Ashnar Lynx, WolanD, ревізор, real, dolf,Ігор Л,sergeche,llmarranen
КРЕАТИВИ
ВІД АВТОРІВ
Зайве нагадувати, що будь-які паралелі в книзі є випадковим збігом обставин. Всі імена видумані, дія відбувається поза часом і простором в уяві авторів. Матеріалом для книги послужили не реальні особи, а надзвичайно спотворені ЗМІ образи фантастичних героїв, що буцімто творять історію України. Кожен автор намагався в міру власної фантазії проникнути крізь щільні лаштунки розфарбованої бутафорії в реальний світ реальних подій і справжніх людей. Але натомість ми відкрили не менш цікавий світ уявних фантасмагорій, що пов’язаний з навколишнім життям виключно спільністю емоцій, які як добре налаштовані струни роялю раптово і сильно реагують на зовсім різні звуки.
Задля упередження можливої критики ми змушені пояснити деякі малозрозумілі українські слова. Так, «злочинний» значить не засуджений за статтею кримінального кодексу, а той, хто творить зло, на відміну від «доброчинного», тобто того, хто творить добро, а не привласнює чужі кошти без податку на додану вартість та контролю КРУ. Аналогічно й інші слова, що в інших мовах можуть означати що-небудь таке, за що авторів можна було б притягнути до відповідальності, в даному тексті є невинними визначеннями цілком побутових понять, що можуть бути призабуті сучасним суспільством, але все-таки ще збереглись у деяких древніх словниках української мови.
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
… Ті події, які відбуваються довкіл, змусили згадати про деякі оголені сутності минулого, про ті сутності, що оголюються знову і знову у критичні моменти людської раси, на зламах країн та цивілізацій, межі людських ілюзій, крізь які тільки і можна побачити великі промені досі ув’язненого світла Великого Вогню Істини. Давно все це почалось. Можливо від початку людської раси – хто знає? Але із самого початку існували світло та темрява, добро та зло, бажання отримати задля себе і бажання віддавати і отримувати в ім’я Великого Вогню Істини. І приходили душі у цей світ, утілювались, жили, піднімались і падали, народжувались і помирали душею і тілом. Але завжди лишалися незмінними любов та смерть, печаль та радість розкритих сутностей, гострі, як мечі, підлість і ненависть, зрада і вірність, і самопожертва. Люди приходили у світ, народжувались, множились і помирали, і мало хто з них знав, що зостається з них після смерті. Хтось казав - «душа», хтось казав - «ніщо», але це все були тільки слова – тільки слова людей, позбавлених прямого бачення Великого Вогню Істини, слова, мов опале листя, що відносились вітром і затихали луною у їхніх стомлених душах та серцях. Але не ці люди рухали Велике Колесо Історії, не вони приносили на землю віяння свіжого, п’янкого вітру нових ідей, нових духовних земель, нових бачень і вічних цінностей. Хто ж були ті, хто ставав перед Єдиним Ликом Великого Вогню Істини? Лише ті, хто умів виходити поза обмеження луни та зів’ялого листя, хто міг вогнем самопожертви викарбовувати чисте золото своєї сокровенної сутності, яке вони видобували зі свинцю своїх минущих особистостей. Віки змінювалися віками, епохи - епохами, але раз у раз приходили у світ незвичайні люди, діти Вовка та діти Дракона, які пошуки свободи та мудрості ставили понад усе у своїх смертних життях, і тим робили золоту сутність своїх життів безсмертними на всі покоління. І завжди приходили їхні брати-близнюки, одержимі бажанням отримати задля себе дедалі більше, випити весь вогонь світу задля задоволення своїх невгасимих бажань, і йшли вони по слідах своїх братів, і намагались пити та поглинати будь-який вогонь, до якого їхня невситима утроба здатна була дотягнутись. І боролись сили добра та зла у душах звичайних людей, і ніколи не знала ця земля спокою – бо чим більш напруженою та непримиренною була ця боротьба, тим більш величними були світові потрясіння, як і катаклізми душ тих звичайних людей, котрі намагались залишатись просто людьми – але їм це не вдавалось, і врешті решт змушені приймати той чи інший бік великого двобою.
Давно все це було. Де величні храми давнього Кемету, від яких залишились лише піраміди та сфінкси, як загадка для майбутніх людей? Де велика мудрість Су-Меру, що у храмах Вавилону дала поштовх і початок великій Кабала де Ісраель? Де інші раси та цивілізації, мудрість котрих була незбагненною із нашого сьогодення, але причини розквіту та загибелі яких лишаються незмінними і дотепер, і невігластво щодо яких ставить під загрозу й існування нашої теперішньої цивілізації? Де вони, у яких пісках часу шукати їхні сліди та їхні великі досягнення і падіння? Хто знає. Але достеменно відомо Мудрим, що неодноразово людська душа намагається пройти дорогами Життя і досягнути світлих вершин Давнього Обітування. І приходили люди у світ, і дотикались раз у раз лише того, що становило серце їхніх оголених сутностей: добро та зло, ненависть та любов, вірність та зрада. А все інше відлітало, як порох під вітром. І щоразу повертались люди до тих самих поворотів шляху, на яких не зуміли вони звільнити у собі Великий Вогонь Істини, а проявили лише бажання отримати задля себе. І ніщо не могло їх зупинити від повернення до цих закрутів, бо ж Великий Вогонь Істини завжди бажав єднання з тими своїми іскрами-частинками, які він пустив блукати світами в обличчі людей, щоб навчились ці іскорки-частини бути яскравими та животворчими вогнями, подібними до Нього Самого. І повертався великий колообіг душ щоразу до тих самих виборів, що руйнували минущі оселі цих душ, повертався задля того, щоби навчилися люди не обертатися на руїни й не плюндрувати свій власний світ. Але чи завжди у критичну мить була мудрість в людей зрозуміти, що їм у благо…
Віки минали за віками, і жили на землі трударі, скотарі, пахарі та воїни, царі та жерці, і намагались вони осягнути сутність свого життя. Орачі намагались бути найкращими пахарями, скотарі – найкращими скотарями, воїни – найкращими воїнами. Але перед обличчям смерті всіх єднало одне й те ж саме питання – НАВІЩО? І що буде там, за минущою брамою земного буття? І часто не бачили, як у своїх власних життях власноруч сплітали ті вузлики, які потім пов’язували людей у єдині кола впродовж сторіч. І не було в людей іншої можливості вийти із цих кіл, крім як знайти вихід для тієї енергії, що зав’язала їм ці «вузлики на пам'ять». Підлота, створена лише проти однієї людини, заставляла зустрічатись із цією людиною у десятках майбутніх життів. І якщо підлота не була розв’язана – знову й знову ставала людина перед вибором: зраджувати чи не зраджувати, брехати чи не брехати, жертвувати собою чи ні. І лише чистий вогонь самопожертви міг загасити темний чад підлості. І для людей це було, і для народів, і націй. Сканда за скандою, цеглина за цеглиною зростали у ментальній сфері землі, як чисті пошуки істини так і все нові й нові способи примусити інших та самі стихії служити своїм невгасимим пристрастям, своєму голодному, пристрасному «я». І жоден зі способів зради, ницості та визискування інших не «розряджався» сам по собі, поки не проявляв вогонь саможертви той, хто ці темні завали ницості та підлості створив. І приходили у світ покоління людей і гадали, що ні в чому вони не винні й здатні жити як бажають, не озираючись на минуле. І життя розбивало їхні ілюзії безжально, як прибій невпинно точить каміння, що зустрічає на березі.
