерті. Хтось казав - «душа», хтось казав - «ніщо», але це все були тільки слова – тільки слова людей, позбавлених прямого бачення Великого Вогню Істини, слова, мов опале листя, що відносились вітром і затихали луною у їхніх стомлених душах та серцях. Але не ці люди рухали Велике Колесо Історії, не вони приносили на землю віяння свіжого, п’янкого вітру нових ідей, нових духовних земель, нових бачень і вічних цінностей. Хто ж були ті, хто ставав перед Єдиним Ликом Великого Вогню Істини? Лише ті, хто умів виходити поза обмеження луни та зів’ялого листя, хто міг вогнем самопожертви викарбовувати чисте золото своєї сокровенної сутності, яке вони видобували зі свинцю своїх минущих особистостей. Віки змінювалися віками, епохи - епохами, але раз у раз приходили у світ незвичайні люди, діти Вовка та діти Дракона, які пошуки свободи та мудрості ставили понад усе у своїх смертних життях, і тим робили золоту сутність своїх життів безсмертними на всі покоління. І завжди приходили їхні брати-близнюки, одержимі бажанням отримати задля себе дедалі більше, випити весь вогонь світу задля задоволення своїх невгасимих бажань, і йшли вони по слідах своїх братів, і намагались пити та поглинати будь-який вогонь, до якого їхня невситима утроба здатна була дотягнутись. І боролись сили добра та зла у душах звичайних людей, і ніколи не знала ця земля спокою – бо чим більш напруженою та непримиренною була ця боротьба, тим більш величними були світові потрясіння, як і катаклізми душ тих звичайних людей, котрі намагались залишатись просто людьми – але їм це не вдавалось, і врешті решт змушені приймати той чи інший бік великого двобою.

Давно все це було. Де величні храми давнього Кемету, від яких залишились лише піраміди та сфінкси, як загадка для майбутніх людей? Де велика мудрість Су-Меру, що у храмах Вавилону дала поштовх і початок великій Кабала де Ісраель? Де інші раси та цивілізації, мудрість котрих була незбагненною із нашого сьогодення, але причини розквіту та загибелі яких лишаються незмінними і дотепер, і невігластво щодо яких ставить під загрозу й існування нашої теперішньої цивілізації? Де вони, у яких пісках часу шукати їхні сліди та їхні великі досягнення і падіння? Хто знає. Але достеменно відомо Мудрим, що неодноразово людська душа намагається пройти дорогами Життя і досягнути світлих вершин Давнього Обітування. І приходили люди у світ, і дотикались раз у раз лише того, що становило серце їхніх оголених сутностей: добро та зло, ненависть та любов, вірність та зрада. А все інше відлітало, як порох під вітром. І щоразу повертались люди до тих самих поворотів шляху, на яких не зуміли вони звільнити у собі Великий Вогонь Істини, а проявили лише бажання отримати задля себе. І ніщо не могло їх зупинити від повернення до цих закрутів, бо ж Великий Вогонь Істини завжди бажав єднання з тими своїми іскрами-частинками, які він пустив блукати світами в обличчі людей, щоб навчились ці іскорки-частини бути яскравими та животворчими вогнями, подібними до Нього Самого. І повертався великий колообіг душ щоразу до тих самих виборів, що руйнували минущі оселі цих душ, повертався задля того, щоби навчилися люди не обертатися на руїни й не плюндрувати свій власний світ. Але чи завжди у критичну мить була мудрість в людей зрозуміти, що їм у благо…

Віки минали за віками, і жили на землі трударі, скотарі, пахарі та воїни, царі та жерці, і намагались вони осягнути сутність свого життя. Орачі намагались бути найкращими пахарями, скотарі – найкращими скотарями, воїни – найкращими воїнами. Але перед обличчям смерті всіх єднало одне й те ж саме питання – НАВІЩО? І що буде там, за минущою брамою земного буття? І часто не бачили, як у своїх власних життях власноруч сплітали ті вузлики, які потім пов’язували людей у єдині кола впродовж сторіч. І не було в людей іншої можливості вийти із цих кіл, крім як знайти вихід для тієї енергії, що зав’язала їм ці «вузлики на пам'ять». Підлота, створена лише проти однієї людини, заставляла зустрічатись із цією людиною у десятках майбутніх життів. І якщо підлота не була розв’язана – знову й знову ставала людина перед вибором: зраджувати чи не зраджувати, брехати чи не брехати, жертвувати собою чи ні. І лише чистий вогонь самопожертви міг загасити темний чад підлості. І для людей це було, і для народів, і націй. Сканда за скандою, цеглина за цеглиною зростали у ментальній сфері землі, як чисті пошуки істини так і все нові й нові способи примусити інших та самі стихії служити своїм невгасимим пристрастям, своєму голодному, пристрасному «я». І жоден зі способів зради, ницості та визискування інших не «розряджався» сам по собі, поки не проявляв вогонь саможертви той, хто ці темні завали ницості та підлості створив. І приходили у світ покоління людей і гадали, що ні в чому вони не винні й здатні жити як бажають, не озираючись на минуле. І життя розбивало їхні ілюзії безжально, як прибій невпинно точить каміння, що зустрічає на березі.

Де зараз знаходиться та країна, у якій волею долі мені довелось народитися? Які «повороти долі» проходить чи навпаки, тупцює на місці, і що ще на неї чекає? Хотів би дати детальний план всього, що має відбуватись – але полуда застилає очі. Єдине, що знаю – кожен світлий порух не залишиться без здійснення, та жодне світле досягнення неможливе без пізнання самих себе. Свого світла та величі, свого зрадництва та брехливості. Своїх амбіцій, свого дріб’язкового бажання влади над всім і вся. І своїх перемог, запалених великим вогнем самопосвяти.

Вогонь самопожертви запалив жерців Єгипту на пізнання світла великого Сонця-Ра – але за ними прийшли гасителі, і затьмарилась мудрість Єгипту бажанням згодувати весь народ у черево невситимих бажань жерців та фараонів. Великий Вавилон дивився на зорі і чекав мудрості від Тіамат, богині неба, але і Вавилон зник, захопившись накопиченням знань задля себе, щоби за допомогою цих знань визискувати всі інші народи та країни. Прийшло світло Христа – але за Христом прийшли гасителі Інквізиції, що бажали від цілого світу, аби харчував їхню гординю та безумні бажання виключності поряд зі всіма і вся.

Сучасна цивілізація бажає єдності та миру всіх зі всіма, але не бажає знайти цю єдність на твердому фундаменті пізнання Єдиної Сутності Світу, яка, ув’язнена, пробиває собі вихід у вільний світ крізь завали людських пристрастей задля себе. І народи, які намагались будувати свій добробут на зраді та тиранії, повертатимуться на «круги своя» знову і знову, доки не очистяться у вогні важких випробувань від зрадництва, владолюбства та дріб’язковості власної природи.

І моя теперішня країна зараз виявляє перед собою і світом сутності свого оголеного «я», щоби у вогні випробувань перетворити їх у золотий сплав єдності, любові та братерства. Але що ще чекає її на цьому шляху – хто знає?

Як і колись зрада, маскована під розумне слово «політика», намагається поставити своє зверху. Як і раніше купка напівлюдських істот, одержимих жадобою зосередити у своїй владі все, що можна зосередити, з методичною та планомірною впертістю волі намагаються «прорости» у всі життєдайні судини країни. Як і раніше люди не до кінця розуміють що прокинутись – це мало, потрібно ще творити та йти. Що буде? Не знаю, але знаю напевне, що кожен по своєму заслуговує своє право називатись людиною. І розібратись де ненависть, а де любов, де байдужість, а де зрада, і де фальш. Бо лише вони і є справжніми перемогами та поразками, добром чи злом перед обличчям Смерті та Вічності. І ніщо інше не важить у цьому світі, ніщо інше… Жодні «проблеми», жодні «системи», жодні «економічні курси». Лише оголені сутності Добра і Зла…

Розбурхане людське море ревіло, ніби буревій роздирав хмари, а понад ним витав у повітрі різкий запах озону, що мовби спустився з Вищих Сфер, оздоровлюючи та вимиваючи затхлі та зловонні потоки духу сьогодення. Не було у цьому морі людей - НАТОВПУ, а були різні кристали нових бачень та думок, нові взаємозв’язки, що настроювалися у сукупності, згідно з певними камертонними нотами, котрі дзвеніли зі сцени і, найголовніше, поза нею: «Ні – брехні!», «Свободу не спинити!». Та це не був натовп зневірених, здичавілих людей, що готові за шмат хліба та гарні слова розтрощити та розшматувати все довкола. Зовсім ні. Це була незбагненна для багатьох - перш за все для тих, хто викликав появу цього людського моря - ЄДНІСТЬ, яка раптом у повен голос заявила про своє існування – нібито й існувала споконвіку на цій землі, похоронена до часу у підземних схронах, а зараз вибухнула феєрією помаранчевої, сонячного кольору містерії, яка почала просякати всі можливі шпарини та клітини знову народженої нації. Так воно було… А що було поза лаштунками, яка «матриця світу» зорганізувала такі кристали прояву, на яку «сітку», підґрунтя вони нашарувались, які вітри літали «поза сценою» і що вони обіцяли майбутнім і теперішнім людям? Попробуємо зазирнути за запону, з-під якої виглядають СВОБОДА і ТАЇНА.

Останні вибори Президента 2004 року були для України, її народу важким випробуванням, іспитом. Усі двадцять шість кандидатів першого туру претендентів на пост Президента присягалися в любові до Бога, дарма, що деякі з них щохвилини попирали Біблійні заповіді. Кожен молив Всевишнього про допомогу. Навіть тут лицемірили, переконуючи Його у своїй відданості народові. На що сподівалися? Чи насправді не вірили в те, що Бог усе бачить, чи сподівалися на Його всепрощення? Напевно друге. Так, Господь є Любов. А Любов пробачає. А чи забудуть люди? Чи пробачать? Вони не хотіли забувати. Не бажали прощати. Щури.GAME.VLADIMIR.RU

Усе почалося із брехні в Центрвиборчкомі. Перемогу одного злочинно віддали іншому. З цим не могли змиритися виборці, котрих була більшість. Це була остання крапля, що вихлюпнулася із чаші терпіння. І вони підняли помаранчеві стяги й одягли оранжеву символіку. Кольору чорнобривців, що насіяла мати, вранішнього сонця, землі в променях небесного світила.

Влада не здавалася… Учепившись кігтями в ласі шматки, боялася облишити поживу. Закинувши «оранжевим», що вони щури, сама напередодні узаконила для себе безвізове «драпання» за кордон, щоб не затримуватися, коли припече в п’яти.

Позичивши очі в сірка, блимали з блакитних екранів телевізорів і продовжувала цинічно брехати й обіцяти. Полохливо шепотілися по кутках, а за рогом злочинно творили чергові провокації, залякували беззахисних, розмахуючи перед ними зброєю.

Нас учить історія. Ми вчимося самі. Після вчорашньої перемоги у Верховному Суді, який виніс справедливе рішення про фальсифікацію на другому турі виборів глави держави й визнав тур незаконним, скасувавши постанову Центральної виборчої комісії про результати виборів, нині, на дванадцятий день акції на Майдані святкували першу, проте не остаточну перемогу. Але навіть тепер потопаючі ще хапалися за соломинки.

У цій агонії чинний Президент Чучма показав себе у всій своїй «красі», вивернувши власного кожуха, що дало змогу народові побачити зітліле хутро. І зрозуміти хто є хто. Питань у людей не залишилося. Імена представників трьох кланів, що панують в Україні так, немов повернулося кріпацтво, відомі тепер усім. Це буде страшилка для дітей, яких донедавна лякали невинним Бабаєм…

Люди сподівалися, що парламент сьогодні все-таки вирішить справу на користь народу. Ні … Там також є представники злочинної верхівки й вони не поступалися. Та інакше й не могло бути. Ні одна злочинна влада ніколи легко не здавала своїх позицій. Не хотіла відмовлятися від «смачного пирога». І тягнуться, і тягнуться руки… Як до тих апельсинів, про які «ледве не перша леді країни» в ізольованому від об’єктивної інформації регіоні розповідала чесним людям. А також запевняла земляків, що учасники акції непокори озуті в американські валянки. До котрих додавалися калоші. На думку згаданої «пані кандидатки на першу леді» - теж американські. І не втямки їй, що люди в Україні не хотіли мати Гімн держави на кшталт «Мурки». Тому піднялися з колін, тому кинули заклик, вийшли на майдани й одягли жовтогарячу символіку. Колір сонця й справедливості..

Україна має синьо-жовтий колір прапору. Верх – синій, низ – жовтий. Стяг рівновеликих горизонтальних смуг. Жовтий колір, чистий, без домішок – це «божественний колір». Це рівновага, баланс, почуття оптимізму. Синій, ближче до блакитного - чистота, духовність. Мов небо чисте.

Повітря немає кольору, воно прозоре. Але коли його осяяти сонячними променями, воно заграє блакитними барвами. Повітря, що так необхідне для життя, без жовтого сонячного променя не матиме блакиті. Повітря без світла, сонця – це розплідник вірусів, мікробів та бактерій. Отже, два кольори нашого стягу символізують єдність, рівновагу.

Синь сьогодні для народу символізує владу, а жовтий, колір денного сонця – народ України. Сонце не захотіло бути під владою брудного повітря, яке повзло по національному просторі й ось-ось мало затьмарити світило, заплямувати. Народ не хотів коритися нечисті. Влада мала би бути чистою. Так гадало сонце, так сподівалося. І коли воно звільнилося, не бажаючи озаряти повітря, то виявилося, що простір над Україною не такий уже й чистий та прозорий, а досить брудний, плямистий. Лише завдяки променям він вигравав своїми бажаними барвами. Влада, заховавшись у теплих обіймах свого народу, а вірніше, прикрившись ним, творила ганебні справи. У сліпучому промінні не можна було розгледіти трупних плям. І раптом їх побачили всі. На очах мільйонів людей повітря перетворювалося на брудну бульбашку.

Звільнившись із-під влади синього, жовтий наситив себе теплом червоного - могутньою сильною енергією, що дає можливість здійснювати важку фізичну роботу, вершити й творити, будувати й перемагати. І жовті барви заграли оранжевим, жовтогарячим насиченим кольором літнього гарячого Сонця! А Сонце робить людину великою, гордою, чесною, безстрашною та правдивою. Воно своїми цілющими променями спалює всю нечисть, віруси душі та тіла. І вже земля, залита сонячним потоком – це червоногарячий колір життя. Колір Фенікса, що воскрес із попелища. Колір ранкового Сонця, що захищає від злих сил і біди, від хвороб та нещастя. І подає надію.

Сімнадцятий день протистояння ознаменувався перемогою чинного Президента …Чучми.

Верховна Рада прийняла закони … у пакеті. Це так би мовити: «ми голосуємо за відставку Центральної виборчої комісії, за прийняття змін до Закону про вибори, згодні внести до вересня місяця 2005 року зміни до Закону про місцеве самоврядування, але з умовою…голосуйте за політреформу.» Або інакше: ікру без гнилих оселедців не продамо! Представники опозиції, крім блоку ЮВ, проголосували за такий компромісний пакет. Хоча могли цього не робити. Пішли на компроміс із владою. Старою, злочинною, про що відомо кожному українцеві.

Увечері на Майдані зібралося тисяч п'ятдесят людей, які святкували завершення революції.

Увечері, з екранів телевізорів та на Майдані, лідери руху непокори говорили про перемогу. Навіщо? Боялися, що за правду поб’ють? Чи не хотіли розчаровувати? Зрадили й мовчать. Кущів на Майдані немає, тож за мовчанкою заховалися. Розраховували, що, хоч і занадто багато в нашій державі правознавців, проте не всі. А люди вірили кожному слову. Збагнуть тоді, коли крісло першої людини в державі буде уже зайняте. Коли не треба буде закликати народ прийти на вибори й проголосувати за «свого кандидата». Тоді буде пізно…для народу. Хоча й вибору нема. У тверезих голів вибір один.

Сталося те, чого дехто боявся: депутатська більшість парламенту зрадила народ. Хоча чомусь на Майдані пролунало: «Ви перемогли!». Злочинно заявили народу, гіпнотично навіюючи, що те, заради чого сюди вийшли (тобто через фальсифікацію на виборах і вимогу переголосування), ви отримали. А чи заради цього?

Чого прагнув український народ? Правди й чесності. Прозорості й правової держави. І тоді зникне основна проблема - злиденне життя, вимирання, голод і відчай.

А нас укотре ошукали. Не заради переголосування люди тут, а заради кращого життя. Задля впевненості в завтрашньому дні. Проблема всім відома, і також тим, хто зі сцени заявляє, що в середу восьмого грудня люди перемогли. Держава загнилася. Зібралося стільки сміття, яке треба не один рік вичищати. Були покладені надії на народного Президента. Котрий обіцяв… Багато, але головне: законності в країні й достойного забезпеченого життя. Щоб зароблені народом кошти йшли до кишені народу, а не купки знахабнілих бандитів.

Людям немає ніякого діла до політики. Усе набагато простіше – вони повірили своєму месії і чекають від нього позитивних змін у країні. Той, за кого підуть голосувати двадцять шостого грудня, повинен буде виконувати свої обіцянки. На нього покладаються всі надії. Проте, як виявилося, політикам також немає діла до свого народу. Сьогодні, восьмого грудня, чотириста два депутати зрадили народ, поклавши на одні шальки терезів інтереси народу, а на інші - власні амбіції, партійні інтереси, особисту власність, що вимірюється мільйонами. З вересня наступного року Президент не зможе захищати інтереси свого народу, навіть якби й дуже захотів, оскільки відтоді в нього не буде тих прав, які були в колишнього, які дали б змогу виконати хоча б частину обіцянок.

А чинний глава, гарант Конституції, Чучма, святкує свою перемогу й перший раз за сімнадцять діб з’явився в парламенті, щоби поставити свою крапку над і. Це його перемога. А народ цього не знає. Люди збагнуть тоді, коли вибраний Президент не виконає обіцянок. Не знищить сміття, не наведе ладу в країні, тому що віднині від нього нічого не залежить. Так, у нього є час до вересня наступного року. Це так мало, щоб вигребти те, що назбиралося за тринадцять років. І далі народ буде злиденним і безправним. Сьогодні була поступка не тільки старому гнилому бобирю, котрий незабаром, розвалившись біля каміна державної дачі, відвойованої в приватну власність завдяки компромісу (вона й була однією з умов появи пана Президента в парламенті й підписання деяких указів, тобто, старий знайомий усім нам принцип: ми – вам, ви – нам), буде реготати, мовляв: от бачите, ви так хотіли бачити його Президентом, вибирали, мерзли заради нього, горлянки дерли, а він нічого не може! Він не виконує своїх обіцянок, бо, очевидно, не хоче. Не того вибирали! Ви що ж думали, що він буде кращим за мене? У ту хвилину екс-президент буде мовчати, що це він загнав усіх у пастку, підігравши, таким чином, зацікавленим у збереженні своєї власності кримінальним кланам.

Сьогодні, восьмого грудня, був зроблений ганебний крок до старого режиму, що незабаром красуватиметься в новій обгортці – «безпредєл» перебрався із президентського крісла в депутатське.

Чи може казали: «Ми перемогли!»? То може й не було обману в цій заяві? Можливо все було заплановано? То хто ж переміг? Очевидно … спікер. Він, нарешті, мав змогу вирватися ввечері на футбольне поле й погасати по ньому з любимою командою, пасуючи м’ячика. Він радісно посміхався, очікуючи на цю мить. Посвячені теж двозначно усміхалися, уявляючи перспективи майбутньої влади спікера в парламенті. Як мінімум до дві тисячі шостого року.

Сьогодні святкували перемогу депутати від владних фракцій. А й, справді, вони навіть не сподівалася на таку поступку помаранчевого кандидата. Це їхня перемога. Можливість залишитися й надалі в парламенті, диктувати народові, захищати свої олігархічні інтереси. Знову й знову ділити між собою землі в заповідних зонах і будувати дачі на сорока чи ста гектарах у прекрасній Галичині, знищуючи при цьому реліктові насадження бука, дуба, що приведе до остаточного порушення природного балансу та чергових зсувів верхніх пластів ґрунтів у Карпатах. І не лише там. Батьківщина велика й неосяжна.

А фокус весь у тому, що депутатів будуть вибирати до Верховної Ради тільки за партійними списками на пропорційній основі. А уже в парламенті, якщо депутат не підтримує партійні інтереси, не ходить в колективному ошийнику - геть із Верховної Ради! Не має права мати власної думки. Партійні інтереси передусім! Ніхто на той народ і дивитися не буде. А чи зможуть прості люди від народу потрапити до парламенту? За законом - ні. За результатами виборів у пропорційному відношенні в парламенті створять коаліцію депутатських фракцій, до якої увійде більшість депутатів. Саме коаліція буде творити погоду, зокрема – пропонуватиме Президентові кандидатури своїх людей до розгляду на посади Прем’єр-міністра та членів уряду. У свою чергу Президент «відпасує назад» ці кандидатури для призначення їх парламентом на згадані вище посади. Ця стаття прописана формально, щоби затуманити мозок простого чоловіка, натомість в юристів вона викликає лише сміх крізь сльози. Оскільки коаліція фракцій і буде більшістю, то для затвердження згаданих кандидатур досить на робочому місці в парламенті натиснути кнопочку - і їхня людина відразу гепатиметься в крісло. Обговорення не буде. Воно відбуватиметься в кулуарах фракції більшості, за лаштунками. На меншість ніхто не оглядатиметься й не турбуватиме – нехай і далі займаються будівництвом чергового котеджу чи басейну для власних потреб. Депутатська фракція, до складу якої входитиме більшість депутатів від складу парламенту, матиме й усі права, надані коаліції депутатських фракцій. Отже, умови гри буде диктувати саме ця депутатська фракція, оскільки саме вона буде тою більшістю в коаліції депутатських фракцій. От ми й приїхали. Для роздумів: хто в нас володіє Україною? Відповідь усім відома - три олігархічні клани.

У кого мільярдні статки і хто перший багач країни? Угадали. Те, чого чекають від майбутнього Президента (обіцяв же!) – справедливого розподілу матеріальних цінностей - буде знаходитися під «чуйним керівництвом» кримінальних структур, котрі, і це очевидно, не допустять, щоб милі їхньому серцю грошенята пливли до кишені простого трудівника, обминаючи їхні. Тому всіма силами будуть прокладати шлях до парламенту. А для цього потрібні лише дві речі - відомі імена та лантух У.О. А зовсім не чесність та фахові знання, про що мріє народний кандидат у Президенти. Нас чекає чергова утопія. То чи можна сьогодні повірити обіцянкам майбутнього Президента, якщо від нього нічого не залежатиме? Тоді навіщо він нам? Його ще й утримувати треба на свої кровні. То може вже сьогодні займемося майбутнім парламентом?

Сьогодні святкують олігархи. Мовляв, якщо ми не змогли прибрати до рук нового Президента, то ми перебрали на себе його функції, маючи в парламенті своїх людей. Так навіть зручніше. І вовки ситі, і вівці цілі. Вівці, очевидно - депутати від жовтогарячого, а вовки – ті ж бандити, про яких новий кандидат висловився, що вони мусять сидіти в тюрмі. А для українців однозначно ясно, що ніяк не в депутатському кріслі. Інакше кажучи – у питанні політреформи відбулася домовленість зі злочинцями. За украдений у колгоспі лантух кукурудзи людей засуджували до восьми років позбавлення волі. За вкрадені п'ятнадцять копійок у радянські часи притягували до відповідальності.

На перший погляд наче нічого страшного не сталося. А й, справді,! Не всю ж владу одному «князькові»! Досить нам уже двох таких президентів! Можна завуалювати події так, що все, що приймалося в парламенті – в інтересах народу. Чому ж тоді в більшості українців, хоча вони й не розуміються на тонкощах юриспруденції, такий гіркий осадок на душі? Вони вийшли на вулиці, бо їм набридло так жити! Вони вже не можуть животіти за межею бідності. На кожному кроці злидні, голод, розпач, геноцид. Так, геноцид, бо йде винищення народу. Щоб вижити, молодь дітородного віку виїжджає за кордон на заробітки. І їх вісім мільйонів. Мільйони молодих, які хотіли б народжувати дітей на своїй землі, жити у своїй країні й мати роботу, котра забезпечила б достойне життя! Вони прагнуть одного – нормального щасливого життя! Вони дивляться з надією на свого «месію», котрий обіцяв навести лад у країні. Було багато обіцянок. Як він зможе віднині дивитися людям у вічі? Знову про правову державу можна забути? Знову сусіди будуть називати нас «третіми у світі по корупції та злочинності»?

Так, парламентсько-президентська держава – це дуже добра справа… у тому домі, де все сяє чистотою, виблискує прозорими шибками і навколо царює порядок. Дехто вже сьогодні висловлює думку: назріває нова революція, основним гаслом якої, безсумнівно, буде: «Не пропустимо бандитів до парламенту!». І те, що команда народного президента обіцяє не допустити до влади олігархів, питання ніяк не вирішує. Це лише обіцянки. А як втілити в життя?

А чи варто надриватися? Ніхто з нинішніх депутатів не збирається відходити від політики! Крісла вже нагріті й просто так, без бою комусь їх залишити? Та нізащо! А куди ж подіти вже те, що мають? Як перетворитися з олігарха-депутата в депутата -«безземельника»? Ха-ха! Наш народ не треба вчити. Для цього й існує ціла гвардія далеких і близьких родичів, яким можна формально подарувати свої акції бізнесу чи нерухомість, залишаючись при цього фактичними власниками.

Іноді складається враження, що українські політики відірвані від життя й не знають, що сусід по депутатському кріслі має на підставних осіб та-а-ке-е-е, що знав би сусід – жаба задавила б. А декларація чиста, мов гірське джерело, мов новонароджене дитя. Навіть авто в особистій власності немає. Пішки ходить. Або їздить по довіреності…від дядька, котрий живе в «Бразилії, де багато великих мавп». Ну, а якщо в нього зараз немає нічого, то… буде, оскільки статус зобов’язує. Звісна справа. Деякі саме через брак особистої власності (в мільйонному розмірі. У сусіда є, а я, що, гірший?) рідну матір продадуть, не те що інтереси свого народу. Народ великий та далеко – за шибкою авто чи маєтку, а своя шкіра завжди ближче. Тому наївне словоблудство деяких політиків щодо предмету розмови наводить людей на єдиний висновок – знову в моді макаронні вироби. А м'ясо ж де? Яким чином Президент буде впливати на згадані процеси? Адже від нього нічого не залежатиме!

Політреформа передбачає статус опозиції, яка, як правило, формується супроти влади. І якщо ця влада буде владою «помаранчевого» демократичного кандидата, то за що ж боротиметься опозиція? Нас сьогодні переконують, що майбутня коаліція більшості – це не та, що є нині. Вони хочуть запевнити щодо її демократизації та любові до народу. Але цю «любов» ми на собі відчуваємо тринадцять років! Саме стільки ми бачимо в парламенті «знайомі обличчя», котрі частенько, пухнучи від байдиків та біснуючись із жиру, міняють зовнішній імідж – переходять із фракції у фракцію. То що виборюють сьогодні люди на вулиці? Невідомо…для народу. Ясно - для зацікавлених. А чиї інтереси будуть відстоювати депутати? Партійні та свої олігархічні, і ніяк не народні.

Лідер помаранчевої революції боявся, що завтра буде пізно. Так він сказав. Адже люди на Майдані чекали зрушень, потроху зневірялися, піднесений настрій почав спадати. У повітрі нависла загроза сили. Політична ситуація склалася така, що спершу він змушений був пообіцяти одному із соратників провести політреформу й тепер повинен виконати обіцянку. Він не тільки йому обіцяв, і не лише народові давав уже інші обіцянки …

Підписану угоду із зовнішніми силами про голосування за закони в пакеті (зокрема змін до Конституції) також мусить виконувати, щоби не відвернулися. Закордонні гості оцінювали події зі своєї дзвіниці – демократичної, і щиро вірили, що цією „пакетною” умовою допомагають українському народові побудувати демократію. От лише не врахували ( їм і в страшному сні не могло таке приснитися), що обрані народом депутати «сповідують» варварство щодо свого народу та країни. Так от. Пообіцяли й закордонним гостям, але наш лідер має немодну для політика рису натури, свого роду анахронізм – при будь-якій погоді дотримуватися обіцянок. А як виконати всі, коли вони різко протилежні? Отже, кимось треба жертвувати. А якщо народ відвернеться – ну то й нехай! Швидше б те двадцять шостого грудня!

Команду лідера помаранчевих змусили грати за чужими картами й вона про це мовчить. Але в історії відомі випадки, що свідчать, як небезпечно домовлятися зі злочинною владою. «Примирення з ворогами свідчить тільки про втому від боротьби, про боязнь поразки, про бажання зайняти більш вигідну позицію». Це сказав Ларошфуко.

Хоча досі залишається актуальним: «Если звезды зажигают - значит это кому то нужно?..»

У помаранчевої революції з’явилося нове гасло: «почали за здравіє, завершили за упокій». Щоб заретушувати провали, народові віднині намагаються навіяти думку, що причиною оранжевої революції були фальсифікації на виборах. Ні! Фальсифікація – це остання крапля в безмежному морі сліз та розпачу. Причиною було те саме море. Намагаються нав’язати думку, що метою революції є переголосування другого туру. І добре знають, що ні. Наша ціль – щасливе пристойне радісне життя в прекрасній країні. Це була наша, народна мрія. Її в нас украли.

Проте…Люди так влаштовані, що завжди сподіваються на краще. Надіються й чекають. Надія вмирає останньою. У нас, українців, є одна вада - крайність. Так може саме вона врятує світ? Не гуси й, далебі, не кури (хоча за останніх то інша мова: невилуплені курчата були своєрідними символами акції ). Може раптом станеться диво й новий Президент вийде достойно із цієї пастки: за вісім місяців народить здорове дитя!? Проте всім жінкам відомо, що це неможливо. А все-таки може відбудеться те, на що вже не сподівається ніхто – нова команда за короткий термін «без політреформи» ретельно вичистить стайні! І прорахуються опоненти! Може наш народний Президент і є тою людиною, котру так довго чекав народ?

А може?.. Може в якусь мить він теж прозрів? І зрозумів, що також жертва? Що залишився насамоті? Як сказав О.Хайям:

Так багато питань! Було багато обіцянок, які виконати майже неможливо. Чи отримаємо ми відповіді? Чи звершаться справи на благо народу? Що ж, поживемо-побачимо…

Початок нового життя. В іншій епосі. Якою вона буде? Помаранчево-теплою чи холодною синьою вібрацією?..

Доповідаю, що ліквідація громадського резонансу на вбивства кількох високопосадовців триває успішно.

Ми маємо всього 3 витоки інформації. Відсутні явні ознаки проникнення достовірних даних у ЗМІ, політичні кола чи агентури
інших держав. За останні тижні нам вдалося виявити і успішно ліквідувати лише один осередок поширення інформації,
і то у езоповій формі. Коло київського вокзалу кілька днів підряд невідомий грав на гармошці та час від часу читав такі вірші:

Як приходить час розплати,
то ховайся у кущі,
а не то із пістолета
самовбитись мусиш ти .

Не попав з одного разу -
то стріляйся два чи три,
поки повні дві обойми
у висок не пустиш ти,

бо пацан сказав – відрізав.
Навіть якщо застреливсь -
приклади до скронь обріза,
до обох - не помились.

Можеш скаржитися друзям,
що страшніших бандюків
ти не бачив ні в Союзі,
ні в Україні, ні в Ки...

Але ж сам пішов до бритих
і наколотих гулять,
сам бабла несамовито
ти бажав із нас помать.

То ж стріляйсь чотири рази,
в рота, горло і ..бло,
стань повішеним, зараза,
і записку напиши.

Після приведення невідомого для допиту у міське управління СБУ, його особу встановити так і не вдалось,
оскільки на трупі не виявилось жодних документів.

Дата ХХХХХ підпис ХХХХХ

ІМ'Я ВІДОМЕ! НОВА ЕРА

Остаточно підраховані голоси… Народу відоме ім’я нового Президента… Наступний день після підрахунку голосів вітав людей відлигою. Егрегор помаранчевої революції розтопив сніг та кригу…

У день злуки українських земель країна була готова до завтрашньої церемонії інавгурації Президента, від якого залежатиме подальша доля народу…

По телебаченню демонстрували мультфільм, де не два, а вже близько сотні щурів благали Леопольда пробачити їм і клялися у вічній дружбі.

ПРЕМ’ЄР-МІНІСТР

Спікер чогось до чогось закликав та народним обранцям було не до нього. Сьогодні Президент мав представити парламенту нового Прем’єр-міністра. Ось уже два тижні точаться дебати в надрах партій. І все про одне: чи голосувати за цю особу. До того ж усіх цікавив склад уряду. Глава держави теж чомусь зволікав. Очевидно замислювався, чи варто саме її призначати, чи може все-таки кума.

Було над чим поміркувати й депутатам. Із вогню та в полум’я може стрибнути країна. І не так вона, як дехто з політиків та чиновників. Ще б пак. Адже цією особою, котра претендує на високий пост, другий у країні й перший після Президента, віднині має бути … жінка. Так ще й яка! Та, яка не буде попускати нікому. Сама поринає в роботу з головою, немов завтра помре і боїться, що не встигне, то, очевидно, що й інших також змусить рукава засукати. А ще… Проте… Справа не в цьому. Уперше в історії країни цей пост посяде жінка. Ця обставина чоловіків трохи (однак декого й дуже) допікає. Чоловіча гордість у кожного о-о-ох яка-а-а, і раптом ними буде керувати жінка! Та жінкам дома сидіти й дітей виховувати!

І от сьогодні буде вирішена доля країни, кожного із громадян, та… Що он тим, що шепочуться по кутках, до долі цілої країни? Їм би самим утриматися в кріслі. ЮВ нервувала, проте майже непомітно для стороннього ока. Тільки руки видавали її з головою: пальці нервово крутили ручку. Сьогодні вранці для сміливості ( а підсвідомо - як відволікаючий маневр), натягнула на себе сукню, про яку кожен із присутніх та переважна більшість перед тонким екраном телевізорів, напевно, запитують себе: звідки ексклюзив? І не через те, що це геніальне творінням модельного бізнесу, а із-за абсолютної недоречності в цій купі «політичних тіл».

Депутати розсідалися по місцях. Прошелестіло рядами і в залі з’явилася висока постать Президента. Усі встали. Глава привітався й пильно окинув залу. Його молоді жваві очі на мить зупинилися майже на кожному присутньому, а на обличчі промайнула зловтіха.

Колишні вороги глави держави, котрий раніше був в опозиції до влади, увібрали голови в плечі, ніби таким чином хотіли провалитися крізь землю й не вирішувати сьогодні власної долі. А що саме долю свою вершать – було ясно з перших кроків Президента, який привів опозиційну команду до влади. Його соратники, навпаки, розпрямили плечі й посміхалися. Весело шепотілися, нишком спостерігаючи за колишніми опонентами, які сьогодні й ні те ні се... Опозицією тепер колишню провладну команду не назвеш, хоча деякі з них уперто про це оголошують. Яке дивне таки життя, і як несподівано іноді лягають карти.

Учора в ложі одної з партій точилася розмова. Мова йшла про новий уряд. І про те, що партійцям дуже хотілося вгодити Президентові, котрий пропонує на главу уряду свою людину. І нею є вео, Юлія Володимирівна.

- То навіщо рубати гілку, на якій сидиш? – запитував один із депутатів.

- Так, дорветься вона до влади. Ясно вже. То що робити будемо?- питав у соратників їхній лідер.

Вирішили, що треба «овечок» зберегти. Тобто свої ряди. Підгодувати трохи і з новими силами виступити на парламентських виборах.

- А й справді… чого кидатися на амбразуру? Вийшли ми з віку Матросова, - закинув слушну думку престарілий депутат. Дехто з присутніх подумав, що й із віку депутатського він давно вийшов. Останніми роками все частіше лунає тривожний сигнал: дуже помолодів склероз.

- Президента треба підтримати. Ми в його руках із тельбухами, - мовив відомий олігарх, потерпаючи за свою власність.

- Так. Не треба викидати червоної ганчірки. Піднімемо білий прапор, - підпрягся до розмови молодий та незрілий.

- То будемо зустрічатися з леді Юлією, чи без цього все ясно? – лідер цікавився процедурою.

- Для нас ясно. Алезараз хай не радіє. Нехай прийде, ми її вислухаємо і… нічого не пообіцяємо. Хай ще одну нічку помучиться безсонням. Не одним же нам цією неміччю страждати, - резонно зауважив заступник лідера.

- Отже… Кхе-е,- прокашлявся голова. - Значить так: голосуємо за неї. Але до останнього моменту вона нічого не повинна знати. У нас політика зараз така: як втриматися в кріслах і зберегти свою власність. Щоб новоспечена влада не розкуркулила. І нікому ні-ні, - нишпорив очима, вишукуючи ймовірних перебіжчиків, - стукачів серед нас нема? – він знову суворо окинув поглядом «паству», мовби жадав зазирнути в лабіринти темних душ. Під його зірким оком соратники злякано повбирали голови в плечі й потупили очі. – А то он у Забайкальського вже троє перефарбувалися в колір нової влади. Так от, - повернувся до предмету розмови, - ми вирішили, що Президент нам усім потрібний, то й леді приймаємо. Може, якщо не будемо муляти очі, то й не чіпатиме? Не потрапимо в поле зору. Швидше б ті вибори, - у голосі забриніли мрійливі нотки. - Нам би втриматися, а там,... - та, як казала мудра людина: «головне не те, що сказано, а як це мовлено», і всім учувся сумнів у словах керівника. - Однак тримаємося й далі гуртом, - випростався й мовив рішуче, - адже попереду ще вибори до парламенту. А владі дамо наробити помилок, щоб народ розчарувався. А дві тисячі шостий рік – це наш зоряний час, якщо розумно все облаштуємо. Один за всіх – усі за одного!

Збіговисько загугнявило й цим підпряглося до знаменитого французького гасла, хоча трохи й невпопад.

- Гуртом і батька легше бити, - вирік лідер народну мудрість. - Треба думати за майбутнє. І не для одиниць із наших рядів, а для всієї партії будемо виборювати владу!

Сьогодні в залі парламенту змовники шепотілися, наївно гадаючи, що їхня домовленість залишилася в таємниці.

Віддалік інша група саботувала засідання. Вони всім своїм виглядом показували, що компроміс - не їхнє амплуа. Вони впевнено тримаються своєї лінії із самого початку. Для цих, що в залі – це років тринадцять, максимум – сорок, із часу вступу в партію за часів «союзу нерушимого», а для всієї партії стаж набагато більший – цілий вік, століття за плечима. Головної лінії вони ніколи не зраджували: геть капіталізм, давай комунізм!

Деякі циніки їм прямо в очі закидали, що в спільному котлі вкрасти легше, а капіталіст свою власність вартуватиме недремно. На такі прозорі натяки вони обурювалися, мов наречена, котру запідозрили у відсутності цноти і, зробивши вигляд, що поспішають, підчіплювали пальцем манжети сорочок від кутюр, позирали на елітні «Ролекси», і поспішно відчалювали, виражаючи цим презирство до співрозмовників. На вулиці сідали в іномарки за шістдесят тисяч умовних одиниць і поспіхом зникали за броньованими ворітьми добротної будівлі в центрі міста, де розташувалася штаб-квартира.

Сьогодні вони не будуть голосувати. Програма нової влади їм відразу не сподобалася. Квартири у приватну власність, власна земля, підприємства, приватний бізнес… Податки плати і живи спокійно. І власністю розпоряджайся на свій розсуд. І як же таких контролювати? От раніше було… На представників цієї партії частенько нападала ностальгія. Їм, як нікому, відоме це почуття. От раніше було… Вступ у внази для членів партії - поза конкурсом, високі посади, влада без суперництва, а тим паче без всяких там опозицій… І розподільники… для вибраних, де можна було отовариться таким товаром… якого простий чоловік і в снах не бачив. Просто той чоловік навіть не уявляв, що таке в природі є. Закриті кордони, ізольована від «загниваючого» капіталізму країна, життя, немов у вакуумі… Що там за горизонтом? Це питання романтики часто задавали собі, а відповідь знали лише вибрані з «єдиної керуючої». І контроль всіх і всього… О, ностальгія… Яка ти зрадлива діваха! Тішачи себе ілюзіями про повернення «їхніх часів», хронічні «ностальгіки» не проголосують за жінку, до того ж із цих… як їх…буржуа.

Люди здатні помилятися, дехто готовий навіть покаятися. У кожного є своя шафа й декілька скелетиків у ньому. А ось у цієї партії їх назбиралося стільки, що для спокою душі та власного здоров’я краще не згадувати – від одних думок можна перетворитися на попіл. Адже шафа така за розміром, що вмістила кістяки геноциду, спроби «політичного відречення від цілого народу та продажу його окупантові», репресії, руйнації історичних пам’яток, переслідування за віровисповідування, знесення з лиця землі релігійних храмів, святинь народу, переслідування за переконання та свободу слова тощо.

- Я хотів би наперед сказати, що мій уряд не буде робити. Я маю честь сказати вам: мій уряд не буде красти, - тим часом запевняв з трибуни парламенту новий глава держави.

У залі почулися оплески. Лише члени старішої партії скептично кривилися.

- Я знаю, що це фантазія… Я хабарів брати не буду. Я красти не буду, я того вимагаю і від уряду, - вів далі Президент.

Переважна більшість у залі зробила вигляд, що вірить.

- Я хотів би наголосити, ЩО мій уряд буде робити. Уряд оголосить зараз вам програму, яка дасть відповідь. Сьогодні, шановні друзі, вам будуть представлені кандидатури Прем’єр-міністра, міністрів. Я пропоную на посаду Прем’єра Юлію Володимирівну, виконуючу обов’язки прем’єра. Вона мій соратник, політичний партнер, людина, яка є професійною.

Президент ще хвилин п’ять перераховував достоїнства кандидатки на прем’єра й урешті попросив:

- Прошу вашої згоди на призначення її Прем’єр-міністром країни.

Кандидатка почала мову з тези: «Країна ніколи не стане з колін, поки не стане на коліна перед Богом».

Майбутня прем’єрка висвітила програму «Назустріч народу», що мала декілька розділів. Годину вона розповідала про світле майбутнє. Оголосила головні тези:

- Розділимо владу і бізнес, владу і капітал. Влаштуємо достойне життя пенсіонерам, дамо рівний доступ для всіх дітей до освіти всіх рівнів. Дамо робочі місця. Основний напрямок - розвиток малого і середнього підприємництва. Дамо кожній сім’ї житло, надамо безвідсоткові кредити всім, хто побажає. Службу в армії скоротимо, зробимо її професійною.

- Ніякого зв’язку держслужбовців із бізнесом, ніякого лобіювання бізнес-інтересів, жодного хабара і лише потім – професіоналізм, - вела мову далі кандидатка. – Спочатку мораль, а потім – професіоналізм. Наша мета: створити всі умови для гідного й достойного життя.

Ще багато чудових речей говорила. Акцентувала на гаслі прозорості й відкритості влади.

За неї проголосували. Такої кількості голосів не отримував жоден політик в історії держави. Вона запхнула за пояс усіх.

Окрім трьох «зрадників», давня партія не голосувала. А троє, що не змогли поступитися своє совістю, натиснули кнопочки «за». На перерві усі почули, що «відщепенців» виключили з партії.

ДВЕ СТОРОНЫ

Река разделила весь мир на две половины:

широкая, полная сочной зелени степь; небольшой молодой лесок; похожие на капилляры в теле зеленого гиганта ручейки, – все разбито на две части. Рекой. Из камня. Сокол парил в поднебесье и рассматривал мир, потерявший единство; степь, поделенную пополам. Древняя стена, действительно похожая на реку с высоты, приходила ниоткуда и уходила за горизонт. Она и правда делила мир. И почему-то сразу казалось, что части этого мира после настолько яркого разделения не могут жить мирно. Сама природа обязывает их враждовать: друзья не строят друг от друга бесконечных стен.

Стена

Она стояла на стене и смотрела вдаль – на ту сторону. В ее взгляде читалась напряженность и решительность… а еще усталость. Она медленно перевела взгляд с гаснущего и быстро приближающегося вечернего горизонта на пролом в стене. Почти такой же древний, как и сама стена. Перед ее глазами пробежали картины давно прошедшего времени: огонь, кровь, крики, и исполинская рука… рвется камень, стонет мир, трещит по швам… То была древняя и величайшая битва. С тех пор она на посту. Оторвавшись от раздумий, она заметила, что уже совсем стемнело, и ее люди начали разжигать костры. Отчего пролом в стене осветился мистическим дрожащим светом. Она закинула автомат за спину и стала спускаться со стены – ее давно ждут.

ПРАВИТЕЛЬ ГНОМОВ

По темным коридорам гномьего подземелья носилось эхо звонких ударов молотов о наковальни... Постепенно из темной, непривлекательной массы железной руды рождались новые кольчуги, шлемы, топоры, секиры, копья, щиты. Пламя печей жгло низкорослому народу бороды, волосы, брови... Но лучше быть обожженным этим ласковым, домашним огнем, нежели холодной сталью зачарованных эльфийских стрел. Эта мысль заставляла натруженные руки еще и еще выбивать искры из раскаленного металла. Работа кипела и днем и ночью. Здесь практически не было понятия времени, Солнце - редкий гость этого лабиринта подземелий, лишь в исключительных случая, когда с визитом к Царю Каменного Царства прибывали делегации людей, система линз и зеркал собирала свет дневного светила и заливала им обычно темные коридоры.

Вдали от огнедышащего сердца горы на своем мраморном троне восседал царь Крыга, прозванный так за седовласую голову... Редкий гном мог похвастаться таким ярким доказательством жизненной мудрости и опыта.

Он был облачен в балахон приглушенного розового цвета, голову венчала почти незаметная на белом фоне серебряная корона эльфийской ковки - главная реликвия его народа, и похоже, единственное воспоминание о былом союзе...

Сейчас он дико завидовал тем кузнецам, что сейчас внизу - у вечно горячего пульсирующего почти живого пламени, бьют своими многопудовыми инструментами по раскаленным болванкам.

Его мысли были тяжелыми, липкими и жгучими, словно горячая людская кровь, стекающая по водостоку его боевого топора. Крыга встал, подошел к невысоко висящему на стене огромному монстру - этот топор снял не одну голову, посягнувшую на свободу его народа. Внимание привлекала дивного вида рельефная алая роза на эфесе - еще одно небольшое напоминание о дружбе с эльфами... Надавив на нее, он снял топор со стены и огромный тронный зал озарило неяркое, но сильное белое сияние острия - эльфийские чары все еще действовали...

Теперь этому оружию предстояло послужить против его создателей.

Постовая

Приготовьтесь в обычном режиме, активизируйте катапульты, раздайте людям из секторов 1-А и 2-А оружие. Это пока все.

- Да, госпожа, - ее ближайший помощник склонился в поклоне и вышел из комнаты.

Она достала из шкафа небольшой терминал, комната наполнилась таинственным светом. Сеть Государства еле дотягивалась до базы Блокады Стены, данные загружались очень медленно… да и живущим здесь, возле Пролома не было дело до того, что творилось в центре: вот подготовка к сбору урожая, а вот готовятся выборы… Надо же, там кипит жизнь, а мало кто знает, что если заслон Пролома будет уничтожен, то кипение жизни сойдет на нет. В одночасье. Она загрузила служебную страницу: «Бригаде Охраны Пролома – Президент. Оружие и боеприпасы будут доставлены вовремя», - Слабая улыбка коснулась ее губ: не забывают, и то, слава Богу.

Солдат

Вместе с тьмой пришел страх. Дурное предчувствие. Пролом смотрит на меня, словно открытая пасть; есть что-то тянущее в той тьме, какой-то тошнотворно-сладкий страх, когда страшно до потери пульса, но хочется смотреть, смотреть, смотреть, пока не провалишься. Казалось, жизнь из меня по капле вытекала в провал в стене.

Жарко и душно. Очередная ночь в секторе 1-А. Бояться нечего: уже давно вычислено, что вероятность Ситуации Ноль где-то десять процентов, а не так давно они приходили… По идее, все будет нормально…

Так я себя успокаивал, когда воздух наполнил усиленный мегафоном голос командира рядов обороны Тилля: «Всем солдатам рядов 1-А и 2-А получить оружие. Немедленно». Все кто стоял рядом со мной как-то очень быстро кинулись в сторону оружейной палатки, я остался один на один с тьмой пролома, протянувшей ко мне хлесткие щупальца… Шаг… Еще шаг…

Крепкая рука ухватила меня за плечо. Наш командир сектора 1-А.

- Меньше года здесь?… - его голос звучал спокойно и уверенно.

- Это нормально… Меня самого пару раз оттаскивали от пролома. Бегом за оружием, тут скоро будет весело.

Я пристроился в хвост очереди, и через пару минут у меня в руках был привычный энергетический автомат АС-15. Потом последовал приказ занять позиции, и мы снова построились у пролома. Опять один на один с тянущим ужасом. Здесь каждый один на один со своим страхом.

Жару и духоту ночи разорвал порыв ветра, все вздохнули с облегчением; на небе начали постепенно исчезать звезды. Мы были готовы к бою… и вдруг страх отступил. Вообще. Сначала я не понял в чем дело, и только потом заметил, что к нам идет Она – Постовая, как она сама себя называет. Как бы светясь в темноте, она вышла перед строем и заговорила:

- Сегодня в очередной раз нам предстоит противостоять силе, с которой нельзя мириться и которую мы должны удержать любой ценой. Мы здесь для того, чтобы не дать Им разрушить наш мир, и мы будем стоять до конца. Я знаю, что вы устали от постоянной борьбы, но каждый бой для нас должен быть максимально серьезным, иначе мы проиграем. Верю в каждого из вас! Я буду с вами…

Многоголосое «Ура» поглотило конец фразы. И сердце наполнилось решимостью и готовностью действовать.

И тут со стены раздался крик: нет, это был не военный клич, это был крик смерти. И я понял, что началось.

Про ВІЗ та ВИЛА, ОКРІП та ВІЗОК

В євромодерновій елітній багатометражці на італійському дивані снував свої невеселі думи Леонід, українець за паспортом і невідомо хто за походженням. За корінне плем’я йому тепер не нагадують. І це добре. Адже він і сам не може себе ідентифікувати. Звісно, як і всі, кода, чи пак номера, з безліччю чисел він має, хоча це й суперечить його внутрішнім релігійним переконанням. А щодо іншого… У невеличкому селі в центрі рідної неньки-землі досі живуть спогади про давні події, що прокочувалися цією багатостраждальною землею з жирним чорноземом. На тому рідному клаптикові землі хто лише ноги не збив, хто тільки не топтав її. А то й мирно прогулювався. Були тут і німці, і поляки, і литовці, та й татари любили забігти незваними гостями. Турки, взагалі, на кожному розі помітили свою територію. За росіян уже всім відомо. Багато було…Та хіба всіх пригадаєш? Тож Леонід вирішив не спускатися з родинного дерева й не копати. Не захотів ритися й у пам’ятках культурної спадщини рідного клаптика землі, на якому в минулому столітті народили його батько та ненька, виплекали та й випустили у великий світ. Тепер у те маленьке село з декількох сотень дворів, що в центрі багатостраждальної землі, Леонід не сміє навіть потикатися. Сказали, що вб’ють. Так і сказали колишні сусідські хлопчаки, з ким він на вигоні у футбола ганяв. А там і колишні наречені стали носи відвертати. Так сказали…. І додали: за герб країни.

Щоб зрозуміти, що сталося з тим гербом, і посвятив Леонід увесь свій вихідний. Довелося покопирсатися навіть в Інеті. Знайшов. От лише не впевнений, чи те. Анекдота. Образливого для щирого сина своєї неньки. У ньому розказують, що герб у вигляді вил, тобто тризуба, означає три З: Зиск, Змову, Зраду. Почав приміряти народну творчість до ситуації. Адже навіть у поганому творі є доля істини.

Поки міркував, у прихожій загрюкало, застукало. Це дружина повернулася з роботи.

- Ти знову порозкидав свої туфлі? – зайшлася криком. Та так, що ексклюзивна італійська люстра ледве не впала зі шведського крючка.

От і дружина не любить його. І не кохає. Добре, що туфлі він носить без шнурків. А то додала б, щоби повісився на тих шнурках, через які вона перечепилася.

Звиклий до сімейних чвар, які почастішали останніми днями, Леонід знову поринув у свої думки.

Сьогодні ділили портфелі. Тепер Леонід має роботу. А то наче й з мандатом, а зарплаті не видно. Нарешті всі в комітеті задоволені. І комітетами теж. Угамувалися … у комітетах. Там, де стороннє око не бачить. А в країні буря не вщухає.

Сьогодні на роботі, у комітеті, перед Леонідом постала дилема: на яке ім’я відгукуватися. За паспортом – Леонід. Між своїми – Льоня. А пацани в комітеті Льохою обзивають. То хто ж він? Ім’я Льоха йому не до вподоби. Так тітка Ониська, батькова сусідка, свою домашню свиню величала. Хотів пацанам про це сказати, та постидався : там такі інтелігентні люди, а він про свиню. Правда, були моменти, коли поривався переступити через власну нерішучість. Своєчасно одумався. Після того, як встряв у спір щодо незаконності регіональних мов, а один із пацанів м’яко, лише двома розчепіреними пальцями на обох руках, посадив його на місце. А інший, ніби ненароком, відкинув полу ексклюзивного піджака, де туманним натяком блиснув чорний метал.

То за чий же герб хочуть помститися хлопці? Адже ж треба зрозуміти, за чий прийдеться Леоніду покласти голову, живота свого! І чи варто! У пам’яті сплив двоголовий. Ні, за таке не будуть. Не ці. А може?.. Якщо глянути на зворотній бік медалі, то… Може бути. І ці можуть, і ті, що величають Льохою. Можуть усі. Але через різні інтереси.

Надворі дві тисячі шостий рік. Якщо скласти два та шість, то число вісім доволі цікаве. Улюблене число китайців. Та Льоня не дурень. Добре знає, що те, яке приносить Сходу успіх та багатство, європейцеві несе погибель. А якщо той європеєць ще й полукровка й за сусідським прикладом роздвоюється: одночасно позирає і на схід, і на захід? А хіба це можливо, маючи одну голову? Такого в природі не передбачено. І народна мудрість підтверджує цей закон популяції: одною ж… на два вози не поїдеш.

Отже, уся справа в рокові, вирішив Льоня. Та й замислився. Ні, у місяці липні. Липовий місяць був. Сьомий у календарі. Сім. Число Ангела. А місяць на небі був наповні. Усе ясно. Бог шельму помітив і відразу представив його народу. То хто ж шельма? Леонід на свою адресу брати таке не хотів.

Отже, двоголовий хлопцям теж поперек горла. Цікава думка. Треба помізкувати. Мутанти на нашій землі народжувалися в основному після атомного вибуху. Бачив якось по телеку двоголових пацюків. Наслідки експериментів.

Хтось пророкував у вісімдесят шостому тільки п’ятнадцять років. І квиток в один бік обіцяв, на вічне поселення до предків. Прорахувався.

Леонід став підраховувати: вісімдесят шість плюс п’ятнадцять. Так і є. Саме тоді все й почалося. Лише за іншим сценарієм. Квитки здали за непридатністю. І почалася мутація.

Так за що ж хочуть товариші дитинства загребти його в рідну земельку й затоптати могилу? Невже за те, що морозного осіннього дня недалекого четвертого року повів їх на барикади? З яких товариші повернулися не одні, а з важким надбанням: ревматизмом, грипом, застудою, пневмонією, артозами й усякою капостю. Досі не можуть позбутися чортівні. І за це. Так і сказали: наколемо на вила й пришиємо до землі, щоб не відривався високо! Хай йому грець! Гайдамаччина якась! А ще кажуть, що в Європу йдуть! Таки про рідний герб казали, інакше для чого було згадувати вила?

У душі Льоня розумів, за що… Усе почалося за декілька років до знаменитих барикад – у часи перших проявів мутації. Очевидно треба в корінь проблеми зазирнути. Звісно, не так глибоко, як у родинному питанні. Спогади повернули Леоніда, по-нашому - Льоню, по-пацаняцьки - Льоху, у близьке -далеке минуле.

Усе почалося як у казці. Молодий провінційний парубок Леонід почув, що в сусідньому хуторі Крига склепує партію. Кинув клич і до нього народ валом повалив. Леонід, юний горобчик, вирішив не відставати. Тоді в народі популярним залишалося, як відгомін славного революційного минулого, відоме гасло: «Ти записався добровольцем?» Ну як на такий щирий заклик не відгукнутися?

Може він і не потикався б туди. Та кликав колишній учитель, рибознавець. Той самий Крига, що навчав у технікумі як рибу вирощувати. І про це розказувати іншим. Про більшу, ніж може впоратися гіпофіз. І особистими секретами тоді ділився з Льонькою: як її на гачок ловити. І щоб рибка клюнула в каламутній воді. Наголошувалося, що треба рибку зловити, не замочивши ноги. Особлива увага приділялася воді: якщо вже потрапив у каламутну, то як вийти з неї, з води, вискочити й не обляпатися. Як варити воду. Як рибкою поласувати, а кінці у воду.

Згодом наука пішла Льоні на користь. Жив як риба у воді.

Отже, одного чудового дня записався Льоня добровольцем, що, згідно з українськими синонімами, означає - охотник.

Непогано було тоді. Особливо, коли Крига зайняв другий по величині пост у країні. Відповідно - перший у верхньому конклаві. А це не де небудь, а в самому центрі народжуваності прав та обов’язків. Права, в основному, писали для себе, для своїх. А обов’язки - для господарів. Щоб порядок був. Не на слуг же накладати. Усе чесно, по-братньому – права одним, обов’язки - іншим. І жили вони так, не тужили у своїй комуні років чотири, поки їх ватажок очолював «ЦНПО та К».

А незадовго до цього Крига з прибічниками встигли домовитися з тими самими історичними комунарівцями-піонерами. Об’явили їм, що вони, новостворені комунівці, залишають насиджене місце і йдуть поближче до народу. А вони, комунарівці-піонери, як собі хочуть. Так виникло нове зібрання – соцнарівці. Зареєструвалися чин чином і приступили до роботи. А її було багато. Життя в Леоніда та сопартійців поділилося на періоди: по чотири роки в кожному, коли в черговий раз висували свого Кригу на головний пост країни. Так збігло три періоди по чотири роки. Головного посту не досягли – щоразу не вистачало відсотків. І озлобився Крига. Не хоче народ за нього голосувати! А мета ж була так близько. Рукою подати. Затаїв ватажок злобу.

А тут ще й період мутації почався. А всім відомо, що ця погань змінює не стільки зовнішній бік, як внутрішній. Льоня за собою особливих змін не помітив. Може у вісімдесят шостому був ізольований від радіації? Покопирсався в пам’яті. Так і є! Саме тоді мати просила вирити льох. Тож просидів у підвалі десь із тиждень, доки осилив Тепер вклоняється рідній неньці в ноги, що таке завдання давала! А як же ж хотілося тоді гайнути до лісу на майовку. От спасибі, рідній. То може пацани називають його «Льохою» у честь підвалу, що врятував йому здоров’я? А може і життя? Треба запитати. Чи краще не нариватися?

Однак, не минула лиха година самого Кригу. І через п'ятнадцять років після відомого вибуху стали проявлятися перші незворотні зміни в постарілому організмі. Знавці сказали: мозок усихає, перероджується та зменшується в розмірі. Може через старість. А може виною цьому горезвісний вісімдесят шостий. Хто зна. От лише спало на думку їхньому лідерові змінити державний устрій. А чому б і ні? Головне – момент не упустити. Використати все, що зумів здобути за часи правління в «ЦНПО та К», зміг пізнати за часи лиття води на чужі млини, і, зрештою, реалізувати себе відповідно своїх внутрішніх амбіцій.

Уловити рибку в тій же каламутній воді, про яку розказував Льоні.

Мрії були захмарні – перший пост в державі досі ввижався, снився лідерові. Це нічого, що вакансії немає. Її можна вигадати…зміною державного устрою. І перший головний пост запхнути за лаштунки, а випхнути на сцену згадувану Кригою як саму найрезультативнішою – першу посаду в центрі народжуваності прав, обов’язків та кари. Добре, що карати майже немає кого – залишилися лише незначні злочини та почастішали вбивства. Убивства немає кому розслідувати, до того ж країна живе за принципом невинуватості, тож і невинного не притягнеш. Тому тут роботи немає. Незначні злочини… Відсутні кошти, щоби розгрібати брудну білизну й шукати щербаті каструлі. Ну, а великий кримінал в крупному розмірі набув особливого мандатного статусу, тож про це взагалі мови не йдеться. От і виходить, що роботи поменшало, а вартісність посади підвищилась – юридично другий пост, а фактично –перший, оскільки в країні анархія на тлі політичної реформи. До того ж і назва устрою змінилася на його користь, не без потужних зусиль і великого вкладу самого Криги: верхньорад-главкрай - називається тепер. Замість учорашнього - главкрай-верхньорад.

Розкидав Крига карти, відвідав астролога й вирішив: будемо прямувати власним шляхом: користь – інтрига –поцілунок юди. Отримаємо КІПЮ, в перекладі - КИПЕНЬ – т.б. окріп, яким обдамо народ! Той, який у свій час не дослухався до власної інтуїції й не зробив відповідних висновків. На думку Криги ними мало бути обрання його на перший пост ще раніше, ще в молодості, ще на перших виборах! Його не цікавило, які насправді висновки не зробив народ і в чому зараз кається.

Але як зберегти таємницю до пори до часу? Тож довелося Кризі до останнього мовчати. Він це вмів. Адже був знавцев по воді та рибі. Тому як води в рот набрав. Ох, а як же ж, іноді, хотілося з кимось поділитися!

Та план себе виправдав. Пацани до гурту прийняли й перший пост дістався йому. Проте й за себе ребята потурбувалися: не відходячи від каси забронювали місце на першому виконавчому пості. Довелося погодитися. От так мрія, котрій посвятив усе своє життя Крига, – перша посада в країні, - несподівано для народу й передбачувано для Криги, дісталася йому завдяки правильному розташуванню сил: вигода - інтрига - зрадництво. Абревіатура – ВІЗ. Леонід неспокійно ворухнувся на дивані. Ну от. До вил ще й віз. В уяві виникли запорожці, потім гайдамаки. На тлі вил та возів. Та чи вози це? Може підводи? Неохоче сповз із теплого ложа й поплівся до стелажів із книгами. Важко розібратися серед такої кількості. І де що лежить. Нарешті, після години зусиль витягнув покритий пилюкою словник української мови. З півгодини розривав пальцями нерозрізані аркуші. О! Знайшов. Що ж означає це слово ВІЗ? Ти диви! Та це ж і є те саме – підвода! Підвода - це віз.

Прихопивши декілька томів, гепнувся на диван. Розгорнув черговий. Знову на потрібній сторінці перешкода! Ох, погано працюють друкарні, погано. Сяк так розірвав перепону й утупився в сторінку. Ва, ве, вз, ви, ВІ! Доглянутий ніготь зупинився на ВІ. ВІЗ! ВІЗ, виявляється, слово солідне, серйозне й у народній фразеології застосовується при гідних заняттях. То що йому робити? Де шукати?

Ледве не стрибав Леонід від радості. Знайшов… маленьке слівце – ВІЗОК. І єдиний фразеологізм із цим візком. Оце воно і є. Льоня зручно вмостився й поринув у читання. ВІЗОК: «підвезти візка комусь» означає - нишком зробити прикрість. Це якщо по-культурному. Народні синоніми б’ють прямо в лоб: ПІДКЛАСТИ СВИНЮ, піднести чемериці. О!!! А це що? Цього Леонід не знав. Виявляється є така картярська гра – візок: тому хто програв, дістається вся купа карт, яка нагадує собою навантажений візок.

Замислився Льоня, по пацанськи – Льоха. То хто ж програв? І чому - ВІЗ? Може все-таки - ВІЗОК?

Почав переглядати власну позицію. Так і є. Таки ВІЗОК. ВІЗ і ОК. ОК в комп’ютері означає – запустити в дію, «внедрить у жизнь», ПОГОДЖЕНО!

Хм-м. Погоджено? З ким? З Леонідом ніхто нічого не погоджував. А збираються вбити чомусь Леоніда, Льоню - по-нашому, Льоху - по-пацаняцьки. Обідно, пацани.

Артиллерист

Дежурство на катапульте – одно удовольствие. Этим вечером меня посадили именно на катапульту, и теперь я в маленький экран наблюдал за всем происходящим: вот вооружаются солдаты… хм, кто-то один застыл посреди поля, новичок наверно… Вот они построились, я перевожу катапульту в боевой режим, включаю второй экран, с картой прицеливания на ту сторону. Вот выходит наша предводительница и провозглашает речь… ох, сколько их она сказала за те годы, что я здесь… и всегда эти речи дают силы бороться…

А вот и начало! Солдаты начали палить: во тьму полетели сгустки плазмы. На экране наведения я вижу вражеские катапульты: они стреляют по стене, но их снаряды просто поглощаются каменной махиной. Вот и первые враги: обычные лица, обычные люди, только в руках странные палки. Взмах такого посоха, и в наших солдат летит сноп огня. Я вижу, как враги лезут на стену и горят на ней: свойства Стены еще до конца не изучены, но ее еще никто никогда не перелез живым…

Ночь озарилась светом и громом! Прямо в метре от моей установки ударила молния. И сразу же из-за пролома вылетел огромный огненный шар, стремящийся упасть прямо мне на голову. Но шар попал в магнитную сетку и осел на землю, так и не причинив вреда; я глянул направо, кивнул моему партнеру по катапульте (он крепко держал ручку магнитной пушки), запоздало осознавая, что он спас мне жизнь…

На экране появились координаты и приказ стрелять. В это время в проломе шла ожесточенная борьба: потусторонние вооружились мечами, наши же не подпускали их на близкую дистанцию и били из разрядников.

Я открыл огонь по заданным координатам: дуло моей машины шевельнулось, в небо взметнулись фонтаны пламени и мягко осели на головы нападающим в проломе. Я был уверен, что этого на сегодня хватит. И правда, враги пошатнулись и отступили, но краем глаза я заметил на обзорном мониторе, как какая-то тень прошмыгнула в лагерь из пролома… а другая проскользнула во тьму за стеной. Сканирование на тепло и движение ничего не дало. Что же, будем считать, показалось.

Стена

Ей было приятно видеть наползающие тучи: наконец отдых от довлеющей жары… Вчера они отбились без потерь, но оружие на исходе, а долгожданной машины все нет… Она пошла на свое любимое место – на верху стены, на краю разлома и стала смотреть вдаль. Теперь в сторону Государства. Где-то на горизонте поднималось марево. Она знала, что там городок. И до него около ста километров. Грунтовая дорога по выжженной солнцем степи доходит прямо до лагеря… И палатки, палатки, палатки. Единственное кирпичное здание – ее штаб (а по сути и спальня и столовая). Тучи сгустились еще сильнее, упали первые капли. Она стояла неподвижно. Люди засуетились и кинулись по палаткам: кто за накидкой, а кто и просто переждать стихию. А Она стояла и смотрела на Государство… и вдруг в рваном дождевом мареве заметила машину, стремительно движущуюся в сторону лагеря: ну, наконец-то!

Президент

Лица. Как много лиц. Как много слов. Просто хоровод, месиво из слов, бесконечных советов, консультаций, совещаний. Говорят посетители кабинета, говорят телефонные трубки, говорят друзья… И все знают, что делать, все полны решимости, все уверены в своей правоте… Только так и не иначе! Я запутался… я потерялся среди вороха советов, мне нужно выбираться из-под груды бумаг, исписанных аналитикой. Мне нужно выбираться, действовать… решать… а еще Первый Контролер… да… он опасен, он знает что делать, и, самое страшное – он делает… я должен, должен, должен…

Постовая

- И это все?! – на ее лице горели красные нервные пятна, - Вы что, с ума сошли?! 700 зарядов электропатронов – этого, по-вашему, хватит, чтобы охранять всю страну?!

- Не переживайте, все будет нормально. Сообщите Первому Контролеру о своем беспокойстве, я всего лишь курьер, - у него было глумливое и наглое лицо. Ему явно нравилась ее ярость.

- Какому контролеру?! Президент лично курирует наш объект!

- Это секретная информация. Я не буду ее разглашать.

- Немедленно покажите приказ о доставке оружия! – по ее лицу катились капли дождя, придавая еще большую решительность: казалось, это не человек разговаривает с курьером, а сама ярость природы, сама стихия.

- Я не имею права, это документ повышенной секретности, - протараторил курьер с тупым лицом. Слишком тупым, чтобы быть искренним.

Он запрыгнул в машину и укатил в сторону города, оставив два маленьких ящика и клубы вонючего выхлопного газа…

ПЛОСКИЙ СТІЛ У ПРЕЗИДЕНТА

Сьогодні наш Президент зібрав Плоский Стіл. Почав він із психоатаки. Налякав беззаперечним аргументом про те, що скоро день Іллі і своїм законним правом він, ВЮ, скористається… Якщо щось не так. Потім говорили багато.

Та хочу зупинитися на обороні. Як оборонятися, чим, коли й що ми вже вирішили… вони і ми. Увечері за Столом ВА сказав: «На жаль наша українська нація не поінформована, як себе захищати». Сварич блимнув оком і процитував статтю КК про кримінальну відповідальність за навчання збройного захисту. Он Льоха з гуртка соцнарівців досі потерпає за своє життя. А як же не потерпати? Льоха то не дурень, він добре інформований і знає, що боятися підстави Є. Але мова йшла не про той захист.

Виявляється, Президент був глибоко переконаний, що все наше акціонерне товариство, тобто всі дієздатні, обмежено дієздатні, недієздатні, правоздатні і решта, усі сорок сім мільйонів акціонерів нашого товариства, чи пак, нашої держави, володіють правдивою інформацією, як себе захищати від зовнішніх ворогів. Він щиро вірив, що ми в товаристві знаємо про Закон третього року, який нам гарантує захист із боку Оборонного комплексу. Виявилося, що ніхто ні бе, ні ме. Та ще й еліта, за старою партійною звичкою, мовчить, як води в рот набрала.

Виявивши таку глибоку прогалину в освіті нашої партійної еліти, а звідси – і в освіті акціонерів нашого акціонерного товариства, тобто держави, ВЮ довелося сьогодні ввечері провести лікнеп для тої частини цвіту суспільства, яку він зібрав за плоским столом. Питання на Столі вперлося в те, як усе-таки себе обороняти.

Оскільки у верхах домовитися не можуть, а вже вечір, то на низах ми в нервовому збудженні дебатувати і рішали це питання самі. А тут підтекстом ще й на Столі пролунало: обороняйтеся самі! Ну як же ж самі! Он і Льоха не може себе захистити. Хоч і поінформований.

Отже, спершу це обурило. Одна справа, коли ми самі вирішуємо, як нам бути. А інша – коли слуги диктують. Нарешті за Столом висловилася Юлія Володимирівна і, як справжня жінка, поставила все на свої місця. Вона сказала коротко: «Гусь свині не товариш». Ми через екрани телевізорів стали придивлятися хто є хто.

А тим часом у плоскості столу Президент довів товариству та присутній партеліті, що триста дев’ятнадцять голосів у третьому році було віддано соратниками присутніх та ними особисто саме за Оборонний комплекс і вступ до нього для подальшого захисту себе. Сьогодні переважна більшість еліти шмигнула в кущі. І тільки що з екрану телевізора оголосила, що добровільно відмовляється від цієї оборони. Це має означати: живіть, як знаєте, а обороняйся хто як може. Дарма, що є Закон. Хто його буде виконувати? Не обов’язково. Не будемо приєднуватися, заявила більшість еліти! Не будемо, вирішили ми в низах. Не будемо виконувати Закон, заявила еліта. Нам не звикати, подумали ми в низах! А на Столі й далі повторювали: даємо, мовляв, дозвіл зверху не виконувати. Тому що там обов’язки. А всі за звичкою, хотіли мати лише права.

Крига підняв сиву голову від плоского Столу і встряв у розмову. Сказав, що не треба поки що захищати себе. Не пишіть нікуди нічого, сказав. А там видно буде, додав. І замовк. Усі перезирнулися: і там, і тут, і подумали про одне й те ж. А про свою долю кожен домірковував своє. От я, наприклад, подумав, що гайну до сусідів, фанів хворого орла. Рідні все-таки. І не лише за територіальними ознаками та спільним минулим. А й по крові. Жінка моя звідти. Запитав у товариша по партії. А він сказав, що боїться з дитинства мутантів, тому вибирає чіткий курс на захід. Тож, поки тривав плоский стіл, наші всі визначилися з курсом: хто на захід, а хто на схід. Дістали компас і розсілися за столом відповідно до орієнтації. Але поклялися в подальшому стосунків не розривати.

Тут якраз з екрану телевізора Президент підлив олії до багаття своєю заявою: наше товариство не має ніяких захисних споруд та озброєння. Ми, виявляється, абсолютно беззахисні! Ми живемо в країні, де немає чітких кордонів. Ми не маємо ні літаків, ні танків, ні повітряного захисту, ні атомної зброї.

Ґвлт! Чого ж раніше не довели до товариства інформацію про катастрофічну ситуацію? А раптом світова війна? То куди? Куди очі дивляться? Е-е-е, ні! Навчені. Вирішили діяти на свій розсуд. Як у старі добрі часи. Уже ніхто не слухав, що творилося в площині столу. Присвятили свій час вирішенню проблеми оборони. Вхопилися за найцінніше - життя.

І поки ВЮ переконував у кращому, на його погляд, курсі, ми, на місцях, тобто в низах, уже визначилися: будемо рити бункери й катакомби. Потихеньку, не поспішаючи. А в підземеллі уже й домовимося. Може доведеться Чорнобильську АЕС розібрати й ударити по ворогові самопалами. Життя покаже. Виберемо за національною звичкою, що ближче до душі. Усвідомлюємо труднощі, які можуть виникнути. Смаки то різні. Та якось домовимося. Чи вперше?

Ленты новостей

Она терзала терминал связи почти полчаса. Ответа не было. Президент был глух к запросам, терминал с наглым упрямством повторял «Сервер не ответил в положенное время». Пришли отчеты о прочтении трех писем в канцелярии Президента, но ответов не последовало. Попытка связи напрямую с кабинетом Президента тоже закончилась неудачей: терминал сообщил, что «данный номер недействителен»

В комнату тихо вошел Тилль, снял с головы накидку и каким-то странным треснутым голосом, без приветствия и церемоний, глухо сказал «Новости почитай…»

Новостные ленты ударили сильнее, чем вражеская катапульта: Политика Президента признана глубокой ошибкой… Первый Контролер заявил о необходимости объединить миры… Сколько мы можем жить через стену с нашими братьями – людьми… Хватит вражды… Постовая на Проломе творит бесчинство и предает облик Человека… не имеем права…

Черные буквы горели в глазах огнем. Монитор давно погас, но огонь предательства жег душу. Она раздавлена! Сотни лет она хранит этот пролом (машинально поправила кулон на шее…) и это впервые, когда ее объявили ненужной.Тилль молча стоял и ждал. Он знал, что ей хватит сил собраться. И она решилась.

Постовая

Монитор. Веб-камера. Галдящая толпа вооруженных солдат на фоне. Она выходит на возвышение и начинает свою речь. Она обращается ко всей стране. Она вправе это сделать и она будет это делать. Она говорит о многом: о предательстве, о власти, о жизни Государства, об опасности, которую несет пролом в стене.

…Как же Президент не может понять, что потусторонние – люди настолько чуждые нам, что даже биологическое родство теряет важность. Они же захотят перекроить наш мир… Она еще говорила, когда плазменный снаряд упал на передающую антенну. Тогда же Тилль ухватил ее за плечи и оттащил в сторону, а на том месте, где она стояла секунду назад, была обгоревшая земля.

Ответ она прочитала по глазам. И они без слов поняли, что нужно делать: он пошел строить круговую оборону, а она достала из шкафа в своем домике шкатулку, в которой лежало маленькое колечко. Оно налезло ей только на мизинец.

Стена

Ветер трепал ее белую одежду, сверху, со стены, она видела, как на островок ее людей, ощетинившихся оружием. А на островок неслось две мощных волны: одна традиционная, атаку организовали потусторонние, а другая – новая и невероятно мощная. Со стороны единственного населенного пункта около стены. Они шли ровно и уверенно.

Солдат

Явно что-то случилось: мало того, что сегодня нас вроде обстреляли со стороны Государства, да еще и нам в тыловом секторе 5-К приказали приготовиться к обороне со стороны дороги… Я залег и стал ждать…

Мы разворачивали катапульту… Машина, стоявшая лет двадцать без движения вросла в землю. А теперь ей нужно было развернуться. Тихо ругаясь, мы с напарником откопали лопатками колеса и я сел за управление. А когда непослушная махина повернулась в противоположную сторону, я обомлел: на меня смотрело многотысячное войско. Вооруженное так же, как мы.

У НІЧ НА ДРУГЕ СЕРПНЯ

Сьогодні Віктору Андрійовичу не спалось. Він ліг спати, як завжди, о шостій, як тільки полив дощ. Здавалось, сама природа підказувала щось погане. Але, начебто, зробив усе. Юлія Володимирівна щойно від нього поїхала. "Яка гарна та гаряча жінка", - мимохіть подумав він. - Шкода, що не вона моя дружина. Тоді б Порохнявий так проти неї не виступав".

Він провів найтяжчу годину у своєму житті. Юлія Володимирівна принесла йому свіжі роздруківки з Інтернету, заяву Кушкірьова, де він відкрито закликав до узурпації влади - його влади, яку саме йому подарував народ! Читаючи все це, у нього десь з глибин душі підіймалась дика, нестримна лють, яку не згладжували навіть витончені лінії білої сукні Юлії Володимирівни, її великі, підсилені чорними та зеленими тінями, карі очі, і грайлива посмішка. Він не міг в той момент відчувати щось, крім страшенної люті. Він покликав телеоператора і записав звернення до народу України щодо розпуску парламенту. "Буде знати, сволото, як таке казати про мене, - хихотів він, потираючи руки - А я не тільки парламент розпущу, я ще й поставлю Юлю на чолі блоку, ось тоді подивимося...". Юлія Володимирівна йому посміхнулась, ніжно торкнулась його руки, але не поцілувала. Віктор Андрійович згадав Майдан, коли він міг безкарно цілувати цю милу жінку, не звертаючи уваги на вогняні погляди своєї дружини Катрін Чума-Борщенко, яка була вихована на американських законах, і могла вчинити йому такий судовий процес, що адвокати наввипередки набивались б у її захисники. "Вікторе Андрійовичу, - сказала Юля на прощання. - Я хочу, щоб ви були сильним. Жінки люблять сильних чоловіків," - і вона посміхнулась своєю знаменитою грайливою посмішкою, яка примушувала червоніти найправильніших чоловіків і скручуватись від заздрості всіх жінок навколо. Потім вона пішла, а він, утомлений, злий, пішов спати. Добре, що діти вдома, у Хоружівці, майнула думка...

О сьомій задеренчав телефон. Деренчав довго, без перерви. «Міжнародний, трясця твою,..» - злісно подумав Віктор Андрійович, знімаючи трубку. "Хоч би це був Буш. Тоді, якщо я його пошлю матом, не зрозуміє." "Алло, Вікторе Андрійовичу, - почувся у трубці знайомий голос. - Це Леонід Данилович. Упізнаєте?". Віктор Андрійович отетерів з трубкою в руках. "Якого біса він дзвонить? Шкода, що я його не посадив...". А Леонід Данилович скоромовкою, пересипаючи свою мову "ткскзть" та відбірним російсько-українським матом, якому він вчився по плівках Мельниченка, сказав, що має до нього пропозицію, від якої він не зможе відмовитись. "Дон Корлеоне бісів", - подумав Віктор Андрійович. Леонід Данилович дзвонив з Еміратів. Поряд з ним сидів президент, той, якого вони з Петею ретельно підбирали для компанії "Петрогаз". Леонід Данилович заявив, що у нього тепер є всі документи, які дозволяють звинуватити його, Віктора Андрійовича, у зловживанні державною посадою. Ці документи, сказав він, продаються. Недорого. Треба тільки підписати Універсал. З Януковичем-прем'єром. "А що скаже народ?" - запитав перелякано Віктор Андрійович. "А що народ? - на тому кінці дроту, мабуть, Леонід Данилович примружився. - Народ усе стерпить. Терпів мене, витерпить і тебе. Особливо, якщо ти зробиш от що...". І старий Папа, хихотячи від задоволення, запропонував: от вони отримають Парламент, оберуть КС. А ти подзвониш своєму голові СБУ. "Як подзвоню? Це ж недемократично?" "А ти хочеш залишитись живим, чи хочеш демократично все робити?", от-от, подзвониш і скажеш, на кого треба тиснути. КС оголосить конституційну реформу нелегітимною. Кригу легко купити, він ані слова не муркне, якщо добре заплатити. Або краще Бойку, він набагато розумніший. Так ось після відміни конституційної реформи ти будеш, як я. З усіма повноваженнями. А я тобі буду допомагати. Дзвони у будь-який час, хи-хи, синочку! "Та він що, за останні два роки усю класику перечитав?" - промимрив про себе Віктор Андрійович. Але дону Корлеоне план Леоніда Даниловича сподобався б. "Цікаво, - подумав Віктор Андрійович. - Чи знайдеться у нас свій Маріо П'юзо, який напише "Хрещеного Батька" про Кучму. Адже заслужив." План був хороший. Можна було кинути всіх: Кригу, Янукобича і… Юлю. Тоді прощавай омріяні поцілунки на зустрічах, узагалі, прощавай дружба з цією жінкою. Але життя дорожче. Якщо він підпише Універсал, і не зробить так, як пропонує Леонід Данилович, то у кращому випадку - імпічмент, у гіршому - навіть думати не хотілось, що саме з ним зробить Янукобич. А він вважав, що має право на цю владу - йому ж бо її вручили. Шкода Юлю. Але життя дорожче. "Ну що? - запитала трубка голосом Леоніда Даниловича. - Згоден?" "Та біс із тобою, згоден!". "Тоді дзвони на телестудію, і забери касету." "Звідки ти знаєш?" "О, ми уже на ти? Це прогрес, ткскзть, - захихотіла трубка. - Та розумієш, це моя справа - усе знати. Привіт охоронцю." "Звільню, падло," - подумав Віктор Андрійович. Він мляво попрощався із задоволеним Папою і набрав номер телестудії…

Попереду була довга ніч. І багато кошмарів, які треба передивитись. А ще більше кошмарів у реальності, коли він вітатиме Янукобича. Але це мине, думав він. Потім я вам усім покажу. Десь задоволено захихотів Леонід Данилович.

Постовая

Постовая. На посту. Сотни лет. Она так привыкла к этому месту, что, наверное, и жить бы не смогла без ежедневных взглядов вдаль, за горизонт. Она питалась силой стихии. Она готовилась к бою.

Поднятая рука. И солнце в ней: яркое, сияющее солнце под затянутым тучами небом. И голос, плывущий над толпой: «Я верю в вас! Я с вами! Я вас никогда не брошу!» Сияние расползается от ее рук и куполом накрывает все готовое к обороне войско. Тут же слышится громогласный рев мегафонов со стороны Государства: «Смотрите! Она с ними заодно! Она использует их технологии»…

Начинается пальба, но сияющий купол поглощает все выстрелы. Тогда враги с обеих сторон (сначала она не поняла, как они могут действовать так скоординировано, но потом заметила у командиров потусторонних маленькие наушники… вот оно что… предатели…) двинулись под купол и обнажили мечи. Ее солдаты встретили их потоками огня. Купол пожирал силы врагов, те еле передвигались, но все-таки шли. Но их было слишком много. Как же больно держать в руках солнце! Она смотрела на край стены по ту сторону, и представляла, как делает шаг, пересекает запретную линию и… В этот момент к Постовой подошел Тилль.