Де зараз знаходиться та країна, у якій волею долі мені довелось народитися? Які «повороти долі» проходить чи навпаки, тупцює на місці, і що ще на неї чекає? Хотів би дати детальний план всього, що має відбуватись – але полуда застилає очі. Єдине, що знаю – кожен світлий порух не залишиться без здійснення, та жодне світле досягнення неможливе без пізнання самих себе. Свого світла та величі, свого зрадництва та брехливості. Своїх амбіцій, свого дріб’язкового бажання влади над всім і вся. І своїх перемог, запалених великим вогнем самопосвяти.
Вогонь самопожертви запалив жерців Єгипту на пізнання світла великого Сонця-Ра – але за ними прийшли гасителі, і затьмарилась мудрість Єгипту бажанням згодувати весь народ у черево невситимих бажань жерців та фараонів. Великий Вавилон дивився на зорі і чекав мудрості від Тіамат, богині неба, але і Вавилон зник, захопившись накопиченням знань задля себе, щоби за допомогою цих знань визискувати всі інші народи та країни. Прийшло світло Христа – але за Христом прийшли гасителі Інквізиції, що бажали від цілого світу, аби харчував їхню гординю та безумні бажання виключності поряд зі всіма і вся.
Сучасна цивілізація бажає єдності та миру всіх зі всіма, але не бажає знайти цю єдність на твердому фундаменті пізнання Єдиної Сутності Світу, яка, ув’язнена, пробиває собі вихід у вільний світ крізь завали людських пристрастей задля себе. І народи, які намагались будувати свій добробут на зраді та тиранії, повертатимуться на «круги своя» знову і знову, доки не очистяться у вогні важких випробувань від зрадництва, владолюбства та дріб’язковості власної природи.
І моя теперішня країна зараз виявляє перед собою і світом сутності свого оголеного «я», щоби у вогні випробувань перетворити їх у золотий сплав єдності, любові та братерства. Але що ще чекає її на цьому шляху – хто знає?
Як і колись зрада, маскована під розумне слово «політика», намагається поставити своє зверху. Як і раніше купка напівлюдських істот, одержимих жадобою зосередити у своїй владі все, що можна зосередити, з методичною та планомірною впертістю волі намагаються «прорости» у всі життєдайні судини країни. Як і раніше люди не до кінця розуміють що прокинутись – це мало, потрібно ще творити та йти. Що буде? Не знаю, але знаю напевне, що кожен по своєму заслуговує своє право називатись людиною. І розібратись де ненависть, а де любов, де байдужість, а де зрада, і де фальш. Бо лише вони і є справжніми перемогами та поразками, добром чи злом перед обличчям Смерті та Вічності. І ніщо інше не важить у цьому світі, ніщо інше… Жодні «проблеми», жодні «системи», жодні «економічні курси». Лише оголені сутності Добра і Зла…
І потоки Вічності понад всіма нами…
ПРОЛОГ
Розбурхане людське море ревіло, ніби буревій роздирав хмари, а понад ним витав у повітрі різкий запах озону, що мовби спустився з Вищих Сфер, оздоровлюючи та вимиваючи затхлі та зловонні потоки духу сьогодення. Не було у цьому морі людей - НАТОВПУ, а були різні кристали нових бачень та думок, нові взаємозв’язки, що настроювалися у сукупності, згідно з певними камертонними нотами, котрі дзвеніли зі сцени і, найголовніше, поза нею: «Ні – брехні!», «Свободу не спинити!». Та це не був натовп зневірених, здичавілих людей, що готові за шмат хліба та гарні слова розтрощити та розшматувати все довкола. Зовсім ні. Це була незбагненна для багатьох - перш за все для тих, хто викликав появу цього людського моря - ЄДНІСТЬ, яка раптом у повен голос заявила про своє існування – нібито й існувала споконвіку на цій землі, похоронена до часу у підземних схронах, а зараз вибухнула феєрією помаранчевої, сонячного кольору містерії, яка почала просякати всі можливі шпарини та клітини знову народженої нації. Так воно було… А що було поза лаштунками, яка «матриця світу» зорганізувала такі кристали прояву, на яку «сітку», підґрунтя вони нашарувались, які вітри літали «поза сценою» і що вони обіцяли майбутнім і теперішнім людям? Попробуємо зазирнути за запону, з-під якої виглядають СВОБОДА і ТАЇНА.
Останні вибори Президента 2004 року були для України, її народу важким випробуванням, іспитом. Усі двадцять шість кандидатів першого туру претендентів на пост Президента присягалися в любові до Бога, дарма, що деякі з них щохвилини попирали Біблійні заповіді. Кожен молив Всевишнього про допомогу. Навіть тут лицемірили, переконуючи Його у своїй відданості народові. На що сподівалися? Чи насправді не вірили в те, що Бог усе бачить, чи сподівалися на Його всепрощення? Напевно друге. Так, Господь є Любов. А Любов пробачає. А чи забудуть люди? Чи пробачать? Вони не хотіли забувати. Не бажали прощати.
Усе почалося із брехні в Центрвиборчкомі. Перемогу одного злочинно віддали іншому. З цим не могли змиритися виборці, котрих була більшість. Це була остання крапля, що вихлюпнулася із чаші терпіння. І вони підняли помаранчеві стяги й одягли оранжеву символіку. Кольору чорнобривців, що насіяла мати, вранішнього сонця, землі в променях небесного світила.