- Шансы, конечно, есть, но мизерные, - они смотрели сквозь дождевое марево и поле, созданное Кольцом, как бой перешел в рукопашную: обороняющиеся достали ножи, нападающие – мечи и короткие острые лезвия…

- Кольца хватит еще минут на десять… - она дрожала от напряжения, - не знаю, хватит ли меня…

- Знаешь, пришло время тебе оставить пост. Тебя поддержали люди. Пока ты стояла здесь, многие города выразили поддержку твоим действиям…

- Что ты предлагаешь? - ветер и шум боя глушил слова… кольцо обороняющих все смыкалось… пошил в ход катапульты, поднялись фонтаны огня…

- Я отвел часть людей в укрытие ночью. Возглавь их. Восстанови разрушенное. А я продержусь здесь. Теперь я буду Постовым…

- Оставь его себе, - Тилль понял ее взгляд и ее движение: легкое прикосновение к кулону, - оставь себе и подыщи мне замену. А теперь иди.

- Спасибо тебе, - легкое касание рукой плеча Тилля, а в это время кольцо все сияло в поднятой руке, и все кипел бой. Она сняла кольцо (сияние на мгновение погасло) и передала его Тиллю. Поле возобновилось, теперь солнце горело в сжатом кулаке командира рядов обороны…

Она сбежала по ступенькам со стены и растворилась в дожде, в том направлении, куда ей показал Тилль. Там ее ждали лучшие из лучших. Вернейшие из вернейших. Тилль был хорошим командиром и знал своих людей.

ДРУГОГО СЕРПНЯ

- Оператора ко мне! - пронеслась стрелою фраза по полупустым коридорам президентского секретариата около полуночи. Секретариат был жив, но складывалась иллюзия, что его потрясали предсмертные конвульсии - власть бесшумной, но неумолимо бегущей змеей покидала это здание вместе с последними клерками, у которых и так сегодня был слишком долгий рабочий день.

Фраза же эта всколыхнула, и, казалось, оживило это место - на четвертом этаже загорелось окно, вслед за ним еще одно, но на этом движение остановилось. Там в доселе темных коридорах начали суетиться люди и спешно готовить первое и последнее при каденции этой Верховной Рады обращение президента к народу.

Строчки ровными штампованными рядами ложились на лист бумаги, выходя из лазерного принтера на столе его пресс-секретаря, а он тем временем расположился в мягком удобном кресле - это кресло пахло тем, чем пахнуть не должно - деньгами, деньгами и большой властью.

Еще никогда ему не приходилось принимать таких решений... Там - в уже далеком 2004 было легче - он всегда знал что делать, он знал что впереди президентство, а позади - жизнь, начиная от сельского мальчугана и заканчивая политиком, "лидером нации". Тогда эти слова вызывали в нем гордость, а теперь... Теперь он стоял на распутье - каждый ждал от него решения, огромная страна с заспанными глазами, но с нетерпением ждала вердикта.

"Обратной дороги не будет" - пронеслась молнией мысль, а вместе с ней пришла новая уверенность, она нарастала с каждой секундой, и когда лист с речью лег на стол, а на камере зажглась небольшая красная лампочка уверенность переросла в решимость, а она принесла спокойствие - каждое слово несло ему веру в себя, он вновь становился вершителем судеб - забытое, забитое в самые далекие уголки его души, чувство просыпалось.

Да пребудет с тобой Сила! http://www.from-ua.com/voice/42bd4a42f1fbe/

"Сегодня я не проиграю, пусть и не выиграю, но не позволю плевать себе в лицо" - мозг работал независимо от его уст, он знал что сейчас звучат слова, которые вновь повергают страну в пучину, что завтра страна будет уже без парламента, а послезавтра начнется новый бой. И в тот момент, когда последнее его слово превратилось в миллионы единиц и нулей на магнитной пленке оператора, за столом сидел уже другой человек - сидел боец, а не искатель призрачных компромиссов с собственной совестью. Он остался сидеть в кресле, лишь разместившись чуть удобнее, кабинет понемногу опустел, а мысли летели в следующий день, где его ждет пламя предвыборной кампании.

Сегодня он никого не предал и никого не боялся. Концентрация адреналина в крови резко подскочила, он, а теперь его место занимал сон, крепкий сон младенца. И он был прекрасен - синие, в утренней дымке, горы Карпат сменялись бескрайними желтыми полями Слобожанщины, а вот и плоские шапки луганских терриконов. В этот момент все начало сливаться, превращаясь в каких-то причудливых существ...

Сначала, он подумал, что все еще спит. Перед ним, склонившись и похлопывая по щеке, стоял тот, кто был спикером уже несуществующего парламента. Но стакан в руке этого человека и вода на лице безапеляционно говорила ему, что сон распался и разлетелся тысячами осколков. Новая реальность все еще не могла найти свое место в его голове. Там роились тысячи ненужных вопросов, но огнем горел главный из них - "Что он здесь делает?"

Сидящий попытался резко встать из кресла, одновременно начиная кричать: "Все кончено - вы проиграли, что ты делаешь в моем кабинете?" Но как взлетающую птицу останавливает меткий выстрел охотника, так и его остановила массивная рука, которая камнем опустилась ему на плечо - и кресло вновь приняло в свои объятия. Президент обернулся и увидел человека, которого он только что лишил премьерства. "Да как вы смеете!" - последовал несколько хрипловатый со сна крик. Ответом послужила скупая мужская улыбка, а вслед за ней поверх недавно произнесенной речи легла папка, красный цвет которой вызывал недобрые ассоциации.

В этот момент руки президента уже открывали папку... Вот она - первая страница... СТОП! КАК ЭТО К НИМ ПОПАЛО??? ЭТОГО НЕ МОЖЕТ БЫТЬ! Но реальность была безжалостна... Это были документы об учредителях одной небольшой швейцарской организации. В отличие от уже опубликованных, документы содержали доверенности, взаимные поручительства и через цепочки подставных и пристяжных недвусмысленно выводили на столь укрываемые фамилии. Вот последние доверенности, тщательно скрываемые в сейфах банка. Если они здесь, значит Он так решил. Он, начавший игру еще 30 лет тому, открывший банки во всех странах Европы и собравший все, что можно было выскрести у падающего колосса. Он пропал вместе с банками после падения берлинской стены, но чудесным образом возник снова, как никогда могущественный и неосязаемый. Он благословил президента и Он же слегка наказал его за излишнюю инициативу во время выборов. Дающий власть и отбирающий жизни политиков, Он был как никогда непонятен в своей нынешней игре. Душа президента похолодела. Среди молчащей публики он услышал, как капли пота стекают ручейками со лба и звонко разбиваются на странице в большие жирные кляксы.

Неприличная тишина в зале была прервана низким басом, которые негромко произнес - "Звони". И он позвонил... Ему не оставили выбора - эта бумага, казалось, стала ребром у горла и любое движение могло его перерезать... В ту секунду, когда он выкрикнул в трубку: "Отменить трансляцию!" - боец внутри него уже был мертв... Его место заняло безвольное, мерзкое существо... Потом были еще несколько часов суеты, записи нового обращения. Новые обстоятельства меняли ВСЕ. И когда, на исходе ночи, последнее окошко погасло в здании на Банковой, оно было уже окончательно мертво.

НОЧНОЙ СТОЛ

Тиль

Артиллерия работала слажено и четко. Сгустки пламени упали прямо на головы атакующим. Враг был в смятении…

Тилль посмотрел в небо, в котором разрывали тучи мощные плазменные снаряды, и улыбнулся. Она сумела. Невероятных усилий и потерь стоило ему отбить атаку на базу, враги с обеих сторон теперь откатились и выжидали… Вот и дождались! Огненного дождика не желаете, господа?

ДРУГОГО СЕРПНЯ

Перед тим, як сісти за Круглий Стіл, усі зібрались у залі для урочистих зібрань. Там поставили зручні крісла, столики, на які поклали свіжу пресу, а також наїдки і пляшечки з марочним вином, пивом, кон’яком, шампанським, горілкою, віски, спиртом, лосйоном, настійкою бояришника та безалкогольними напоями. На невеличких тарілочках, прикрашених золотавим вензелем, в який вплітався тризуб, акуратно були розкладені канапе з бужениною та шинкою, прикрашені прапорцями з емблемами партій. Золотавий шматочок молочної грінки, на який акуратно були нанизані кружечок шинки, буженини, огірка та яскраво-червоний шматочок перцю, чудово гармоніював із маленькими біло-червоними із сердечком, помаранчевими, малиновими із трояндою, яскраво-червоними із серпом та молотом, і синіми прапорцями. У прозорих вазах - салат з креветками та фруктами; салат з куркою, суницею та авокадо, а також прозаїчний олів'є. Поряд стояли келихи з вишуканим салат-коктейлем, навпіл із морозивом, на поверхні яких плавали шматочки ківі, вишень, груш, томатів, яблук та маленькі суниці. На стіні хмурився портрет Віктора Андрійовича, невдоволений чимось.

Віктор Федорович прийшов першим. Він спочатку узяв зі столу канапе зі своїм прапорцем, потім хвильку подумав, і взяв із прапорцем БЮТ. Канапе виявилось чудовим. Він налив собі у високий келих поверх бояришника пива "Рогань", яке виробляли в Харкові, і зручно вмостився в кріслі. Зайшов Кушкірьов. Змовницьки посміхнувся Віктору Федоровичу, і, підійшовши до портрету Віктора Андрійовича, домалював йому роги синім фломастером. Віктор Федорович погрозив йому кулаком. "Не може дочекатись імпічменту... Ще раз щось подібне утне - дам по морді," – подумав він. Натомість Кушкірьов утупився поглядом у порожню пляшечку з-під бояришника, і тільки піймавши винуватий погляд ВФ, теж сів читати пресу, удаючи, що нічого не сталось.

Віктор Федорович дістав із внутрішньої кишені зібганий учетверо листок роздруківки і ще раз перечитав щойно зідрану з форуму зайду Юлії Володимирівни байку Аффтара про ніч Віктора Андрійовича. "Гарно пише,тварина, - подумав він. - Скажу комусь із наших бригадних, хай на форум підписку оформить, щоб як тільки щось новеньке - то одразу мені. О, і треба підсунути Віктору Андрійовичу. Оце сміху буде!" Увійшов Хомутін. "Ось кого попрошу". Віктор Федорович поманив його пальцем, і коли той підійшов, показав роздруківку. "Скажи бригадним, хай підпишуться". "І знайти компромат, облити брудом і випхати із форуму," - підтакнув Хомутін. "Здурів? А звідки я продовження візьму, ти подумав? Хай підпишуться на форум. І проведи тренінги, а потім звільни тих, хто екзамен не пройде, а то марку поганять перед росіянами." "Так вони ж по рекомендаціях..." "Фтопку твої рекомендації, - невдоволено сказав Віктор Федорович. - Вони у мене на сайті у тепличних умовах тренувались і проти форумчан зайду Юлії Володимирівни тільки примітив гнати можуть. А Донбас порожняк ніколи не гнав." "Добре, буде виконано." "І дивись, як тільки щось новеньке - одразу мені на стіл!".

Увійшла Юлія Володимирівна. На ній був стильний білий жакет із великим фігурним комірцем, великими гудзиками, але троянди на грудях, як минулого разу, не було; не дуже довга спідниця, яка відкривала стрункі ноги, і туфельки на високих шпильках. Костюм витончено доповнював сріблястий пасок. Майстерно накладені темні тіні приховували трохи впалі від утоми очі. Віктор Федорович одразу похапцем начепив окуляри. Він нікому не розповідав, що насправді скельця в них - зі звичайного скла, і він носить їх заради того, щоб виглядати не тільки солідним, а й інтелігентним. А перед Юлією Володимирівною ВФ хотів виглядати саме так. Бо ж саме вона тоді очолила Майдан, і саме за нею він потай із таким захопленням стежив. "Оце ворог. Набагато кращий, ніж цей шкодливий кіт. Тигриця," - майнула думка. От їй би він із задоволенням віддав би своє крісло - вона сильна. Віктор Федорович завжди поважав силу, а людей, які не здатні її демонструвати – вважав безпомічними слабаками. А Юлія Володимирівна вміла робити це стильно і красиво. Тому, коли вона була прем'єр-міністром, він спокійно сидів, склавши руки, бо з таким ворогом воювати дуже важко на його полі. У Віктора Федоровича дома була повна відеотека її виступів, які він передивлявся перед кожним своїм, намагаючись увібрати в себе ту зібраність і природність. Через це й українську мову вчити почав - бо у вустах Юлії Володимирівни вона виглядала стильно. А йому дуже хотілося бути стильним.

"Привіт, Вікторе Федоровичу," - грайливо привіталась ЮВ, нібито нічого не сталось. "Привіт," - затинаючись, промимрив Віктор Федорович, навіщось намагаючись відкрутити ковпачок свого "паркера", крутячи його у протилежний бік. "Як справи?" "Оце читаю байки з вашого зайду". Це було єдине, на що він спромігся у цей момент, не затинаючись, мов першокласник, бо хотілось сказати українською, а на думку спадали чомусь знайомі з дитинства єнакієвські арготизми. Він зняв окуляри... Потім знову начепив. «Мабуть, деяких жінок учать якимось чаклунських прийомів, - подумав він. - У її присутності я втрачаю над собою контроль.» Він простягнув їй роздруківку. Юлія Володимирівна обережно узяла і прочитала перші декілька рядків. На її обличчі розквітла посмішка. "Ви вже читаєте українською?" - долинув до Віктора Федоровича насмішкуватий сріблястий голос. "Так... ось, потроху." "Почитайте Остапа Вишню, вам повинно сподобатись. Там і про парламент є." "Д-добре".

Юлія Володимирівна підійшла до столика й узяла салат-коктейль. Читаючи байку Аффтара, вона маленькими ковточками куштувала прохолодний напій, в якому траплялись шматочки ягід та фруктів. "Цікаво, - подумала вона. - Цього я ще не читала. Стильно і весело. Цікаво, він про мене щось напише? А про цей Стіл? Добре, якби написав. Увечері зайду на свій зайд і підпишуся на гілку". Вона обережно сховала аркушик до сумочки. Віктор Федорович, який удавав, що читає газету, де на першій сторінці давали підбірку з його тогорічних виступів, а насправді не відривав очей від Юлії Володимирівни, тихцем зробив жест "yes".

Увійшов Віктор Андрійович. Побачивши сині роги на своєму портреті, одразу сполотнів і по його обличчю можна було прочитати бажання запустити у цей нещасний портрет чимось важкеньким. Погляд Кушкірьова одразу заметушився по залу, гарячково шукаючи, куди б це сховатись. Жарти-жартами, а він усе ще президент. Віктор Андрійович провів дуже важку ніч. А сьогодні попереду був дуже важкий день. Добре, що Рибачок уранці приїхав і дав йому якихось пігулок проти страшного головного болю, який його мучив після випитого вночі віскі. Від них стало краще, а головне - з'явилися хоч якісь сили. ВА мляво привітався з усіма і прожогом рвонув до Круглого Столу.

За ним свої місця зайняли всі учасники. Останніми зайшли Симон та Крига. Сан Санич спеціально зайшов останнім, щоб бува ніхто не пропустив його новий костюм від Кардена, який він учора придбав. Юлія Володимирівна кинула погляд на присутніх і нарахувала 5 бувших прем’єрів. Оцей підсидів Віктора Андрійовича, цей підсидів її, а отой сидить і скоро засміється від почутого учора дурного анекдоту про дебати.

Круглий Стіл продовжувався страшно довго, як на Віктора Андрійовича. Виступи були нудні і однотипні. Час тягнувся так, ніби схожий був на здоровенну солону тягучку. Віктор Федорович вивчав свою промову, яку вчора увечері йому привезли зі штабу. Його губи ворушилися, промовляючи пошепки кожне слово, а олівцем він проставляв наголос, щоб, коли говоритиме, промова звучала як єдине ціле, а не як завжди, рубаними окремими фразами. Згадав вивчений недавно сальний малоросійський жарт з кінцівкою «прошу мене дебати першим» і мимовільно усміхнувся.

Крига грав в преферанс із Симоном на мобільниках через інфрачервоний порт. Останній відчайдушно махлював. Юлія Володимирівна, з тонким олівцем із зображенням Кімі-тян, порівнювала два екземпляри Універсалу. Віктору Андрійовичу це одразу не сподобалось. Він згадав нічну розмову, і пригадав, що Юлія Володимирівна від сьогодні почне його мочити. А цього він боявся до дрижаків. Нарешті настала її черга.

Юлія Володимирівна набрала повітря в легені і дозволила словам литись з її вуст так, як вони вранці лягали на електронний аркуш паперу. Вона розповіла, як щойно шукала відмінності в варіантах Універсалу, показуючи ті поступки, на які довелось піти Віктору Андрійовичу. Той потер руки. "А вона мене і справді мочить, - подумав він. - Вона мене в такому світлі показує, що я тут стаю на Леоніда Даниловича схожий". Це викликало у нього знову напад люті. На якійсь фразі, особливо, як йому видалось, образливій, він не витримав і перебив її. Але Юлія Володимирівна зухвало відповіла, що це є опозиційна оцінка і, драматично граючи своїм голосом, почала говорити про те, що формує міжфракційну опозицію. Після слів: "Наша позиція залишилась незмінною», вона глибоко видихнула, уклонилася і сіла.

Віктор Андрійович прямо полум'янів від люті. Спочатку ці роги... Потім віскі... Потім пігулки Рибачко... Потім знову роги... Тепер оцей виступ. Та вона у 2009-му стане президентом з таким відсотком, що Лукашенко від заздрості удавиться! А мене на звалище історії випруть! І він вихлюпнув на Юлію Володимирівну все, що накипіло, не тямлячи себе від злості.

Юлія Володимирівна аж почервоніла... "Як він так може" - подумала вона. - "Він що, не розуміє, що так треба? Що нема іншого виходу у нас. Чи йому уже лють та віскі розум застують?" У Віктора Федоровича задзижчав телефон - прийшла смска. "Ставлю 5000 баксів, що вона дасть йому ляпаса. Р." "Прийнято" - відповів Віктор Федорович і набрав СМС Юлії Володимирівні: «твої 2500 забереш після столу». Юлія Володимирівна нелюдським зусиллям примусила себе заспокоїтись, тільки щоки трохи почервоніли, а в кутках очей виступили ледь помітні діаманти-сльозинки.

А потім Круглий Стіл закінчився. Віктор Федорович підкликав Кушкірьова і прошепотів йому: «Піди штовхни промову». «Здурів? Я тільки одну промову вчив, ту, яка з приводу розпуску парламенту.» «То її й кажи, головне – щоб репортери хвилин 5 сюди не потикались. Зрозумів?» «Добре,» – і Кушкірьов пішов до пританцьовуючих під дверима від нетерпіння репортерів, на ходу міркуючи, що саме, а головне - як буде брехати.

Юлія Володимирівна на хвильку затрималась у дверях, чекаючи на Віктора Андрійовича. Той був геть червоний від сорому, але все-таки набрався сміливості й підійшов. І подивився їй у вічі. Хвилину вони просто дивились один на одного, здригнулась тільки щока Віктора Андрійовича, і зненацька саме по ній маленька рука нанесла дзвінкого ляпаса. Не сильного, але дуже образливого. Віктор Андрійович схопився за щоку, а Юлія Володимирівна, немов задихаючись від повітря, що зненацька стало таким задушливим, прожогом кинулась надвір. Туди, де її чекали люди, такі живі, такі радісні, незважаючи на фрустрацію та шок, і такі близькі…

Віктор Федорович учергове зняв окуляри і удав, що нічого не бачив. 5 штук на такій дурні, подумав він. Психолог хрєнов...

У НІЧ НА ТРЕТЄ СЕРПНЯ

А в сусідній східно-північній країні в ніч на третє серпня теж не спали. «Вони» переживали. І сподівалися, що ВАЮ остаточно угробить країну й приведе до розколу. Тож сьогодні, о третій годині ночі, коли всі чесні півні прокидалися й шукали під боком курочок, у цій державі дослухалися до повідомлення Леонтьєва. Ні, не того, що співає на канаті в цирку й зі смутком згадує історичну батьківщину на Сході сусідньої країни.

Політики Держдуми зібралися ще вранці другого серпня в залі царя Петра 1, де Катерина приймала своїх коханців і регулярно впадала в гріх адюльтеру. Держдумівці міркували, як воно буде. Вони з надією поглядали на стіни величної історичної зали колишнього царського палацу. Їхні очі раз по раз зупинялися на портретах коханців великої цариці. Та марно намагалися прорватися крізь роки й розгледіти в пустих очах цих славних полководців та просто вусанів відповіді на свої питання. А питання стояло руба. Кожен із присутніх губився в думках: «Ну як? Як їй вдавалося? І чому не може цього ВЯ?» То тут, то там волали мобільники, мов недорізані кози. Політикум затикав їм роти й знову втуплювався у великий екран домашнього кінотеатру, люб’язно наданого Жириком для їхнього користування цього вечора та ночі . На підлозі визначної історичної пам’ятки був постелений сучасний чеченський килим. Та такий великий, зітканий працьовитими руками, що на ньому могла вільно розмістилася вся дума. За рапортом окремої бригади, саме на цьому килимі була порубана на шматки сім’я Басаєва, а сам килим був подарований Басаєву королем Саудівської Аравії за навернення чеченців до ісламу.

А Леонтьєв у новинах співав своєї. Він розказав усе як було. І про черговий плоский стіл. І про те як на ньому, на тій плоскості, роздирали навпіл сусідню державу, яка уявила себе чомусь демократичною і преться в люди, на захід. Та час ще не настав. Нарешті на екрані появився герой багатосерійного серіалу – плоский стіл.

Політикум пильно втупився в екрани. Дехто тремтячими від старості руками шукав у глибоких кишенях слухові апарати. Та цього не знадобилося. Нависла така тиша, що чути було, як на стіні невдоволено поскрипує ржавими петлями граф Орлов. Проте державним мужам було вже не до нього. Уся їхня увага була прикована до подій за тонким склом модерного кінотеатру.

На екрані сусідський глава держави за плоским столом раптом перейшов до погроз і сказав: « Я схиляюся до того, щоб розігнати всіх (пі-пі-пі)!!!!!» Держдумівці миттю зреагували. Усі натискали на мобіли й кликали кожен свого помічника. Завдання було одне: словник українських фразеологізмів. Помічники із завданням упоралися із честю й незабаром політики угро-фінської держави гарячково гортали словники. Кожен свій. Та шукали одне. Оте: «пі-пі-пі-пі». Не знайшли. Тож знову наказали помічникам зганяти за довідковим матеріалом. Цього разу за словниками жаргонної лексики в перекладі на українську. Оскільки з екрану так і не пролунало оте «пі-пі-пі», завдяки редакторській цензурі, тож самі вже додумували, щоб це могло означати. Вибравши слово, кожен за своїм смаком, політики старшого брата звіряли пояснення у словниках.

Урешті всі полегшено зітхнули: загроза минула, оскільки вони щодня вживають оте: «пі-пі-пі» і нічого, живі. І коли в сусідній державі оголосили про кандидатуру ВЯ, вони довго пили з радощів, закушували магаданською ікрою і влаштувалися на ніч тут же, покотом на чеченському килимі. Адже завтра знову в бій - у сусідній державі вкотре передбачався плоский стіл. Тож потрібні були сили.

У НІЧ НА ТРЕТЄ СЕРПНЯ

Ніч була погана. Віктор Андрійович прокинувся зі страшним криком в холодному поту. Поплентався до бару, дістав звідти пляшку марочного віскі і гранчак. Гранчак був історичним, саме з нього він пив того дня, коли його оголосили президентом. Плеснув спочатку 50 грам. Потім глибоко зітхнув і долив до вінця. Відпив маленький ковточок і відчув, як по тілу розлилось приємне тепло. Йому наснилось, що до нього прийшла Юлія Володимирівна і докірливо сказала: "Що ж ти, Вікторе, такий слабак", а потім перетворилась на дракона, жахливого і прекрасного одночасно. "Я не слабак", - грізно сказав він, дивлячись у дзеркало бару. Воно тільки скривилось у відповідь, розтягнувши рота Віктора Андрійовича до вух, і мстиво домалювавши йому роги, чомусь синього кольору. "Не вистачає тільки "Хмурого ранку" Толстого. Або книжки "Творчість душевнохворих"" - подумав Віктор Андрійович. - "А дзеркало має читати Упанішади". Поряд лежав ніж для сардин.

Він дістав з бару сардини, відкрив, і з насолодою з'їв шматочок разом з кістками. Згадались старі радянські часи, коли він був простим бухгалтером і ні за що не відповідав. І чого його понесло в ту політику? Сидів би собі, рахував би чужі гроші. Ні, треба було з Гетьманом познайомитись, потім втягтися в цю кухню. Згодом він намагався від усього цього відкараскатись, розвівся з дружиною, оженився на американці, щоб і духом не потикатись в цей бруд. Ні, треба ж було йому піти в президенти, бо дружина постійно кепкувала... У них же там американська мрія... Дурень, прости Господи. "Правильно" - озвалося дзеркало. "О, уже галюцинації", - похмуро подумав Віктор Андрійович і смачно приклався до гранчака. - "А я ще думав, чого це Леонід Данилович такий розкішний бар тримає. Треба сказати Катериненку, щоб дістав чогось міцнішого. Віскі уже не вставляє після всього цього".

Віктор Андрійович ще раз зітхнув і дістав мобільний. Контакти: Особисті: Кохані. Два номери: Катрін і Юля. Добре, що Катрін цього не бачила, а то як вчинить по "харасменту". Подзвоню Юлі. Телефон тихо задзижчав, а на тому кінці хтось підняв трубку. "Вікторе, чого це ти так пізно?" - знайомий сріблястий голос зробив мутне, в алкогольному тумані, оточення приємнішим та світлішим. - "Знову кошмари мучать?". "Якби ж то..." - промимрив уже добряче п'яний Віктор Андрійович. "Ти знову пив? Знову сниться отруєння?" Добре було б, якби отруєння. Він сам толком не знає, чим його тоді отруїли, лікарі так йому тоді й сказали - ні довести, ні заперечити не можемо. Крапка. Тому й спустив справу на гальмах. Хоча тоді він мало не вмер, і йому досі часто сниться біла палата, своє обличчя, мов шматок м'яса, і обличчя Третяка. "Юлю,.." - язик вперто заплітався, і не хотів говорити те, що хотів зараз їй сказати Віктор Андрійович - "Я щойно подав кандидатуру Янукобича в парламент." В трубці - мовчання. Чомусь ніздрі обпалив різкий запах озону, як перед сильною бурею, а у вухах знову задзвеніли слова зі сну. "Коли Сігурд переміг Дракона, він не повинен був брати персня Андварі, бо інакше сам би став Драконом," - озвалося дзеркало. "Старшу Едду ще мені цитує! Розіб'ю!" - подумав Віктор Андрійович, і йому стало трохи легше. "Ти п'яний, як чіп. Хоча в цьому стані у тебе розум працює, як до хвороби, - спересердя нарешті сказала Юлія Володимирівна - Добре, що у тебе вистачило сміливості подзвонити мені. Praemonitus praemunitus." "Латиною ще козиряє! Розумниця," - подумав Віктор Андрійович, якому завжди в жінці подобалась не краса, а розум, і про себе переклав: "Попереджений, отже озброєний". "Юлю... у мене іншого вибору не було. Вони Вот такое вот... VLADIMIR.RU

мене обступили з усіх боків..." - зашепотів він у трубку, неначе його могла підслухати пляшка віскі.

"У мене теж іншого виходу немає, - від голосу Юлії Володимирівни тхнуло грозою, льодом і ще чимось вогняним. - Ти

розумієш, що мені тебе доведеться мочити?" "Розумію," - знічено відповів Віктор Андрійович. "Ти мені от що, ганчірку з себе не клей, я тобі вже казала - чоловік має бути сильним. Тобі Леонід Данилович дзвонив?" "Так. Це був він." "Так ось і згадай, як себе він поводив. Роби так, як він робив... усе одно альтернатива буде ще гірша. А я щось вигадаю. І звідки ти на мою голову упав? Куди не піде, там золоті верби ростуть..." "Юлю, я тільки хочу, щоб ми бодай друзями залишились." "У тебе ж є любі друзі, - дражливо закинула Юлія Володимирівна - Добре, добре, залишимось. Але підтримки моєї як політика вже не чекай. Як людина я тебе розумію, і пробачаю. Як політик - розумію, але пробачити не можу. Спи спокійно. " Віктор Андрійович побажав їй удачі, а спокійної ночі бажати не хотів, щоб не виглядало, як знущання. Він знав, що тепер вона замість сну збере всіх своїх, і буде думати й планувати, що робити далі. А йому залишається робити так, як казав Леонід Данилович.

Він проковтнув таблетку люміналу і пішов додивлятись чергову серію кошмарів на вулиці Банковій.

ТРЕТЬОГО СЕРПНЯ

Уранці третього, ледве продравши очі та добре похмелившись, політики знову увімкнули кінотеатр, подарований вранці Жириком назавжди, у знак перемоги над сусіднім народом. Ось на тлі екрану появилося щось біле із серцем. Кожен вхопився за своє. Всі торкалися грудини, перевіряючи, чи на місці їхнє. Ні, наче все гаразд. Покосилися на вояків на стіні. Та за серцем з’явилася коса й уже сама леді Ю. Усі принишкли. І тиша була така, що Потьомкін на портреті, заздрісним оком окинувши залу, їв очима даму на екрані : хто така?

А ЮВ тим часом заявила про якусь політичну хворобу, що називається зрадою й додала, що її вона не торкнеться – імунітет. Ющ на це сказав мовою понятій: «Любезная, та що це за базар?»

ТРЕТЬОГО СЕРПНЯ

Юлія Володимирівна: «… і треба розібратись, яким способом вона (епідемія зради) поширюється.» (легкий натяк на статевий). ВАЮ Юля. GAME.VLADIMIR.RU

скривився, перекосився і подумав: «Звідки вона знає?» ВФЯ показав дванадцять зубів і подумав: «Нада было опустить когута. Отмазался политик, б… (пі-пі). Посему пацани перетрут базар и не поймут меня в авторитете.» Крига блаженно посміхнувся. Після двох тижнів внутрішнього масажу простати третім помічником Янукобича він нарешті міг справити свої потреби де завгодно і коли завгодно. «Чи не зробити це зараз?»

ТРЕТЬОГО СЕРПНЯ

Главний політик у великій царській залі північно-східної країни набрав мобільний номер. На плоскому столі у ВАЮ заревів мобільник. ВАЮ приклав трубку до вуха. У трубці почулося : « Газ - это все! Чем больше дружба – тем больше скидка! Обоснованные цены – 200-300. Янукобич представляет большой бизнес Сходу вашей страны. А это Россия ценит. Повторяю: больше дружба – больше скидка!»

І ВЮ сказав, сховавши мобілу: «Сьогодні я подам кандидатуру ВЯ на посаду глави уряду. Політична парламентська криза у країні розв’язана. КРАПКА!».

У НІЧ НА ЧЕТВЕРТЕ СЕРПНЯ

Юлія Володимирівна не спала, коли їй подзвонив Віктор Андрійович. По-перше, приїхала Женя з Шоном. Карри приволокли із собою здоровенний студійний підсилювач і купу музичних інструментів, на яких було вже проставлено клеймо "DVS". Шон почав підбирати мелодію до своєї нової пісні "Тимошенко, вперед", яку вирішив зробити в пику групі "Мін n’ет". Режисером він не був, і фільм про Митрофанова зняти не міг. Хоча хотілось. Особливо доречними Шону видавались алюзії на кліп Еліса Купера. Або "Rammstein". Тільки в ролі жертви Митрофанов виглядав би краще, аніж довгонога білявка, на якій ані шматочка м'яса. Похмуру тему зради та наступу темних сил Шон підбирав три години поспіль, слухаючи спочатку Купера, потім Paradise Lost, потім Nightwish. Особливо йому сподобалась тема з "Wish I Had An Angel", яка нагадувала йому десь бачені кадри - танки йдуть по вулицям Москви. Цю пісню він крутив удесяте, коли Юлія Володимирівна, в якої вже розболілася голова від потужних басів, зайшла до кімнати Жені. Боже, вона ж іще недавно була дитиною, як усе-таки швидко час летить, тихенько сумувала іноді Юлія Володимирівна. Шон сидів по-турецьки, в джинсах і білій футболці з червоним сердечком, на колінах тримав панель еквалайзера, і в різних тональностях слухав пісню на максимальній ueyjcns. "І як він не оглухне?" - подумки здивувалась Юлія Володимирівна.

Шон, побачивши тещу, вимкнув музику і невинними дитячими очима подивився на неї. "Хіба я дуже голосно?" - запитав він поганенькою, але більш-менш пристойною українською мовою. Юлія Володимирівна набрала повітря в легені і облила його потоком найбільш гострих українських народних ущипливих фразеологізмів. Шон кліпнув очима, а потім чемно попросив пояснити, куди саме йому запропонували йти і що робити. Юлія Володимирівна подивилась на нього, а потім заливчасто, від душі, розреготалась. Вона сіла поряд із ним і точно пояснила йому зміст кожної фрази. Спочатку Шон почервонів. А потім по-ведмежому обійняв маленьку, як дівчина, тещу, і загримів "You're genius and my muse! I'll create the great song! That chicks from Russia will burst with envy!". Юлія Володимирівна тільки уявила, яка саме це буде пісня... І розреготалась ще дужче.

Зайшла Женя. Побачивши свою матір і свого чоловіка, які заходились від сміху і тримались одне за одне, щоб не впасти, вона здивовано покрутила пальцем коло скроні. "Ви що, здуріли?". "No, my darling, - відсапуючись, вимовив Шон - Your mother's great! We just discussing my new song. Wanna listen?"

Шон схопив гітару і почав наспівувати. Женя одразу зігнулась від реготу. Народна притча про цигана, який одну зиму за три літа продавав, у викладенні Шона звучала, як монолог Жванецького, покладений на музику. Потім Шон, відреготавшись, накидав на звороті своєї митної декларації слова та ноти і сказав: "Давайте я вам щось мелодійне зіграю". Він торкнувся струн і заграв "Metroland" Марка Нопфлера. Юлії Володимирівні згадались молоді роки, коли вона з Олександром вперше разом слухали Dire Straits... Де вони поділись, ті роки... Олександр зараз керує всім її бізнесом, до якого не дотягнулися руки Леоніда Даниловича. Йому зараз так важко... І він далеко, у Лондоні...

Вона пішла на кухню і змішала собі "Белліні" у високій склянці. Потім, щоб не дай боже не побачила Женя, тихцем дістала з потаємного місця пачку ароматизованих довгих сигарет "Данхілл" і закурила. У цей момент і подзвонив Віктор Андрійович. Після розмови з ним захотілось курнути "Біломорканал". Причому не той, який випускають зараз в Росії, а той, який був у СРСР, зі смолою. Утретє він її підставляє під удар. Слабак... ні, на він уже не заслуговує. Вона спересердя залпом випила свій "Белліні" і грюкнула стаканом по столу.

Шон, ніби відчуваючи настрій тещі, заграв "Downbound train" Брюса Спрінгстіна. "Last night I hear your voice, you were crying, crying, you were so alone. You said your love had never died, you waiting for me at home"... "У Шона голос, як у Спрінгстіна, - подумала Юлія Володимирівна. - І це так доречно...". Але працювати з кувалдою на залізницю вона не піде. Вона їм влаштує іншу "кувалду". Так, вирішила вона, треба подзвонити Раундинов. Потім зібрати актив. Зайти на свій зайд, може там щось цікаве вкинуть. Вона пішла до свого кабінету і ввімкнула ноутбук. А потім набрала Раундинова...

У НІЧ НА ЧЕТВЕРТЕ СЕРПНЯ

Олександр Раундинов цієї ночі теж не спав. Він підслухував. Від самого дитинства Саша мріяв стати розвідником, а одним із його героїв спочатку був Штірліц, а потім, коли на екрани СРСР нарешті потрапили західні шпигунські фільми - Джеймсом Бондом. Від Бонда Олександр навчився завжди мати напохваті якийсь маленький підслухувальний пристрій, котрий зручно підкинути якомусь непевному суб'єкту. Коли він був разом з Юлією Володимирівною у Віктора Андрійовича, то непомітно причепив такий прилад до приватної телефонної лінії. А потім залишився неподалік, увімкнув радіо на частоту передавача та із задоволенням прослухав розмову Віктора Андрійовича з Леонідом Даниловичем, і навіть записав на касету. Потім дістав компакт-диск з "Reise, reise" та й увімкнув на повну потужність. Могутні гітарні акорди заповнили весь салон непримітного "Форда-Сьєрра", на якому їздив Раундинов, коли за кимось стежив, і дали йому змогу голосно викласти все, що він думав про фігурантів розмови, в жорсткому такті пісні. Але ще один "касетний" скандал він вирішив не робити: не буде ж він принижуватись до рівня Криги. Раундинов завів машину і поїхав додому. Там він вимкнув телефон і звелів охороні розбудити його, як тільки Віктор Андрійович оголосить про подання Віктора Федоровича на прем'єр-міністра. Він розумів, що цієї ночі йому доведеться поспати небагато, і вирішив використати будь-яку вільну хвильку з користю. На тумбочку, що поряд із ліжком, він завбачливо поклав пакунок з "вітамінним набором" - з гуараною та женьшенем. Цьому він навчився ще у церкві, де були дуже частими нічні бдіння, а у нього - напружена денна робота.

Розбудили його близько години ночі. Турчинов увімкнув телевізор на повну потужність, і, поки Віктор Андрійович оголошував свою історичну промову, прийняв контрастний душ, викручуючи холодну воду на повну потужність, коли Віктор Андрійович згадував про єднання країни. "От дурень, - думав Турчинов. - Він цим її ще більше роз'єднав." Потім, дослухавши виступ, він завів "Форда" і на повній швидкості рвонув до Юлії Володимирівни.

Коли проїжджав повз Ботанічний Сад (про всяк випадок вирішив попетляти, щоб позлити нагляд, який за ним їздив останні кілька місяців), то побачив на мобільному виклик Юлії Володимирівни. На черговому повороті машини порівнялись і філер з вікна прокричав: "Олександре, ви що, не можете нормальною дорогою їхати?". Раундинов у відповідь показав язика і завернув такий віраж, що із шпигунської машини донеслася гучна виразна характеристика, в якій фігурував Шумахер, або щось подібне. Той жест, який Раундинову хотілось показати із декількох пальців, не дозволяли скласти кермо та ще честь офіцера, а також те, що філер зараз плентався десь позаду, намагаючись впоратись із кривими вулицями, через які навмисне петляв Раундинов. Отже він міг і не оцінити його старання та винахідливості.

Залишивши нагляд позаду, Олександр спокійно набрав номер Юлії Володимирівни і увімкнув hands-off. «Ти вже знаєш?» - задзвенів сріблястий голос. "Умгу," - відповів Турчинов, опустивши ту характеристику, яку приберіг для президента у приватному спілкуванні. "Ти, сподіваюсь, цієї ночі знов підслухував?" "Аякже. Щоб я - та не підслухав, та ще й в такий момент." "Добре. Давай дуй сюди... ні, спочатку заїдь до наметового містечка, попередь наших, щоб слідкували за бабою Параскою. Нам ще не вистачало, щоб вона повісилась через Віктора Андрійовича. Обов'язково скажи, щоб накупили апельсинів… Завтра перед Секретаріатом... чи перед Верховною Радою, роздушимо." Юлія Володимирівна хвильку поміркувала, намагаючись вигадати якусь стильну родзинку. "От що. Хай куплять найгниліші апельсини. І великий банан." Раундинов прикрив рот, щоб не розреготатись. Він згадав, як "бананами" воював в "Worms: Armageddon", особливо йому подобалось, коли банан потрапляв у ціль, і черв'ячок підривав себе, залишаючи замість себе надгробок. "Що, знову в Черв'яків грався?" - покепкувала Юлія Володимирівна, ніби читаючи думки. "І звідки вона все це знає? Вона ж не підслухує, не шпигує..." - майнула думка у Раундинова. А Юлія Володимирівна просто дуже добре знала тих, хто довго працює поряд із нею. Їй не треба було шпигувати, щоб знати про таємне захоплення Раундинова комп'ютерними іграми, бо той на вечірках завжди починав розповідати про свої рекорди, скіллзи та бонуси. "Грався," - зізнався Олександр. "Запиши ще Віктору Андрійовичу одну свою партію в "Черв'яків" і передай охоронцем, хай посміється." "Неодмінно," - сказав Раундинов. Він навіть знав, які імена вигадає своїй команді, а які - супротивника. "Ну добре, давай їдь в наметове містечко, а потім, як закінчиш, одразу до мене. Удачі тобі!" Раундинов гречно подякував і викрутив руля, розвертаючись на 180%.

Філер з машини, порівнявшись з його "Фордом", знову щось прокричав про "клятого Шумахера", але Раундинов його уже не слухав. Він їхав до наметового містечка.

ЧЕТВЕРТОГО СЕРПНЯ

(Дія відбувається у декількох паралельних вимірах. У той же самий час, яким це видавалось з іншого боку Пролому. Аберації простору у дії).

Она стояла возле окна и смотрела на улицу. ''Что же делать? Тариэл злится...''. Она повернулась и посмотрела Андрею в глаза. Он как всегда, в вышиванке и с жиденькой бородкой.

Андрей быстрыми шагами вышел с кабинета. Через 7 минут в дверь постучали.

- Юля – лучшая из премьеров, — поприветствовал Саша.

— Да ладно, ладно. Не подлизывайся. Разговор есть,— махнула рукой Юля, приглашая присесть.

Саша сел напротив и посмотрел ей в глаза. Он всегда восхищался этой женщиной. Такая сильная, умная, не то, что он, Раундинов.

Он восхищался ею. Он…боготворил ее. Он…а… об этом даже себе не мог признаться.

—Тариэл нервничает, — начала Юля. — Этот прыщ собрался Витю ставить. Ты представляешь? Не меня, а Витю! Вот … — не закончив, втянула ноздрями застоявшийся кабинетный воздух и трясущимися руками прикурила сигарету.

—Инфа точная, или как с подкупом отмороженного? — уточнил Саша.

Юля так сверкнула глазами, что Саша невольно вжался в стул.

— Таких проколов больше не будет. Точная. Рыбачок слил. Кому как не ему знать?

— А что это прыщ? Опять какой-то хрени опился?

—Да нет, Саша, тут что-то посерьезнее… Я так думаю, схему ему угрожали поломать. Я то с ним договорилась, как далее. А тут видно обыграли нас. Что думаешь? Как действовать будем?

—Может массовые беспорядки?.. Есть, есть! Надо что бы после коронации Вити, бабка эта, как ее там…. Параска, кажись, повесилась перед парламентом! — радостно выдал Саша.

— Ты идиот или только притворяешься?! — выпустив сигаретный дым, выпалила Юля.

— Те что, бабку эту жалко? Она же ''майданутая''?

— Ну, ''майданутая''. Это термин такой новый. Так называют тех, кого не перестало от майдана переть, — улыбнувшись, молвил Саша.

—Нет, все-таки ты идиот! Бабка пускай живет. А инфу о намерении повесится, в Интернет ты запусти. Так для профилактики.

—Ну, тогда… Даже не знаю? — растерялся Саша.

—Господи, ну что ты знаешь? И чего я тебя тащу?

Саша молчал. Знала Юля, прекрасно знала, чего она его тащит. Эх, Паша, Паша… Подсунул ей такого идиота, а сам теперь в Америке. Хотя и в зоне, но в Америке.

Саша встал, подошел к бару и взял бутылку ''Русского стандарта''. Взял ее любимый стакан.

- Ты что?.. на донышко. И сок, пожалуйста, вишневый.

Значит, действовать будем так…— сказала Юля и взяла свой любимый стакан со стола.

Саша вылетел с кабинета. ''Ну голова. Не женщина — огонь! А как придумала и про отмороженного, и про ВА. Главное действовать. И как можно быстрее, он пролетел мимо Андрея и даже не заметил. ''Действовать…''

''Фу, наконец-то за городом,- подумал ВА, вырвавшись на трасу за Киев. -15 минут и я на даче. Да с Юлей не очень…. А, была, не была, где я не пропадал. Если Вадю убрали, а меня оставили, значит надо я. Хотя Вадя сам виноват…. Да, о чем это я. Сейчас о Юле. Ведь ва-банк. Да ва-банк…''

Внезапно ВА ощутил вибрацию в левом кармане...

— Да. Принял, принял… Только еще одно условие. Да понимаю….. Я хочу, что бы кума моего Петю то не забыли. Ну…. Понимаю…. Ну не красиво… Кум ведь… Ну и так пролетел со спикером… Ну хоть вице-премьера дайте… Ну подумайте… Да, а документы по газовой схеме…. Хорошо… Да-да… До встречи, Женя.

''Вот …(пі-пі). Как бута бы мы не знаем, чего тебя Данилович выгнал. Надо Пете позвонить. Нервничает, наверное. Да и сорится с ним - нельзя''. ВА взял мобильник и набрал Петю. ''Надо бы трубу поменять. Скажу Андрюхе, пускай мне какой-то VERTU подберет. А то не солидно…''

—Да тут разве уснуть можно? — услышал из трубки ВА.

— Да не нервничай. Безработным не останешься. Кум ведь…

— Да не в этом дело! — вспылил Порохнявый. — Ты как маленький. Ведь бизнес же, понимать надо! Кум… При чем тут это? Ты мне должен как Бог черепахе!

— Чем, твою мать?! Это они мне надавили на одно место!!!!

— Ты. Не смеши. Особенно, после того как ты ее соплями в моем кабинете измазал?

— Короче… не нервничай. Все будет нормально. Подсадим восток на твои конфетки. Шучу, я, шучу.

— Я так и понял. Ладно, хорош тереть. Поживем, увидим.

''Придурок. К Юле он уйдет. Хотя…'' - думал ВА. Машина остановилась. Начали медленно открываться ворота.

— Петр? Чем обязана? — удивленно спросила Юля

ЧЕТВЕРТОГО СЕРПНЯ

Президент начал с того, что пригласил спикера на балкон, с тем чтобы укрыться от безжалостного зноя, но Крыга вежливо извинился и объяснил, что делать этого не может в канун праздника. Президент накинул капюшон на свою чуть лысеющую голову и начал разговор. Банькет

Разговор шел по-русски.

Президент сказал, что он разобрал подаяние на должность премьер-министра и утвердил его.

Таким образом, к голосованию по премьерству, которое должно свершиться сегодня, приговорены двое разбойников: Юля, Витя и, кроме того этот Юра Енахуров. Первая, вздумавшая подбивать народ на бунт против кесаря, взята с боем римской властью, числится за прокуратором, и, следовательно, о ней здесь речь идти не будет. Последние же, Витя и Юра, схвачены местной властью и осуждены Синедрионом. Согласно закону, согласно обычаю, одного их этих двух преступников нужно будет назначить премьером в честь наступающего праздника Пасхи.

Итак, президент желает знать, кого из двух преступников намерена назначить премьером антикризисная коалиция: Витю или Юру.

Глава парламента склонил в голову в знак того, что вопрос ему ясен, и ответил:

Президент хорошо знал, что именно так ему ответит коалициант, но задача его заключалась в том, чтобы показать, что такой ответ вызывает его изумление.

Президент это и сделал с большим искусством. Брови на надменном лице поднялись, Президент поглядел с удивлением прямо в глаза коалицианту.

-Признаюсь, этот ответ меня поразил, - мягко сказал, - боюсь, нет ли здесь недоразумения.

И объяснился: президентская власть ничуть не покушается на права парламента, спикеру это хорошо известно, но в данном случае налицо явная ошибка. И в исправлении этой ошибки президентская власть, конечно, заинтересована.

В самом деле: преступления Вити и Юры совершенно не сравнимы по тяжести. Если второй, явно сумасшедший человек, повинен в том, что он сейчас возглавляет хороший кабмин, то первый отягощен гораздо значительнее. Мало того, что он представляет интересы только восточной части Украины, так он еще и настаивает на федерализации. Витя несравненно опаснее, нежели Юра.

В силу всего изложенного президент просит парламент пересмотреть решение и предложить в премьеры того из двух осужденных, кто менее вреден, а таким, без сомнения, является Юра. Итак? Мы назначаем Витю! Компромат.Ru

Спикер сказал тихим, но твердым голосом, что коалиция внимательно ознакомилась с делом и вторично сообщает, что намерена назначить Витю. - Как? даже после моего ходатайства? Ходатайства того, в лице которого говорит власть майдана? Спикер, повтори в третий раз.

-И в третий раз сообщаю, что мы назначаем Витю, - тихо повторил спикер.

Все было кончено и говорить было больше не о чем. Юра уходил навсегда, и огромную семью президента некому кормить; они останутся голодными, от этого нет средства, только импичмент. Но не эта мысль поразила сейчас президента. Все та же непонятная тоска, что уже приходила на балконе, пронзила все его существо. Он тотчас постарался ее объяснить, и объяснение было странное: показалось смутно президенту, что он "зрадив майдан". Президент прогнал эту мысль, и она улетела в одно мгновенье, как и прилетела. нока осталась необъясненной, ибо не могла же ее объяснить мелькнувшая как молния мысль: "импичмент... пришел импичмент" Чей импичмент пришел? Этого не понял президент, но мысль об этом загадочном импичменте заставила его похолодеть на солнцепеке.

Тут он оглянулся, окинул взором видимый ему мир и удивился происшедшей перемене. Пропал отягощенный розами куст, пропали вулыки, окаймляющие верхнюю террасу, и гранатовое дерево, и белая статуя в зелени, да и сама зелень. Поплыла вместо этого всего какая-то багровая гуща, в ней закачались водоросли и двинулись куда-то, а вместе с ними двинулся и сам президент. Теперь его уносил, удушая и обжигая, самый страшный гнев - гнев бессилия.

Он холодной влажной рукой рванул пряжку с ворота плаща, и та упала на золотой песок терассы.

-Сегодня душно, где-то идет гроза, - отозвался спикер, не сводя глаз с покрасневшего лица президента и предвидя все муки, которые ему еще предстоят. "О, какой страшный месяц июль(август) в этом году!"

-Нет, - сказал президент, - это не оттого, не то душно, а тесно мне с тобой, глава синедриона. - И сузив глаза, президент улыбнулся и добавил: - Побереги себя, спикер.

Темные глаза спикера блеснули, и, не хуже чем ранее президент, он выразил на своем лице удивление.

-Что я слышу, глава государства? - гордо и спокойно ответил спикер. - Ты угрожаешь мне после назначения, утвержденного тобой самим? Может ли это быть? Мы привыкли к тому, что президент выбирает слова, прежде чем что-либо сказать. Не услышал бы нас кто-нибудь, игемон?

Президент мертвыми глазами поглядел на спикера и, оскалившись, изобразил улыбку.

-Что ты, глава парламента! Кто же может услышать нас сейчас здесь? Разве я похож на юного бродячего юродивого, которого сейчас откапывают? Мальчик ли я, спикер? Знаю, что говорю и где говорю. Оцеплен сад, оцеплен дворец, так что и мышь не проникнет ни в какую щель! Да не только мышь, не проникнет даже этот, как его... из города Киева ... Мельниченко. Кстати, ты знаешь его, спикер? Да... если бы такой проник сюда, он горько пожалел бы себя, в этом ты мне, конечно, поверишь? Так знай же, что не будет тебе, спикер, отныне покоя! НИ тебе, ни электорату твоему, - и президент указал вдаль направо, туда где в высоте пылал храм, - это я тебе говорю - Президент Украины, пчеловод. Не срать, майдан! С этими словами президент сорвал с головы спикера кожаный шнурок, на котором спикер всегда носил священные цитаты из Капитала, достал небольшой магнитофон из инкрустированной серебром коробочки и спрятал в металлический портсигар.

-Знаю, знаю! - бесстрашно ответил чернобородый спикер, и глаза его сверкнули. Он вознес руку к небу и продолжал: - Знает народ донецкий, что ты ненавидишь его лютой ненавистью и много мучений ты ему причинишь, но ты его не погубишь! Защитит его Бог! Услышит нас, услышит всемогущий Брюссель, укроет нас от гнева президента- губителя демократии! Соберутся все колена народа нашего в Рассеияни и вздрогнет твоя империя!

- О нет! - воскликнул президент, и с каждым словом ему становилось легче и легче: не нужно было больше притворяться, не нужно было подбирать слова. - Слишком много ты жаловался Европе на меня, и настал теперь мой черед, спикер! Теперь полетит весть от меня, да не в Брюссель и не в Лондон, а прямо в Вашингтон округ Колумбия, самому дядьке Сэму, весть о том, как вы язычных в премьеры выдвигаете. И не водою из Днепра, как хотел я для вашей пользы, омою я тогда Донецк! Нет, не водою! Вспомни, как мне пришлось из-за вас отменять учения Сиибриз, пришлось отправлять войска дяди Сэма обратно! Вспомни мое слово: увидишь ты здесь, спикер, не один стройбат в Крыму, нет! Придут в Севастополь флот, армия, ракетные войска, тогда услышишь ты горький плач и стенания! Когда мечом как предки наши устраним мы язычную ересь! Искупаешься сам в Кальмиусе, вместе с Бойком и другими язычниками! Вспомнишь ты тогда назначенного Витю и пожалеешь, что не назначил устраивающего всех Юру с его мирным характером!

Лицо спикера покрылось пятнами, глаза горели. Он, подобно прокуратору, улыбнулся, скалясь, и ответил:

-Веришь ли ты, прокуратор, сам тому, что сейчас говоришь? Нет, не веришь! Не мир, не мир принес нам обольстителя народа в Киев, и ты, пчеловод, это прекрасно понимаешь. Ты хотел его назначить затем, чтобы он смутил народ и подвел народ под варяжские мечи! Но я, спикер парламентский, покуда жив, не дам на поругание веру язычную и защищу народ! Ты слышишь, президент? - И тут спикер грозно поднял руку: - Прислушайся, президент!

Спикер смолк, и президент услыхал опять как бы шум моря, подкатывающего к самым станам секретариата. Этот шум поднимался снизу к ногам и в лицо президенту. А за спиной у него, там за крыльями дворца, слышались тревожные трубные сигналы, тяжкий хруст сотен ног, железное бряцанье, - тут президент понял, что оператор уже выходит, согласно его приказу, стремясь записать страшное для политиков президентское обращение.

-Ты слышишь, президент? - тихо повторил спикер, - неужели ты скажешь мне, что все это, - тут спикер поднял обе руки, и темный капюшон свалился с его головы, - в поддержке Юры?

Президент тыльной стороной кисти руки вытер мокрый холодный лоб, поглядел в землю, потом, прищурившись в небо, увидел, что раскаленный шар почти над самой его головой, а тень спикера совсем съежилась у львиного хвоста, и сказал тихо и равнодушно:

-Дело идет к полудню. Мы увлеклись беседою, а между тем надо продолжать.

В изысканных выражениях, извинившись пред главой парламента, он попросил его присесть на скамью в тени магнолии и обождать, пока он вызовет остальных лиц, нужных для последнего совещания, и отдаст еще одно распоряжение, связанное с назначением премьера.

Спикер вежливо поклонился, приложив руку к сердцу, и остался в саду, а президент вернулся на балкон. Там ожидавшему его секретарю он велел пригласить в сад Симона, Янукобича, ожидавших вызова на нижней терассе в круглой беседке. К этому президент добавил, что он тотчас выйдет в сад и сам, и удалился внутрь дворца.

Пока секретарь собирал круглый стол, президент в затененной от солнца темными шторами комнате имел свидание с каким-то человеком, лицо которого было наполовину прикрыто капюшоном, хотя в комнате лучи солнца и не могли его беспокоить. Свидание это было чрезвычайно кратко. Президент тихо сказал человеку несколько слов, после чего тот удалился, а президент через колоннаду прошел в сад.

Там в присутствии всех, кого он желал видеть, президент торжественно и сухо подтвердил, что он утверждает назначение в премьеры Вити...

ДЕНЬ ЮВ

Юлія Володимирівна писала доповідь на "Круглому столі" на своєму ноутбуці, користуючись OpenOffice. Він подобався їй своєю стильною заставкою з синусоїдальними узорами та симпатичними чайниками. Юлія Володимирівна любила все стильне, навіть прозаїчний Winamp у неї на робочому столі мав оригінальний вигляд (вона щомісяця заходила на Winamp.com, аби подивитись, чи нема там чогось красивого). Сьогодні, під настрій, вона поставила футуристичний скін Vengeance in Red. Іноді їй хотілось, аби хтось намалював скін з символікою БЮТ... або навіть з нею самою, однак зайти на форум своїх фанів і про це попросити вона не наважувалась, бо знала, що крім фанів, там ще багато хто швендяє, а ті як намалюють - потім ще гірше буде. Залишалось сподіватись, що знайдеться хлопець чи дівчина з творчою жилкою, намалює щось таке, і запостить на Winamp.com.

На столі лежали свіжі роздруківки форуму з "УП" та свого сайту. Їй стало набагато легше, коли вона прочитала пости форумчан, де вони дякували за послідовну позицію і бажали наснаги, здоров'я та успіхів, а також визнавали її новим народним лідером. Це підіймало настрій, а також багато в чому знімало напруження, яке іноді мало не доводила до відчаю і бажання поїхати кудись в цивілізовану країну, подалі від усього цього. А зупиняло її те, що вона уже не мислила себе без цієї країни, без людей, які освідчувались їй у підтримці, а дехто й у коханні. Не уявляла себе без постійної роботи. Починалось колись усе із бажання стати відомою, із звичайного та природного для людей її типу честолюбства... а закінчилось тим, що вона непомітно для себе перетворилась на саме такого борця за свободу, яким їй радили бути іміджмейкери. Згадалось десь прочитане: "Прагнення тут ні до чого. Справжній король не прагне влади, його відповідальність прагне до нього. І охоплює його, і володіє ним. Цей Король новий, він ще мало зробив, а народ уже буркоче з приводу його декретів. А ти ще питаєш, чи мудрий він, чи справедливий. Ніякий узурпатор не може бути справедливим, він править з відчуттям провини, злочинний страх гризе його уві сні, і настане час, коли цей страх отруїть його і перетворить на тирана" (Юлія Володимирівнацитує "Замок Лорда Валентина" Р. Сілверберга - прим. Аффтара). Так, відповідальність охопила її і заволоділа нею. Іноді вона, накладаючи вранці макіяж, дивилась на себе в дзеркало, і не впізнавала. Вона стала зовсім... зовсім іншою. Здавалось, поряд з нею пророчиця з тієї книги, і каже: "І тим не менше, Леді Юлія, цей підйом чекає на тебе, і не я його тобі пропоную"... Не вона... І тим паче не Віктор Андрійович... Цей підйом їй пропонує народ і вона від цього вже не відмовиться, бо це вже частина неї самої.

В її кабінеті громадилась величезна шафа до самої стелі із книгами. Більшу частину займали європейські філософи, стояли томики Фукуями, Шпенглера, Гінса. Грецька антична філософія, декілька творів Цицерона і спогади Демосфена - вона часто перечитувала їх, адже автори цих книг були найкращими ораторами свого часу. А верхню полицю займали улюблені книги - вона любила тримати їх напохваті. Юля підійшла до шафи, підставила стільчик з червоного дерева і поглядом промайнула по акуратному ряду палітурок з обтріпаними краями, про себе повторюючи цитати по пам'яті. Усі читані не один раз. І з однієї з них візьме епіграф, який вона не промовлятиме, але який визначить суть її промови. Ернест Гемінгвей "Прощавай, зброя". "Там, куди я збираюсь, дуже темно. Нема людини, яка була б як острів, сама по собі...". Так, вона не одна, і запросить усіх до себе, в опозицію. Це вже не вперше. Але тепер люди почали вірити в те, що чогось варті, що вони не самотні, мов острови у бурхливому океані. Вона зняла книжку з полиці, спустилась на підлогу, і, притискаючи книгу під пахвою, ще раз пробігла очима роздруківки. «Так, усе. Саме так!» - і на душі у Юлії Володимирівни стало значно світліше.

У НІЧ НА П’ЯТЕ СЕРПНЯ

Уже котру ніч ВА мучився безсонням. Ось і сьогодні, у ніч на п’яте, у своїй заміській хатинці він неспокійно перевертався на широкому сімейному ліжку. Катя спала праведним сном дитини, котра знала, що чоловік в її надійних жіночих руках. А ВА крекчучи встав, усунув свої хворі ноги в куплені в Нью Джерсі капці з бомбонами «Кіт Леопольд» і почовгав надвір.

У небі падали серпневі зорі. І згадалася ВА книжка про розвідників, яку читав ще в далекому щасливому дитинстві. Доклав неймовірних зусиль, щоби пригадати назву. А… «Зорі падають у серпні». Уже й за півстоліття перевалило, а й досі не збагнув, чому вони падали в серпні. Колись від бабусі чув, що треба загадувати бажання, коли падають серпневі зорі, і воно обов’язково збудеться. Напружив мозок, вирішуючи для себе, яким же най-най-найбільшим бажанням в нього є оте бажання.

Знову повернувся до подій останніх днів. Скривився, згадавши бабу Параску, яка мов грозова хмара неслася по Хрещатику, ледве не позбивавши з ніг депутатів-відщепенців, що траплялися їй на дорозі. Пригадав, як посміхався за Круглим Столом його надійний товариш, соратник і названий брат Ромчик. Так, він і справді надійний над надійнішими. І лише його вмілим адміністративно-територіальним рукам він міг передати своє дітище – партійний осередок, в який уклав надзвичайно багато зусиль та здоров’я. А скільки довелося пережити, щоб зберегти та примножити. І от сьогодні… Сьогодні….

Це «сьогодні» почалося давно. Не хотілося зазирати ВА в далеке минуле. Повернувся думкою до травня місяця. Як здивувався він одного разу, коли йому на мобілу, на котру телефонує лише сім’я, подзвонив Крига. Він просив аудієнції. Зустрілися як і годиться. Крига тоді й заявив: « Або ти зі мною, або я тебе здам». ВА, звісно, обурився і сказав, що досить про плівки, журналістів. Досить також про зомбі, хвороби й усіляку нечисть. Тоді Крига сказав: «Це все квіточки. А ягідки… Ти знаєш, що таке вільні економічні зони?» І хитро, як умів тільки Крига, посміхнувся й похитав геть сивою головою. ВА ще хотів щось заперечити, нагадати про двадцять п’яте травня, коли спливає термін створення помаранчевої коаліції. А залишилося лише два дні й уже ніколи повертати голоблі. І тут Крига виклав свій план. Він сказав: « Ми з тобою не перший рік у скликаннях. І не перший раз у передрягах. Що нам втрачати? А придбати можемо.» Тоді ВА уже вкотре повторив, що ці руки ніколи не крали й красти не будуть. Що він поклявся перед народом на інавгурації, що сам не буде і їм (тобто, вам) не дасть!

Крига лише поблажливо поплескав у долоні. І мовив тихо: «Ти хоч і називаєш батьком Даниловича, та я тобі теж батько. Хрещений. Тож послухай мене…» І виклав план.

В якусь хвилину ВА стало страшно. Зіщулившись і згорбившись у три погибелі, прохрипів, що за його спиною стоїть мільйонний майдан, а це вже сила. І про життя теж треба думати, а не тільки за гроші. Тут і сивий Крига замислився. Та ненадовго. Він був битим вовком і знав усі входи і виходи із ситуацій. Тож нишком кинув поглядом по кабінеті. Раптом щось пригадавши, впав навколішки і зазирнув під диван. Не повіривши очам, пошарив рукою. Нічого не знайшовши, поповз в інший куток. Заглядав і під кріслами, і під столом, і під стільцем, що сиротливо примостився в кутку. Одинокий, він особливо притягував погляд. А потім старий заскочив на англійський диван прямо в туфлях від Gucci й навшпиньки намагався дотягнутися до портрета президента. Це йому вдалося. Дотягнутись то дотягнувся, а рукою понишпорити за портретом не вдалося. Тож довелося зняти. Та не втримав. Портрет вислизнув із рук і впав на багряний килим. Ніколи б не спало на думку ВА, що портрет не витримає і розіб’ється. А саме так і сталося. Скло розлетілося по всьому кабінету. Закляклий, стояв тоді ВА над знесеним портретом. І пригадалося йому, що колись у селі, де ріс він в освіченій родині, казали, що це поганий знак. Та тоді, у травні, так гостро цього ВА ще не відчував. А сьогодні…

Не знайшов нічого тоді Крига в кабінеті. А може втратив, як кажуть у народі, «нюх». Хто зна. Та він спокійно зістрибнув із дивану, наступивши імпортним підбором на обличчя президента, що розгублено поглядало з-під розтрощеного скла, і заявив: «Наче нема. Отже, давай домовлятися…» Вони довго сиділи тої ночі в його апартаментах, вимкнувши всі апарати та мобільні. А коли Крига пішов, він ледве не до ранку просидів на тому ж місці, утупившись похмурим зором у портрет на багряному килимі. Через безсоння його здолало марево й раптом він угледів, як навколо його чистого прекрасного вродливого обличчя розливається море крові. Це багряний килим давав таку ілюзію. А скло продовжувалося врізатися в його обличчя, калічити його. У розтрощеному Кригою склі він побачив своє власне нинішнє обличчя. І заплющив очі. Адже на портреті він не такий, не скалічений. Це життя його зробило таким. А портрет він замовив з обличчям молодим, енергійним, не спотвореним політикою. Тож ледве доїхав тоді додому, наляканий власними думками. А про Кригу й нічний переляк нікому не розказав. Лише дружині, Каті, він висповідався вранці. Це його надія та порадник…

А сьогодні, у ніч на п’яте серпня, він знову й знову перебирає події останніх місяців та днів. Ох, важка шапка Мономаха.

Вчора друг Ромчик після Круглого Столу вийшов із його апартаментів і відразу потрапив на вуличну прес-конференцію. А ВА мовчки спостерігав зі свого поверху. Треба було зорієнтуватися. Адже теж доведеться через ці двері йти. А може все-таки підземним ходом?

Рома не ліг у дрейф. Розправив плечі і заявив пресі, щоб вони не дивувалися його втомленому вигляду і кислій фізіономії. Він просто дуже втомився. І додав: «Так, ми підписали Універсал. А прем’єром буде ВЯ. Я сьогодні надзвичайно радий!» – вигукнув тоді Ромчик. І додав:«Якби я не був такий втомлений, то зараз іржав би на всі тридцять два: на п’ять своїх і на решту вставлених. ЦЕ САМЕ ТЕ, ЗА ЩО МИ СТОЯЛИ НА МАЙДАНІ!»

У ніч на п’яте серпня на власній пасіці ВА повторив: «Саме ТАК! Саме за це ми стояли!» І почалапав у спальню до своєї Каті.

СОН ВФ

Віктор Федорович побачив себе у залитій золотавим сонячним світлом залі із тонкими сьодзями, розписаними японською класичною графікою. Зі стелі звисали чорно-жовті та чорно-червоні прапори, на яких полум'яніли написані рваними рухами пензля ієрогліфи. Він був у обладунку для кендо, але в руках міцно тримав величезного еспадона з клеймом вовка біля масивного ефесу, упираючись лезом у підлогу зі світло-рожевого та світло-зеленого візерунчастого мармуру. Навпроти, у білому з червоною оксамитовою облямівкою шовковому кімоно, босоніж, стояла Юлія Володимирівна. На ній був тонкий чорний пасок із пурпуровими смугами. У правій руці тримала тонку катану, прикрашену майстерним гравіюванням. Золотаві коси були зібрані не у звичайну зачіску "сонячне коло", яке вона завжди носила, а в тугий хвіст. У повітрі висіла якась ледве чутна мелодія, схожа на спів флейти-кухачі.

Чийсь голос викрикнув різке слово "tatakai", і усе прийшло в рух. Власник голосу крутонов клинок, зробив класичну "вісімку" в повітрі, і виставив лезо вперед. Юлія Володимирівна іронічно посміхнулася, підняла катану над головою, щоб сонячний промінь ковзнув по ідеальній поверхні, і лівою рукою поманила супротивника. Він, як потужний паротяг, зірвався з місця... і лезо тільки ковзнуло по кромці загартованого японського меча, а сама Юлія легко ухилилася. Супротивник швидко повернув клинок, намагаючись підчепити шипастим ефесом тонке лезо Юліного меча, а саму затиснути в клінч. Юлія зробила крок убік, і, вигнувшись дугою, вислизнула з його потужних обіймів. "Дзах!" - мечі зіштовхнулись і феєрверк райдужних іскор розсипався навколо бійців. Майстерна підсічка, але Юлія Володимирівна підстрибнула і зробила сальто назад. Вона посміхнулася і накреслила кінчиком леза в повітрі сріблястий візерунок, ніби кепкуючи з потужного, але неповороткого супротивника.

Віктор Федорович глибоко вдихнув і його закрутив вир швидкого бою, де його еспадон видавався продовженням руки, а катана Юлії Володимирівни - тонким променем лазера, який спалахами з'являвся то в одному місці, то в протилежному. Дзеленчання кромок лез, коли два клинки зустрічались - то перед .очима, то десь під животом, а то й за спиною. Широке і тонке леза зненацька зупинились перед очима і як світлові промені зіткнулись погляди: його, наповнений жагою бою, та її - холодні, але з веселими задерикуватими іскринками в куточках.

.Віктор Федорович швидко підняв клинок, чіпляючи шипами катану і вириваючи її з рук Юлії Володимирівни. З жалібним дзвоном клинок відкотився кудись убік. Усе. Вона без зброї. Віктор Федорович задоволено посміхнувся і велетенський клинок повільно почав опускатись на, здавалось, беззахисну маленьку жінку. Але вона тільки посміхнулась своєї коронною посмішкою, її руки злетіли догори і долоні міцно затисли широке лезо еспадону. Великий розмір меча Віктора Федоровича тепер було повернуто проти нього самого.

А Юлія Володимирівна відштовхнулась і, використовуючи еспадон як опору, зробивши карколомне сальто над Віктором Федоровичем, згрупувалася і покотилась мов білий м'яч, підхопивши по дорозі свою катану. Ще одне сальто - і вона знову на ногах. Кімоно сповзло з неї, відкриваючи сріблясте трико з великим червоним серцем на грудях. Такою вона видавалася ще більш сильною, ще більш небезпечною, а катана, яку вона міцно тримала в руках, ніби була її органічною частиною...

Додивитись цей сон Віктору Федоровичу не дав дзвінок телефону. Він тихо матюкнувся і підняв трубку. Далекий голос щось пробелькотів про те, що Юрій Віталійович згоден працювати в уряді. Віктор Федорович мляво подякував, і наказав, щоб за міліцянтом усе-таки стежили. Потім поклав трубку і знову задрімав, у глибині душі мріючи, щоб цей сон продовжився і, хоч і нереальний бій з цією жінкою, але все-таки щоб саме він його виграв.

У НІЧ НА ВОСЬМЕ СЕРПНЯ

У ніч на восьме серпня ВЯ готовився спочити. День видався важким, його долала втома. Адже перед кінокамерами, яких замість двох, чомусь було аж десять, ВЯ не хотів впасти лицем у багнюку. Тож довелося говорити українською мовою. А це забрало останні сили. Проте минулим днем ВЯ був задоволений, і, сподівається, усі також. Адже портфелі поділили по-справедливості. Сім їм і сімнадцять нам. Згідно з результатами виборів. Усе чесно, по-пацаняцьки. ВЯ став перебирати в пам’яті події минулого дня. Багато плідного було зроблено для рідного народу. Навіть знайшов час особисто привітати декількох міністрів із протилежного табору. А що? Ми люди культурні, подумав ВЯ.

На презентації новопризначених старих міністрів він беріг сили, тож говорив лаконічно. Але чітко. Так як і належить державним мужам. Згадав і про минуле (побійтеся Бога, хто їм що пригадував! ). Він згадував про особистий досвід. Говорив про минуле, казав про сьогоднішнє й сподівався на майбутнє. Промову висловив після того, як привітав головного міліціянта. Аж самому сподобалася ця «речь». Ще б пак, напередодні готовився цілу ніч. Постійного репетитора з української довелося промарудити теж аж до ранку.

І ВЯ знову викликав у пам’яті цей момент. Сьогодні, на урочистому посвяченні міністрів, він довів до присутніх: «У мене є в житті невеликий досвід. Мені довелося зустрічатися із правоохоронними органами. Мені вдалося таким чином і систему вивчати, і людей. Тому я бачу багато знайомих людей у цій залі. Але й багато нових зустрічається». ВЯ на своєму боці коло вірного соратника-дружини відкинув картату ковдру й улаштувався в ліжку поряд. Накинув шотландку аж по самі вуха й заплющив очі, перебираючи в пам’яті ці хвилюючі моменти.Ось він вітає міністра Руценка…

Не витерпів ВЯ й піднявся з постелі. Підійшов до компа й увімкнув його. Він знає як це робиться – син навчив.

Знайшов інетівський компромат на Руценка. Читав хвилин двадцять. Потім потер руки й почалапав на кухню. Заварив чефіру й поніс назад до спальні. Зайшов на закордонні сайти й там понашукував. Усе це акуратно скопіював і в окрему папочку. Підписав: Руценко.

Пригублюючи улюблене питво, відкрив сайт леді Ю. А це що за креатіфф? Почав читати. ТАК, це не про мене. Стій, стій! А це щось схоже. Хвилин двадцять думав, який нік вигадати. Чоловіче, нічого не спадало на думку. Та й назвися чоловіком, то хто ж тобі знижку зробить, у випадку чого? Знову пригубив любиме з дитинства питво і раППтом осяяло! Києвлянка!! Може ж не сильно клювати будуть? Жінка та ще й киянка!

Ще хвилин сорок гадав, з чого почати! Кинув зором на будильник. Ой леле! Дві години ночі. А так нічого розумного й не придумав! А! Ще мозок для них перенапружувати! І ВЯ почав азартно бити по клавіатурі.

….В іншій оселі новоспечений чиновник Руценко теж не спав. Здолали важкі думи… О другій годині ночі задеренчав телефон.Руценко про себе лайнувся: кого це чорти вночі носять? Та до трубки потягнувся.

Дзвонив брат. Двоюрідний. Спершу Руценко не зрозумів, що спілкується з ріднею. Очевидно, перенавантаження на телефонній лінії, вирішив. Тож став трясти трубкою. А трубка верещала голосом двоюрідного брата. Почувши рідні ноти, Руценко знову приклав слухавку до оглушеного вуха. Напрягся, щоб зрозуміти, що хоче брат і товариш дитинства, а також соратник по партії. Колишній.

- Юрко! – як у давньому-давньому дитинстві, але чомусь погрозливо. – Ти……..(пі-пі-пі). Я що, даремно ваш (пі-пі-пі) партквиток порвав? Якби знав (пі-пі-пі), то хто б його рвав!

У конкретній лаконічній розмові братан виклав весь короткий словник жаргонної лексики української мови в авторстві Лесі Савицької. Руценко тільки осягав ази, вслухаючись у рідний баритон. Кинув очима на полицю із книгами й відшукав поглядом рожевий фоліант. Потягнувся до нього й підхопив на руки Лесиного словника. Одною рукою звіряв, перегортаючи аркуші, по ходу лексикону братухи. Ще брат не завершив виховної роботи, як Руценко був впевнений – нічого не пропустив із уміщених у словнику 3200 слів на 322 сторінках.

Нарешті брат видихався, адже це був справжній рекорд: за такий короткий час – стільки слів. Заборонених цензурою. Руценко зрозумів, що настав час виправдовуватися.

- Ти народу обіцяв ніколи в цей уряд не йти!!! Що ж ти наробив? А мене міг попередити? Про свої плани? – не збавляв брат оборотів.

- Приїдеш ти додому… Краще не приїжджай! Подалі від гріха!

- Та я тобі все поясню! Ось і пресі обіцяв пояснити, тобто народу. От лише….

- Та… неув’язочка. Обіцяв пояснити, а що … і сам не знаю. Підкажи.

- Гаразд! Приїжджай! Тільки сам! – знову сердився братан. - Розмова є! Тет-а-тет. З тебе посада! За пораду!

На іншому боці проводу загула пусткою трубка.

Руценко полегшено зітхнув і витер лоба рукою. Треба поспати. Спати…спати… А буде день, братан підкаже, що сказати народу.

СОН ВА

Віктору Андрійовичу снилось, ніби він у своєму кабінеті на Банковій, готується до якоїсь урочистої учти. Поряд з ним крутяться іміджмейкери, візажисти, модельєри і просто повії. Його одягають, акуратно припасовуючи регалії Президента. Трохи пудри на скалічене обличчя, приховуючи бугристу шкіру, потім одеколон... Зненацька він відштовхує від себе всіх, скидає дорогий костюм, усі президентські атрибути летять у вікно, де їх підбирають волоцюги і, хизуючись один перед одним, кривляються та танцюють, ніби вони замість Віктора Андрійовича виступають по телебаченню, зустрічаються з іноземними послами та виголошують промови.

Він надягає простий спортивний костюм, прожогом спускається на перший поверх, вилітає з парадного входу... і бачить перед собою нескінченне зелене поле. Йому так захотілось пройти по ньому, торкнутись рукою колосків ще не стиглого жита, відчути м'який лоскіт їх ворсинок. Вдихнути свіжий запах поля. Він побіг... побіг туди, уперед, де його чекав рідний дім, який видавався таким далеким, за мільйони кілометрів... а іноді і за мільйони років у минулому. Там було все, що він любить. Ось і він... З дверей з радісним сміхом вибігають діти, а у сінях стоїть мати. Вона померла тільки рік тому, у 2005-му. Іноді Віктору Андрійовичу здавалось, що насправді вона кудись далеко поїхала, і він завжди може прийти до неї з своїм болем та тугою. Він упав на коліна і притис до серця дівчат, своїх дорогих дівчат, заради яких був ладен накласти життям... і навіть всім, що мав. А мати підійшла і лагідно, розуміючи все, розкуйовдила його волосся. Усе було так добре, і так звично. Він пройшов у невеличкий садок поза домом, де стояли його вулики. Підходив до кожної з цих маленьких хатинок, слухав розмірене, спокійне гудіння бджіл. Банкова була темним, похмурим місцем, де ніколи не було цього золотавого сонця, запаху меду та свіжих материних пиріжків на молоці, щасливого дитячого сміху... і спокою. Телефонні дзвінки, голоси, які розмовляли жорсткою мовою ультиматумів, сріблястий, але твердий голос Юлії Володимирівни, який кликав до бою... і тихий голос десь вглибині себе, який настійливо пропонував все кинути, і віддати владу тим, хто її так хоче, а боротьбу - тим, хто вміє боротись.

Він підняв погляд і побачив десь вдалині, там, де залишився Київ, великі, чорні хмари, усередині яких загрозливо пробігали тонкі нитки блискавок. У повітрі з'явився запах озону, а потім долинув звук грому - наче постріл потужної гармати. Він похопився і кинувся назад, через поле, чимдуж швидше. Однак коли він добіг до Банкової... то побачив, що будівля напіврозібрана, і сотні робітників, наче мурахи, обліпили її, розбираючи по цеглині Секретаріат. З будинку Верховної Ради зник прапор, а дах був практично повністю розібраним, відкриваючи пусті лави сесійної зали. "Стійте! - відчайдушно скрикнув він. - Я повернусь! Я знову буду Президентом України!" Однак робітники не спинили роботи навіть на секунду і швидко робили свою справу.

"Що ж я накоїв!" - Віктор Андрійович схопився за голову і... прокинувся в холодному поту. Сів, важко відсапуючись і усвідомлюючи, що все, що він щойно побачив, відбувалось лише уві сні. Він намацав на тумбочці біля свого ліжка пакунок з таблетками люміналу, який тримав останнім часом біля себе постійно, аби спати без снів, таких страшних та важких. Господи, коли вже скінчиться ця важка відповідальність і цей комплекс провини кудись зникне, думав він, лежачи на подушці і вслухуючись у розмірене дихання Катерини. Навіть уві сні нема від неї спокою. Але все буде гаразд... він щиро на це сподівався, принаймні.

СОН ЮВ

Юлія Володимирівна побачила, що вона стоїть перед велетенською горою. Це була навіть не просто гора, а патріарх усіх гір. Могутні пасма підпирали її верхівку, яка губилась десь у хмарах, крізь які можна було побачити чисту блакить крижаного неба, яке тільки буває високо в горах або на Крайній Півночі. Верхівку оповивало райдужне гало полярного сяйва, яке мерехтіло та переливалося, мов зіткане з дорогоцінного каміння. Туди, до самого неба, вела огорнута туманом дорога, стара, вищерблена, на кожному камені було вирізьблено герб, літера чи символ. Вітер співав свою пісню, проходячи крізь численні печери, краплі води, падаючи, дзвонили в сталагміти, наче в дзвіночки, і створювали величну музику...

Вагаючись, Юлія Володимирівна ступила на дорогу. Один крок, наступний, третій... і ось вона уже впевнено крокує дорогою, наступаючи витонченим чобітком на зображення соколів, кречетів, левів, потім підковок та корон. Аж тут назустріч з туману виступили троє.

Один був молодий, схожий на польського шляхтича, у дорогому жупані із золотим позументом. Другий - кремезний, з обличчям, мов висіченим з каменю та довгими рудими вусами, у червоному козачому жупані з великою, порепаною від багатьох битв, шаблею за поясом. Третій був невисокий, з великим носом на видовженому обличчі, упалими палаючими очима та зламаною шаблею в руках, теж у козачому вбранні, але добряче пошматованому, мов його хазяїн щойно вийшов з бою.

"Я - гетьман Юрій Хмельницький, - мовив молодик - Мене запам'ятала вся країна як великого гетьмана, сина славетного Богдана Хмельницького". "А я - Оліфер Голуб, - гордовито сказав наступний - Я був найкращим серед козаків, і мене обрали гетьманом за мою силу та вдачу." "А я - Ілля Караїмович, - тихо сказав останній. - Я був першим у бою, і останнім у відступі."

"Хто ти?» - запитали всі вони. "Я - Леді Юлія," - відповіла вона. "Ти ніколи не досягнеш вершини, - скрикнули вони. - Ми - найвеличніші гетьмани. Схились перед нами і, може, ми дозволимо тобі бути поряд." Юлія Володимирівна сріблясто засміялась. "Ви повністю забуті!" "Ні! Ні! Ні!" - закричали гетьмани. "Ось ти, - вона показала на Юрія - Юрій Хмельниченко. Тебе ніхто не пам'ятає." "Моє ім'я записане у списку гетьманів," - знизав плечима той. "А ось ти - Голуб. П'ятсот років стерли твоє ім'я навіть з історичних хронік". "Тоді подивись, скільки нас," - і той помахом руки вказав удалину. Звідти виходили інші, деякі схожі на тіні, деякі - здавалось, цілком живі та матеріальні.

"І що? - поблажливо спитала Юлія Володимирівна - Ви всі - Хмельницький, Палій, Голуб, Караїмович, Потребацький, Зборовський, Кулага, усі - тільки імена." "Тільки імена..." - луною озвались тіні, і зненацька почали перетворюватись на згустки світла і летіти просто до неї.

І вона побачила, що це - кулі, кулі для жонглювання. Вона підхопила перший, другий, третій... і ось вона жонглює ними всіма. Юля вибрала найвеличніших - Дмитра Вишневецького, Самійла Кішку, Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Михайла Дорошенка та Івана Сірка, і упевнено, майстерно почала жонглювати, і сяючі сфери утворили над нею коло світла, яке розвіювало туман.