Влада не здавалася… Учепившись кігтями в ласі шматки, боялася облишити поживу. Закинувши «оранжевим», що вони щури, сама напередодні узаконила для себе безвізове «драпання» за кордон, щоб не затримуватися, коли припече в п’яти.
Позичивши очі в сірка, блимали з блакитних екранів телевізорів і продовжувала цинічно брехати й обіцяти. Полохливо шепотілися по кутках, а за рогом злочинно творили чергові провокації, залякували беззахисних, розмахуючи перед ними зброєю.
Нас учить історія. Ми вчимося самі. Після вчорашньої перемоги у Верховному Суді, який виніс справедливе рішення про фальсифікацію на другому турі виборів глави держави й визнав тур незаконним, скасувавши постанову Центральної виборчої комісії про результати виборів, нині, на дванадцятий день акції на Майдані святкували першу, проте не остаточну перемогу. Але навіть тепер потопаючі ще хапалися за соломинки.
У цій агонії чинний Президент Чучма показав себе у всій своїй «красі», вивернувши власного кожуха, що дало змогу народові побачити зітліле хутро. І зрозуміти хто є хто. Питань у людей не залишилося. Імена представників трьох кланів, що панують в Україні так, немов повернулося кріпацтво, відомі тепер усім. Це буде страшилка для дітей, яких донедавна лякали невинним Бабаєм…
Люди сподівалися, що парламент сьогодні все-таки вирішить справу на користь народу. Ні … Там також є представники злочинної верхівки й вони не поступалися. Та інакше й не могло бути. Ні одна злочинна влада ніколи легко не здавала своїх позицій. Не хотіла відмовлятися від «смачного пирога». І тягнуться, і тягнуться руки… Як до тих апельсинів, про які «ледве не перша леді країни» в ізольованому від об’єктивної інформації регіоні розповідала чесним людям. А також запевняла земляків, що учасники акції непокори озуті в американські валянки. До котрих додавалися калоші. На думку згаданої «пані кандидатки на першу леді» - теж американські. І не втямки їй, що люди в Україні не хотіли мати Гімн держави на кшталт «Мурки». Тому піднялися з колін, тому кинули заклик, вийшли на майдани й одягли жовтогарячу символіку. Колір сонця й справедливості..
Україна має синьо-жовтий колір прапору. Верх – синій, низ – жовтий. Стяг рівновеликих горизонтальних смуг. Жовтий колір, чистий, без домішок – це «божественний колір». Це рівновага, баланс, почуття оптимізму. Синій, ближче до блакитного - чистота, духовність. Мов небо чисте.
Повітря немає кольору, воно прозоре. Але коли його осяяти сонячними променями, воно заграє блакитними барвами. Повітря, що так необхідне для життя, без жовтого сонячного променя не матиме блакиті. Повітря без світла, сонця – це розплідник вірусів, мікробів та бактерій. Отже, два кольори нашого стягу символізують єдність, рівновагу.
Другий тур поділив кольори.
Синь сьогодні для народу символізує владу, а жовтий, колір денного сонця – народ України. Сонце не захотіло бути під владою брудного повітря, яке повзло по національному просторі й ось-ось мало затьмарити світило, заплямувати. Народ не хотів коритися нечисті. Влада мала би бути чистою. Так гадало сонце, так сподівалося. І коли воно звільнилося, не бажаючи озаряти повітря, то виявилося, що простір над Україною не такий уже й чистий та прозорий, а досить брудний, плямистий. Лише завдяки променям він вигравав своїми бажаними барвами. Влада, заховавшись у теплих обіймах свого народу, а вірніше, прикрившись ним, творила ганебні справи. У сліпучому промінні не можна було розгледіти трупних плям. І раптом їх побачили всі. На очах мільйонів людей повітря перетворювалося на брудну бульбашку.
Звільнившись із-під влади синього, жовтий наситив себе теплом червоного - могутньою сильною енергією, що дає можливість здійснювати важку фізичну роботу, вершити й творити, будувати й перемагати. І жовті барви заграли оранжевим, жовтогарячим насиченим кольором літнього гарячого Сонця! А Сонце робить людину великою, гордою, чесною, безстрашною та правдивою. Воно своїми цілющими променями спалює всю нечисть, віруси душі та тіла. І вже земля, залита сонячним потоком – це червоногарячий колір життя. Колір Фенікса, що воскрес із попелища. Колір ранкового Сонця, що захищає від злих сил і біди, від хвороб та нещастя. І подає надію.
ЗМІНА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ
Сімнадцятий день протистояння ознаменувався перемогою чинного Президента …Чучми.
Верховна Рада прийняла закони … у пакеті. Це так би мовити: «ми голосуємо за відставку Центральної виборчої комісії, за прийняття змін до Закону про вибори, згодні внести до вересня місяця 2005 року зміни до Закону про місцеве самоврядування, але з умовою…голосуйте за політреформу.» Або інакше: ікру без гнилих оселедців не продамо! Представники опозиції, крім блоку ЮВ, проголосували за такий компромісний пакет. Хоча могли цього не робити. Пішли на компроміс із владою. Старою, злочинною, про що відомо кожному українцеві.
Увечері на Майдані зібралося тисяч п'ятдесят людей, які святкували завершення революції.
Увечері, з екранів телевізорів та на Майдані, лідери руху непокори говорили про перемогу. Навіщо? Боялися, що за правду поб’ють? Чи не хотіли розчаровувати? Зрадили й мовчать. Кущів на Майдані немає, тож за мовчанкою заховалися. Розраховували, що, хоч і занадто багато в нашій державі правознавців, проте не всі. А люди вірили кожному слову. Збагнуть тоді, коли крісло першої людини в державі буде уже зайняте. Коли не треба буде закликати народ прийти на вибори й проголосувати за «свого кандидата». Тоді буде пізно…для народу. Хоча й вибору нема. У тверезих голів вибір один.
Сталося те, чого дехто боявся: депутатська більшість парламенту зрадила народ. Хоча чомусь на Майдані пролунало: «Ви перемогли!». Злочинно заявили народу, гіпнотично навіюючи, що те, заради чого сюди вийшли (тобто через фальсифікацію на виборах і вимогу переголосування), ви отримали. А чи заради цього?
Чого прагнув український народ? Правди й чесності. Прозорості й правової держави. І тоді зникне основна проблема - злиденне життя, вимирання, голод і відчай.