Та раптом побачила перед собою пряму дорогу, яка вела просто на вершину. А обабіч дороги стояли люди - серед них були її родичі, її друзі та знайомі, а далі - просто люди, які щодня проходили повз неї, які голосували за неї, які підтримували її, і навіть ті, хто був проти, і навіть вороги. Вони там були всі. А дорога вела до недобудованого величного храму із сяючими золотом куполами, навколо якого були складені скирти золотавих ясенових дошок, білого каміння, сірого цементу та банки яскравих фарб, а біля нього вона побачила величезного старця у чернецькій сутані з довгою сивою бородою, який спирався на гіллястий костур, ніби виламаний із могутнього дубу сильною рукою старого козака. Сяючі сфери тепер крутились навколо неї самі по собі, утворюючи корону.

"Хто ти?" - урочисто запитав старий Калнишевський, останній гетьман України.

"Хто вона?" - так само урочисто запитав у людей Калнишевський.

І сказали родичі: "Вона - Леді Юлія". І сказали друзі: "Вона - Леді Юлія". І сказали люди: "Вона - Леді Юлія". І сказали вороги: "Вона - Леді Юлія". І луна рознесла ці слова по горах і повторила тричі по три рази.

"Я йду додому," - сказала Юля, і у неї виникло відчуття, що саме так і є: вона йде туди, де її дім, де вона нарешті буде вдома.

"Я хочу.. - вона запнулась, дивлячись у сяючі золотавим світлом допитливі очі старого гетьмана. -Я хочу стати архітектором і добудувати цей храм".

"Тоді йди," - Калнишевський радісно посміхнувся у бороду і пропустив її вперед, салютуючи їй костуром. І вона, з відчуттям піднесеності, з відчуттям повернення туди, де потрібна, ступила на мармурові ступені храму...

Юлія Володимирівна прокинулась від того, що у вікно зазирало сонце. Був понеділок, а на мобільному вже висіло декілька викликів. "Я так міцно спала?" - подумала вона, потягуючись. "Зате який сон. Хочеться боротись далі". Вона простягла руку за мобільником і набрала номера. Починався довгий і важкий день, але чомусь… не дивлячись на все, для неї він уже був світлим.

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ДАНИЛОВИЧА

Леонід Данилович сьогодні вирішив поспати. Узагалі, з тих пір, як він перестав бути президентом, чи то пак головним Хрещеним Батьком країни, він тільки те й робив, що відпочивав. Спочатку на Канарських островах, але там швидко набридло - у них прапор був надто схожий на український. Громадянський прапор там без корони і левів, біло-блакитно-жовтий. Такий урочисто підіймали кожен день у всіх фешенебельних готелях. А зранку білу смугу якось не помічаєш і видається, що ти дома, у Маріїнському палаці. А від цього одразу хапають дрижаки, бо хто його знає, може, борці з кучмізмом десь за рогом... Або Юля прийде, і почне кепкувати. До речі, про Юлю...

Леонід Данилович сунув руку під подушку, де лежав його мобільник, і видалив з чорного списку її номер. Сьогодні ж бо великий день - його День народження. Звичайно, вона йому не дзвонитиме, але хтозна... Приємно було б отримати поздоровлення і від неї. Від цих двох йолопів крім стандартних вітань нічого не дочекаєшся, хіба що приїде від них якийсь лакей і привезе пляшку марочного вина, чи елітної вотки, перев'язаною червоною стрічкою із золотавим написом "З Днем народження". І що він з тими пляшками робитиме - за два роки відпочинку у нього їх уже повний бар назбирався. Напруження ніякого нема, стресу нема, то й алкоголізм кудись дівся. Навіть плівки Мельниченка слухати не тягне, хоча є повна колекція, спеціально по всій Петрівці ходив, звичайно, інкогніто, задовбав усіх піратів, і хтось із них, тільки щоб відстав, ламанув архів Бориса Абрамовича і скачав усі диски. Він тихенько засміявся, згадуючи, як матюкався Борис Абрамович, якому він того ж вечора подзвонив і, захлинаючись від радощів, повідомив: у мене повна дискографія. А потім, як воно було: приходив він увечері, злий, натомлений (мабуть, Віктор Андрійович зараз теж таким приходить додому - подумав він), увімкне чергову плівку - і світ стає трохи кращим, особливо під гарну вотку. "Немирофф". Чи "Союз-Виктан". А на його другу інавгурацію Володимир Володимирович привіз був ящик "Путінки", то він її за тиждень випив. Оце був час. А тепер... сиди тільки, відпочивай. Домініканська Республіка приймає всіх, головне, аби були гроші. А цих зелененьких папірців він наскладав багато, цілий фонд. На всіх вистачить.

"Цікаво", - солодко потягнувся він. - "Хто подзвонить першим?" Віктор Андрійович? Ні, я його тоді надто налякав, він мені щось пришле таке, офіційне, за вклад у розбудову, чи ще щось. Віктор Федорович? Ні, цей забуде, якщо вчасно йому не нагадає Ведмечук, чи Волков. А ці два брати-акробати завжди зайняті якимись тільки їм зрозумілими справами, а іноді незрозумілими навіть їм самим.

Зненацька телефон під подушкою прямо вибухнув потужним маршем "Sohne". "Господи", аж підскочив Леонід Данилович, "І скільки ж я випив, коли на номер Віктора Федоровича вішав рінгтон "Rammstein"...". Мабуть, таки багато, думав він, натискаючи кнопку "Прийнято", і підносячи трубку до вуха. "Добрий ранок, дорогий Леонід Данилович, - почувся бадьорий голос, і одразу стиха забуркотів - Чорт, і куди я папірець з привітаннями подів?" "Вітю, говори без папірця, - давлячись від реготу, мовив Леонід Данилович. - А то ти зараз точно, як Єльцин чи Горбачов. Ти не думав у пародісти піти?" "Думав. Але у мене погана дикція, я завжди наголос погано ставлю, навіть зараз виписав собі і важкі слова." "Тридцять прОцентів моїх дОцентів кажуть портфель," - покепкував Леонід Данилович. На тому кінці трубки голосно зареготали і кілька разів навіть по чомусь кулаком стукнули. "Ой... не можу..." - видушив Віктор Федорович. - Тридцять прОцентів,.." - і знову зайшовся сміхом. Нарешті він відсміявся і сказав: "Добре, хай без бомажки. Усього тобі найкращого, Папа, щоб справи ладнались, а клієнти не упирались." "О, а казав, що без бомажки не вмієш." "Та це я фільм дивлюсь, тут боса мафії так поздоровляють." "А-а, то ти фільмографію Копполи дивишся?" "Умгу. А то кепкують, що я класики не знаю. Ну звідки я знав, що та Анна була не Ахмєтова, а Ахматова... Ось, надолужую, а то ще на чомусь піймають." "Ну добре, надолужуй. Щасти тобі". Гудок.

Леонід Данилович натягнув капці - усе одно прокинувся - і почвалав до ванної. Він дістав із полиці "Колгейт", видушив пасту на щітку, змастив зуби і почав завзято копирсатись щіткою у себе в роті. Частково вставні, частково власні, зуби чомусь завжди швидко обростали камінням. Коли у нього пів-обличчя було замащено пастою, знову задеренчав телефон.

На цей раз скандували: "Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!". Цей рінгтон він скачав у Пінчука, який постійно бігав на Майдан по дармові бутерброди з ковбасою та сиром.

"Умфі-помфі-шофх," - промурмотів він в трубку. "ЩО?" - перелякались на тому кінці - Я потрапив в Уганду?" "Фурень, я фуби чифу," - проковтнувши частину пасти, спересердя видавив Леонід Данилович. - Тьху! Усе, можна нормально говорити"

"Фу-у, а то я думав, якийсь африканець з дислексією на проводі." "Я тобі дам африканець! От візьму і надрукую про тебе компромат. Це ти мене так поздоровляєш, синочку?!" "Ні-ні, - одразу задріботів голос Віктора Андрійовича - Я хотів побажати вам щастя, здоров'я, щоб фонд ваш ріс і доходи не зменшувались. І ще... і ще я вам орден дам, почесний." "Не треба ордена, - відходячи, мовив Леонід Данилович. - Спасибі й так. Ну як, усе нормально, реформу відміняти будеш?" "А біс його знає. Вони там якийсь законопроект прийняли, що політреформу відміняти не можна." "А я тобі казав - подзвони в СБУ. Може, мені подзвонити замість тебе?" "Ти що... Ладно, там видно буде. Усе одно парламент на канікулах. Я вам надіслав краще французьке шампанське. Катерина десь по старим зв'язкам дістала." "О, добре. Шампанське я люблю, добре що додумався не вотку надсилати." "Ну що я, не пам'ятаю минулого року." "Умгу. Прислав ти мені тоді самогону із Хоружівки, я від нього потім проносом маявся. Сподіваюсь, на цей раз не на Привозі купували?" "Ні, я ж кажу - Катерина дістала. Одну пляшку ми самі роздушили, так що не переживайте. Якщо отруїмось, то разом. Добре вам відсвяткувати." "Ага, тобі добре - тебе діоксином труїли, у тебе імунітет на рідкісні отрути. Добре, спасибі. Дзвони." Гудок.

Привівши себе в порядок, Леонід Данилович довго крутився перед дзеркалом, намагаючись приховати добрячого животика. "Увечері з Людкою підемо в Оперу. У смокінгі я буду товстун-товстуном," - переживав він.

Потім у двері постукав коридорний і заніс пакунок із печаткою Посольства України, і грифом "Особисто в руки". Шампанське від Віктора Андрійовича. Він відкрив кришку... а звідти вистрибнув кумедний ведмедик із різким сміхом, від якого Леонід Данилович скрикнув "Бомба!" і сахнувся від несподіванки. Ведмедик тримав табличку з написом "Прєвєд", а нижче маленькими буковками приписано "кросавчег". Леонід Данилович всміхнувся, дістав ведмедика з коробки і акуратно поставив на поличку. Дно під ним було запечатане посольською печаткою. Він дістав кинджала (подарунок якогось арабського принца з Дубая) і обережно її зламав. Там була пляшка, запилена, стара, з напівстертим тавром на пробці, на якому ледь помітно було французький готичний напис. "Ти диви, на цей раз явно не з Привозу. Нарешті він щось пристойне надіслав," - подумав Леонід Данилович. Але пляшка відправилась у холодильник. Увечері зроблю собі День народження при свічках, з дружиною... і, сподіваюсь, приїде дочка.

Мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку, він зробив собі великий бутерброд, налив у келих вина, і вмостився в кріслі біля вікна.

Аж тут ніжно задзвенів мобільник, граючи "San Francisco". Леонід Данилович мало не вдавився бутербродом. "Може, помилка?" - майнула думка. - Чого це Юлія Володимирівна про мене згадала? Чи це хакер знов до лінії підключився і хоче наді мною познущатись?" Він згадав, як позаминулого Дня народження, коли він ще був президентом, хтось потай завісив вікно величезним плакатом, де Леонід Данилович був у повному пуштунському костюмі, і приписав нижче свій девіз: "Неминучий засуд душманові Кучмі". Він з острахом узяв трубку і сказав нейтральне: "Алло?" "Леоніде Даниловичу! - задзвенів до болю знайомий сріблястий насмішкуватий голос - Упізнаєте?" "Юлю? А що це ви про мене згадали? Я ж, ткскзть, злочинець." "А я хотіла вас поздоровити з успіхом вашого плану наступництва, двома гарними синами, ну й, заразом, із Днем народження" "Угу, не сини, нещастя. Краще б дочку завів... хоча дочки завжди потім із гнізда вилітають," - подумав Леонід Данилович, згадавши власну дочку, яка вийшла за Пінчука і кудись одразу чкурнула подалі від політики. А вголос сказав: "Дякую за поздоровлення. Як ви там? До нас перебиратись не збираєтесь? Тут тепло, спокійно, ніяких проблем, ніяких репресій." "Ні, мені й тут добре. А от ваших синів я б залюбки до вас відправила." "Що, знову хочете революцію робити?" "Ще не знаю. Не я ж вирішую, а народ." "А з якого це числа народ щось вирішує?" "Як з якого? З шкопирнадцятого, - покепкувала Юлія Володимирівна. - Він завжди вирішує. От ви народ не слухали, от і сидите зараз на Домініці." "Буду я ще народ слухати. Є ж телефон." "Дон Корлеоне з вас таки непоганий, я чула." "Що, знову Турчинов підслухав?" "Ага. У мене мп3-шка навіть є." "О, то надішліть, я збираю колекцію, це буде найкращий мені подарунок." "Такий простий подарунок? Добре, я пошлю милом." "Із нетерпінням чекаю!" "А ви ще синів чекайте в гості, - заграв смішинками сріблястий голос Юлії Володимирівни. - Вони скоро поприїздять до вас." "Там подивимось, - мугикнув Леонід Данилович. - Щасливо вам. Не попадайте під репресії... Хи-хи." "Я вже звикла." Гудок.

Леонід Данилович зітхнув, поклавши трубку. Потім знову перемістив номер Юлії Володимирівни у чорний список, хай не кепкує зайвий раз. Дзенькнув комп'ютер на столі: "Вам прийшла пошта". Він трохи повеселішав і присунув крісло ближче до динаміка. Він любив такі записи слухати по декілька раз. Гарний подарунок, найкращий...

Данилович Переодягнувся, пробіг чотири кола навколо парку й повернувся на дачу, що на Форосі. Прийняв контрастний душ, переодягнувся й умостився в любиме крісло на веранді. Однак, щось пригадавши, ринув назад до будинку.

Незабаром уже повертався. Виклав на столик штук двадцять мобільних та поставив супермодний телефонний апарат. І став чекати. На дзвінки друзів. Дзвінки він розрізняв здалеку. По мелодіях. На кожний мобільний він поставив особливі рінгтони, щоби відразу було чути, хто вривається через мережу до його приватного світу.

Незабаром і музику почув. Гімн. Телефонувала рідня, синок. Названий. Вітя.

Півгодини приймав вітання. Ще хвилин двадцять посвятили обговоренню сімейних проблем.

Потім прислуга принесла вранішню пошту. Розгорнув газету. На першій шпальті повідомлялося, що президент привітав екс-президента з Днем народження виключно тому, що так велить президентський протокол.

« Ех, синку, синку», - похитав головою Данилович.

Заверещав ще один мобільний. Шансон. Із задоволенням взяв трубку. Дзвонив другий синок, старший. Теж Вітя.

- Папа! Жди! Заедем по дороге из Чехии! Ты чачу выгнал?

Стукнувши себе кулаком по лобі, Данилич рвонув на кухню. Там у кутку вигравала у великому чанку бражка. Зазирнув. Удихнув одурманюючий аромат. Так, поки Вітя приїде, то шкалик готової прозорої рідини стоятиме на гостинному столі.

З веранди пролунав гімн. Не поспішаючи почовгав назад. І чого йому ще треба? Не інакше, буде виправдовуватися!

- Ти не те подумав! – виправдовувався молодший син.

- А що мені думати? – знизав плечима. От йолоп! Наче не знає, що Данилович ніколи не думає! Він просто висновки робить!

Лише виключно тому, що дзвонив молодший син, Данилович вислухав його до кінця..

«Хе-хе!», крякнув Данилович і піднявся з крісла. Зайшов до будинку, перетнув усю вітальню й зупинився перед стендом на всю стіну, де на видному місці під склом висів КОЗАЦЬКИЙ КІВШ.

Дістав маленького ключика з потайної кишені штанів. Відімкнув вітрину й потягнувся до історичної цінності. Погладив випещеними пальцями почорнілу деревину. Скільки ж років цьому експонату! Це подарунок президента сусідньої держави в день, коли Данилович ішов у відставку. Колега тоді сказав: « Пригодиться» Ось цей час і настав.

Взяв ковша й пішов на кухню. Зачерпнув повний черпак бражки й попрямував до бібліотеки. Черпак обережно поставив на столі й дістав із полиці геніальний твір Миколи Гоголя, а свою настільну книгу - «Тарас Бульба». Відкрив на потрібній сторінці й прочитав, як козаки пили із черпаків, щоб зміцнити здоров’я.

За їхнім прикладом теж сьорбнув із ковша і, підхопивши книжку, попрямував знову на веранду. Поставив на стіл ковша, положив поряд «Тараса Бульбу». Сів і замислився.

Не спускав погляду з ковша, який за іронією долі повернувся на історичну батьківщину. Адже власником його був останній гетьман козацької країни – великий Калнишевський. Цього ковша відібрали в нього перед тим, як повезти етапом до Сибіру в тюрму на Соловки.

Данилович вивчив усю історію цього цінного експонату. І про його власника дещо дізнався. 86-літньому кошовому царський уряд забезпечив потрійну охорону – море, тюрму на острові та ще й постійну варту біля дверей камери. Не довелося гетьманові більше випити із цього ковша. Двадцять сім років він пив воду на Соловках із тюремного кухля.

Данилович знову сьорбнув із ковша й задоволено обіперся на спинку крісла. Хе-хе!! От, возить із собою цю цінність. Навіть на закордонні дачі. Для втіхи. Адже така велика у Віті приватна колекція, та як він нею хизується, але його сімейна реліквія дісталася саме йому, Даниловичу. Чужі реліквії колекціонує Вітя, та немає в його колекції сімейної - козацького ковша пра-пра-прадіда. Вона в Даниловича.

Вільна рука потягнулася до «Тараса Бульби» І дався Віті цей Тарас Бульба! Затіяв минулого року цілу кампанію по екранізації повісті. Навіть уже й із Депард’є домовився. Свої йому тоді попрікали: чому це Бульбу буде грати Депард’є, а не українець. Хе-хе! Хто ж їм скаже! Це треба було в Даниловича запитати. Він би й підказав. Звісно, Данилович знає чого. Просто молодший син Вітя вирішив переписати історію. Тому й домовлявся на дачі із Жераром, щоби Андрія залишити живим. А за це – кримські виноградники!

Та тут громадськість обурилася! Об’явився ще один Вітя, третій. Грець…Ой! Не так. Гресь! Та йому більше підходить Грець! І виграв конкурс! А з цим не домовишся! Він уже п'ятнадцять років як похоронив молодшого сина. Бульбу Андрія. Не буде ж він його за звичкою депутатського корпусу, реанімувати. Чи пак, реінкарнувати. Ні. Данилович замислився: підшукував слово. О! Ексгумацію проводити Ще тепліша компанія. Tablo ID

Бульбиному синові. Та не буде Гресь, нащадок козацького роду, робити це! Данилович розгорнув книгу. Втупився в потрібну сторінку. Уже вкотре, мабуть у сотий раз, перечитав цю сцену.

- Я тебе, синку, породив, я тебе й у…ю! – прошепотів Данилович.

Решту дня Данилович був занятий святковими клопотами: приймав гостей, отримував вітання, пригощав добрих друзів.

А ввечері завалив Вітя, старшенький, з братанами. На столі вже стояла кришталево-чиста чача. А в руці старший син Вітя тримав пляшку французького вина, подарованого Жераром Депард’є.

- Ось, Жерар передав,- поставив старший син на стіл подарунок Депард’є, - із кримських виноградників.

ОРКО ПУЦ

Орко сидів сам за столом в пустому готельному номері, важко перехиливши голову – давалася взнаки вчорашня п’янка. Ні-і-і, вчора вони з Тарасиком таки явно перебрали – на столі перекочувалися пусті пляшки, усе було закидане залишками вже засохлої закуски, в попільничці стирчали недопалки цигарок. Це вони вчора так Тарасика на море проводжали – той десь дістав дорогу путівку за кордон. „І де ото він гроші бере?” – думав Орко. При слові „гроші” він потягнувся до гаманця – як і слід було сподіватися, той після вчорашнього відчутно схуд. Т-а-а-к!– це була, звичайно, ще одна неприємна новина, бо з грошима в нього і так було не дуже. Навіть водій Махметова і то дражниться – „бандерівським жебраком” називає. І руки не подає, сволота! Власне кажучи, саме через усе-це Орко все-ще й сидів тут, тепер уже в напівпорожньому депутатському готелі і не міг вирішити куди йому податися. І справді – куди? Додому в Тернопіль не хотілося – там його ніхто не любив, на дорогий курорт не вистачало грошей - він же не Тарасик, який до самого Янукобича підмазався, а в депутатський санаторій їхати не хотілося – там теж його всі потроху недолюблювали. Свої з „Партії Районів” – за те що западенець, земляки – через те, що „районник”. От і сидів поки що тут, не знаючи, що придумати, хоч усі вже давно пороз’їзджалися і навіть проститутки по вечорах і то вже перестали надзвонювати. А щастя ж було так близько – пішли було слухи, що його зроблять Міністром Надзвичайних Ситуацій! От тоді би він вже точно повернувся в рідне місто – та ще й як!!! Як Пілсудський на білому коні!!! Заїхав би додому й першим же ділом подзвонив би до Лукавенького – начальника місцевої пожежки, – ну й прізвище в чоловіка, хай Бог милує! З таким прізвищем тільки пожежним начальником і бути. Ото подзвонив би йому й сказав: „Ну давай, колися, що ти там за місяць поназбирував!” А таких лукавеньких в нього було би по всій Україні ... Гай, гай! – Орко замріяно зітхнув, – от тоді би він справді вже був би кимось. Тоді би вже Тарасик не вимахувався перед ним, а сам би ще за два метри руку назустріч тягнув! Та що там Тарасик – тоді би сам Махметов із ним за руку вітався! Він знову зітхнув, тоді взяв одну з недопитих пляшок і налив собі з-півстакана. А затим залпом перехилив його і, не закусуючи, почвалав у куток до комп’ютера – давно вже навчився похмелятися сам, це вірніше і надійніше – не треба когось шукати для компанії та і є гарантія того, що знову не наберешся.

Комп’ютером він користуватися вмів – чого-чого, а цього від нього не забереш. Хоч може він і не дуже розумний, як-ото на нього кажуть, а все ж працював редактором газети. Та й на телебаченні, хай і місцевому, теж не один рік – навчився все-таки дечому, не все ж життя рекетиром бути. Зайшов в Інтернет, став переглядати новини. І тут раптом – „Тарас Чорнобик звинуватив Тимошенко у вживанні кокаїну!” Орко аж остовпів. „Во, бля..., дебіл, – виматюкався про себе. – Навіщо ж себе підставляти? Та вона ж баба дурна, може й прибити його за таке! Ні, ну вбити не вб’є – а от як політика по стінці розмазати може. Запитав би мене як краще це зробити – я би щось порадив – недаремно ж кілька років спеціалізувався на цьому! І де?! – в серці бандерівського краю, в Тернополі – і нічого”. Орко знову важко зітхнув і трохи заспокоївся: „А най робить собі що хоче! Бик він і є бик, що з нього взяти?!” І тут раптом миттєво розум Орка мов прояснився – напевно почав діяти алкоголь і стало трохи легше: „А може?... – він навіть собі боявся зізнатися в такому припущенні, – може так і було заплановано? Може це план Махметова?! Ось звіди в Тарасика грошики несподівано з’явилися! Ось чому він за кордон покотився..” Орко знову зітхнув і почвалав до дивана – треба було полежати і обдумати ситуацію, бо як так і далі піде, то він узагалі може виявитися непотрібним. „Треба буде восени самому з Махметовим переговорити,” – вирішив, повертаючись на другий бік і вже майже засинаючи...

ЧОТИРНАДЦЯТОГО СЕРПНЯ

ВАЮ вставав із лівої ноги. Не вставалося. Нарешті після другої таблетки віагри зомліла нога випрямилась і президент отримав нагоду налити собі 150 з приводу поганого настрою. Ну його в баню ту каву, подумав ВА.

Клавдія Амвросіївна Винниченко полегшено зітхнула. Вона була всього лише три тижні тому зарахована в апарат Третяка, але вже сумнівалась - чи не повернутись назад до свого затишного кубельця на Прорізній, де так приємно відпочивалось політикам, причому завжди за готівку. Моногамність та невизначеність з оплатою почали втомлювати скромну богиню з вічно підмальованими очима та в підмазаній клеєм до стану легкої задраності спідничці. "Мда," - подумала Клавдія. Життя складалось зовсім не так, як розписувала її нинішній куратор, а в минулому постійна клієнтка з відомою в Києві кличкою "хероман". Чи "геронтомантка"? Клавдія тихенько одяглась і вислизула з задньої кімнати через чорний хід, що вів у тунелі СБУ.

У сумочці Клавдії лежала невеличка книжечка спогадів, подарована їй хероманткою. Читай, учись, казала подруга-клієнтка, може і ти станеш головою Верховної Ради України на три строки підряд. А поки що потрібно було терміново дістати 500 гривень на черговий сеанс масажу і Клавдія, хоча і не любила цього робити, звично піднялась боковим відгалуженням тунелю прямо у приймальню голови СБУ. "Сьогодні понеділок, їм же треба," - з надією думала Клавдія.

Усе місто напружено думало. Хто думав, що йому вдасться не заплатить за проїзд у маршрутці, хтось просто сподівався на краще. А поміж тим, сонце вже піднялось височенько, побудило бомжів у переходах, що мирно відпочивали після ранкового обходу смітників, збору макулатури з пляшками, здачі вторсировини і швидкої опохмілки із заначкою на вечір, дбайливо захованою у полу смердючої фуфайки.

Підходили і відходили міліціонери, мацаючи купюри, що чудом з'являлись у них у кишенях, у марних спробах вгадати, чи дав зараза 2 гривні, чи знову підсунув одну?

Суботній випуск "Зеркала Недєлі" стирчав зачитаний до дір у сміттєвих урнах. "Думки про майбутнє України" - така була головна стаття щотижневика.

У цей час в Українському Домі діаспора слухала думи у виконанні спеціально навченого кобзаря з Китаю.

Віце-прем'єр Табачук сидів у себе в кабінеті і напружено думав: "Чому я не Ведмедчук?" А Ведмедчук не думав, навпроти, після року лікування печінки насолоджувався в міру просмаженим шашликом. Але він був не в Києві, а в зовсім іншому - бездумному місці.

Позапросторовість і позачасовість буття входила в голови видатних вчених і політиків, розганяла похмілля і будила приємні думки про гроші.

ЧОТИРНАДЦЯТОГО СЕРПНЯ

150 грам для ВА виявилося малувато, тож знову спробував піднятися. Правда, цього разу на праву ногу. У коліні хруснуло. Несамовитий біль пройняв кволе тіло. Потягнувся знову за таблеткою. Під руку потрапив флакон. Підніс ближче до очей. Став роздивлятись. «Мілленіум», французький крем для підтяжки обличчя. Катеринин. Недавно за штуку баксів придбала цілий набір для оживлення в’янучого фейса. Майнула думка, чи не спробувати й собі. Жінкам допомагає, то чому б і йому?

Проте сто грам хотілося більше. Однак нога боліла несамовито й зіпертися на неї не міг. Тож знову пошарив рукою на тумбочці. Намацав. Підніс до очей. Ширше розклепив, щоб добре роздивитися. Ледве не сплюнув. Проте акуратно відклав у бік делікатну коробочку. Ще знадобиться. Досить і п’ятьох. Уже й на голову вилазять.

Он, Андрій, ніяк не розлучиться з дорогущою мобілою. Сказав же що викину, щоб не ганьбив батька! Так він переховував у вбиральні в целофановому пакеті у змивному бачку. Тут уже ВА спересердя сплюнув на пухнастий килим. Грається в пастора Шлага. Так того тоді підвела «політична короткозорість», Плейшнера – вазон на підвіконні, а цього…

ВА навіть повеселів, пригадуючи, як вивів на чисту воду свого старшенького. От дурне дитя, хіба ж не знає, що батько нікуди нічого не викидав би! Додуматися ж треба! У змивний бачок! Дорогезну мобілу!... От дурненький. Хіба ж не знав, що батько лише на публіці сварить дитя. Ех, молодість-юність. Учити їх ще й учити. Поклав би у своїй кімнаті. На видному місці. Туди, крім домашніх, ніхто не заходить. Та й усе. Ну то й що, що батько побачать? Не таке ще бачив у сина, і не такої вартості. Та й нічого. Так додуматися ж треба!!

Три дні ніхто в родині не міг зрозуміти, чого це немає води у відповідному відсіку вбиральні. Аж поки ВА не здогадався зазирнути всередину бачка. Виявилося, що целофановий пакет, в який був запакований мобільник, заклинив трубу. ВА протягнув руку в геть сухий бачок і підхопив злощасну мобілу прямо біля труби.

Взяв і вранці поклав коло себе на столі. Під час сніданку. Так дитя ледве не подавилося, угледівши такий сюрприз. ВА ласував кальмарами і спостерігав за діями дитини. А потім поважно сказав: «Синку, часи героїчних вчинків захисників Вітчизни минули. Так що будь простіше. Ні до чого жертвувати собою як пастор. І не поглядай на вікно. Ніхто тобі не дасть шугонути через нього як Плейшнер. На, тримай свою забавку, тільки нікому не показуй. Особливо десятою дорогою обходь тих журналюг, що жити тоді спокійно не дають. Іномарку ж зумів заховати від народу, а мобільника від батька не зміг!» І ВА зареготав, утішаючись власною дотепністю.

Знову спробував встати на ноги й дотягнутися до пляшки з коньяком. Нарешті! Хлюпнув у келих, за звичкою нагрів його долонями і з насолодою випив. Крякнув і знову ліг у постіль.

Пригадав, як Крига на днях втікав із палаючої дачі. Відає катюга, чиє сало з’їв. Очевидно подумав, що теракт направлений проти нього. Потерпає за свою нікчемну душонку. Рвонув водою на катері. Кхе-хе. Багато на себе бере.

ВА знає, проти кого гострять зуби «холопи» . Проте він завжди робив вигляд, що з народом. Тож надів німецьку каску, батьком принесену з концтабору, взяв найбільший вогнегасник, менший вручив Катерині, подзвонив до старшенького й сказав, що є нагода реабілітувати себе й сім’ю, і вирушив із родиною на гасіння пожежі. Спершу свою дачу погасив. Потім Кригину. А затим пішов по всіх чиновницьких. А за інерцією і сільські хати, на які перекинувся вогонь, він разом із домашніми та селянами поливав водою з відер, оскільки вогнегасники закінчилися ще на власній дачі. І всі його бачили. Він перший рвався в бій у нерівній боротьбі зі стихією і, звісно, переміг. Катя трошки засмагла, тож довелося кишенею потрусити ще на один набір для обличчя. Відбілюючий.

ВІДПОЧИНОК ЮВ

Юлія Володимирівна вирішила втекти. Вона поїхала на аеродром, де стояв її особистий літак марки Cessna - маленький, схожий на білого птаха. Сліпучо-білий фюзеляж прикрашав логотип БЮТ - саме цим літаком літала вона країною колись, з блискавичною швидкістю переміщуючись і виголошуючи промови, які запалювали в людях вогонь надії. А тепер він відвезе її додому. Біля трапу уже зустрічав пілот - молодий чоловік в акуратному темно-синьому однострої, який від звичайного відрізнявся тільки значком БЮТ на лацкані. "Додому, Льоню," - попросила Юлія, дозволяючи шаленій втомі нарешті заповнити весь її маленький всесвіт, який звівся до автомобіля, дороги до Борисполя і цього маленького літака. Хотілося відпочинку, побути в колі сім'ї. Забути весь цей зрадливий світ політики, де кожен норовить встромити ножа в спину, в обличчя каже одне, думає друге, а робить - третє. Може, приїде Саша, тоді всі будуть у зборі. Шон гратиме щось із Блекмора, тихо потріскуватимуть дрова в справжньому каміні, який вона влаштувала в своєму котеджі під Дніпропетровськом, усе буде спокійно, тихо, затишно - як вона любить. Там її Батьківщина, там вона вдома, і там набереться нових сил.

Пілот обережно підтримав її і допоміг піднятись по трапу, зайти до салону. Вона, виснажена, з напівзакритими очима, які за лічені хвилини перетворились на чорні провали - далась взнаки напруга останніх тижнів, - без сил опустилася в м'яке сидіння і навіть не відчула, як пілот обережно застібнув на ній пасок безпеки. Відчула, як повільно провалюється в сон, важкий, з туманними образами, сповнений втоми. "Додому" - ледь чутно прошепотіла знову. "Не хвилюйтесь, - поштиво сказав пілот. - Скоро ви будете вдома". Він пішов до кабіни, там узяв трубку телефону і набрав Раундинова. "Так, - той одразу узяв слухавку. - Як там Юлія Володимирівна?" "Кепсько. Здається, дуже перевтомилась, їй терміново потрібен відпочинок. Вона хоче аби я повіз її додому до Дніпра." "Вези. Подзвониш ще її мамі, хай зустріне. А я зроблю так, щоб її ніхто не турбував принаймні пару днів. Пущу різні чутки, люди все одно не повірять, а от серед журналістів паніку посію, і вони залишать її у спокої. О! Навіть знаю, куди її відправити. Давай, дій." Гудок.

Наступною співрозмовницею, номер якої поспіхом набрав пілот, була мати Юлії Володимирівни. Жіночий голос забився в трубці, наповнений турботою та переживаннями, коли він розповів, як насправді почувається її донька. А потім почув твердий наказ: "Негайно лети сюди. Я приготую її улюблені страви, запрошу всіх, щоб вона була серед тих, хто її любить. Давай, швидше!" Тоді Льоня сів до штурвалу, руки упевнено лягли на панель, автоматично знаходячи потрібні перемикачі. А потім, старт-сигнал з диспетчерської вежі, і білий птах з яскраво-червоним серцем стартував у похмуре, схоже на телеекран, увімкнений на мертвий канал, небо. Пункт призначення:Дніпропетровськ.

Юлія Володимирівна прокинулась від запаху свіжих квітів. Не розплющуючи очей, вона глибоко вдихнула запах свіжого лісу. Навколо дзвеніла якась приємна музика, мов хтось повільно перебирав струни гітари та лютні. "Напевне, Шон грає," - подумала вона і усміхнулась куточками губ. Солодко потягнулася і розплющила очі. Вона лежала у невеличкій альтанці, прикрашеній свіжими квітами - ніжно-рожевими гладіолусами, великими червоними монтбреціями, яскраво-синіми розетками агапантуса та віночками, сплетеними з лісових мальв.

На ній була біла сукня з довгою спідницею та сітчастим корсетом, декольтованим на рівні плеч. Рельєфні узори, прикрашені бісером та золотим шиттям, спускались до пояса, закінчуючись під широким білим паском із великою сріблястою застібкою у формі метелика. Волосся було акуратно укладене "сонячним колом" і в нього були вплетені сріблясті ниточки. "Як справжня принцеса," - майнула думка. Вона підвелась, сукня приємно зашурхотіла, падаючи на землю і закриваючи відкриті модельні туфельки на високій шпильці. Юлія Володимирівна вийшла з альтанки і озирнулась навкруги - це був справжній дубовий гай, старий та мудрий. Могутні дерева велично шуміли листям, серед них де-не-де виднілися зелено-пухнасті сосни, липи, навіть кедри. Десь донизу вела вимощена жовтим камінням доріжка і звідти лунала музика. Вона, згадавши юність, закружляла, заливаючись сміхом. Це сон. Напевне, це такий сон, думала. Я попала в справжню казку, то нехай так і буде. Ну її, ту політику. І, притримуючи спідницю, побігла доріжкою донизу. Несподівано остовпіла, зачудовано озираючись. Перед нею розкинулось смарагдове величне озеро, посеред якого кущуватою зеленою плямою, укритою лісом, виднівся острівок. Поміж деревами вгадувалась будівля, схожа на невеличкий римський храм. А коло берега погойдувався невеличкий човник, в якому сидів сивочолий кремезний перевізник у великому капелюсі. Юлія Володимирівна підійшла до нього. "Скажіть, будь-ласка, де я?" Човняр привітно посміхнувся, зняв капелюха і церемонно вклонився. "Вітаю вас, - сказав приємним баритоном. - Це озеро називають Озером Сліз. А онде - Острів Кохання. Там зараз свято. Хочете, я вас туди відвезу?" "Охоче," - простягнула йому руку Юлія Володимирівна і він допоміг їй сісти в човен. Сам узяв весло і повільно став гребти. Під мірний плюскіт води і покачування човна Юлія дозволила собі трохи помріяти. От якби так завжди. Тихе, спокійне життя. Добре, аби поряд був Олександр, Женя та Шон. Римський храм повільно наближався і уже видно було, що поряд з ним стоять два меченосці, у легкому обладунку з емблемою "білого дерева під зоряним небом", у конічних шлемах, закутані у зелені із золотом плащі зі срібними зірками-застібками на плечах. Легким поштовхом човняр пришвартував судно до невеличкої пристані. Вартові синхронно виступили вперед і поклали руки на ефеси мечів. Юлія Володимирівна за допомогою човняра вибралась на дощатий міцний мол. Охоронці блискавично витягли мечі і відсалютували їй. "Я Альсимір, моя леді," - схилив голову один. "Я Діввіс, моя леді," - сказав інший. "Ми чекали на вас, ваша світлість." "Ваша світлість?" - майнула думка у Юлії Володимирівни. - Мене з кимось явно плутають." Тож уголос мовила: "Ні-ні. Ніяка я не високість, я просто... просто - Юлія Володимирівна." "Нам краще знати, - мовив Альсимір. - Спікер Понтіфекса вже про вас втретє запитував. Вас давно чекають на святі, без вас нічого не хочуть починати." Юлія Володимирівна невпевнено посміхнулась: "Добре, тоді, мабуть, ви мене проведете?" "Воля ваша, ваша світлосте," - уклонились вартові.

Дорога простягалася по алеї, вимощеній гранітними блоками. Обабіч шляху тягнувся невисокий бордюр, який через рівні проміжки переривався кам'яною кадкою, в яких цвіли великі білі квіті, схожі на лілії. "Це і є лілії, тільки дуже рідкісні, - мовив Альсимір. - Цей сорт цвіте тільки у серпні, і дуже недовго." Розлита у повітрі музика ставала все гучнішою. Юлія Володимирівна навіть почала розрізняти слова:

Приємний жіночий голос співав під акомпанемент гітари, іноді чулось цінькання маленьких дзвоників, на тлі якого - могутні акорди бас-гітари та ритми середньовічного танцю. А вдалині виднілось золотаве сяйво, схоже на світло від багаття. Це було...

У Юлії Володимирівни прямо запаморочилось у голові, коли вони, нарешті, дійшли. Вони прийшли у середньовічне місто... чи принаймні реконструкцію. Руїни високого замку, де все це відбувалось, з вартовими баштами були прикрашені яскравими прапорами та штандартами. Під великим чорно-червоним із золотавим гербом - лев та козак навколо українського тризуба на блакитному щиті - штандартом, вона побачила за всіма правилами влаштоване поле для турніру. Поряд була імпровізована сцена, під зеленим штандартом із золотою палаючою зіркою під королівською короною. На сцені сидів кремезний чоловік у одязі менестреля, поряд з ним - симпатична русява дівчина. Поруч стояли музиканти з фанфарами та трембітами, один - могутній лисий атлет з козацькими вусами, у самих шароварах - сидів на справжніх козацьких барабанах, мов зістрибнувши з малюнку січового довбиша, а ще - скрипалі та флейтисти. Усе це освітлювало багаття посеред руїн, численні смолоскипи, та менші - по кутках, де готувалась їжа, наповнюючи повітря іскрами та приємним запахом диму та смаженого. А трохи віддалік було влаштовано невеличкий танцмайданчик, де під музику танцювали гості свята, удягнені у старовинні сукні та костюми, мов на королівському балу.

До них підійшов невисокий чоловік із білим волоссям у червоно-чорному одязі з вишуканим позументом та в напівмасці. Альсимір та Діввіс салютували, а той схилив голову рівно настільки, скільки вимагав етикет. "Я Сліт, головний спікер Понтіфекса. Радий вас бачити, ваша світлість у доброму здоров'ї. Час відкривати турнір". "Турнір?" "Так. Чекають тільки вашого сигналу" Сліт церемонно узяв її за руку і повів до турнірного поля.

Навколо нього уже зібралась велика юрба глядачів, а поряд - за низенькою огорожею, - у повному спорядженні зібрались учасники. У цільному сталевому обладунку, закритих шоломах з плюмажами, і яскравими гербами на щитах - лицарі; в куртках, складених з двох шарів - верхній шар шкіряний, другий - з мільйона крихітних ланок кольчуги - мечники та пікінери; у простих сірих та зелених плащах, під якими ховались цупко затягнуті комбінезони - фехтувальники на шпагах. Сліт привів Юлію Володимирівну до невеличкої трибуни - це була просто платформа, куди вели три дерев'яні ступені, на якій стояло вишукане зручне м'яке крісло з тризубом та левом - справжній чіппендейл, від якого б не відмовилась і королева. Поряд стояли два простіші крісла, прикрашені різьбою. "Для спікера Понтіфекса та переможця турніру," - пояснив Сліт. "А хто Понтіфекс? Мабуть, це щось на зразок короля. Цікаво, він з'явиться?" - майнула думка у Юлії Володимирівни, коли вона зручно вмостилась у кріслі. Крісло по праву руку посів Сліт.

Загриміли трембіти та фанфари, а довбиш ударив у барабани, і під урочисту музику перед нею, маршируючи в ритмі маршу, вишикувалися всі учасники турніру. Сміливі, відкриті молоді обличчя, яскраві очі і блискучі обладунки. Юлія Володимирівна підвелась і чистим, дзвінким голосом, ніби помолоділим на двадцять років, привітала їх. "Хай переможе найкращий," - злетів під зоряне небо її голос разом з яскравою свічкою ракети, вибух якої осипав усіх золотавими іскрами.

Першими виступали лицарі. Кремезні, заковані у блискуче спорядження, вони виходили один проти одного із масивними полуторними та дворучними мечами. Повільні рухи та блискавичні удари, коли важкий меч, вміло спрямований рукою лицаря, летів уперед за допомогою не стільки сили удару, скільки інерції, були схожими на театр кабукі. Юлія Володимирівна спіймала себе на тому, що уважно стежить за філігранною технікою бою і навіть вболіває за одного з учасників - кремезного лицаря з емблемою тхора на зеленому тлі з герцогською короною. Їй було дуже приємно, коли переміг у лицарському поєдинку саме він.

Наступними виступали воїни - вони користувались легким озброєнням, дуже різноманітним, і демонстрували не стільки виваженість та розрахованість рухів, скільки швидкість та спритність. Турецькі ятагани, скіфські акінаки, прямі київські клинки, а також національна українська зброя... японська катана. Коли вийшов перший учасник, у кольчузі та обладунку мечника, але з японським клинком, Сліт нахилився до Юлії Володимирівни і тонко пожартував з цього приводу, згадавши реконструкцію битви на Чудському Озері, де половина бійців приїхали з катанами. Але особливо Юлії Володимирівні сподобався бій, де один з учасників - у чорному однострої ніндзя в напівмасці, користувався джітте (це така японська зброя з дуже тонким невеличким клинком з великими виступами з ефесу, застосовується для захисту від меча - прим. Аффтара, а його супротивник - широким європейським клинком. Перший швидко та вправно, користуючись двома джітте, обеззброїв супротивника і поклав його на землю, не завдавши йому жодної шкоди. Глядачі нагородили майстра гучними оплесками, а той церемонно вклонився спочатку їй, а потім публіці, за що отримав ще одну порцію аплодисментів.

Останніми виступали фехтувальники. Майже всі користувались класичними французькими шпагами, і їх виступи нагадували швидше стилізовану виставу "Трьох мушкетерів", тим паче, що більшість носили сині плащі мушкетерів короля і червоні - кардинала Рішельє. Усі чомусь намагались вести себе "а ля Жан Маре", стрибаючи навколо супротивника, або "а ля Боярський" - намагаючись перетворити бій на комедію, що часто вдавалось, і глядачі просто заливались реготом, дивлячись на це шоу.

А потім турнір скінчився і на поле вийшли троє переможців. Під козацький марш Юлія Володимирівна зійшла з трибуни і підійшла до них. Поряд одразу опинився паж, який тримав шкатулку з масивними медалями на розкішних стрічках. Кожен з переможців схиляв голову, а Юлія Володимирівна урочисто нагороджувала. А потім ще був салют, який осипав нагороджених золотавими іскрами, і гучний гімн.

Сліт повів Юлію Володимирівну маленьким містечком. За ними тихенько посунула частина глядачів, тримаючись трохи віддалік. Ось палатка ковалів, пропахла ароматом розжареного заліза та водяної пари. Здоровенний чорновусий коваль в самих джинсах на невеличкому ковадлі виковував бутон сталевої троянди. Юлія Володимирівна із цікавістю, схиливши голову набік, дивилась, якими точними та сильними ударами молота виконувалася найтонша робота. А коваль, помітивши це, посміхнувся у вуса, дістав звідкілясь уже готову троянду і простягнув їй. "Ні-ні, що ви... Скільки це коштує?" - уперто відмовлялась вона, але Сліт нахилився і тихо на вухо прошепотів: "Не можна відмовлятись, ви його образите. Тим паче образите, якщо дасте йому гроші. Він не заради них працює." Тоді Юлія Володимирівна все-таки взяла троянду, чим викликала бурну овацію присутніх. Вона заливчасто засміялася і відсалютувала трояндою. Сліт пошепки сказав: "А ви ще відмовлялись".

Ось палатка теслярів - тут її нагородили красивою шкатулкою з оригінальним візерунком.

А ось - каменерізи, які зі звичайного придорожнього каменю та змійовика вирізали обручки, брошки, заруків'я та браслети. Найстарший із них простягнув їй невелику чорну змійку з малахітовими очима. "Символ мудрості," - сказав і Юлія Володимирівна одразу надягла її на руку замість годинника.

Загриміли фанфари. "О, Понтіфекс приїхав," - сказав Сліт, міцно схопив її за руку і потяг до сцени. На сцені, серед артистів, стояв високий, уже трохи сивий, ставний чоловік у чорно-червоному, гаптованому золотом, вишуканому дублеті... і чимось дуже знайомий. Сліт прошепотів: "Давайте на сцену, швидше. Ви маєте бути там." Юлія Володимирівна піднялась на підмостки, підійшла до Понтіфекса, подивилась йому в очі, взяла за руку і сказала: "Здрастуй, понтіфексе Олександре..."

На сцені з’явився Шон, а поряд із ним - Женя. Шон посміхнувся у борідку і заграв "Віднесених вітром".

Олександр Геннадійович та Юлія Володимирівна прогулювались вуличками містечка, тримаючись за руки, немов і не було цих бурхливих років, а вони ще досі молоді. "Це ти усе влаштував?" - запитала Юля. "Ні. Твоя мама. Вона десь тут, поряд. До речі, може зустрінемо... Вона подзвонила твоїм фанам, а вони мобілізували всіх, кого могли. Ну, і я трохи допоміг... фінансово. Шон притягнув усіх своїх знайомих, зробили справжній фольк-банд."

Зі сцени долинули звуки приємного середньовічного вальсу.

"Із задоволенням. Я триста років не танцювала"...

ПІДГОТОВКА ДО ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Віктор Федорович полюбив вечорами сидіти за комп'ютером. Він замовляв пляшечку львівського пива "Першої приватної броварні" (яке завжди посилав купувати охоронця, аби хтось не дізнався), замикав двері, включав якусь приємну музику (іноді включав радіо "Шансон", але воно швидко набридло, після того, як його почали слухати в парламенті на повну гучність). Сьогодні він дістав зі схованки диск Руслани і з задоволенням відчув викид адреналіну в кров від потужного ритму "Диких танців". Саме він попросив Ріната Леонідовича запросити на презентацію об'єднання "Метінвест" Руслану, бо на Майдан тоді він не ходив, а так хотілось почути вживу. Тоді на нього всі дивились, як на повного придурка, але після тієї презентації навіть Хомутін іноді став наспівувати "Коломийку", перестав кепкувати і згадувати, як колись Віктор Федорович навіть підспівував Руслані. А взагалі йому більше подобалась "Гуцулка", чимось вона йому нагадувала величні карпатські ландшафти. Шкода, що Руслана так вороже поставилась до спілки з "Нашою Україною", а то б влаштували гарний сейшн, де можна було б знову заспівати дуетом. А "Північна" у Віктора Федоровича асоціювалась з Юлією Володимирівною, під цю пісню він читав її форум, або вкотре передивлявся відео з її виступами. "О, добре, що згадав."

Він дістав записник, і занотував: "Подзвонити Клюву, хай дошукається, куди вона зникла. Потім надіслати подарунок до Дня Незалежності, звичайно, інкогніто, а то ще викине". А тепер добре було б зайти на її форум. Останнім часом він ніби прикипів до нього, навіть сам іноді писав туди (звичайно, під псевдо, і ховаючись за купою вільних проксі - молодший навчив), але більше читав.

У "Політичній ситуації" одразу в очі впала прикріплена тема "План дій...". Віктор Федорович з цікавістю зайшов туди... і майже зразу вибухнув голосним реготом, читаючи "Маляву" та "Листа козаків", а також написаний одним з модераторів сценарій весілля апельсина з яйцем. Витираючи сльози, він пролистав тему і знайшов, на котру годину форумчани домовляються зустрітись і де. О, це не можна пропустити. "Так... куди я подів телефон Юрія Віталійовича. Ага, ось".

Він набрав номер, і на тому кінці хтось тихо промимрив "Алло…" якимсь смутним тоном. "Юро, це я, Віктор Федорович. Ти форум ЮВТ читаєш?" "Читаю. Ну то й що?" "Та-а-ак, я тобі дам депресію! Я тебе для чого міністром залишив? Щоб ти оце мені тут строїв з себе самовбивцю-невдаху?" "А що мені робити? От скажи, що я повинен сказати людям?" "Те саме, що й завжди. Ти тепер міністр, а не польовий командир, оце й затям." "Усе одно, тепер про мене тільки погане пишуть." "Ой, можна подумати мене не обливали брудом. А я просто уваги не звертаю. Головне - щоб справі не шкодило." Віктор Федорович проковтнув міцну фразу, яка крутилась у нього на язику, і додав: "Отже так, кидай там свою пляшку. До речі, що ти дудлиш?" "Хортицю, з конфіскату, щоб швидше отруїтись." "Ой, отруїтись він захотів! Ми тебе з реанімації витягли, з алкозалежності теж витягнемо. Не на тих напав, ми тут не ліберальничаємо." "Добре. Що ти хочеш? Щоб я їх арештував і посадив на Глибочицьку, чи до діда Лук'яна?" "Ні. Треба їх затримати до одинадцятої години, біля станції Золоті Ворота." "Та вони ж усе одно влаштують весілля." "Ну то хай влаштовують, тільки після одинадцятої, і бажано на Майдані. І не забудь надіслати туди телевізійника, я хочу мати повну зйомку." "Кого зі спеціалістів порадиш?"

Віктор Федорович замислився. "Ну хоча б Олександра Олександровича, він себе добре зарекомендував. Але він любить масовку, дай йому підрозділ "Беркута". І перекажи, хай дівчат не обшукують. А то вереску розведуть на весь Ярославів Вал." "Добре, - убито відповів голос Юрія Віталійовича - Буде зроблено." Гудок.

Віктор Федорович із задоволенням зітхнув, зробив динамік гучніше, і під приємний Русланин голос пішов далі читати форум.

«А завтра, а завтра.. - мугикав він під ніс. - А завтра буде добре шоу. Тільки б Юра знову дров не наколов…»

ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

(24.08.2006 | 22:32 Красные сердца вывели "Беркут" из себя

Сегодня утром милиция ограничила передвижение нескольких киевлян без объяснения причин. Вероятно, причиной послужило то, что у людей с собой был флаг Блока Юлии Тимошенко. http://www.obozrevatel.com/news/2006/8/24/131926.htm )

У кожного своя доля. Кому сльози… Кому радість від Дня Незалежності, а у Руценка настали тяжкі дні : гнила основа його кар’єри от-от провалиться під ногами.

До 24 серпня готовився загодя. Днював і ночував у робочому кабінеті. Дружина весь час подзвонювала й запитувала, чи може піццу передати, чи в Макдональдсі обід замовити. Навіть образився на неї. Макдональдс! Ніби в столиці, славному українському місті немає ресторанів. «Невже вирішила на мені зекономити?» - ворухнулася в глибині душі неприємна думка. Тож набрав номера й замовив у ресторані вечерю та сніданок. Кинув поглядом на м’який диван у кутку кабінету. Нічого, сьогодні тут ще переспить. Хіба вперше. Ось тиждень уже спить на цьому дивані. Міг би, звісно, і вдома. Але там діти, дружина. А ці нічні дзвінки… Шкода домашніх. Дружина й так останнім часом скаржиться, що немає йому спокою ні вдень, ні вночі. Та що поробиш. Сам вибрав таку долю. Хоч і попереджав його братуха. Двоюрідний. Той, який вивчив увесь словник жаргонної лексики в авторстві Савицької. Уперше за останні дні Руценко чмихнув від сміху, пригадавши, як звіряв лайку за словником. Ну й брательник у нього! Такі знання! А ділову пораду братан таки дав.

І от спить тепер Юрко тут уже давненько, бо народ голови попіднімав і вимагає демократії. Та ще й ці свята не за горами.

Задзвонив мобільний. Кинув погляд на дисплей.

Ух …. САМ він телефонує. Тремтячими руками натиснув кнопку.

- Юро! – мовили по-домашньому на іншому боці. І повіяло на соратника опозиційними роками. - Чув, що ти все на роботі, та на роботі. Є загроза?

- Та фіскал передав, що досить таки серйозна. Форумчани на ЮТ сайті домовилися прийти на Майдан і сказати вам у вічі все, що вони думають про вас . Так що не раджу виходити цього дня на Майдан. Та й що вам там робити?

- Та збирався телефонувати до вас і повідомити координати. От лише стривайте, я перевірю…

Юрко відняв від вуха трубку й кинув поглядом по кімнаті.

- То я передзвоню! Що ж ви гроші будете тратити.

Юрко поклав мобілу й пішов по кабінеті. Підійшов до м’якого дивану. Ех, шкода крокодилової шкіри на ньому. Та життя дорожче! Він щодня перевіряє свій кабінет. Особисто. Усміхнувся про себе. Так, особисто. І перехилився за спинку дивана.

Помацав там рукою й дістав звідти щось металеве та важке. Пестливо погладив. Міношукач. Щодня, зайшовши до апартаментів, він замикає на ключ масивні двері, дістає цей агрегат, що став в останні дні єдиним другом, і перевіряє кабінет на наявність бомб та мін. Хто їх знає, тих новоспечених демократів. Особливо з ЮТ форуму. Це йому братан порадив при останній зустрічі. Так і сказав: «Хочеш жити - носи при собі». Щоб підлеглі не дізналися, сам брат і діставав у Москві на чорному ринку. От спасибі йому !

Знову перехилився й поставив на місце важку металеву річ. Став вивчати диван. Різати чи ні? Ех, життя дорожче! Засунув руку у глибоку міліціянську кишеню й дістав… кишенькового ножика.

Нахилився над сидінням і полоснув ножем по швах. Засунув руку всередину й став порпатися в начинці. І хто його спонукав на такий хибний крок? Хто підказав купити саме англійські меблі? Та вони сюди такого напхали! Півгодини перебирав тремтячими пальцями поролон та підстилки в дивані.

Нарешті піднявся з колін і витер спітніле від нервових дрижаків чоло: немає ніякого жучка! Ура!! Ті, несамовиті з форуму колишньої соратниці таки сюди не добралися!

- Вітю. Усе гаразд, можна говорити. Значить про координати. Я оце сидів тут ночами, трошки часу було, тож перерив увесь Інтернет. В основному пасся на історичних. Мене цікавило, перш за все, де в нас тут є найнадійніший мур. Усе вказує на те, що це Софіївський. Татари не змогли, турки, поляки, більшовики, німці, ніхто не зміг його провалити. Тож будемо надіятися, що форумчани теж не рознесуть його по цеглині. А поряд виставимо заслін. Із беркутівців. Я вже дав вказівку. Це на випадок, якщо дізнаються де головне дійство. А на Майдані хай собі з наметівцями бісяться. Головне, щоб у кадри не потрапили й за бугром не дізналися. Усі вебкамери в центрі треба вимкнути. Та… Та й ми залишимося живими.

- Юро, - на проводі занервували. - Хіба мене так ненавидить мій народ?

- Ну як сказати, - зам’явся соратник. – Чув від свояка, ніби сердяться люди, що ви бджілок любите більше, ніж свій народ. А кому це сподобається? Вони чомусь вважають, що зрівнювати їх з насєкомими - це, м’яко кажучи, недобре.

- Та бджілки ж мед дають! – обурилися на проводі. – І нічого не просять. Навіть цукру. А народ усе вимагає й вимагає!

- Та чув я, що за Конституцією вони - господарі, а ми - їх слуги. От не знаю лише, чи правда це. Не підкажеш, Вітю? А то ніяк не куплю Основний Закон, щоб почитати.

- Та нащо його читати? – зареготали на тому кінці. – Навіть депутати його не знають! Та…- пауза на проводі. – Я теж той.. як його…не дуже… Та не знаю я його й сам, цього їхнього Закону, Юро! Оце травив тюльку перед народом ціле літо. Та хто буде звіряти з Конституцією? І так повірять, на слово! У селі немає де купити його, той Закон, бо книжкові крамниці зачинені ще з дев’яностого року! Майже у всіх містах теж. Та й люди на шматок хліба заробляють, тож часу на такі дрібниці не вистачає ні в тих, ні в інших. Так що повірили і проковтнули. Учись! І не переймайся дурницями. Навіщо тобі та Конституція?

- Та добре, добре. Хоча… Від свояка чув, що наші громадяни добре знають свій Основний Закон. От лише не допитувався, яким чином вони умудрилися вивчити його. Якщо ви кажете, що й купити його ніде. Та гаразд… Забудемо. Отже, - перейшов до справ, - будемо трибуну ставити в Софіївському. І до Бога ближче…- обнадійливо завершив.

- Да, іще! - загукали в трубці з того боку. - Не забуть про особисті запрошення. Туди - тільки по запрошеннях. Щоб чужий ні ногою! – на іншому кінці поклали слухавку.

Минуло декілька днів, протягом яких Руценко й далі ночував у себе в робочому кабінеті.

Руценко наспіх поснідав і вискочив з апартаментів. Ну все, муки його закінчуються! Ще треба цей день пережити. Потім ще два осилити - попереду двадцять шосте число. Та головне - сьогодні. І він нарешті буде вдома ночувати. А то дружина вже не те думає. Підозрює в подружній зраді. Та хіба йому до цього?

Заскочив у свій броньований джип і наказав водію :

Глипнув на годинника. Була восьма година ранку. Так, у нього в запасі ще година.

Доторкнувся до плеча охоронця ( зазвичай ніколи з ним не їздив, але сьогодні особливий день) і спитав:

Охоронець кивнув на великий пакунок, що лежав поряд із Руценком.

Почав розмотувати. Побачивши зміст, поплескав охоронця по могутніх плечах.

Чого тільки в пакеті не було! І протигаз ( це на випадок, якщо форумчани газ пустять ), і автомат Калашникова, і ТТ, наручники, кайдани для ніг, різної товщини мотузки, риболовецькі снасті ( а раптом кинуться навтьоки Дніпром!), надувний матрац (це вже для себе приберіг: може якраз йому доведеться на острів добиратися, рятуючись).

Задоволено потр руки, зручно влаштувався і втупився в Золоті ворота. Заверещав мобільний. Глянув на номера. О, фіскал. Ну що ж, і такі в суспільстві потрібні.

- Алло, - прорипів стукач пошепки. - Вони на підході.

- Я - Зайчик, я - Зайчик! - прогугнявив Руценко. - Як мене чуєте?

- Я - Крихітка. Чуємо вас добре, - почув він голос могутнього, як дуб, полковника Захаревського.

- Як справи? Усі на місці? – перевіряв уже пости. Переконувався чи все гаразд. - Наряд із майором Косим теж там? Добре! А полковник Пасленко зв’язувався з вами? Ви в курсі? Тримайте зв’язок..

- Гарнізон! До бою! Трьох підозрілих блокувати загоном «Беркута»! Поставити щільний заслін! Постовим залишатися на місцях! – і, згадавши знамениту фразу із відомого фільму, додав: - Усіх впускати, нікого не випускати!

- У-у-ух-х!!! Ще одну банду «обезврєжено»! – мовив щасливо й від радості прикрив повіками втомлені очі. Ось сьогодні додому прийде й нарешті виспиться.

МІСТО У ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Був ясний сонячний день. Місто жило своїм життям – життям і втаємниченим, і відкритим водночас, життям, у якому багато що видно назовні Але найголовніше – заховане «під поверхнею» і лише той, хто побачить цей прихований, втаємничений пульс Міста і зможе зрозуміти справжній сенс та значення тих чи інших подій, що для профана виникають як-ніби нізвідки і як-ніби в нікуди і йдуть, залишаючи по собі слід, немов вилами по воді. От і тепер, у цей ясний сонячний день ішов він містом, намагаючись почути прихований пульс цих людей, цих подій, цього стереоекрану, що давав проявлення образів з неможливої для остаточного означення глибини. Це було цікаво, тим більше що день був святковий – правда, уперемішку з трауром, трауром з багатьох причин. Як зовнішньої причини – чергової загибелі великої кількості людей, що летіли кудись на летючій колісниці цієї епохи (що, безумовно, було дуже печально, але катастрофами, вбивствами, масовими передчасними переходами в інший світ тут вже давно нікого не здивуєш – і чим далі йшов час цієї планети, тим, здавалось, більш буденними та звичайними ставали подібного роду речі), так і внутрішньої. Ця внутрішня була набагато цікавіша та багатогранніша, аніж можна було би собі уявити на перший погляд, тому він придивився до цієї причини пильніше, намагаючись вичленувати її складові, причини та наслідки. Сутність цієї траурної причини зводилась до доволі простих, але водночас і страшних у своїй простоті речей. Найстрашнішою річчю у світі не є, ніколи не була і ніколи не буде фізична смерть. Найстрашнішою річчю у світі є те, коли хтось погодиться бути живим мерцем та ходити у подобі людини, усередині будучи оболонкою порожньою, що під вітром коливається. І жах цієї землі насправді полягав у тому, що той, кому судилося бути її лідером – якби він виявився гідним своєї долі – у дійсності став лише живим мерцем, оболонкою серед живучих. Це і було справжньою причиною появи траурних стрічок на державних прапорах, хоча мало хто розумів істинну причину того, що відбувається. Він ще раз подивився усередину цих викристалізуваних причин, внутрішньо здригнувся і попрямував туди, куди поспішав у цей час – на народження нового, досить цікавого і вкрай потрібного у цю хвилину просторового утворення, яке взяло за свою основу як чисту емоцію людського обурення і ображеної гідності, так і намагання дещо порушити ту рівновагу, що склалася у цьому проміжку часу поміж основними владними гравцями цієї території. Ця рівновага вже була дещо змертвілою, і треба було внести нову хвилю, нову «додану вартість», що надала би можливості людям по-новому подивитись на своє місце у світі, не оглядаючись на вже проявлені до того, нехай навіть і найкращі у тих чи інших ракурсах, речі. Як зустріне появу цього просторового утвору психосфера міста? А країни? Як вона відреагує на його виникнення? Це були цікаві запитання, на які він у цей час не мав відповіді. Більше того, скоро ці відкриття його чекали, і йому було надзвичайно цікаво їх побачити.

Поки що було ясно: Місто живе як-ніби у різних, взаємонеперемішуваних площинах. Те, що рухалось у бік «мертвого поля», яке намагалось імітувати життя на Площі біля Церкви, пересувалось туди нібито знехотя, за інерцією, реагуючи на пам'ять минулого, коли сучасна тінь лідера була наповнена зовсім іншим змістом та іншою енергією, аніж та, що була присутня зараз. «Бідні люди, їм доведеться його слухати,» - промайнуло в голові. «І справді, чи можна придумати важче покарання. Особливо для тих, хто не страждає амнезією й пам’ятає як воно виглядало, коли говорила ще жива людина». Однак люди йшли, хоча було видно, що зовсім не радість від свята вела їх туди.

Біля місця зустрічі стало зрозуміло, що народження нової мережевої істоти не залишилось непоміченим.

Загін міліціантів когось наполегливо шукав, прискіпуючись до кожної групи людей, котрих стояло більше за три. «Бідні, - спало на думку.- Треба їм допомогти, а то аж шкода дивитись».

matrix reloaded. http://daler.ru/view/films/matrix_reloaded/718.html

Для такого випадку спеціально був прихований Прапор, який довелось розгорнути на всезагальний огляд, щоби ніхто з тих, кому треба було його помітити, не зміг його прогавити.

Як і слід було того очікувати, діти Матриці слухняно підійшли до розгорнутого Знаку й подумали, що пора проявляти свою владу. «Ваше пересування обмежене до 12.00. До закінчення виступу Голови,» - урочисто промовила Влада. Хоча сама толком не знала, що їй за таких обставин варто робити – винятковість і безглуздість ситуації арешту Прапора відчувалася абсолютно всіма. Однак, вибору не було вже ні в кого, і система зробила перший безглуздий крок із багатьох інших безглуздих кроків, які й складатимуть у наступному канву її остаточної поразки. «Нещасні люди, - потік думок не припинявся ні на хвилину. - Вони насправді думають, що основною метою нашого народження є отой їхній мертвяк. Направду: кого хочу погубити – позбавляю розуму.»

Тим часом навколо відбувалися набагато цікавіші речі, аніж споглядання за кроками Системи назустріч до своєї агонії. Два потоки свідомості, що заполонили вулиці Міста абсолютно без перетину один з одним, ставали все більш явними та чітко визначеними. Там, де залишалася лише пам'ять – лишилась лише пам'ять, помножена на страх перед майбутнім. Бо ж люди, що вибрали бути мерцями за життя, прекрасно відчували, що щось найголовніше, найцінніше та найдорожче покинуло їх, і їм залишилося лише себе та інших спробувати переконати в тому, що вони – незмінні, вони такі, якими були раніше. Тільки ніхто не в силі був у це повірити, і ці оболонки у вигляді людей – перші зі всіх. І цей тваринний страх гнав їх усе вперед та вперед: знищити все живе, що можна знищити, уподобити собі всіх, кого можна уподобити. Заховатись за всі мури, за які можна заховатись. І саме це й відділяло їх від бачення тієї самої оголеної та нефальшивої Сутності, яку неможливо було не побачити у цей напівсвятковий, напівтраурний день. Правда цієї Сутності полягала в тому, що все живе, усе нескорене, усе, здатне рухатись та думати самостійно, жило зовсім у паралельному вимірі до всіх цих потуг мертвяків. Люди святкували своє свято, вони йшли на свою Площу Свободи, ту Площу, що подарувала їм свободу в буремні та морозні дні не так багато часу тому. І де й зараз збиралось та концентрувалось усе живе, нескорене, небажаюче бути під владою мертвяків. І мертвяки для них були ніщо, тимчасова аберація, ілюзія Великого Моря, уламок чогось у минулому живого, що тимчасово ще буде плавати на поверхні, поки не з’їдять риби й не розіб’ється об скелясті береги нових материків. І поруч із цією головною, найбільшою новиною цього дня все інше було неважливим – незначним настільки, що можна було пробачити все. Пробачити мертвяка на троні. Пробачити зраджені сподівання. Пробачити змарновані можливості й перерваний лет. Тому що майбутнє було у цих очах і серцях, майбутнє, яке ніхто не в силах буде зупинити. «Хай вирує потік і озлоблений вал дико б’ється об твердь кам’яних пазурів, я у собі відчув той нестриманий шал хоч на мить, хоч на мить завжди чути той спів,..» - згадалось з якихось дальніх далей.

Народження сталося. Коло замкнулось. Сонце чекало на них.

НЕНАСТОЯЩИЕ

Экран телевизора. Электромагнитные импульсы. Я. Нервы. Антенна – тюнер – матрица нервных кристаллов – свет – глаза – нервы – мозг. И взрыв. Неудержимая ярость, судорога мышц, такое напряжение воли, при котором скрипят зубы и хочется крушить все, что попадется в руки. Вот, к примеру, эта веревка на полке! Что она здесь делает, когда произошло такое!? Сам не замечаю, как веревка оказывается у меня в руках; рывок, еще один; злость не утихает. Крушить! С телевизора на меня нагло продолжает смотреть мой источник ярости. Кровь! Красная жидкость вытекает из кожи, продавленной кожаной веревкой. Наплевать! Еще рывок – веревка рвется с противным треском, напряженные руки получают минуту покоя, но сознание успокоения не находит. Я бессилен! Я не могу ничего сделать; теперь моя стихия – это ярость. Слепая и безжалостная. И пусть он говорит все что хочет. И пусть его слушают другие, подобные мне, сидящие перед антимозговым ящиком. Пусть. А я не могу мириться с бессилием. Мир качается вокруг меня.

Походная одежда: удобная, с кучей карманов. Два охотничьих ножа. Деньги. Готовность.

Ярость отступила, затаилась, поняла, что ее время скоро придет. А сейчас нужен холодный рассудок. Да, решение принято. Я выхожу из «своей крепости», закрываю квартирку на ключ и оказываюсь в темном и вонючем коридоре. Ложное ощущение одиночества и свободы топчет своими ногами в тапочках старуха, соседка. Неохотно здороваюсь, едем в лифте. Она косится на мой наряд. Воняет нечистотами – классический аромат лифтовых кабин. Еще один уголек летит в топку ярости: как они могут гадить в лифтах?! Даже сам процесс представляю с трудом… Брррр…

Выхожу под солнце; ощущаю, как постепенно становится жарко... На горизонте собираются тучи, скорее бы они пришли, заслонили бы собой этот выпученный глаз, который прожигает насквозь.

Иду на остановку. Здравый смысл диктует необходимость дождаться маршрутки до железнодорожного вокзала. Сознание не хочет подчиняться логике. Сажусь в первую попавшуюся… Странно: номера я прочитать не смог, как только я зашел, водитель повернулся ко мне и спросил:

- Куда ехать-то, парень? – по-доброму так, спокойно…

Я выбираю себе место возле окна, поглядываю на пассажиров: они сидят как куклы; маршрутка несется сквозь пространство мегаполиса, никто не выходит, никто не просит остановить… водитель не делает остановок, хотя маршрутка полупустая…

Смотрю в мутное окно на улицу: что-то мне не дает покоя… что-то переменилось, все не так… не так…

- Спасибо, - буркнул я и вышел. Водитель кивнул и уехал. Он так и не попросил оплатить проезд! Мир сходит с ума…

Толчея вокзала немного сбила меня с толку; потоки людей, уверенных в том, что точно знают, куда идти, закружили, сбили направление. Но глыба вокзала нависала прямо над головой: трудно не заметить арку с огромным витражом, и развевающийся флаг над нею.

Двери, которые раздвигаются сами, лестница, которая движется сама: гениальные изобретения великих лентяев привели меня к кассам. Возле окон из толстенного стекла с дырочками для денег и для звука было как всегда шумно и людно. Но опять-таки отсутствие смысла в глазах: так и казалось, что это не люди, а куклы. Механизмы. Их толкает в спину чужая воля, дергает за невидимые ниточки: шаг за шагом они двигаются к цели, меняют одну бумагу на другую и отходят. Вот целое семейство: папа, мама, две дочки. Папа должен уверенным жестом спрятать сдачу и билеты в нагрудный карман, мама должна радостно щебетать, дочки должны крутиться вокруг родителей. Они это и делают. Без чувств во взгляде, а просто потому, что должны поступать так и не иначе…

Через час пребывания в очереди ко мне пришла дикая идея. Я покинул свое место в очереди (ай-яй-яй! Уже всего десяток человек перед кассой, зря, что за придурок… с точки зрения кукол, которые оживленно принялись заполнять пробел в живой цепочке) и подошел прямо к окошку. Очередной порядочный гражданин приобретал билеты на юг… да все они, фактически, на юг ехали; всем им доставляет удовольствие ехать туда, где выпученный глаз неба жжет еще сильнее…

Я просто оттолкнул этого порядочного гражданина. И произошло то, чего я и ожидал. Он просто ушел. Тихо бормоча себе что-то под нос. Я протянул деньги в кассу и назвал населенный пункт, в который я собирался поехать. Кассирша посмотрела на меня странно: уже не кукольным взглядом. С интересом. Всего на мгновение. Потом взгляд опять затуманился, и я взял большую и неудобную бумажку из выдвинутого лотка. А когда глянул на нее, то выронил из рук: билет был испещрен знаками, которых я прежде никогда не видел. Я сам рисовал нечто подобное, когда в детстве пытался вывести «рунический язык». Знаки змеились, причудливо извивались… Хотя бланк был стандартным: №поезда, время, вагон, место… Я опять вернулся к окошку, оттолкнул очередную куклу и спросил у кассирши (как можно более спокойно)

- Извините, а когда и где мне садится на поезда?

Она глянула сначала на билет, потом на меня и сказала с презрением:

- Читать, что ли, не умеете? В пол-первого на восьмой платформе!

Опять месиво из идущих по своим делам людей, голос в динамиках – все сливается в сплошной «вокзальный» шум… но что-то в нем не так… Звучит он как-то уж больно циклично, правильно… как запись…

Теперь переход по вокзалу, множество торговых точек, очередь за развесным мороженым, спуск на платформу. И час времени.

Поезд отправился строго по часам. Как только гигантская стрелка на башне указала на самую низкую точку траектории своего движения, город поплыл назад. Я сидел спиной к движению.

Соседи по плацкартному купе молчали. Как и положено. Я почему-то был уверен, что ровно в три часа они закажут чай, в пять поужинают, а в девять расстелют постель и заснут. Поезд шел, плавно раскачиваясь, и казалось, что под вагоном проносится весь город; проехали мосты… вскоре состав грохотал среди полей, лесов, степи и все мелькали, мелькали, мелькали традиционные столбы. Всегда было интересно, какая функция этих столбов. Не дожидаясь подтверждения догадки о поведении моих попутчиков, я взял постель, расстелил на своей верхней полке, залез в эту печку (горячий воздух, как известно, любит соперничать с пассажирами за право находиться на верхней полке) и заснул.

Сквозь сон я видел и марево из каких-то красных дымов, и мелькание городов и полустанков; были и огромные заводы, и мосты… и вот я ощутил что прибыл. Что пора. Вот она цель, путь мой завершен.

Поезд медленно остановился. Я вышел на перрон и уже, не разбирая дороги, пошел туда, откуда, я был уверен, распространялась сила, притянувшая меня, зацепившаяся за мою ярость. И вскоре увидел. Их было много. Это была толпа. И подмостки, на которых стоял Он. Тот самый. Который взорвал мой гнев сквозь телевизор. Теперь схема проще: Он – отраженный от него свет и усиленный микрофоном звук – уши и глаза – нервы – сознание. В этот раз взрыв ненависти произошел намного мощнее!

Стало ясно, что ярости надоело таиться. Я понял что пора. Так как люди (живые! Не куклы!) подходили к огромному пьедесталу, и взгляд их стекленел, а мозг останавливался. Он лгал и лгал со своего высокого подиума, а народ (море народа!) окружил его и внимал.

Уродливое лицо, как бы из двух частей: два разных человека распилили черепа и склеили их в одно целое. В этого оратора.

Несколько спутниковых антенн на крышах мобильных телестудий, отправляли эту ложь в космос, с тем, чтоб вернуть на землю ее же, многократно усиленную. Чтобы все услышали.

Тут холодный разум окончательно сдал: толпа начала скандировать его имя.

Два ножа в руках, металлическая кольчуга под одеждой и гнев. Вот и все, что нужно. Все враги! Каждый враг! Удар за ударом я наносил куклам в толпе. Это же не люди! Я заорал во все горло, но никто не глянул, они слушали ЕГО. Это не люди! Вот я бью ножом в спину, мой враг сдувается и оседает на землю тряпкой! Я бью по руке, эта рука отваливается как кусок пластмассы. Мой крик глушит его голос. Нож вязнет в мягкой пластмассе. Кажется, еще пару человек в толпе достали ножи. Вокруг каждого из нас росли горы трупов. Тела убитых кукол: пластмасса, полиэтилен, пластик. Нет здесь жизни! Не было, и нет! И быть не может. Я пытаюсь БУДИТЬ их своим разящим мечем, но они просто вяло разваливаются…

Я не обратил внимания, на то, что пьедестал притих. Но теперь причина тишины стояла передо мной: он был рядом. Я попытался ударить его, но мой выпад был заблокирован. Он отбивался задумчиво и отрешенно. Я пошатнулся и пропустил несколько ударов.

- Оно тебе надо? С чем и зачем ты воюешь? – сознание плавилось под напором его вранья. Сам-то он пустышка. Но люди! Люди, которые стали куклами, отдали ему силу, теперь он может давить, может убеждать! – отступи, сдайся! – на одной половине лица, покрытой буграми, было спокойствие и легкая досада; на второй половине – странная ухмылка. Как ужасен рот, половина которого ухмыляется, а другая трагично опустила кончики губ!

- Нет… не сдамся! – только и смог выкрикнуть я.

Он выбил из рук нож и ткнул меня пальцем, в то место, куда наркоманы вливают свою траву. И через одежду я ощутил жжение пробитой вены. Его лицо плыло, мир колебался, голова страшно кружилась… Я ощущал падение. Я вдруг четко начал понимать его слова:

- Тихо! Спокойно! Никаких кукол здесь нет! – лицо его почему-то подобрело…

- Нет! Весь народ уничтожен! Все пропало! – я не мог успокоиться. Тело били судороги.

Попытка вырваться! Он ослабил хватку… И я увидел перед собой парня в белом халате. Я был дома. Рукав кофты был задран, вена зажата рукой этого самого парня, а точнее кусочком ваты в его руке. Ладони забинтованы.

Забираем его, наверно придется на стационар на недельку взять, - это он напарнику.

Уже лежа на носилках, я успел мельком глянуть на экран телевизора: там, в синем кружочке была какая-то цифра – номер канала; и бежала, бежала, бежала строка новостей. Белым по синему. Кто-то выступал. Кто-то говорил внятно и правильно. Слова эти придали мне немного сил… это точно была не кукла…слова давали некую… надежду?

- За вызов заплатили бы… - соседка! оказывается это она вызвала скорую…

Старуха, жившая в квартире напротив, укоризненно качала головой. Наверное, она тоже кукла… А над страной носился образ склеенного их двух частей лица – половин, которые совмещать нельзя да и ненужно. И одна из них, покрытая уродливыми буграми, выражала полную уверенность в своей правоте, другая сыто ухмылялась…

Президент

В столице ее встретил радостный народ. Столица гудела на все голоса. Город был рад началу новой эпохи. Все встречали новую правительницу. Над головами людей развивались флаги Государства: белые знамена с малиновым гербом… Солнце подсвечивало флаги, и они сияли: горели так же, как сердца людей! Свет сердец и радости заливал улицы; предательство не прошло: народ не будет предавать свой образ жизни ради дружбы с чужими и непонятными Потусторонними… Она смотрела в радостные лица, смеялась сама, и кулон на шее придавал ей еще больше радости: ей хватит времени навести порядок… ведь впереди еще целая вечность…

Он отключил большой плазменный телевизор и улыбнулся: да, она сумела. Теперь ему пора покидать свое убежище… скоро можно будет вернуться в столицу…

Тиль

Каждую неделю Он получал письма на маленький терминал: «Постовая – Постовому. Все будет доставлено вовремя». И всегда в дополнение какая-то маленькая приятная фраза, придающая сил жить и бороться. И подпись – давно забытое, стертое из памяти народов и Мира имя… Имя этой Постовой, которое знали лишь он и она… Красивое женское имя, которое было популярным в этом мире много столетий назад…

Тіні

(Дія відбувається у декількох паралельних вимірах, у кожному з яких одні й ті ж люди роблять різний вибір і отримують різні наслідки. Сприймати як попередження про можливості)

Тіні згущались над цією землею. Тіні давнини, які оживали знову й знову у критичні хвилини душевних та фізичних руїн, воєн та при тих способах миру, які бувають гіршими за війну - миру, побудованого на балансі домовленостей лицемірства та підступів. Давні фурії шукали знову виходу на поверхню землі. Для цього їм потрібні були людинознаряддя, бо лише через душі людські мали вони доступ до доль та шляхів цього світу. Невситима, невгасима жадоба тягнула ці тіні до кожної іскри, що відірвалась від свого першоджерела - Єдиного Вогню, і тепер була ув’язнена у прахові земному. Іскра жадоби життя, "нер дакік" - але життя тваринного, не пов’язаного з виходом поза лабети егоїстичного самозосередження, іскра, яку можна було відняти у інших та самим долучитись тим самим до ілюзії життя - ось що цікавило тіні. Але не було у них доступу і до цієї іскри доти, доки сама людина не давали їм його, вирішуючи зректися людської подоби задля примарних ілюзій величі цього світу. Не могли вони привласнити навіть цієї тваринної іскри без дозволу на те самої людини, що бажала платити будь-яку ціну за право покрасуватися пару хвилин на гребені хвилі. Але цей світ уже був дуже сильно підпорядкований тіням. "Лев-а-евен", "кам'яні серця" бажали нарешті здійснити своє призначення та поглинути все, до чого можливо буде дотягнутись. Цей світ висів на волосині. Лише декількох зрад та відмов від людської подоби не вистачало, щоби перерізати цю волосину...

Бандит

Він ходив по кабінету, тому кабінету, про який власне так давно мріяв. Ходив, ніби кидався на його стіни, немов лев, що потрапив у пастку. Хоча він не був левом, цей кумир мізків та сердець, що мріяли про минуле. Він був звичайною дворнягою, яку волею та глумом долі закинуло туди, де за інших обставин її й близько бути би не могло. Але обставини складались таким чином, що неможливе стало можливим.

Усе починалося ще з тих часів, як попав у тюрму і заради порятунку своєї шкури та відносної влади над тими, з ким ділив нари та баланду, прийняв пропозицію, від якої годі було відмовлятись, пропозицію від могутньої, на той час майже всевладної організації, пропозицію про співпрацю, підтримку в обмін на деякі послуги делікатного штибу. Він і зараз інколи згадує того, як їх тоді називали, "політика", якого йому довелось убити тієї ночі, після якої так круто змінилося його життя. Ніби нічого особливого у самому факті не було - не перша і не остання то була його "мокруха", але чомусь запам’яталися ті очі, які без ненависті, пильно подивилися, здавалось, прямо йому в серце в останній час перед тим, як закритися назавжди. Ці очі ніби запитували: "Чи розумієш ти, що дієш і кому будеш служити?". Але тоді він ще не мислив такими категоріями, він просто на мить зашпортався, здригнувся, розлютився і доробив те, що йому наказали зробити. З тих пір невидима сила круто поміняла його життя, він вийшов з тюрми і став поважною, шанованою для багатьох особою, хоча збоку зовсім неясно було, за які такі заслуги йому така шана і таке везіння. Під час Великого Розвалу він спочатку дещо злякався, що щезне та невидима рука, яка підтримувала його все життя після тої пам’ятної ночі, але переляк був тимчасовим, бо дуже скоро він зрозумів, що не має великого значення та форма, у який приходять Сила та Підтримка. На його шляху з'явився Ахмет і він упізнав та визнав у ньому старшого та ведучого. Але зараз багато що мінялося.

Усе почалось з того проклятого часу два роки тому, коли довелось тремтіти, буквально трястися за своє місце під сонцем і …потерпати за власне життя. І перед ким?! Перед тими, яких інакше як баранами він не вважав і не називав. Досі зі здриганням згадує скажені очі Ахмета і ті удари по обличчю у столичному аеропорту, удари, що сипалися на нього прилюдно: перед персоналом та перед охороною. З тих пір у душі поселився тваринний страх - він зрозумів, що сила, котрій він так вірно намагався служити, може його і відторгнути, розтоптати. Що буде у такому випадку, йому страшно було навіть і помислити. От і зараз він ніби отримав давно вимріяне. Але чомусь стіни такого бажаного раніше для нього кабінету тепер здались кліткою - кліттю, з якої немає виходу. Він розумів, що щось міняється і не міг зрозуміти, що саме, а непроникні очі Ахмета нічого йому при зустрічі не казали.