А нас укотре ошукали. Не заради переголосування люди тут, а заради кращого життя. Задля впевненості в завтрашньому дні. Проблема всім відома, і також тим, хто зі сцени заявляє, що в середу восьмого грудня люди перемогли. Держава загнилася. Зібралося стільки сміття, яке треба не один рік вичищати. Були покладені надії на народного Президента. Котрий обіцяв… Багато, але головне: законності в країні й достойного забезпеченого життя. Щоб зароблені народом кошти йшли до кишені народу, а не купки знахабнілих бандитів.
Людям немає ніякого діла до політики. Усе набагато простіше – вони повірили своєму месії і чекають від нього позитивних змін у країні. Той, за кого підуть голосувати двадцять шостого грудня, повинен буде виконувати свої обіцянки. На нього покладаються всі надії. Проте, як виявилося, політикам також немає діла до свого народу. Сьогодні, восьмого грудня, чотириста два депутати зрадили народ, поклавши на одні шальки терезів інтереси народу, а на інші - власні амбіції, партійні інтереси, особисту власність, що вимірюється мільйонами. З вересня наступного року Президент не зможе захищати інтереси свого народу, навіть якби й дуже захотів, оскільки відтоді в нього не буде тих прав, які були в колишнього, які дали б змогу виконати хоча б частину обіцянок.
А чинний глава, гарант Конституції, Чучма, святкує свою перемогу й перший раз за сімнадцять діб з’явився в парламенті, щоби поставити свою крапку над і. Це його перемога. А народ цього не знає. Люди збагнуть тоді, коли вибраний Президент не виконає обіцянок. Не знищить сміття, не наведе ладу в країні, тому що віднині від нього нічого не залежить. Так, у нього є час до вересня наступного року. Це так мало, щоб вигребти те, що назбиралося за тринадцять років. І далі народ буде злиденним і безправним. Сьогодні була поступка не тільки старому гнилому бобирю, котрий незабаром, розвалившись біля каміна державної дачі, відвойованої в приватну власність завдяки компромісу (вона й була однією з умов появи пана Президента в парламенті й підписання деяких указів, тобто, старий знайомий усім нам принцип: ми – вам, ви – нам), буде реготати, мовляв: от бачите, ви так хотіли бачити його Президентом, вибирали, мерзли заради нього, горлянки дерли, а він нічого не може! Він не виконує своїх обіцянок, бо, очевидно, не хоче. Не того вибирали! Ви що ж думали, що він буде кращим за мене? У ту хвилину екс-президент буде мовчати, що це він загнав усіх у пастку, підігравши, таким чином, зацікавленим у збереженні своєї власності кримінальним кланам.
Сьогодні, восьмого грудня, був зроблений ганебний крок до старого режиму, що незабаром красуватиметься в новій обгортці – «безпредєл» перебрався із президентського крісла в депутатське.
Чи може казали: «Ми перемогли!»? То може й не було обману в цій заяві? Можливо все було заплановано? То хто ж переміг? Очевидно … спікер. Він, нарешті, мав змогу вирватися ввечері на футбольне поле й погасати по ньому з любимою командою, пасуючи м’ячика. Він радісно посміхався, очікуючи на цю мить. Посвячені теж двозначно усміхалися, уявляючи перспективи майбутньої влади спікера в парламенті. Як мінімум до дві тисячі шостого року.
Сьогодні святкували перемогу депутати від владних фракцій. А й, справді, вони навіть не сподівалася на таку поступку помаранчевого кандидата. Це їхня перемога. Можливість залишитися й надалі в парламенті, диктувати народові, захищати свої олігархічні інтереси. Знову й знову ділити між собою землі в заповідних зонах і будувати дачі на сорока чи ста гектарах у прекрасній Галичині, знищуючи при цьому реліктові насадження бука, дуба, що приведе до остаточного порушення природного балансу та чергових зсувів верхніх пластів ґрунтів у Карпатах. І не лише там. Батьківщина велика й неосяжна.
А фокус весь у тому, що депутатів будуть вибирати до Верховної Ради тільки за партійними списками на пропорційній основі. А уже в парламенті, якщо депутат не підтримує партійні інтереси, не ходить в колективному ошийнику - геть із Верховної Ради! Не має права мати власної думки. Партійні інтереси передусім! Ніхто на той народ і дивитися не буде. А чи зможуть прості люди від народу потрапити до парламенту? За законом - ні. За результатами виборів у пропорційному відношенні в парламенті створять коаліцію депутатських фракцій, до якої увійде більшість депутатів. Саме коаліція буде творити погоду, зокрема – пропонуватиме Президентові кандидатури своїх людей до розгляду на посади Прем’єр-міністра та членів уряду. У свою чергу Президент «відпасує назад» ці кандидатури для призначення їх парламентом на згадані вище посади. Ця стаття прописана формально, щоби затуманити мозок простого чоловіка, натомість в юристів вона викликає лише сміх крізь сльози. Оскільки коаліція фракцій і буде більшістю, то для затвердження згаданих кандидатур досить на робочому місці в парламенті натиснути кнопочку - і їхня людина відразу гепатиметься в крісло. Обговорення не буде. Воно відбуватиметься в кулуарах фракції більшості, за лаштунками. На меншість ніхто не оглядатиметься й не турбуватиме – нехай і далі займаються будівництвом чергового котеджу чи басейну для власних потреб. Депутатська фракція, до складу якої входитиме більшість депутатів від складу парламенту, матиме й усі права, надані коаліції депутатських фракцій. Отже, умови гри буде диктувати саме ця депутатська фракція, оскільки саме вона буде тою більшістю в коаліції депутатських фракцій. От ми й приїхали. Для роздумів: хто в нас володіє Україною? Відповідь усім відома - три олігархічні клани.
Новости From-ua.com
Украинцы попали в список самых богатых европейцев
[13:56/26.01.2006]
в 300 миллионов долларов.
У кого мільярдні статки і хто перший багач країни? Угадали. Те, чого чекають від майбутнього Президента (обіцяв же!) – справедливого розподілу матеріальних цінностей - буде знаходитися під «чуйним керівництвом» кримінальних структур, котрі, і це очевидно, не допустять, щоб милі їхньому серцю грошенята пливли до кишені простого трудівника, обминаючи їхні. Тому всіма силами будуть прокладати шлях до парламенту. А для цього потрібні лише дві речі - відомі імена та лантух У.О. А зовсім не чесність та фахові знання, про що мріє народний кандидат у Президенти. Нас чекає чергова утопія. То чи можна сьогодні повірити обіцянкам майбутнього Президента, якщо від нього нічого не залежатиме? Тоді навіщо він нам? Його ще й утримувати треба на свої кровні. То може вже сьогодні займемося майбутнім парламентом?