Чомусь згадався давній епізод із дитинства. Коза мирно тюхикала з пасовища на прив’язі за своєю господинею, уявляючи, ймовірно, у своїх козячих мислях теплий хлів та запашне сіно. А тим часом її господар на подвір'ї гострив ніж. І дуже стало цікаво малому, тоді ще не бандиту, що подумає коза, коли зрозуміє, що її мрії нездійсненні. Вона й гадки не мала, що ведуть її на заріз. А він побачив усе те на власні очі, як і побажав. Але навіть тепер не міг сказати, що йому дуже сподобалось побачене... І тепер, раз у раз, чомусь виникав у пам’яті той епізод з минулого, з дитинства. Виникав і нічого він із цим не міг поробити.

Аж раптом задзвонив мобільний. Дзвонив прищавий. "А може?" - промайнуло в голові. "Може саме він, учорашній ворог сьогодні і зможе чим-небудь зарадити? Якщо топитися, то разом, а разом, дивись, і випливемо?" Спектр напівбожевільних, напіврозпачливих, напівобнадійливих думок та почуттів промайнуло впродовж перших звуків "мурки", яка стояла у нього у мобільному в якості мелодії для особливо важливих особистих контактів. Подумки призвавши на допомогу Бога, чорта та всі сили пекла він натиснув кнопку "TALK".

Ахмет

Він їхав у своєму комфортабельному «мерсі» із затемненим склом і згадував минуле. Чомусь сьогодні у нього був день спогадів. Ці спогади з якоїсь причини підходили і підходили, повертались і повертались, як ніби хтось чи щось намагались відшукати наново обірвану колись нитку, і так і не могли знайти. Спогадів дитинства майже не залишилось – та чи було воно, те дитинство? Так само дуже мало залишилось у тій істоті, що їхала зараз за затемненим склом авто, від того заповзятого «катали», що в Криму наприкінці розпаду Великої Держави у хвіст та у гриву намагався використати переваги нещодавно впалої чи то свободи, чи то відсутності перепон для тих, хто межі цих перепон згоден був би переступити – навіть зараз він затруднявся б сказати, чим насправді те воно було. Але це і не було дуже важливим для нього сьогоднішнього. У якийсь момент свого життя він прекрасно зрозумів, що досягнути бажаних для нього речей – слави, грошей і, понад усе, влади, найбільшої, безмежної влади неможливо одними лише хитрощами, підступами, жорстокістю і найменше тим, до чого ідолоправовірно зверталась велика кількість нових володарів думок та гаманців – «економічними законами». Посміхнувшись, він згадав свого старого вчителя, Болгарина, котрий у якийсь момент повірив, що вже зловив за бороду все, що хотів би мати у цьому світі – владу, жінок, гроші, шанобливий шепіт за спинами. Він був і досить розумним, і досить обачним, і досить жорстоким. Та не зміг зрозуміти найголовнішого – те, чим він є у своїх власних очах і те, чим він є у очах тих людей, яких він вже вважав своїми васалами – далеко не одне й те саме. І приснопам’ятний вибух на стадіоні віддав останню шану минулій владі Болгарина і коронував на трон нового короля. Але лише сам король знав, чого йому коштувала та коронація. Король давно зрозумів, що той, хто хоче бути на гребені хвилі, повинен розуміти не тільки зовнішні, але глибинні, внутрішні закони того, що рухає людьми, грошами та силою. І навіть тепер, коли він контролював критичну кількість обігу зброї та наркотиків цієї країни, він розумів, що не ця величезна надпотуга робить його королем. Адже на його місце завжди знайдуться тисячі інших, не менш розумних, не менш жорстоких, не менш бажаючих слави та влади. Але у нього було дещо таке, чого ті тисячі поки що не збагнули – а то би хтось із них давно би зайняв його, Ахмета, місце. Це «дещо» було виниклим колись розумінням, що фінансові та владні «потоки» насправді пливуть до рук тільки тих, хто хотів би використати їх за певними призначеннями, сутність яких виходила з намірів тих таємничих сил, які час від часу давали можливість переходити цим потокам з рук у руки, від старих до нових королів. І він знав на що підрядився, коли вирішив знайти спосіб за будь-яку ціну стати королем. «Віддаю все людське у собі силам, які винесуть мене на гребінь», - згадував він слова давньої клятви. «Зрікаюся подоби людини задля досягнення цілей, яких прагну, буду служити тим, хто дасть мені у руки бажане мною», - пригадав він слова, якими завершилось скріплення договору. І успіх, шалений успіх, який почав розгортати свої принади відразу після того, як він наважився на цей договір. Правда, все рідше та рідше звучали у пам’яті якісь світлі спогади дитинства – він і не знав уже, чи було в нього це дитинство. Його боялись, його ненавиділи, його шанували – але ніхто його не любив – та й непотрібна була йому нічия любов – тим більше він не знав, що означає це слово. Зараз він зупинився у півкроці до мети, і мета – єдине, що його насправді цікавило. Враз, здригнувшись, він пригадав жахливі дні два роки тому, коли чітко, струнко налагоджений план зміни влади у країні раптом дав несподіваний крен. Він згадав цю хвилину задушливого страху, що переходив у холодну лють, коли він зрозумів, що Бандит провалився, що хтось чи щось сильніше за нього втрутилося у плани, що абсолютно несподівана емоція та якась дурна жертовність цих малих істот, яких він звик розглядати лише як матеріал для досягнення своїх цілей, раптом схотіли проявити якусь свою волю. І навіть ті, хто протидіяв Бандиту, хоча і бажали влади виключно для себе, були захоплені і розчулені цією весняною хвилею, і на деякий час почали проявляти якісь абсолютно невластиві їм якості. Він згадав той страх коли здавалося, що світ перевертається з ніг на голову, що світ починає жити по якихось зовсім інших законах, ніж нашіптували йому тіні, до яких він вирішив піти на службу. Але то тривало недовго, і зараз він їхав ділити вплив (поки що ділити, на даний час він ще не міг взяти все) з тією, кого він найбільше злякався у ті дні, бо побачив за нею дещо незбагненне для нього самого. Але зараз це незбагненне кудись відійшло, і він їхав просто на зустріч з ншою сильною, поки ще сильною. «Ти сильна – але я сильніший»,- думав він. «Поки що наші інтереси збігаються – але так буде не завжди. Тіням потрібна ненависть та зневіра –вони їх отримають. Тіням потрібні людинознаряддя у світі – я прислужусь тому, щоб їх було якнайбільше. Лімузін. Zastavki.com

Але мені потрібно бути володарем для всіх цих істот - і тіні обіцяли мені це. Ти зайва тут, Ю. Хіба що будеш служити мені. Але то буде потім. Зараз треба зробити ще один невеличкий крок до реалізації плану…»

Чорне авто котилось по місту на заплановану ключову зустріч. Глибинний ритм сильнішав, але його чув поки що лише той, кому дано було це почути…

Сварич

Дощ барабанив і барабанив. Похнюплений Сварич хнюпався - хнюп-хнюп. Американські черевики ляпали по калюжах, розкидаючи на всі боки бризки багнюки. Сварич не міг носити взуття від Суччі. Інстинктивно, обома руками хапався за рідне, позбавлене смаку одоробне взуття чи одежу, підсвідомо хапаючи риб'ячим ротом все, що хоч трохи нагадувало батьківщину. У цій неправильній країні навіть Юнукович полірував нігті, зводив бородавки і заправляв у плавки стильний червоний шнурок із штучного шовку. На фоні легких кашемірових костюмів з профільованими зачісками, що краще за будь-який хет підкреслювали статус людини, недоладні черевики Сварича виглядали анагронізмом, східним до появи Богатирьової у колі фракції БЮТ.

Туга за парким нью-йоркським літом, групками нечесаних нігерів на кожному розі, таким рідним сміттям на асфальті і потокам бездумно перетікаючих від авеню до стрітів людей захопила Сварича зненацька. Мало, все ще мало тут дебілів.

Блиснуло. Блискавка, мабуть - подумав Сварич. Але грому не було. Тінь високого чоловіка з фотоапаратом зникла за парканом Банкової. Що він міг знімати, подумав Сварич, сколупуючи козу з пальця.

Телефон не дзвонив. Десь там, у низинах, вікривався новий сезон театру української драми, метушились перехожі, а ще далі - за густими хащами невисоких будинків, кінчався дощ.

От і все. Кінець кар'єри віртуального казанови. ЗАГС, нещирі вітання соратників по партії і липучі ручки Шестерюк по всьому тілу назавжди. Замість гучних газових афер нудні апокаліптичні вечори у затхлій квартирі з віагрою у кишені. Сварич відчув відразу, різку, подібну до тої, яку відчув знайшовши банку вазеліну у тепер вже своєму кабінеті.

В кінці кінців, пропозиція Шестерюк була не такою вже й поганою. На що міг розраховувати у цьому перевченому суспільстві гуманітарій-початківець, що не міг вже пригадати жодного з діалогів Сократа. Чи Платона? - хапнуло за живе усвідомлення склерозу.

А ноги самі виносили Сварича через ворота до Лютеранської, повертали направо і опускали тіло до Хрущатика. Десь тут мають жити місцеві їжачки, міфічні істоти, заради яких пишуть статті і перемикають мерседеси на першу швидкість.

Двоє молодих дівчат про щось розмовляли, одна показувала на нього пальцем і обидві сміялись. Мабуть, повії - подумав Сварич. Але на всяк випадок обмацав одежу і затягнув зиппер на штанях. Старенька бабця, що чудом вижила серед хащів Лютеранської з мільйонними квартирами тут і там, тягла возика від гастроному у марних спробах купити щось, молока по 2 гривні, чи буханку хліба по гривні. У Сварича засмоктало під ложечкою. Хотілось їсти. Але він не міг примусити себе зайти до ресторану. СБУ працювала справно. Останні пару днів він ловив себе на тому, що вже через півгодини після появи у ресторані, там з'являється невгамовна Шестерюк. Тра було 2 порції діоксину брати, раптово майнула думка.

Задзвонив телефон. Нарешті. Сварич хапав слухавку, руки спітніли і дорогий цименс упав на асфальт. Відсторонено, наче уві сні, Сварич проводжав свого єдиного друга на його останньому шляху вниз Лютеранської. Нарешті телефон останній раз підстрибнув на вибоїні і впав на спинку, розколовшись на кілька шматків.

Це знак, вирішив Сварич і підняв руку. Машина за спиною спинилась, дверцята відкрились, зад механічно завернувся на заднє крісло. До Шестерюк - ортикулювали губи Сварича. Шофер кивнув, авто рушило.

Невідомий

Він сидів у своїй хаті-музеї, посеред колекції, яку так довго і з такою любов’ю збирав.

Він не був поганою людиною, цей невдалий лідер нації, але амбіції та іронія долі винесли його на гребені хвилі у такі площини, у яких він реально орієнтуватися й не міг, і, що найголовніше, не хотів це робити, і ця обставина змушувала його постійно намагатися одягати якісь чужі ролі.

Єдине, у чому він був абсолютно самостійний, так це у незнищенному прагненні всіма можливими силами та засобами зачепитись за ту посаду, яка йому волею долі таки дісталась, без огляду на весь шалений опір та тиск конкурентів.

З тих часів він абсолютно переконався у своїй богообраності, вищості порівняно з іншими людьми й став дозволяти собі такі речі, які ніколи і в думках не міг би й помислити ще років двадцять п’ять тому скромний, тихий бухгалтер, і десять - досить непоганий банкір. «Мій народ», промайнуло у його голові.

«Народу дуже повезло, що у нього є такий лідер, як я». Зараз він якраз подумки вибудовував ту невеличку комбінацію, яка дозволила б йому повернути всі дещо втрачені до цього позиції. Домовленість з Бандитом не була для нього такою, щоб аж занадто приємною – усе-таки він не міг забути свого спотвореного обличчя та того часу, коли його життя та життя його сім’ї опинилось на волосині. Та політика є політика… Багато що Прищавий міг у своєму житті пробачити – але не приниження своїх амбіцій і не небезпеку для своєї сім’ї. Це були дві речі, які робили його практично некерованим та нездатним до адекватного мислення та спілкування. І найбільшим шоком у його житті був той час, коли він зрозумів, що його сім’я почала грати і проти його амбіцій, і проти його держави, намагаючись по-максимуму скористатися становищем «близькості до тіла» та виставляючи його дурнем на посміховисько іншим державам, як це було ще недавно в історії з газом. Бр-р… І зараз він згадує мов жахливий сон ту мить, коли збагнув, у що ж, насправді, втравив його рідний брат і як це відбиватиметься на його іміджеві перед закордонними друзями. Але змушений був вибрати менше, з його точки зору, лихо і прикрити брата, залишивши ситуацію «мєжду здєсь» на неозначений термін. «От саме цією ситуацією зараз і варто було б скористатися», думав він. «Ми заклали достатньо бомб у економіку, що дозволяли б нам контролювати будь-які самостійні дії можливого прем’єра. Зараз саме час або використати їх на повну потужність, або зробити певні пропозиції, від яких Бандит навряд чи відмовиться. Тим паче, що Ахмет останнім часом якось дуже дивно грає стосовно своєї креатури, чи не хоче він насправді його «злити». Якщо воно так – то цією обставиною можна скористатися…» вив’язалася мережка думок. Закінчення настрою. GAME.Vladimir.ru

Але він не помічав, як сірі тіні тим часом затягували всю його оселю, яку він так викохував та будував. Та сірість, яка передує приходу речей і явищ, які не до ночі були би згадані…Бо сірість, що заплуталась у самій собі, урешті-решт відкриває дорогу будь-яким руйнаціям світу та душі. Його рука тягнулася до телефону і він уже не помічав, не розумів і не хотів знати, що цим відкидає геть, у безвість своєї пам’яті, у нищівну прірву своєї зруйнованої свідомості, ті сили та енергії, що привели його у свій час до влади. А відкинувши їх у своїй душі стає каналом для проявлення у світі зовсім інших, принципово відмінних від попередніх сил та енергій. Долоня лягла на трубку і цим він поклав початок. Рука понесла трубку до вуха й він відкрив дорогу тіням, сірим, бридким, що рвалися, прокладали шлях через людські руїни назовні. Дорога була відкрита – їм дозволила людська істота зі зруйнованою душею, з пусткою замість неї. Він викликав на себе зворотній удар, і той удар міг бути лише нищівним…

У той же самий час, поміж двома іншими людьми, у чорному авто, було скріплено договір, який поставив останню крапку у нагнітанні прихованого ритму. Тепер ритм, що стверджувався у глибині, міг лише руйнувати

– він не міг оживити нічого з цієї змертвілої тканини… Підходив фінал. Фінал, який був неминучим.

Це вже буде все. Хотів ще написати про "мудака-відморозка" - але не написалось, мабуть, занадто дрібязкова у цій історії лінія.…

ОБІД ЮВ

Це було невеличке затишне кафе у напівпідвалі одного зі старих будинків Подолу. Тут, у цьому загубленому серед круговерті вулиць та вуличок, було одне з тих місць, де Юлія Володимирівна влаштовувала ділові зустрічі, або й просто запрошувала друзів та помічників на сніданок чи обід. Тут знали її смак, постійні замовлення, а у офісі директора зберігалось фото на пам'ять: персонал кафе з Юлією Володимирівною, тоді ще прем'єром, і розлогим автографом "Чарівникам та володарям кухні" від неї. Вона зійшла сходами і увійшла до невеличкого, обшитого золотавими ясеновими дошками тамбур, де висіло дзеркало. З нього на неї дивилася засмагла, усміхнена жінка із "сонячним колом". Захотілось знову туди, на море, відпочивати, читати улюблені книжки, гуляти з чоловіком та донькою набережною, і борони боже дивитися новини. Але тепер вона не просто вдома, вона знову в Україні, де кожен крок треба виважувати, де кожна дія стає приводом для звинувачень, де все, що робиш, не тільки не розуміється, а й обливається брудом. Важко. Але треба продовжувати, бо тільки так можна показати скептикам, що все, що зроблено, обернеться благом. Вона розправила комірець (засмагла шкіра гармонувала з рожевим кольором кофточки та великою брошшю-застібкою), послала у дзеркало посмішку і зайшла.

Тихо грала музика Кейко Матсуї, одна з найкращих композицій - "Bridge Over The Stars". Юлія Володимирівна згадала, як пішла на концерт цієї невисокої японки. Присмерк великого залу, великий білий "Стейнвей" і ніжні звуки роялю, під які хочеться танцювати. Недарма її (вона чула краєм вуха з партеру) давно називають в народі "наша Кейко". Адже ця музика так пасувала українському ритму, українському менталітету, українській душі. І вона пасувала цьому моменту.

За столиком вже сиділа невисока білява дівчина-юрисконсульт. Вона низько схилилася над розкладеними паперами-роздруківками із законодавчої бази, мало не водячи носом по аркушу. Юлія Володимирівна тихенько підійшла. "Оксано, не схиляйся так низько. Очі собі спортиш із цією політикою." "Ой, Юліє Володимирівно... А ми вас так чекали. Як ви почуваєтесь, як відпочили... Ой, що це я,.." - вона аж зашарілась і опустила погляд, не сміючи дивитись вгору. Юлія Володимирівна сіла навпроти і поклала руку на руку юрисконсульта: "Нічого, не переживай, все добре. Краще скажи, ти снідала?" Підійшов офіціант, на червоному жилеті в якого золотим візерунком було вигаптувано "Сергій". "Сергію, мені будь-ласка, як завжди, вітамінізований напій. І ще йогурт "Галичина" з абрикосом ("Оксано, що ти хочеш? Ніяких відмовок, ти молода, тобі треба сили."), а ще дайте будь-ласка салатик із куркою, бутерброд з червоною ікрою та зелений чай "Сніданок імператора". Усе запишіть на мій рахунок". Потім вона посміхнулась і сказала: "А тепер показуй, що там у тебе." "Ось, подивіться. Ми можемо спробувати ударити по них їхньою ж зброєю. Вони люблять чіплятись до букви закону, ну то ми букву їм і покажемо. Ось закон, вони його ще бозна-коли прийняли. Бачите?" Оксана обвела олівцем цитату і простягла

Пляцки. http://daler.ru/view/food/cakes/3272.html

листок Юлії Володимирівні. Офіціант приніс замовлення і поставив на стіл невеличку вазочку з салатом, великий бутерброд з червоною ікрою, велику порцелянову кружку із ситечком, над яким витав тонкий запах справжнього зеленого чаю. Перед Юлією Володимирівною з'явився келих із прозорим напоєм, а також такий самий келих із йогуртом.

З першого заманливо стирчала трубочка, в йогурт вже була занурена ложечка, а на його поверхні помаранчевим сердечком було покладений шматочок абрикоса. Юлія Володимирівна підсунула сніданок до Оксани. "Їж, не соромся. А я зараз продивлюся". Вона взяла аркуша в дівчини і, повільно куштуючи йогурт маленькою ложечкою, почала уважно читати закон. Оксана боязко відкусила шматочок бутерброду. Потім зачерпнула ложечкою салат. Він був смачний, а вона не снідала. Дівчина ще раз поглянула на свою шефиню, занурену у читання, і швиденько, ніби боячись кудись запізнитись, почала наминати салат. "Це закон прямої дії?" - запитала Юлія Володимирівна. "Ага," - відповіла Оксана. - "Я двічі перевірила. Та головне не те, що вони подали ті заяви, чи не подали. Головне, що повноваження не складені, а обставини до уваги не беруться." Юлія Володимирівна відкинулася на спинку стільця, потягуючи через трубочку вітамінізований напій. У її голові почав складатись план брифінгу. Прес-конференцію треба зібрати, але це пізніше. Зараз треба все це розбурхати. Вона дістала телефон і набрала номер Турчинова. "Сашо? Так, я у кафе. Збери на сьогодні брифінг, добре? Так, у кулуарах Верховної Ради. Добре, щасливо тобі." Гудок. Так, тепер хід брифінгу. Спочатку треба буде розказати про те, що знизились соціальні пільги (вона дістала свого наладонника і подивилась свої нотатки по новинах). Так, назвати все це "міфами", бо насправді це все протирічить лозунгам самої правлячої (ніби) партії. Це соціальні пільги, мова, НАТО та ЕЕП. Так. Потім все-таки зробити реверанс до Віктора Андрійовича. Він мав побачити, що це за одні, з якими він угоду підписував - одразу його повноваження урізають і тяжіють до узурпації влади. І зробити два звернення - до Президента, і до національно-патріотичних сил. Все це вона занотовувала у свій електронний записник, поки Оксана снідала, одночасно куштуючи йогурт та напій. Це все... Ні, ще перелік законопроектів. "Оксано, законопроекти готові?" "Так. Частину ідей узяли з "Електронної демократії", там багато наших зібралось". "Добре, зробиш мені підбірку?" "Звичайно," - на обличчі дівчини засяяла задоволена посмішка. Потім вони спокійно закінчили сніданок, теревенячи про звичайні жіночі справи - про одяг, стиль та косметику. Юлії Володимирівні практично не вистачало часу на такі прості, і такі зворушливі моменти, і просто намагалась найбільше використати будь-яку хвильку, коли вона може забути, що вона політик, і відчувати себе просто жінкою. "А тепер куди?" "А тепер, Оксано, поїдемо в парламент, у бібліотеку. Там ми з тобою сядемо, обкладемось коментарями, і напишемо аналіз, щоб не можна було відпертись. Треба їм доброго стусана дати, хай не розслабляються". Блиск очей Оксани був кращою відповіддю і Юлія Володимирівна потягла її до виходу, де чекав мерседес.

ЧЕТВЕРТОГО ВЕРЕСНЯ…

Із самого ранку ВФ готовився до першого, після канікул, парламентського робочого дня. Планував завтра, п’ятого, відкласти всі урядові справи й завітати до парламенту. Як не як, а справжній депутат. Тож завтра уже не до Кабміну піде, а вирушить на роботу по «совмєстітельству» (тьху!…забув, як українською!) до парламенту. Що не кажи, а таки депутат! Після канікул у ВР збереться братва. Кожен поділиться своїми впечатлєніями (знову забув слово!)… після відпустки. Трошки в парламенті покрутяться, так для виду, для годиться, щоби в об’єктиви потрапити. А потім гайнуть у Кончу Заспу до Папи, або ще кудись, та й відмітять зустріч. Махметов може щось приволоче. Та й він не з бідних. І такі в його в партії всі - сто вісімдесят шість членів. Тож буде за чим покутити (забувається мова, трясця її бери !) до ранку.

Тому сьогодні вранці підхопився у веселому настрої й бадьоро попрямував надвір. Півгодини ганяв штангу, покидав гирі. Так розвеселився, що ледве не вбив сусідського пса, що гарчав на нього через штахет. Лише легенько підгилив гирьку до проламаного тину, а бідний старий собака від переляку забіг у будку й досі ще тремтить, і носа не потикає, хоч ВФ уже й поснідав, та й відпочив на веранді, спостерігаючи за нещасним собакою, а пес і досі скімлив у будці, не визираючи. Ніяк не міг оговтатися.

Набридло спостерігати за жалюгідною твариною, тож гайнув до вітальні, увімкнув телевізора, щоб ознайомитися з ранковими новинами. Спершу клацнув на перший сусідський. Послухав, як відрізнити згущене молоко від згущонки й у чому тут різниця. Ти диви! А він цього й не знав! А росіяни знають! Дурять, нашого брата, виявляється. Треба розібратися також і зі своєю чередою. Ну, хто там у нас тримає молокозаводи?

Дістав із-під матраца ключика й попрямував до репродукції Малевича «Чорний квадрат». Зняв зі стіни фальшиве полотно, підчепив нігтем на шпалері приліплену резину від жуйки. Потягнув до себе. Залишки жуйки потягнули й шпалери, а зору відкрився маленький вмонтований сейф. Застромив ключика й повернув два рази. Метал скреготнув від злості, що потурбували, і появилася ніша, де на поличці лежав чорний нотатник. ВФ підхопив його й прожогом шмигнув до дивану. Гепнувся і став гортати. Цей записник, насправді, - чорний список і ведеться ще з часів попереднього прем’єрства. Перегорнув. О!! Знайшов одного із власників. Так-так…Папа! Компанія «Глава!». Ні, цього чіпати не варто. Та гаразд. Навіщо він буде бучу здіймати? Добре , що сусіди з екрану попередили. Тепер він знатиме, чим є згущонка, а що – згущене молоко. І не буде купляти ту згущонку!

Заспокоївшись, перемикнув уже на рідні ефірні простори. Поки канал два з плюсом розповідав про документальні фільми, сам зайнявся гардеробом до завтрашньої знаменної дати. А як же ж. Прийдуть дівчата. От і Рая Величенька останнім часом та-а-кою жінкою стала. Тож і позалицятися не гріх. Кине пару компліментів. Хіба шкода. Згадав, як вона в липні прийшла до парламенту в туфлях від Гуччі й уся інтернетівська тусовка обговорювала цю подію. Хм-м. А що ж він надіне? Ну, однозначно, одягати блакитного костюма з рожевою краваткою, як грозився вчора на всю планету Цвіркун Слава, він, звісно, не буде. Відчинив шафу ... Погукати дружину? Та ні. Ще приревнує. Нахилився й дістав туфлі, які вбили наповал у Сочі, як писали газети, усіх росіян (виявляється, от чим можна їх деморалізувати і знищити!) Погладив лаковану поверхю. Понюхав. Пахне. Шкірою. Пестливо, мов жінку, гладив товстими пальцями плетені узори шкіри. Італія. Чи думав він тоді, у ті далекі сімдесяті, що буде колись носити не секендхендівські радянського виробництва вкупі зі смугастим костюмом, а взуття преміум-класу! За три штуки! Баксів, звісно. Так, озую ці!…Та до костюма справи не дійшли.

Раптом з екрану почувся знайомимй голос. Зиркнув на блакить ящика. Мало того, що вона йому сниться, так ще й з екрану кепкує. Е! Про що це вона? Це вже на жарти не схоже! О! То мова таки про нього йде! Наблизився до екрану й утупився впритул. Ну, по-перше, хотів роздивитися, адже не бачив давно. А вона все сниться та сниться. А по-друге – боявся пропусти…

У що одягався – у стані афекту навіть не помітив.

Набрав із десяток номерів. Гепнувся знесилено в крісло й перетворився на очікування.

Так. Спокійно. Головне, не повбивати, бо вже точно не відкараскається.

Хвилини повзли немилосердно. Негативні емоціїї росли з кожною миттю. Де вони, ті йолопи-юристи, що не сказали, не попередили, не підказали. І за що він їм тільки гроші платить? І не маленькі!

До кабінету несміливо ступила Олена Лукашкіна, адвокатка недоучена. Тьху! Мало того, що вона мені ледве виборну кампанію не провалила. Та чого там: провалила - не могла у ВС захистити в 2004 році. То ще й тут!

Зайшла, зупинилася, зіщулилася й потупила очі в підлогу. Фе, яке маленьке лякливе зайченятко.

А ось і всі вони…Красавци з красавицей ( знову забув слова! Да ладно, родным то лучше, доступнее для своих!)

Тим часом до кабінету, мов привиди, зняті із хреста, проскальзывали ( забув слова!) ученые юристы и не совсем .

Мовчки вишикувалися в шеренгу перед патроном і втупилися в начищений до блиску паркет.

….шеренга захвилювалася й пригнулася, мовби хвиля океану.

Він наближався до юристів, а хвиля голів все поглиблювалася та вгиналася, і коли він підійшов упритул, то їхні голови були нарівні його колін.

Минув злякану Лєну й очі зупинилися на рожевій краватці!

«Ах ти, цвіркун недобитий,» - подумав й рука непроизвольно (забув слово!) потягнулася до галстука. Тості пальці стисли вузол біля кадика, а очі ВФ поповзли по лисині, мокрому лобі, носі, з крапелькою на кінчику, а вже потім – по тремтячому підборідді… повернулися і втупилися в червоні від переляку очі альбіноса. Тьху! Та це ж Славка! Цвіркун насправді!«Тебе Страхович не добив, то я це за нього дороблю, хоч він і мій противник. Та тут ми могли б знайти порозуміння ,» - майнуло миттєво в голові. Проте своєчасно опам’ятався. Цей має зв’язки в прокуратурі. Ну його. Проте, коли віднімав руку від чужого горла, відчув, як у його сильному кулаці рожева краватка розпустилася на нитки. Та і стояв потім Славка, з нитками на шиї.

Та-а-к, а цього Кидалова народ не добив. « Треба звільнити поки не пізно із ректорської посади. Геть спаплюжить студентам майбутнє, - появилася зненацька в голові твереза думка. Примруженими очима зміряв нахабну пику Сергія Васильовича, проФФесора. Скривив зневажливо рота й почвалав далі.

Золотневський Микола Владиславович! Хм-м. Віце-президент! Добре, що лише благодійного фонду юристів, а не його уряду! Напрацював би такий!

А ти, земляк, Матюха –тюха! (пі-пі) тебе візьми! Валерій Валерійович! Який з тебе, дитино, юрист! Ми тебе пригріли, приволокли сюди. А ти! «Батькові» не міг підказати…

Бобкін, Бобкін! От від кого не чекав, так від тебе! Міша, Міша. Ех, м-і-іша… Рука ВФ зависла над переляканим Бобкіним. Хто-хто, а Бобкін добре знав, який на розправу патрон. Тож різко шарпнувся назад і зачепився імпортною туфлею за край килима.З якою насолодою спостерігав ВФ, як Бобкін падав на спину. «Треба не забути купити завтра самий дорогий очисник килиму і в знак подяки самому почистити його,» - устигла майнути в голові ВФ весела думка.

Корж Анатолій Леонідович, адвокат, туди-сюди!…(пі-пі) Теж мені земляк! Хай той молодий, Матюха. А це-е-й!!!

Притупка Дмитро Микитович, суддя зі стажем, а такої дрібниці не знає. А Юля обвела всіх навколо пальця!

Мимо Дзиги пройшов, мов не побачив. З дитинства не любив ментів. І цей туди ж ... керувати вузом. Тьху. А Юля, всіх…(пі-пі-пі!)

Зупинився коло останнього і вперся поглядом у старечі очі.

-Ну! – погрозливо та чітко, щоб і решта добре чула. - Що робити будемо, Миколо Яновичу?

Державний службовець першого рангу голову не сушив, якою мовою розмовляти – він зроду не знав мови держави, в апараті якої весь свідомий вік промарудився.

- Да я той…как его. Замапятовал. Ей богу. Да вот, выпало … – знічено виправдовувався той.

« Та й не дивно, - подумав ВФ.- І куди я дивився, вручаючи старому черговий портфель?

- Моя голова полетить, але й ваша теж! - нагадував Яновичу, якщо й це випало з драного решета.

Повернувся до крісла, сів і продовжив екзекуцію. Та виховну роботу.

- То м… вашу! – почав із жаргону. - У всіх черепки драні? - раптом згадав мову і завершив фразу народним фразеологізмом, котрий вліпив у вступну промову дуже доречно.

Розгніваний погляд зупинився на самому молодому –Матюсі. По очах побачив – «не разумеет».

Терпіть уже не міг. І так тримав себе в кулаці биту годину!

- Ви не могли (пі-пі) розказать мені, що я повинен був (пі-пі) до двадцять п’ятого серпня ( пі-пі) здать депутатські повноваження, бо інакше (пі-пі) я втрачаю всяке право на посаду прем”єра ( пі-пі)!!!?. То хто я сьогодні? Задрипанці недоучені,.. – спіткнувся на слові, переосмислюючи, чи й справді такі. Що недоумки, то ясно й без слів. А що з… Одягнуті пристойно, із «Ролексами», у взутті преміум-класу. Виявляється, й такими бувають, зробив остаточний висновок.

- Отже, братва, знай! Я згорю, але й вам не дам чадіти – затопчу! – завершив мову й відвернувся до вікна. Махнув рукою, щоби забиралися геть.

І не минуло й півхвилини, як у кабінеті запанувала мертва тиша. Лише дощ гамселив об шибки великим краплями, мов плакав за посадою прем’єра.

П’ятого-сьомого вересня

Сьогодні, шостого вересня, Вф міркував, кого послати завтра в прямий ефір студії 1 національного на «Толоку». Треба сильного юриста, щоби прищемив язика всім у тій «Грі на коаліційному полі».

Ну й темку придумали! На своєму полі Партія Районів ніколи й нікому не дозволяє грати за чужими правилами – тільки за своїми. І всі про це знають! А ці що, не в темі? Отже, треба послати сильного суперника, щоби позатикав роти опозиції. Ну й кого? Після тої розбірки четвертого вересня уже ТИХ недоумків він не пошле.

ВФ зручно вмостився в кріслі й окинув поглядом кабінет. Пестливим оком ковзнув по килимі, що «підставив» підніжку Бобкіну. Як тоді, четвертого числа, той простягнувся в цих апартаментах! ВФ від душі розреготався. Так, як і обіцяв собі під час падіння Бобкіна, наступного дня, п’ятого, перед тим як вирушити до парламенту, він забіг спершу сюди. Скинув піджака в темно-синю смужку й засукав рукава. Зайшов до відсіку кабінету, набрав води у велику миску, котру проніс сюди під одягом. Унизу охоронець та-ак підозріло на нього озирався. Ну, чувак! Очевидно думав, що автомата несу!

Тож з підсобки повернувся до кабінету з повною мискою води, поставив її на паркеті й налив туди рідини для чистки килимів. Збовтав до густої піни й занурив у неї невеликий кусочок поролону, що потонув у величезній долоні ВФ. Опустився коліньми на килим та й почав любовно чухрати червоний оксамит. Привівши в божеський вигляд цього доречного «помічника в політичній грі», як і обіцяв учора самому собі, з натугою підвівся й став одягатися.

А вже за годину був у парламенті, ніби й не до нього та не про його персону кричали вчора всі шпальти (друковані та електронні), що він ніхто: ні те ні се, ні прем’єр, ні депутат.

ВФ спокійно зайшов п’ятого дня місяця вересня до парламентської зали й улаштувався в кріслі зі своїм іменем. Окинув власницьким поглядом усе й усіх. Помітив Раю в новій сукні, і Юлю, як завжди, у божественно-білому. І чомусь відразу впала в очі краватка Цвіркуна. Між комунізмом і солідаризмом

Синьо-біла. Замість обіцяної усій громадськості рожевої. Ледве не подавився внутрішнім сміхом. Знав би світ, як завершила своє існування рожева краватка Цвіркуна! Згадав розпущену власними руками на шовкові нитки рожеву тканину Цвіркунового галстука і, несподівано для самого себе, з-під міцно зціплених зубів вирвалося: «Ги-ги!» Депутати здригнулися й зацьковано почали озиратися. А вчорашні морально катовані похнюпили носи й ховали очі, щоб не зустрітися з його, ВФ, прискіпливим поглядом.

Тож перший парламентський день пройшов не у «нервотрьопці», як очікував, а пробіг веселим сорокашестихвилинним мультфільмом. За декілька хвилин після виступу Криги, сам уже був на трибуні парламенту й закривав робочий парламентський день, котрий розпочинав робочий а йходить?

Весь парламентський склад у них вірив, тож початок був покладений саме у вівторок. Фу на ваш понедельник... GAME.VLADIMIR.RU

А вже незадовго після його виступу вони з братанами зібралися, як і планували, у затишному місці й продовжили канікули.

Це було вчора. А сьогодні, шостого, мозкові звивини ВФ заполонила єдина думка: кого, кого послати на «Толоку»? Нехай потолоче чужий город.

Поміркувавши трохи, став набирати номери абонентів…

… Наступного вечора, удома, улаштувавшись зручно перед телевізором, спостерігав за своїми посланцями на «Толоці». Вони парили таку «ахінею»! От молодці! Правильно, хлопці, відпрацьовуйте! Немалі бабки одержуєте, тож трудіться!

А той розумник, Тягнисторона!.. Що це там він городить з екрану? ВФ напорошив вуха.

А Тягнисторона висловлював загальну думку народу: «Нове гасло нової коаліції Партії Районів нашої України – «Не зрадь Універсал!». Проте один із його помічників теж не з простого тіста: «Якщо вже уряд нашого ВФ - незаконний, то тоді знайте, що ні один уряд в історії незалежної України ніколи не був легітимним, тобто законним!»

Так-такс, зайорзав у кріслі ВФ. До чого це він? Ану-ану! А побратим вів далі: «Адже сказано й усім відомо: Кабінет Міністрів створюється і діє згідно із законом. А закону про Кабмін НЕМАЄ!»

От молодець! – вгатив ВФ від захвату кулаком по столі. Кришталевий келишок нахилився набік і …хрусь на друзки… Та ВФ навіть не помітив. Потягнувся до іншого, хлюпнув туди коньяку «Курвуазье ХО» за 260 у.о. і пригубив. Так-так. Уміють... навішувати не тільки народу, а й опозиційним юристам. І (та головне!) журналістам! Уже сьогодні шпальти будуть майоріти дезінфо: усі уряди були незаконними. То чим же він, ВФ, кращий? Стоп! Ну, таки ж кращий, але… Якщо їм можна, то чому не можна уряду ВФ бути «беззаконно-легітимним»?

Крекчучи піднявся й підійшов до полиці з книгами. Т-а-ак, треба знайти цей Основний Закон! Вищий від усіх законів! Самі й перевіримо, де собака зарита. Не вірив ВФ уже нікому – ні своїм, ні чужим. І не тому, що всі були асами в хитромудрих сплетіннях політичних ігор, а тому, що свої не орієнтувалися в законодавстві, яке самі ж і приймали, та навіть і знати його не хотіли, а як доводилося – викручувалися, ніби шкварки на гарячій скоровідці, а чужі… ті все норовили поганяти м’ячика на його полі за своїми правилами. Тож витягнув синьо-жовту книжечку і розгорнув на відповідній сторінці.

Нічого подібного, про що тільки що вирік з екрану побратим, ВФ у Конституції не знайшов. Зате знайшов інше… Статтю 120 - члени Кабінету Міністрів України, і тому подібні, не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою. Отже, правду казала опозиціонерка Юля. А ще нижче угледів і відповідь на своє нинішнє питання: організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначаються Конституцією і законами України.

Значить, якщо за Конституцією, то Юлін уряд був законним, бо Конституцію ще ніхто не відміняв. Треба було б, звісно, і відмінити. Та нічого, й до цього колись руки дійдуть, а то все кричать на кожному розі: ми –господарі, а ви – слуги, бо в Конституції так написано! І кожен із цих сорока семи мільйонів (враховуючи немовлят) приноровився цілодобово перегортати їхній Основний Закон і звіряти події та дії влади з нормами, виписаними там. Залишилося відібрати в народу останню надію - чинну Конституцію - і всі ви в мене тут! І ВФ підняв могутню руку догори, міцно стискаючи пальці в кулаці, аж суглоби побіліли. Тут уже з екрану пішла нова інформація: що і Президент не дотримав процедури, призначаючи уряд Юлі Володимирівни. «То тож президент, а тут я не звільнився», - чухав потилицю ВФ.

Якийсь час сидів похнюплений. Та за мить у черговому захваті бив по столі кулаком. От молодець посол до «Толоки»! Так і треба зробити! Значить, я подав заяву, а ВР не розглянула, бо на канікулах була! Ура!!!! Є ще клепка в його юристів. І як це я забув, що подавав заяву? Стоп! А коли ж я її подавав? Тьху! Та ніколи. І спаде ж таке на думку! Треба не забути дванадцятого вересня в парламенті крадькома підсунути Кризі свою заяву про звільнення. Нехай відпрацьовує. Пора вже.

А хто ж її напише? Та попрошу Людку, дружину. З такою оптимістичною думкою й почвалав до спальні.

Пасьянс Юлії Володимирівни

Юлія Володимирівна вирішила трохи відпочити. На столі лежали купки роздруківок, зібганих аркушів з розрахунками, прейскурантами. Ось об'ємиста течка з даними зі спотового ринку пального, ось статистичні дані по споживанню. Все це вона вже передивилась. Тепер можна було приступати до головного - написання тексту брифінгу з аналізу бюджету. Юлія Володимирівна глянула на годинник - три години ночі. Вона крадькома, щоб не розбудити Олександра Генадійовича, який давно вже мирно спав і бачив приємні сни, як він з Юлією Володимирівною гуляють морським берегом, пішла на кухню. Навпомацки знайшла електрочайник "Tefal", де приємно булькала вода, набрала при світлі зеленого індикатора "міцний окріп", і дістала з шафи коробочку з гуараною та сушеним тміном. Турчинов подарував, коли побачив, що вона починає приймати транквілізатори. "Юля, не приймай цю гидоту - сказав він тоді. - Хочеш загриміти в клініку і лікуватись від синдрому нервового виснаження? А Тарасик тільки того і чекає - він розтрубить на всю Україну, що ти наркоманка" "Та він же сам курить таку страшну суміш, що постійно моргає, ніби РПМ набрався!" - обурилась Юлія Володимирівна. "Ну, і що ти йому скажеш у відповідь? Що він курить суміш гашишу з турецьким тютюном? - покепкував Турчинов. - Ти ж знаєш, досить людину просто разок макнути у бруд, щоб вона потім все життя відмивалась. Краще візьми оце - це просто травки, які піднімають тонус. Додай до чаю, і тобі не доведеться пити всяку гидоту. І я скажу Саші, щоб поховав від тебе всі пігулки. Нема чого тобі сидіти на хімії".

Чайник приємно засвистав. Юлія Володимирівна кинула у чашку жмуток зеленого чаю, потім додала трохи тміну, і пару акуратних шариків екстракту гуарани - вони розтануть у гарячій воді, і нададуть чаю приємного гіркуватого присмаку барбарису. Буль-буль-буль... чашка наповнилась міцним окропом, і по темній кухні поширився аромат свіжезапареного чаю. Юлія Володимирівна вдихнула запах, і тихенько пішла назад до кабінету.