Сьогодні святкують олігархи. Мовляв, якщо ми не змогли прибрати до рук нового Президента, то ми перебрали на себе його функції, маючи в парламенті своїх людей. Так навіть зручніше. І вовки ситі, і вівці цілі. Вівці, очевидно - депутати від жовтогарячого, а вовки – ті ж бандити, про яких новий кандидат висловився, що вони мусять сидіти в тюрмі. А для українців однозначно ясно, що ніяк не в депутатському кріслі. Інакше кажучи – у питанні політреформи відбулася домовленість зі злочинцями. За украдений у колгоспі лантух кукурудзи людей засуджували до восьми років позбавлення волі. За вкрадені п'ятнадцять копійок у радянські часи притягували до відповідальності.
На перший погляд наче нічого страшного не сталося. А й, справді,! Не всю ж владу одному «князькові»! Досить нам уже двох таких президентів! Можна завуалювати події так, що все, що приймалося в парламенті – в інтересах народу. Чому ж тоді в більшості українців, хоча вони й не розуміються на тонкощах юриспруденції, такий гіркий осадок на душі? Вони вийшли на вулиці, бо їм набридло так жити! Вони вже не можуть животіти за межею бідності. На кожному кроці злидні, голод, розпач, геноцид. Так, геноцид, бо йде винищення народу. Щоб вижити, молодь дітородного віку виїжджає за кордон на заробітки. І їх вісім мільйонів. Мільйони молодих, які хотіли б народжувати дітей на своїй землі, жити у своїй країні й мати роботу, котра забезпечила б достойне життя! Вони прагнуть одного – нормального щасливого життя! Вони дивляться з надією на свого «месію», котрий обіцяв навести лад у країні. Було багато обіцянок. Як він зможе віднині дивитися людям у вічі? Знову про правову державу можна забути? Знову сусіди будуть називати нас «третіми у світі по корупції та злочинності»?
Так, парламентсько-президентська держава – це дуже добра справа… у тому домі, де все сяє чистотою, виблискує прозорими шибками і навколо царює порядок. Дехто вже сьогодні висловлює думку: назріває нова революція, основним гаслом якої, безсумнівно, буде: «Не пропустимо бандитів до парламенту!». І те, що команда народного президента обіцяє не допустити до влади олігархів, питання ніяк не вирішує. Це лише обіцянки. А як втілити в життя?
А чи варто надриватися? Ніхто з нинішніх депутатів не збирається відходити від політики! Крісла вже нагріті й просто так, без бою комусь їх залишити? Та нізащо! А куди ж подіти вже те, що мають? Як перетворитися з олігарха-депутата в депутата -«безземельника»? Ха-ха! Наш народ не треба вчити. Для цього й існує ціла гвардія далеких і близьких родичів, яким можна формально подарувати свої акції бізнесу чи нерухомість, залишаючись при цього фактичними власниками.
Іноді складається враження, що українські політики відірвані від життя й не знають, що сусід по депутатському кріслі має на підставних осіб та-а-ке-е-е, що знав би сусід – жаба задавила б. А декларація чиста, мов гірське джерело, мов новонароджене дитя. Навіть авто в особистій власності немає. Пішки ходить. Або їздить по довіреності…від дядька, котрий живе в «Бразилії, де багато великих мавп». Ну, а якщо в нього зараз немає нічого, то… буде, оскільки статус зобов’язує. Звісна справа. Деякі саме через брак особистої власності (в мільйонному розмірі. У сусіда є, а я, що, гірший?) рідну матір продадуть, не те що інтереси свого народу. Народ великий та далеко – за шибкою авто чи маєтку, а своя шкіра завжди ближче. Тому наївне словоблудство деяких політиків щодо предмету розмови наводить людей на єдиний висновок – знову в моді макаронні вироби. А м'ясо ж де? Яким чином Президент буде впливати на згадані процеси? Адже від нього нічого не залежатиме!
Політреформа передбачає статус опозиції, яка, як правило, формується супроти влади. І якщо ця влада буде владою «помаранчевого» демократичного кандидата, то за що ж боротиметься опозиція? Нас сьогодні переконують, що майбутня коаліція більшості – це не та, що є нині. Вони хочуть запевнити щодо її демократизації та любові до народу. Але цю «любов» ми на собі відчуваємо тринадцять років! Саме стільки ми бачимо в парламенті «знайомі обличчя», котрі частенько, пухнучи від байдиків та біснуючись із жиру, міняють зовнішній імідж – переходять із фракції у фракцію. То що виборюють сьогодні люди на вулиці? Невідомо…для народу. Ясно - для зацікавлених. А чиї інтереси будуть відстоювати депутати? Партійні та свої олігархічні, і ніяк не народні.
Лідер помаранчевої революції боявся, що завтра буде пізно. Так він сказав. Адже люди на Майдані чекали зрушень, потроху зневірялися, піднесений настрій почав спадати. У повітрі нависла загроза сили. Політична ситуація склалася така, що спершу він змушений був пообіцяти одному із соратників провести політреформу й тепер повинен виконати обіцянку. Він не тільки йому обіцяв, і не лише народові давав уже інші обіцянки …
Підписану угоду із зовнішніми силами про голосування за закони в пакеті (зокрема змін до Конституції) також мусить виконувати, щоби не відвернулися. Закордонні гості оцінювали події зі своєї дзвіниці – демократичної, і щиро вірили, що цією „пакетною” умовою допомагають українському народові побудувати демократію. От лише не врахували ( їм і в страшному сні не могло таке приснитися), що обрані народом депутати «сповідують» варварство щодо свого народу та країни. Так от. Пообіцяли й закордонним гостям, але наш лідер має немодну для політика рису натури, свого роду анахронізм – при будь-якій погоді дотримуватися обіцянок. А як виконати всі, коли вони різко протилежні? Отже, кимось треба жертвувати. А якщо народ відвернеться – ну то й нехай! Швидше б те двадцять шостого грудня!
Команду лідера помаранчевих змусили грати за чужими картами й вона про це мовчить. Але в історії відомі випадки, що свідчать, як небезпечно домовлятися зі злочинною владою. «Примирення з ворогами свідчить тільки про втому від боротьби, про боязнь поразки, про бажання зайняти більш вигідну позицію». Це сказав Ларошфуко.
Хоча досі залишається актуальним: «Если звезды зажигают - значит это кому то нужно?..»
У помаранчевої революції з’явилося нове гасло: «почали за здравіє, завершили за упокій». Щоб заретушувати провали, народові віднині намагаються навіяти думку, що причиною оранжевої революції були фальсифікації на виборах. Ні! Фальсифікація – це остання крапля в безмежному морі сліз та розпачу. Причиною було те саме море. Намагаються нав’язати думку, що метою революції є переголосування другого туру. І добре знають, що ні. Наша ціль – щасливе пристойне радісне життя в прекрасній країні. Це була наша, народна мрія. Її в нас украли.
Проте…Люди так влаштовані, що завжди сподіваються на краще. Надіються й чекають. Надія вмирає останньою. У нас, українців, є одна вада - крайність. Так може саме вона врятує світ? Не гуси й, далебі, не кури (хоча за останніх то інша мова: невилуплені курчата були своєрідними символами акції ). Може раптом станеться диво й новий Президент вийде достойно із цієї пастки: за вісім місяців народить здорове дитя!? Проте всім жінкам відомо, що це неможливо. А все-таки може відбудеться те, на що вже не сподівається ніхто – нова команда за короткий термін «без політреформи» ретельно вичистить стайні! І прорахуються опоненти! Може наш народний Президент і є тою людиною, котру так довго чекав народ?
А може?.. Може в якусь мить він теж прозрів? І зрозумів, що також жертва? Що залишився насамоті? Як сказав О.Хайям:
В цьому світі не будь диваком:
То ж бо й воно…
Так багато питань! Було багато обіцянок, які виконати майже неможливо. Чи отримаємо ми відповіді? Чи звершаться справи на благо народу? Що ж, поживемо-побачимо…
Початок нового життя. В іншій епосі. Якою вона буде? Помаранчево-теплою чи холодною синьою вібрацією?..
Проміж світами
старшому слідчому СБУ
майору ХХХХХ
керівника особливої групи агентів ХХХХ
Доповідаю, що ліквідація громадського резонансу на вбивства кількох високопосадовців триває успішно.
Ми маємо всього 3 витоки інформації. Відсутні явні ознаки проникнення достовірних даних у ЗМІ, політичні кола чи агентури
інших держав. За останні тижні нам вдалося виявити і успішно ліквідувати лише один осередок поширення інформації,
і то у езоповій формі. Коло київського вокзалу кілька днів підряд невідомий грав на гармошці та час від часу читав такі вірші:
Як приходить час розплати,
то ховайся у кущі,
а не то із пістолета
самовбитись мусиш ти .
Не попав з одного разу -
то стріляйся два чи три,
поки повні дві обойми
у висок не пустиш ти,
бо пацан сказав – відрізав.
Навіть якщо застреливсь -
приклади до скронь обріза,
до обох - не помились.
Можеш скаржитися друзям,
що страшніших бандюків
ти не бачив ні в Союзі,
ні в Україні, ні в Ки...
Але ж сам пішов до бритих
і наколотих гулять,
сам бабла несамовито
ти бажав із нас помать.
То ж стріляйсь чотири рази,
в рота, горло і ..бло,
стань повішеним, зараза,
і записку напиши.
Після приведення невідомого для допиту у міське управління СБУ, його особу встановити так і не вдалось,
оскільки на трупі не виявилось жодних документів.
Дата ХХХХХ підпис ХХХХХ
Остаточно підраховані голоси… Народу відоме ім’я нового Президента… Наступний день після підрахунку голосів вітав людей відлигою. Егрегор помаранчевої революції розтопив сніг та кригу…
У день злуки українських земель країна була готова до завтрашньої церемонії інавгурації Президента, від якого залежатиме подальша доля народу…
По телебаченню демонстрували мультфільм, де не два, а вже близько сотні щурів благали Леопольда пробачити їм і клялися у вічній дружбі.
Спікер чогось до чогось закликав та народним обранцям було не до нього. Сьогодні Президент мав представити парламенту нового Прем’єр-міністра. Ось уже два тижні точаться дебати в надрах партій. І все про одне: чи голосувати за цю особу. До того ж усіх цікавив склад уряду. Глава держави теж чомусь зволікав. Очевидно замислювався, чи варто саме її призначати, чи може все-таки кума.
Було над чим поміркувати й депутатам. Із вогню та в полум’я може стрибнути країна. І не так вона, як дехто з політиків та чиновників. Ще б пак. Адже цією особою, котра претендує на високий пост, другий у країні й перший після Президента, віднині має бути … жінка. Так ще й яка! Та, яка не буде попускати нікому. Сама поринає в роботу з головою, немов завтра помре і боїться, що не встигне, то, очевидно, що й інших також змусить рукава засукати. А ще… Проте… Справа не в цьому. Уперше в історії країни цей пост посяде жінка. Ця обставина чоловіків трохи (однак декого й дуже) допікає. Чоловіча гордість у кожного о-о-ох яка-а-а, і раптом ними буде керувати жінка! Та жінкам дома сидіти й дітей виховувати!
І от сьогодні буде вирішена доля країни, кожного із громадян, та… Що он тим, що шепочуться по кутках, до долі цілої країни? Їм би самим утриматися в кріслі. ЮВ нервувала, проте майже непомітно для стороннього ока. Тільки руки видавали її з головою: пальці нервово крутили ручку. Сьогодні вранці для сміливості ( а підсвідомо - як відволікаючий маневр), натягнула на себе сукню, про яку кожен із присутніх та переважна більшість перед тонким екраном телевізорів, напевно, запитують себе: звідки ексклюзив? І не через те, що це геніальне творінням модельного бізнесу, а із-за абсолютної недоречності в цій купі «політичних тіл».
Депутати розсідалися по місцях. Прошелестіло рядами і в залі з’явилася висока постать Президента. Усі встали. Глава привітався й пильно окинув залу. Його молоді жваві очі на мить зупинилися майже на кожному присутньому, а на обличчі промайнула зловтіха.
Колишні вороги глави держави, котрий раніше був в опозиції до влади, увібрали голови в плечі, ніби таким чином хотіли провалитися крізь землю й не вирішувати сьогодні власної долі. А що саме долю свою вершать – було ясно з перших кроків Президента, який привів опозиційну команду до влади. Його соратники, навпаки, розпрямили плечі й посміхалися. Весело шепотілися, нишком спостерігаючи за колишніми опонентами, які сьогодні й ні те ні се... Опозицією тепер колишню провладну команду не назвеш, хоча деякі з них уперто про це оголошують. Яке дивне таки життя, і як несподівано іноді лягають карти.