Там вона знову зручно влаштувалась у м'якому кріслі, накрила чашку рукою, щоб відчути приємне мокре тепло, і підсунула до себе ноутбук. Відпочивати Юлія Володимирівна у такий час любила, розкладаючи якийсь хитромудрий пасьянс. Хтось з програмістів, які працювали в БЮТ, хакнув для неї стандартний "Пасьянс" так, що туди можна було додавати будь-які інші. Ось і сьогодні вона вибрала опцію "випадковий пасьянс". Випав пасьянс "Двадцять" - тут грали двома колодами, і як в звичайному солітері, треба було набрати колоди починаючи з короля до туза, і навпаки - з туза до короля. Двадцять очок в кожній колоді. Такі пасьянси вона швидко складала. Першою випала бубнова колода. Пальне. Основа всього - пальне. Вона механічно записала на аркуші паперу цю тезу, потім нижче написала "вода", "тепло", "електроенергія". Симпатичний ромбик, на знак "бубни" схожий. Стоп! А це цікава метафора для статті. Зрозуміла. Вона склала ще дві колоди - випали піки та черви. Виплати інвалідам. Виплати матерям. Юлія Володимирівна, складаючи пасьянс, паралельно робила нотатки по завтрашньому брифінгу, благо чудова пам'ять послужливо надавала прочитаний вже тричі бюджет. Двадцять! Пасьянс зійшовся, і двадцять пунктів було на аркуші. Вона обвела все колом, і написала пункт номер двадцять один - "непрофесіоналізм". Двадцять один. Згадались шкільні роки, і гра в карти крадькома на задньому дворі. "Очко" - кричав тоді Сева із паралельного класу, коли йому випадало двадцять одне очко. Зараз кажуть "бінго", бо саме так ця гра називається в американських бойовиках. Але все одно. Юлія Володимирівна посміхнулась. Оце вона їх завтра зачепить. Гарна аналогія. "Двадцять одне очко". Пів-п'ятої ночі. "Ще встигну виспатись" - подумала вона. Вимкнула ноутбук, і пішла в спальню. "Пасьянс зійшовся", мугикнула вона про себе, пригортаючись до чоловіка. Той щось уві сні промимрив, і ніжно обійняв її.

Тимошенко зустрілась з Ющенко

Не з Катериною Ющенко, чи іншою жінкою з численного клану, як писала більшість ЗМІ, а саме з Президентом України.

Ніхто не мав знати, про що буде розмова. Тому тексти наперед обумовлених запитань та відповідей були надруковані невидимими чорнилами, які проявлялись від контакту з хімічно активною поверхнею білого столу.

Цей стіл замовив ще Кучма і досхочу сміявся, коли після зустрічі з черговим регіоналом чи просто бугром з місцевого болота віддавав чітко проявлені відбитки жирних пальців та цілих долонь братам Каде. "Big fish in a small pond" - думав Кучма, переглядаючи списки карних справ та довідки Інтерполу, отримані після ідентифікації відбитків.

Так подумала Юлія Володимирівна, роздивляючись знайомі папілярні лінії Віктора Федоровича. "Звідки я знаю про потаємні думки старого Кучми?" - раптом прошила свідомість здогадка. Це була душа Кучми, що так і не покинула кабінету з відходом хазяїна. Вона ще літала по високим коридорам, заглядала у вентиляційні ходи, а тут, у кабінеті, відчувавався її легкий запах, що був слабкою подобою справжнього смороду, який ішов від старечого тіла.

Ця душа все ще не могла покинути президентські покої і гнула середні та безіменні пальці Ющенка, розпрямляючи натомість вказівні і мізинці.

"Пся крев", раптом подумала Юлія Володимирівна по-польськи.

Дикий регіт старої безумної душі прокотився у підсвідомості. "Зараз побачиш" - почувся тихенький шепіт і Юлія Володимирівна на мить повірила, що не тільки Тарас Чорновіл сам бачив, але й вона справді приймала кокаїн перед важливими подіями.

Тіло Ющенка раптом випросталось за столом. Важкий стілець, призначений для продажу по дорогій ціні, впав. "Что тИ сібе думаєш?" - вигукнуло тіло. Нереальність кабінету, відчуття позасмертного і позачуттєвого охопило Юлію Володимирівну. Кінчики пальців оніміли, за цим почали клякнути ноги. Жах як емоція раптово матеріалізувався у повітрі прямо перед очима. Коли стріла страху дійшла від лобної долі до серця і в правому шлуночку відчулась важкість, слабка подоба Кучми, що вгадувалась у химерному візерунку з квітів на столі, прошептала: "Ще й не таке побачиш".

А тіло продовжувало говорити. З кожним словом очі все більше випучувались і Юлія Володимирівна мимовільно помічала як коливається поверхня столу під ритмічними натисками правої та лівої долонь президента.

Це треба пережити. Не можна лякатись", заспокоювала себе Юлія Володимирівна. А її очі почали розрізняти довгі мацаки душі Кучми, що вростали в блакитне прозоре тіло і простягались у всі кутки кабінету. Два мацаки закінчувались десь у тілі президента, один з них стирчав з роту у вигляді зеленого язика. Юлія Володимирівна почала розрізняти свіжі жовті слизькі сліди Янукобича, сірі застарілі плями від Меменчука і зовсім затерті, але все ще видимі овали коричневого кольору, що залишились від Щербицького.

Невелика пташка ззовні намагалась влетіти у вікно, але так і не змогла подолати невидимий бар'єр, що відділяв світ реальний на вулиці, і світ підсмерковий, штучний у своїй облудності, що повністю заповнював стару будівлю ЦК КПБУ.

Коса на голові наїжачилась і за мить Юлія Володимирівна нагадувала статую свободи, подаровану французами народу США. З кутків полізли маленькі страхітливі створіння, сірі і буденні у своїй потворності. "Ш-шшш-шш" - чулось з усіх сторін. Це були злидні. Кожен злидень мав напівпрозору шкіру, під якою ховались сплюндровані багатства України, сімейні цінності бувшого хазяїна і просто випадкові речі, підібрані на дорозі. Золото, коштовності, мораль і національна гідність - все було з'їдене і у спотвореному вигляді просвічувало назовні.

Тим часом тіло продовжувало говорити, запитувати і вже почало відповідати на власні запитання. Коло самих ніг тіла гуртувалась купка злиднів, яка все ще доїдала шматочки молодечої шкіри з обличчя президента. А душа Кучми сміялась, гралась мацаками і іншими способами демонструвала свою силу.

Юлія Володимирівна заклякла. Здавалось, ще трохи і вона віддасть такі дорогі залишки молодості на поталу справжнім нащадкам усіх минулих режимів.

Птаха за відкритим вікном перестала битись у невидимий бар'єр, відлетіла і плавно ширяючи у закритому дворі адміністрації, піднялась поверх будівель.

Бесіда підходила до кінця. На словах "Так тИ всьо поняла?" тіло раптом обм’якло і впало за стіл. Знеможений Ющенко дивився на неї, майже невидимий у глибині кам'янілого тіла. І раптом Юлія Володимирівна згадала про головне - вона так і не з'їла бутерброд з дніпропетрівською шинкою, напакований у косметичку мамою. Після матері інші образи близьких людей виникли у підсвідомості. "Ось мій чоловік, ось мої однопартійці", механічно думала Юлія Володимирівна. І цей справжній світ, де було зручно і іноді весело, примусив губи розтягнутись у посмішці.

Виходячи з кабінету, Юлія Володимирівна підмітила - жоден із злиднів не причепився до неї. Це - хороший знак, подумала про себе.

Потім Шкіль знімав свою сорочку, насильно натягнув на неї, і показував приховані сварги на візерунках. Турчинов заварював чай, парив мізки по телефону Мiша, життя поверталось у сталу колію.

Одинадцятого вересня

Уранці, перед засіданням Комітету з питань Регламенту, усі зібралися в кабінеті спікера. Усі – це нелегітимні міністри з напівлегітимною Шестерюк. Учора Крига розіслав кожному есемески, тож, мов піонери, міністри та Шестерюк були сьогодні в неповному зборі.

Останнім до кабінету зайшов ВФ. Привітавшись, широким кроком перетнув приміщення і сів на стілець у самому кутку. А Криги все не було.

Та от двері різко розчинилися й господар кабінету появився на порозі. У руках тримав цілу, не розпаковану пачку стандартного паперу А-4.

- Добрий день, - буркнув, очевидно й сам не вірив у те, що сказав. Зібрання прогугнявило відповідь і насторожено втупилося в Кригу, слідкуючи за кожним його кроком.

Крига кинув гострий, мов лезо, погляд на завмерлих в очікуванні нелегітимних чи то міністрів, чи то депутатів ( і сам не знав! ), і задоволена гримаса появилася на його вузьких губах. Відшукав очима помічника й той метнувся до великого круглого столу. Ось стягнув із нього вазу з квітами й стільниця заблимала до всіх привітним дзеркалом темної політури.

- Прошу сідати, - глухо мовив спікер і кивнув на стіл, не випускаючи з рук паперу. Зібрання зі стукотом та грюкотом посунуло до столу, тягнучи за собою стільці. Повсідалися й зачаровано втупилися в спокійного, як завжди, Кригу. А той неквапливим рухом розірвав пачку й на світ появилися аркуші білосніжного паперу. Перебіг очима принишклих за столом міністрів.

Почав зі старшого – ВФ. Підійшов упритул і поклав перед ним першого аркуша. Кивнув помічникові. Той кинувся зі всіх ніг до збориська, тримаючи в руках штук сорок кулькових ручок. Став розкладати перед міністрами та підміністрами. Присутні отупіло спостерігали за діями цих двох. Їхні голови то різко здіймалися, шукаючи, на якому вже боці столу Крига, то здригалися від клацання ручок, що, вдаряючись об стільницю, строювали в просторі звуковий гармидер. Сварич ще здалеку помахав помічникові, повідомляючи, що все своє він носить із собою.

Бобкін злорадно зиркнув на нього з-під лоба й у голові визріла єхидна думка: «Мабуть міркує, як би не познущатися із цього паперу.» Та, пригадавши щось, скосив очі донизу й став розглядати килима на підлозі. - Продиктувати, чи самі напишете? - порушив Крига могильну мовчанку. «Учні» за столом змовницьки перезирнулися. Проте, лупнувши на Сварича, котрий рішуче потягнув до себе аркуша й уже щось енергійно писав, мовчки схилили голови над столом. Треба щось написати, бо Сварич заявить про порушення закону.

Крига ходив навколо столу, позаду «екзаменованих», мов чернець у бурсі дев’ятнадцятого століття, ото лишень, що різкою не розмахував. Він час від часу заглядав через плечі спітнілих від натуги, посопуючих від люті й отупілих від перенапруження мозкових звивин нинішніх міністрів, а вже завтра – колишніх депутатів. І пригадалася Кризі викладацька діяльність у технікумі. Від ностальгії аж очі заплющив. Ото було життя! Ні тобі ВФ, ні тобі ВА, ні ЮВ, ні ВЗ з усіма її недоумками. Жив собі спокійно. Не тужив. Та занесла ж його нелегка на політичне поле! І Льонька тепер не посилав би йому щодня есемески з набридливим запитанням, на яке немає відповіді: у що він, Крига, утягнув його? І що йому робити? Відвічне запитання: що їм робити?! Та чи знає це Крига?

Із задуми вивів шарварок за «шкільним» столом. Примруживши очі, вишукував порушника дисципліни. А… Он ти де. Неквапливими кроками рушив у визначеному напрямку, намагаючись не сполохати баламута.

- Яновичу! - виріс за спиною в бешкетника. - Хто давав вказівку списувати?

Старий від несподіванки здригнувся всім тілом і накрив впалими грудьми аркуша на столі. Крига спостерігав із висоти свого зросту згорблену спину, з-під якої десь аж біля поверхні столу лунало оправдання:

- Да.. я той..как…єго…Да вот… Нікак нє осілю…

Махнувши рукою, Крига облишив стражденного й пішов, пішов поза спинами, зазираючи через плечі. Заглянув, як ідуть справи в Клюва. У того ручка зависла над назвою посади. Нарешті повільно опустилася й почала виводити літери. Рибалка писав енергійно, проте та-а-акими каракулями... Крига скривився… і почовгав далі. У Тарасенка грамотності не відбереш, тож мимо пройшов, навіть не глипнувши в його бік. Ніколенко писав каліграфічно та грамотно, воно й не дивно. Йому на долі написано бути таким. Павленко вже написав і відпочивав.

Так, нарізаючи кола, Крига, проминувши «навколишнє середовище», зазирнув до «транспорту» й підкотив до «вугільної промисловості» з «Фондом Держмайна», і, нарешті, закріпивши «юстицією», непомітно підібрався до спини керівника уряду. Ішов до нього, мов крався. Це було «слабое звено», цей керівник вищого виконавчого органу. ЩО він на цей раз піднесе! І над чим завтра буде потішатися рідна країна? Ці питання виникли у свідомості спікера за мить, аж голова пішла обертом, ніби табун диких коней галопом прогнався.

Ось і спина, массивна, велика. Крига зіщулився, увібрав голову в тіло, а душа шугнула в п’яти. І перехилився через плечі… ВФ складав …орігамі! З того паперу, що Крига видав для заяви! У Криги спазмами перехопило горло. Зауваження зробити не ризикнув – адже кому ж він зобов’язаний такою величною посадою? Однак, треба було якось зреагувати, оскільки той кораблик побачили вже й інші …і тихцем гиготіли.

Крига відступив назад і критично оцінив розмір запасного поля позаду себе.

- У мене із собою, - видав ВФ невідомий пароль. І уже засовував руку за пазуху й щось витягував. Крига начепив на ніс окуляри.

Крига нерішуче підхопив його тремтячою рукою і розгорнув. Це була заява, надрукована українською мовою БЕЗ ЖОДНОЇ ПОМИЛКИ!!!

Полегшено зітхнувши, спікер став збирати й решту заяв. Ну, «слабое звено» сьогодні не проявило себе, ланцюг не розірваний, а за інших спікер був спокійний. Розпустивши «учнів на перерву» й попередивши, що їх очікують у комітеті, він теж почвалав туди.

Комітетчики вже чекали й простягали руки за заявами сумісників. Де й узялися репортери з камерами, і ось уже блимають, знімають, зазирають, як донедавна сам Крига, через плечі, і знімають, знімають. А потім спікер почув регіт: потішалася вся журналістська братія, показуючи в камерах картинки… із заявами З ПОМИЛКАМИ.

Крига тремтячими спітнілими руками став перебирати аркуші зі шкільними каракулями. Хто? Хто там гепнувся обличчям у багнюку? Передивився ще раз творчість ВФ. Гм-м. Без помилок. Гортав, гортав…Рука зависла над… ураз пригадав весь багатослівний лексикон місць не зовсім віддалених від цивілізації, яким іноді, у душевній тісній домашній бесіді пригощав його ВФ.

- Янович!!! – заволав на всю аудиторія, не зумівши опанувати себе. І пошкодував, що заборонив старому списувати. Нехай би Павленко та й дав би. Давав же, та спікер завадив процесу! І вже лаяв себе в глибині душі. Треба було рятувати ситуацію, тож обернувся до репортерів зі словами:

-Зробив чоловік описку. З ким не буває. Замість є написав дві ее… То від хвилювання.

-То коли вже державні діячі вивчать державну мову?

Спікер опустив очі на «контрольні» й угледів твір Клюва, написаного російською мовою. Зціпив від злості зуби…і промовчав. А в наступній заяві у слові екологія помітив літеру сусідньої держави «Э» ! Кинув у серцях купу на стіл. А репортери знову десь знайшли помилку й уже тягнули камери та знімали…

Тим часом на блакитному екрані телевізора з‘явився Томенко й, не заходячи до Верховної Ради, без проекту закону, не попередивши ні головуючого, ні комітети, міняв регламент парламенту. Він уносив зміни до розпорядку робочих тижнів депутатів.

Кригу перекосило, коли почув, ЩО Коля пропонує. І ніби це вже він, Томенко, спікер, а не Крига, який від злості так скреготів зубами, що вищербив останнього власного зуба, Микола з екрану заявив, що пропонував би депутатам найняти вчителя української граматики і в робочий тиждень, який називається «робота з виборцями», проводити «курс молодого бійця», а точніше: «курс граматики для старих, і молодих». Проте Крига подумки зазначив, що раціональне зерно в заяві Томенка таки є. Треба так і зробити. А виборці почекають. Їм не звикати. Зі ступору вивів регіт репортерів. А це над чим потішаються? Очі спікера заметушилися й знову зупинилися на купі документів.

Зверху лежала заява Сварича, де через весь чистий аркуш, без жодних пояснень, великими літерами було написане: «А я не буду!»

«Ну начувайся! - заплющив очі від жаху спікер. - Завтра я з тобою розберусь!»

Намисто Юлії Володимирівни

Автор зазначає, що в описі вбрання Юлії Володимирівни та історії намиста все цілковито вигадане. Але лише з метою написати красиве оповідання.

Юлія Володимирівна, перед тим як їхати до парламенту, довго підбирала собі вбрання. Вона завжди намагалася вибрати щось новеньке, стильне і водночас практичне. Сьогодні вона зупинилась на легенькому білому жакеті-безрукавці і сірій спідниці до колін. Поміркувала й одягла під безрукавку білу кофточку з глибоким вирізом. Прозорі панчохи підкреслили стрункі ноги, а ансамбль довершили туфельки на високій шпильці. Тепер прикраси.

Юлія Володимирівна сіла перед дзеркалом, відкрила шкатулку. До білого завжди личили перли. Вона наділа сережки й дістала намисто, куплене в Дубаї. Пригадалося, як вони відпочивали там із чоловіком. Тепле лазурове море, м'який дрібний пісок, по якому приємно ступати босоніж і грітись на сонці - навіть рушника не треба. Вона тоді вийшла з моря, струмочки води збігали з атласної шкіри, і з щасливою посмішкою побігла до чоловіка. "Сашо, вода просто чудова! Давай," - і потягла його за собою у воду. І вони довго наввипередки плавали на глибині, весело кепкуючи одне з одного.

А згодом ішли вдвох по набережній, повз невеличкий базарчик, де сиділи араби та турки й продавали солодощі, пахлаву, халву, шербет та рахат-лукум, і підійшли до високого араба у білій джеллабі, на лотку якого були розкладені різноманітні прикраси - з каміння, коштовностей, і перлів, і все це переливалось всіма кольорами райдуги. "Давай я тобі щось тут куплю на згадку?" - сказав Олександр Геннадійович. "Ассаляму алейкум." - привітався він з арабом. "Сабах-ель-хір, яа Сіді" - додала з чарівною посмішкою Юлія Володимирівна. На обличчі араба з'явилось щире здивування і він у відповідь вистрілив чергою арабських слів, принаймні половину з яких Олександр Геннадійович навіть не встиг почути. "Трохи повільніше, я погано розумію" - попросив він араба. Той знітився, і перепросився, і сказав, що просто був вражений, що "росіяни" взагалі знають арабську, тим паче, "фірюза-ханум, обличчя якої як місяць, а очі як зірки". А потім він вибрав найгарніше намисто з тих, що лежали на лотку - три нитки, з'єднані простою сталевою застібкою з позолотою - і простяг Юлії Володимирівні.

"Скільки це коштує?" - запитав Олександр Геннадійович, дістаючи гаманець. Араб замахав руками і сказав, що не прийме жодного дирхема від них. Тільки як подарунок. Тоді Юлія Володимирівна дістала з сумочки значок БЮТ із великим сердечком і простягла арабу. "Тоді візьміть це, теж як подарунок". Араб обережно взяв значок, спочатку притис його до лоба, потім до серця, а потім дбайливо сховав у складки джеллаби. Вони попрощались, і пішли далі набережною, а араб проводжав цю пару захопленим поглядом.

Вона надягла намисто, згадуючи той день в Дубаї, араба та романтичний вечір, який їй улаштував чоловік. А потім поїхала в парламент.

Кушкірьов виступати з теми відміни пільг депутатам пішов неохоче. По-перше, погано знав доповідь, бо написав її тільки вранці і не встиг показати консультанту. А по-друге, його дуже нервувала весела Юлія Володимирівна, яка жваво щось пояснювала своїм соратникам. Він нікому про це не казав, але вона щось таке зачепила в ньому, коли він вперше зіткнувся з нею в полеміці. Може, вона просто сподобалась йому. А може, на нього так впливала надзвичайна енергія, яку випромінювала ця маленька елегантна жінка. А може... Він собі вигадував безліч виправдань. Ось, наприклад, Віктор Федорович колекціонує її виступи, міркував він. Каже, що це його надихає. А я що, "рижий"? Шкода, що вона нічого на аукціон не виставляє, а то б купив якусь її річ, і тримав би у себе напохваті, як джерело натхнення. Постійно про це думаючи, він часто помічав за собою, що уважно розглядає щодня, у що вона одягнута, що носить. І цього разу, читаючи доповідь, він поглядав на її витончену шию, на якій виблискували перли. "Одна перлина з цього намиста дозволила б 5 років годувати родину" - сказав він, думаючи при цьому, яку б суму зміг викласти за ці перли на аукціоні. І тільки потім усвідомив, ЩО саме ляпнув. А Юлія Володимирівна розреготалась,

потім встала, підбігла до трибуни, і... поклала перед ним своє намисто. Кушкірьов вирячився на Юлію Володимирівну, ніби побачив перед собою інопланетянку. Не вірячи своєму щастю, одразу схопив перли і намотав на руку, щоб відчути живе тепло, яке залишилось на перлинах. "Давайте зробимо експертизу" - лукаво примруживши очі, сказала Юлія Володимирівна і швидко вихопила в нього свої перли. "От же ж... таки сперла назад!" - буркнув Кушкірьов, коли виходив з сесійної зали, зовсім не помічаючи, що каже це журналістам, що створили навколо нього міцне кільце – годі й пробитися без коментаря. А Юлія Володимирівна, оточена пресою, вже передавала намисто експертам з "Обозу", які викликали Ігоря Лобортаса. "300 баксів" - оголосив експерт. "Які в біса 300 баксів" - мало не закричав Кушкірьов. - "Я за них 300 тисяч викладу, готівкою". Але вголос нічого не сказав, просто пішов геть, похнюпившись. Ввечері йому трохи полегшало, коли Юлія Володимирівна, жартуючи, пообіцяла надіслати йому свою сукню та туфельки. Але усвідомивши, що він сам себе підставив, просто лохонувся, Кушкірьов вимкнув телевізор і пішов спати. Хай сон краще зробить свою цілющу справу, а там... там видно буде. От тільки Віктор Федорович сміятиметься над ним цілий тиждень...

ХИТРІ ПЕРЛИ та ДЕПУТАТСЬКІ ПІЛЬГИ

Кушкірьову не спалося. Назавтра в парламенті передбачався розгляд законопроекту про відміну пільг депутатам, що його ініціює опозиційна команда на чолі з відомою ЮВ. Це її дітище, її проект, тому ось уже п’ята година ранку, а Євгеній усе перевертався в ліжку й ніяк не міг придумати, що буде казати на парламентській трибуні.

Сьогодні вдень, у колі своїх, ВФ заявив твердо й безапеляційно:

- Завтра в Думі, от…, - мить міркував, - тьху, переплутав, у зраді, ой! …(пі-пі), - набрав повні груди повітря й видихнув: - в Європарламенті будеш виступати ти! - і показав пальцем на Кушкірьова.

Спершу Кушкірьову це не дуже сподобалося. По-перше, зібрався не до Європарламенту, а до Верховної Ради. До того ж відразу виникло в думці, чим добиратися до того Європейського парламенту. Тож питання поставив руба:

- Сподіваюся, для такої почесної місії буде наданий персональний літак?

ВФ від несподіванки здригнувся й знетямлено втупився в Євгенія.

- Може тобі літак подавати ще й зранку, щоби до власної вбиральні діставатися? Доберешся й так!

Свої в клубі вже здивовано перезиралися, гадаючи, на чий же бік вигідніше стати. Та Кушкірьов вирішив не здаватися! Не голопупенком же їхати до Європарламенту! Тож ризикнув повторити здалеку:

ВФ, котрий уже почав питання про податки з нерухомості і якраз виробляв тактику, як добитися, щоб весь неімущий склад населення столиці перемістився із Центру, Шевченківського, Печерського та Голосіївського районів десь аж за Лісовий масив, і цим розчистити плацдарм для освоєння чужої території, почувши шепіт Кушкірьова, знову втупився в Євгенія грізним поглядом.

- От що…- мовив теж здалеку й додав загадково: - Такі місії в мене вже в печінках! Ось вони, тут, - відомим жестом полоснув нижче підборіддя. - Ситий по горло! Тож усі козирі у твоїх руках. Дій!

Про які козирі шеф мову повів, Євгеній відразу не змакітрив.

І в першу хвилину його охопив відчай – ні в кого й запитати! Та відразу цей стан невагомості поглинуло здивування. І коли це ВФ обридли поїздки до Європарламенту? Коли встиг? Ці питання роїлися в голові, як бджілки в президентських вуликах… З повагою зиркнув на шефа. Покопирсався в пам’яті. Треба буде у своїх запитати.

Однак і сам не профан. Тож став міркувати. Отже, обридли місії. Гм-м-м…

Звісно, після того інтерв’ю в закордонній пресі, коли ВФ відверто зізнався всій міжнародній спільноті, що він розмовляє російською не тому, що проросійський політик, тут ніякої політики, просто він говорить своєю рідною мовою. Так і сказав: «Ми всі розмовляємо російською, тому що це наша рідна мова». І почалося тут!.. Досі іноземні журналісти не можуть заспокоїтися. Їх тривожить думка, чи, випадково, не зникла демократія в їхніх країнах, чи не існує інформаційної блокади, адже як розцінити те, що в себе вдома їм надають інформацію про окрему країну, а тут прямо кажуть та-а-ке-е…. І як це мимо них така інфо прошмигнула? Тож не перестають дзвонити й до ВФ, і до самого Кушкірьова, і стурбовано запитувати : « То чи насправді Україна вже Росія?»

А до Євгенія навіть знайомий із Брюсселя зателефонував й освідомився: «То що, відпадає українське питання з ЄС?» Тому й не дивно, що ВФ так відповів.

Поки свої в клубі міркували, куди ховати гроші з вільних економічних зон, котрі в черговий раз відкриває Янович, Кішкарьов уже мудрував, який костюм завтра надіти. Та й із транспортом питання залишалося відкритим.

Тому знову втрутився в розмову, повертаючи русло у свій бік, до наболілого.

Очевидно ВФ про нього вже забув, бо звів докупи брови й мовив:

- А, назавтра! Ти не про літак думай, а знайди, чим аргументувати, щоб не позбавляти парламентарів депутатських пільг! – закинув ВФ і повернувся до попереднього питання.

«Ну й підкинув мені завдання», - налаштовував Євгеній ноутбук, заходячи до Інтернету.

Такс-с… що тут отримують європейські парламентарії?

Тьху! У них ще й це забирати зібралися? Такий мізер? І той не хочуть дати? Ну-у-у-у , матінка Європа! То чи варто нам туди товпитися?

Гаразд, сказав шеф: нада, Женя, нада! Значить будемо боротися за пільги. Допоможемо колегам з Європарламенту!!

Поки підраховував чужі гроші в кишенях колег з Європарламенту, засідання клубу олігархів завершилося й довелося ловити ВФ ледве не надворі. Вискочив за ним у коридор, та шеф же ходить швидко й кроки його, порівняно з Жениними, набагато ширші. Тож, коли Євгеній додріботів до сходів, то Вф був уже у вестибулі. Довелося кричати з третього поверху:

- Женю, а ти все приколюєшся? Ти краще енергію збережи на завтра. От там і покажеш класс.

А молодший Віктор, син ВФ, вирішив допомогти, хоча цим лише додав туману до невирішеного питання.

- Дядю Женю! Та навіщо вам той літак? Ним же рулити між київськими хмарочосами незручно.

Увечері, уже вдома, Кушкірьов вирішив подзвонити ВФ і перепитати, куди ж усе-таки їхати. Можна було б і до Європи, та з транспортом невизначено, із субсидією на поїздку теж не з’ясував.

Набрався сміливості й зателефонував до шефа.

ВФ , видно, відпочивав після ситної вечері, бо був у доброму гуморі.

- То куди мені завтра: до Європарламенту чи до парламенту?

- До Європарламенту? - перепитав веселий ВФ. - А ти все хохмиш, Кушкірьов? Випадково, не в Задорнова уроки брав? Слухай, ти завтра у Верховній Раді не забудь про вагомі аргументи. А які – уночі звивинами попрацюй!

- А до Європарламенту ж коли? – устиг запитати.

У мобільному завмерла тиша, а потім вибухнула реготом ВФ :

Отже, все-таки до Верховної Ради, її не сплутаєш з Європарламентом.

«Куди скажеш, ВФ, куди накажеш. Партія - «наш рулевой»! До парламенту, значить туди!» - прошепотів про себе Євгеній і ліг у постіль.

Так і не склепивши за ніч ні на хвилинку очей, уранці зібрався до Верховної Ради.

Знайшов аргумент лише в парламентській залі.

Він блищав та переливався на шиї в ЮВ. Три низки перлів. ЮВТ

Та-а-к. Сьогодні почнемо з них, з верхнього аргументу. Іншим разом продовжимо її нижнім…

У своєму теж почув вібрацію… мобільного. Телефонував ВФ.

- Знайшов, аж три, вагомі й дорогі, - відрапортував шефові.

- Аж три? -здивувався ВФ. - Це, схоже, поза правилами. Ну дивися, тобі видніше.

Тому на трибуну спішив, мов на крилах летів. Постривай, ось я тобі…аргументую!

І почав…І соромив, закликаючи до совісті, і «продавав» її всьому білому світові, довірливо повідомляючи, що на її коштовні перли можна безбідно прожити аж до самої смерті. А то й довше, якщо порахувати перлини й помножити на п’ять років.

Викладався на всі сто з гаком. Усю душу вклав у свій монолог. І все заради одного: щоб зберегти за собою та своїм олігархічним клубом величе-е-е-зні депутатські пільги. Та не так за сусіда по кріслу турбувався, як за себе, у першу чергу .

А коли вона, Юля, поклала, аж ніби кинула йому в руки свої коштовності – очам не повірив.

Руки затряслися й за давньою партійною звичкою захотілося заховати їх до кишені…разом із перлами.Та не встиг, вихопила назад і передала журналістам.

Кушкірьов такого навіть від неї не очікував.

коли почув, як лохонувся, то став себе лаяти. Ну чого було не прихопити вранці з дому натуральні перлини власної дружини! А ЮВ, звісно, запідозрила можливість такого варіанту і відразу забрала свої. Е-ех, ну чого було не второпати ще вдома! Спробувала б тоді шановна ЮВ доказати, що не їх поклала йому прямо в руки.

Та вона підкована в цьому питанні. Вихопила й на експертизу!

І вже вкотре протягом дня шкодував, що не притяг до студії… тьху, до парламенту коштовності, котрі недавно придбав для дружини. Нічого, що одна низка. Потім можна було б сказати, що коли Юля в серцях кидала на кафедру, то об дерево вдарилися, ниточки порвалися й коштовності розсипалися по залі. Та нехай падають, сказав би, завтра прибиральниці знайдуть, підберуть, звільняться й будуть жити-поживати, як у царя в хоромах, аж до самої своєї останньої путі. Ще й нащадкам вистачить.

І хоча експерт відразу заявив, що триста баксів ( а деякі ЗМІ дали більше – 500) цій імітації, та до кінця дня Кушкірьов вигадував різні репліки, та все про одне: підмінила, експертові віддала інші. І став він героєм не дня, не тижня…Краще така слава, ніж ніяка.

Однак без гіркої пігулки не обійшлося. Увечері до його дачі підігнали хуру. Водій відмовився розвантажувати. Пояснив, що таким делікатним товаром ніколи не займався, та й не його справа - носити товар.

Євгеній кинув по гривні сусідським хлопчакам і вони занесли товар до господи. Він не помістився у вітальні, тож довелося відвести місце ще й на другому поверсі у спальні. Це був подарунок ВФ – абсолютно вся всесвітня література по експертизі коштовностей. Була тут і на японській мові. І гватемальці щось там знають. Та індуси перевершили всіх. Однак Кушкірьову більше припали до душі посібники харківських ювелірів, які щедро ділилися своїми знаннями.

Не встиг розібратися зі спеціальною літературою, як посильний приніс пакунок. Із завмерлим серцем розгорнув. Це вже був привіт від Турчинова. Поставив його на стіл, сів і замислився. Маленький іграшковий літак «БоЇнг 737». А збоку – нашкрябана на помаранчевому клаптикові: 37 грн.

Скривився: не інакше на Троєщині гаманцем потрусив. Міг

би вже й на дитячий супермаркет розкрутиться! Зате до крила на самому видному місці резинкою була прикріплена інструкція по експлуатації. Розгорнув. Став читати. Повідомлялося по пунктах з поміткою «Для Кушкірьова»:

- при посадці не нахиляти голову – не допоможе.

« Як він дізнався?» – єдине питання роїлося в голові у Кушкірьова.

Есе

(Дія відбувається у декількох паралельних вимірах, у кожному з яких одні й ті ж люди роблять різні вибори і отримують різні наслідки. Сприймати як попередження про можливості )

Великий смерч піднімався над містом. Здавалося, боги давнини постали у гніві, чи не сам жадібний та мстивий Яхве прийшов у день свого гніву покарати занурене у гріхи людство. Мерседеси, банки, тюрми та лазні, дрібні людські пристрасті та великі злочини – все засмоктувала велика труба і виносила кудись подалі від місць, де вони були сотворені. Разом зі своїми породженнями втягувалися у розлючений вир всі ті, хто сприяв зростанню та викохуванню цих огидних садів. І лише одна частинка світла утримувала все від остаточного хаосу – десь здаля, можливо, з іншого світу, з якихось паралельних вимірів долітали слова: «нове народження, нові землі, нові краї». Тільки хто прийде у ці нові краї після всього того очищення, що відбувалось на очах у всіх тих, хто здатний був це спостерігати? Можливо, ці Магелани зуміють знайти у своїх душах щось таке, що не було знайдене їхніми попередниками, можливо, якийсь відсвіт дальніх далів запалить у їхніх душах якусь незламну твердість на невситиму жагу до пізнання, яка стане на заваді виникненню смерчів Руїни. Можливо так… Згадалось звідкись: «Се творю нове небо та землю, і старі не згадаються». Яке ж воно буде, нове?

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

От і зараз Вона споглядала віддалік, що відбувалося у вкраїні. Її діти почали пробуджуватися від віковічного сну, прокидатись не так, як було раніше – поодинці – а прозрівати разом, і ще напівзрячими, та вже жадібними й спраглими очима озиралися довкола: де ми? Яка далечінь манить нас попереду? Що п’янить за тим обрієм? Хто пробудив нас від глибокого сну, з яким ми всі так уже звиклися – земні радощі та втіхи, земні бажання та приземлені думки, мрії, котрі не сягають далі світу під ногами – а тут раптом осяяла душу ця невідома далеч? І чи не божевільні ми – бажати того, чого, можливо, і весь світ досі не має?

І прокидалися подинці Її діти і привідкривалися повіки у великого народу – але велетень з півсну ще молотив у повітрі руками, гадаючи, що саме літючі довкола докучливі мухи заважають йому отримати блаженну нірвану, за яку він вважав задоволені у сновидінні бажання. Велетень ще не знав, що мухи – лише засіб вивести його зі сновидіння, і вони щезнуть відразу, як тільки він усвідомить, ким насправді він є. І побачить тоді Ії у давньому обітуванні, і схилить перед Нею свої коліна.

Вона з великою любовію дивилась на ще сонного велетня – свій народ, «народ о трьох головах», як називали його у давніх переказах провидці минулого. Та неспокійно було на Її серці, бо шукала очима своїх синів та дочок, без яких неможливо було б усвідомити себе велетню. Одна з найкращих воїв Її зараз боролась у павутинні майї, намагаючись осягнути себе і свою долю. Велика любов була з нею – і велика ненависть. Велика сила була у її душі – та гирі на ногах з праху земного, гірких пристрастей та лукавства зрадників та змовців – дітей Чорнобога. Як зможе вона, Її дитина, знайти себе у цьому чорному вирі пристрастей? Якщо навіть той, кого долею призначено їй у помічники, зрадив у рокову хвилину? Але Вона знала – вона повинна дійти. Повинна донести вісточку душі своєї до всіх тих, хто спрагнув її за віки поневірянь – звістку про долю, здійснену лише лицарями справжньої сутності. І саме таких лицарів повинна була зібрати навколо себе воя Ії, щоби виграти ту битву, суджену для цієї землі у віках. Горизонт клубочився хмарами та Вона знала: ця гроза - лише початок очищення. Очищення, приготованого століттями.

І слухали люди цієї землі голоси невидимих Друзів, і кожен бачив всередині свого серця те, на що заслужив своїми минулими подвигами та жертовністю або зрадою та підступами. І слухали друзі цієї землі голоси своїх Друзів, коли звертались по бачення для очей.

«Друзі, скільки ще терпіти стражденній землі, любимій нами землі? Коли повстане Велика Діва, коли здійсниться давнє обітування?»

«А хіба це багато – хоч би і тисяча років – для Вічності? Що питати про теперішнє? Тільки-тільки майбутнє оявлене і тут же – мить, проявлене теперішнє і минуле явлене. Для людей немає жодного значення минуле, теперішнє та майбутнє. Не ми йдемо по стрічці часу, а час проходить крізь нас. Він проникає в нас, як і всі хвилі Всесвіту. Час – хвиля. Дух – це струна, що натягнута в потокові часу. Поставте лозину в ріку, перпендикулярно дну, і дивіться, що відбувається. Потік води давить на лозину, огинає її, чим створює збурення та хвилювання. Проте міцна і тверда наша лозина. Чи відомо їй з якого дна і до яких поверхонь прагне та простягається вона? Ви чекаєте змін. Ви не повірите, але щомиті відбуваються зміни. Але іноді для того, щоби помітити їх, потрібно мільйони років. Думаючи про майбутнє пам’ятайте: обличчя вашої землі буде цілковито іншим. Багато нинішніх земель піде на дно Великого Океану, зате повстануть із великого Дна давно забуті в тисячоліттях. Пройде деякий час, і від ілюзій сучасних держав землі вашої не залишиться й сліду. Залишаться легенди, міфи про трьох Богатирів землі Раси та Сестри Їх Премудрої, на берегу середньоземської затоки буде стояти прекрасне місто Кев, його дивні каскади з гірського кришталю та діамантів будуть відомі далеко за межами колиски Людства. Багато дивного та незнаного для наві сучасних приховане у майбутніх епохах, довгим і тернистим буде шлях у майбутнє. Але відомо – Людина пройде цей Шлях і не зупиниться на цьому, її сутність буде кликати до Вершин Білих Снігів та Зірок…

Багато що кличе вас примарним павутинням: зупинись, доторкнись до мене, подорожній, саме я і є Істина. І сто разів важко сьогодні, поміж полів зефіру та моря крові знайти той струмок, чиє русло розлите широкою рікою у майбутньому, чий витік у словах предків Людства. І Людина чіпляється всіма силами за існування своє, але втома від боротьби з Єством Буття проступає в ілюзію. Не торкайтесь речей, загорнутих у шовка, проте липких, що затягують розум у сфери нереальності, наві. Скажіть – війна ваша – тільки ваша війна, ми пройдемо ваше поле битви кривавої та брехливої поміж волаючими про правду свою, пройдемо, бо Шлях наш лежить через поле ваше, але не битва ваша на Шляху. Правда ваша – не наша Істина. Не ви вказуєте нам шляхи, але Зірки Ведуть нас»

«Але наші серця повні любові! Що можемо ми зробити для наших братів?»

«Поступайте завжди так, як велять ваші серця. Якщо чуєте нездоланне віяння Вітрів Майбутнього – знайте, Всесвіт закликає вас виконати Суджене та Явь Оявити. Світла на Шляху вам, Браття.

І слухали друзі землі голоси своїх Друзів, і народжувалась у їхніх серцях велична майбутність. І бачили, що робити.

Жити та відчувати кожну мить. Сприймати красу цих миттєвостей, розуміти їхні причини та наслідки. Відчувати вічність та незмінність Всесвіту.

Знаходити потоки. Передчувати хвилі. Дивитись у Майбутнє. Знати Минуле.

І допомагати іншим просуватись уперед через навіжені потоки Майбутнього.

І знаходили вони себе у єдиному серці Великої Матері. І розуміли, що чим гіркіший плід на початку – тим солодший він у кінці, коли дозріє. І давали силу своїх сердець воям і Вої землі Цієї. Згадували про міліарди людей планети цієї. Згадували про чудесну багатобарвність народів та племен. Згадували про Вічність. Згадували про безкінечність Усесвітів. Безкінечність шляхів Майбутнього.

«Здається, експеримент завершився вдало. Прорив інферно вдалось локалізувати».

«Так, нам вдалося скинути надлишок руйнівної енергії через «точку переходу» перед тим поставивши локалізаційний щит у місці виходу смерчу. Ті, хто тримали пости, зуміли справитись зі своїм завданням»

«Далі? А оце найцікавіше! Чи не вважаєте Ви, що Пролом, як такий, більше не існуватиме у тому вигляді, у якому його знали вже багато століть? І функції розділення тепер заміняться функціями об’єднання?»

«Можливо. Кожен експеримент має певну флуктуацію результатів. Можливо, перші поселенці з-поза межі на очищені землі зможуть показати нам цей результат?»

«Можливо. А як Ви оцінюєте «ефект кривого дзеркала», проявлений даним Проломом ? Дуже цікава була картина для тих, хто мав здатність спостерігати за подіями з двох боків водночас».

«Хто знає. Можливо, майбутнє зможе показати. Можливо єднання станеться лише тоді, коли двоє усвідомлять себе єдиним і навчаться жити єдиним життям у всіх світах – хто знає. Але ці аберації вели до остаточної руїни двох запаралелених потоків, і так би і сталося, якби один з них не зміг «погасити» руйнівну хвилю, даючи вищу ступінь будівничого зусилля»

«Що ж, але це зусилля було проявлене. Можливо, праві були старі зороастрійці у легендах про Ормузда та Арімана, братів-близнюків?»

«Може й так. Шлях пізнання меж не має. Майбутнє покоління дасть вирішення наших запитань».

«Добре, друже. Дивитимусь, що відбуватиметься далі. Здається, дуже скоро прийде і наш час…»