Учора в ложі одної з партій точилася розмова. Мова йшла про новий уряд. І про те, що партійцям дуже хотілося вгодити Президентові, котрий пропонує на главу уряду свою людину. І нею є вео, Юлія Володимирівна.
- То навіщо рубати гілку, на якій сидиш? – запитував один із депутатів.
Фото АР
- Так, дорветься вона до влади. Ясно вже. То що робити будемо?- питав у соратників їхній лідер.
Вирішили, що треба «овечок» зберегти. Тобто свої ряди. Підгодувати трохи і з новими силами виступити на парламентських виборах.
- А й справді… чого кидатися на амбразуру? Вийшли ми з віку Матросова, - закинув слушну думку престарілий депутат. Дехто з присутніх подумав, що й із віку депутатського він давно вийшов. Останніми роками все частіше лунає тривожний сигнал: дуже помолодів склероз.
- Президента треба підтримати. Ми в його руках із тельбухами, - мовив відомий олігарх, потерпаючи за свою власність.
- Так. Не треба викидати червоної ганчірки. Піднімемо білий прапор, - підпрягся до розмови молодий та незрілий.
- То будемо зустрічатися з леді Юлією, чи без цього все ясно? – лідер цікавився процедурою.
- Для нас ясно. Алезараз хай не радіє. Нехай прийде, ми її вислухаємо і… нічого не пообіцяємо. Хай ще одну нічку помучиться безсонням. Не одним же нам цією неміччю страждати, - резонно зауважив заступник лідера.
- Отже… Кхе-е,- прокашлявся голова. - Значить так: голосуємо за неї. Але до останнього моменту вона нічого не повинна знати. У нас політика зараз така: як втриматися в кріслах і зберегти свою власність. Щоб новоспечена влада не розкуркулила. І нікому ні-ні, - нишпорив очима, вишукуючи ймовірних перебіжчиків, - стукачів серед нас нема? – він знову суворо окинув поглядом «паству», мовби жадав зазирнути в лабіринти темних душ. Під його зірким оком соратники злякано повбирали голови в плечі й потупили очі. – А то он у Забайкальського вже троє перефарбувалися в колір нової влади. Так от, - повернувся до предмету розмови, - ми вирішили, що Президент нам усім потрібний, то й леді приймаємо. Може, якщо не будемо муляти очі, то й не чіпатиме? Не потрапимо в поле зору. Швидше б ті вибори, - у голосі забриніли мрійливі нотки. - Нам би втриматися, а там,... - та, як казала мудра людина: «головне не те, що сказано, а як це мовлено», і всім учувся сумнів у словах керівника. - Однак тримаємося й далі гуртом, - випростався й мовив рішуче, - адже попереду ще вибори до парламенту. А владі дамо наробити помилок, щоб народ розчарувався. А дві тисячі шостий рік – це наш зоряний час, якщо розумно все облаштуємо. Один за всіх – усі за одного!
Збіговисько загугнявило й цим підпряглося до знаменитого французького гасла, хоча трохи й невпопад.
- Гуртом і батька легше бити, - вирік лідер народну мудрість. - Треба думати за майбутнє. І не для одиниць із наших рядів, а для всієї партії будемо виборювати владу!
Сьогодні в залі парламенту змовники шепотілися, наївно гадаючи, що їхня домовленість залишилася в таємниці.
Віддалік інша група саботувала засідання. Вони всім своїм виглядом показували, що компроміс - не їхнє амплуа. Вони впевнено тримаються своєї лінії із самого початку. Для цих, що в залі – це років тринадцять, максимум – сорок, із часу вступу в партію за часів «союзу нерушимого», а для всієї партії стаж набагато більший – цілий вік, століття за плечима. Головної лінії вони ніколи не зраджували: геть капіталізм, давай комунізм!
Деякі циніки їм прямо в очі закидали, що в спільному котлі вкрасти легше, а капіталіст свою власність вартуватиме недремно. На такі прозорі натяки вони обурювалися, мов наречена, котру запідозрили у відсутності цноти і, зробивши вигляд, що поспішають, підчіплювали пальцем манжети сорочок від кутюр, позирали на елітні «Ролекси», і поспішно відчалювали, виражаючи цим презирство до співрозмовників. На вулиці сідали в іномарки за шістдесят тисяч умовних одиниць і поспіхом зникали за броньованими ворітьми добротної будівлі в центрі міста, де розташувалася штаб-квартира.
Сьогодні вони не будуть голосувати. Програма нової влади їм відразу не сподобалася. Квартири у приватну власність, власна земля, підприємства, приватний бізнес… Податки плати і живи спокійно. І власністю розпоряджайся на свій розсуд. І як же таких контролювати? От раніше було… На представників цієї партії частенько нападала ностальгія. Їм, як нікому, відоме це почуття. От раніше було… Вступ у внази для членів партії - поза конкурсом, високі посади, влада без суперництва, а тим паче без всяких там опозицій… І розподільники… для вибраних, де можна було отовариться таким товаром… якого простий чоловік і в снах не бачив. Просто той чоловік навіть не уявляв, що таке в природі є. Закриті кордони, ізольована від «загниваючого» капіталізму країна, життя, немов у вакуумі… Що там за горизонтом? Це питання романтики часто задавали собі, а відповідь знали лише вибрані з «єдиної керуючої». І контроль всіх і всього… О, ностальгія… Яка ти зрадлива діваха! Тішачи себе ілюзіями про повернення «їхніх часів», хронічні «ностальгіки» не проголосують за жінку, до того ж із цих… як їх…буржуа.
Люди здатні помилятися, дехто готовий навіть покаятися. У кожного є своя шафа й декілька скелетиків у ньому. А ось у цієї партії їх назбиралося стільки, що для спокою душі та власного здоров’я краще не згадувати – від одних думок можна перетворитися на попіл. Адже шафа така за розміром, що вмістила кістяки геноциду, спроби «політичного відречення від цілого народу та продажу його окупантові», репресії, руйнації історичних пам’яток, переслідування за віровисповідування, знесення з лиця землі релігійних храмів, святинь народу, переслідування за переконання та свободу слова тощо.
- Я хотів би наперед сказати, що мій уряд не буде робити. Я маю честь сказати вам: мій уряд не буде красти, - тим часом запевняв з трибуни парламенту новий глава держави.
У залі почулися оплески. Лише члени старішої партії скептично кривилися.
- Я знаю, що це фантазія… Я хабарів брати не буду. Я красти не буду, я того вимагаю і від уряду, - вів далі Президент.
Переважна більшість у залі зробила вигляд, що вірить.
- Я хотів би наголосити, ЩО мій уряд буде робити. Уряд оголосить зараз вам програму, яка дасть відповідь. Сьогодні, шановні друзі, вам будуть представлені кандидатури Прем’єр-міністра, міністрів. Я пропоную на посаду Прем’єра Юлію Володимирівну, виконуючу обов’язки прем’єра. Вона мій соратник, політичний партнер, людина, яка є професійною.
Президент ще хвилин п’ять перераховував достоїнства кандидатки на прем’єра й урешті попросив:
- Прошу вашої згоди на призначення її Прем’єр-міністром країни.
Кандидатка почала мову з тези: «Країна ніколи не стане з колін, поки не стане на коліна перед Богом».
Оплески заполонили залу.
Майбутня прем’єрка висвітила програму «Назустріч народу», що мала декілька розділів. Годину вона розповідала про світле майбутнє. Оголосила головні тези:
- Розділимо владу і бізнес, владу і капітал. Влаштуємо достойне життя пенсіонерам, дамо рівний доступ для всіх дітей до освіти всіх рівнів. Дамо робочі місця. Основний напрямок - розвиток малого і середнього підприємництва. Дамо кожній сім’ї житло, надамо безвідсоткові кредити всім, хто побажає. Службу в армії скоротимо, зробимо її професійною.
- Ніякого зв’язку держслужбовців із бізнесом, ніякого лобіювання бізнес-інтересів, жодного хабара і лише потім – професіоналізм, - вела мову далі кандидатка. – Спочатку мораль, а потім – професіоналізм. Наша мета: створити всі умови для гідного й достойного життя.
Ще багато чудових речей говорила. Акцентувала на гаслі прозорості й відкритості влади.
За неї проголосували. Такої кількості голосів не отримував жоден політик в історії держави. Вона запхнула за пояс усіх.
Окрім трьох «зрадників», давня партія не голосувала. А троє, що не змогли поступитися своє совістю, натиснули кнопочки «за». На перерві усі почули, що «відщепенців» виключили з партії.
Река разделила весь мир на две половины: 
широкая, полная сочной зелени степь; небольшой молодой лесок; похожие на капилляры в теле зеленого гиганта ручейки, – все разбито на две части. Рекой. Из камня. Сокол парил в поднебесье и рассматривал мир, потерявший единство; степь, поделенную пополам. Древняя стена, действительно похожая на реку с высоты, приходила ниоткуда и уходила за горизонт. Она и правда делила мир. И почему-то сразу казалось, что части этого мира после настолько яркого разделения не могут жить мирно. Сама природа обязывает их враждовать: друзья не строят друг от друга бесконечных стен.
Она стояла на стене и смотрела вдаль – на ту сторону. В ее взгляде читалась напряженность и решительность… а еще усталость. Она медленно перевела взгляд с гаснущего и быстро приближающегося вечернего горизонта на пролом в стене. Почти такой же древний, как и сама стена. Перед ее глазами пробежали картины давно прошедшего времени: огонь, кровь, крики, и исполинская рука… рвется камень, стонет мир, трещит по швам… То была древняя и величайшая битва. С тех пор она на посту. Оторвавшись от раздумий, она заметила, что уже совсем стемнело, и ее люди начали разжигать костры. Отчего пролом в стене осветился мистическим дрожащим светом. Она закинула автомат за спину и стала спускаться со стены – ее давно ждут.
По темным коридорам гномьего подземелья носилось эхо звонких ударов молотов о наковальни... Постепенно из темной, непривлекательной массы железной руды рождались новые кольчуги, шлемы, топоры, секиры, копья, щиты. Пламя печей жгло низкорослому народу бороды, волосы, брови... Но лучше быть обожженным этим ласковым, домашним огнем, нежели холодной сталью зачарованных эльфийских стрел. Эта мысль заставляла натруженные руки еще и еще выбивать искры из раскаленного металла. Работа кипела и днем и ночью. Здесь практически не было понятия времени, Солнце - редкий гость этого лабиринта подземелий, лишь в исключительных случая, когда с визитом к Царю Каменного Царства прибывали делегации людей, система линз и зеркал собирала свет дневного светила и заливала им обычно темные коридоры.
Вдали от огнедышащего сердца горы на своем мраморном троне восседал царь Крыга, прозванный так за седовласую голову... Редкий гном мог похвастаться таким ярким доказательством жизненной мудрости и опыта.
Он был облачен в балахон приглушенного розового цвета, голову венчала почти незаметная на белом фоне серебряная корона эльфийской ковки - главная реликвия его народа, и похоже, единственное воспоминание о былом союзе...
Сейчас он дико завидовал тем кузнецам, что сейчас внизу - у вечно горячего пульсирующего почти живого пламени, бьют своими многопудовыми инструментами по раскаленным болванкам.
Его мысли были тяжелыми, липкими и жгучими, словно горячая людская кровь, стекающая по водостоку его боевого топора. Крыга встал, подошел к невысоко висящему на стене огромному монстру - этот топор снял не одну голову, посягнувшую на свободу его народа. Внимание привлекала дивного вида рельефная алая роза на эфесе - еще одно небольшое напоминание о дружбе с эльфами... Надавив на нее, он снял топор со стены и огромный тронный зал озарило неяркое, но сильное белое сияние острия - эльфийские чары все еще действовали...
Теперь этому оружию предстояло послужить против его создателей.
Приготовьтесь в обычном режиме, активизируйте катапульты, раздайте людям из секторов 1-А и 2-А оружие. Это пока все.
- Да, госпожа, - ее ближайший помощник склонился в поклоне и вышел из комнаты.
Она достала из шкафа небольшой терминал, комната наполнилась таинственным светом. Сеть Государства еле дотягивалась до базы Блокады Стены, данные загружались очень медленно… да и живущим здесь, возле Пролома не было дело до того, что творилось в центре: вот подготовка к сбору урожая, а вот готовятся выборы… Надо же, там кипит жизнь, а мало кто знает, что если заслон Пролома будет уничтожен, то кипение жизни сойдет на нет. В одночасье. Она загрузила служебную страницу: «Бригаде Охраны Пролома – Президент. Оружие и боеприпасы будут доставлены вовремя», - Слабая улыбка коснулась ее губ: не забывают, и то, слава Богу.
Вместе с тьмой пришел страх. Дурное предчувствие. Пролом смотрит на меня, словно открытая пасть; есть что-то тянущее в той тьме, какой-то тошнотворно-сладкий страх, когда страшно до потери пульса, но хочется смотреть, смотреть, смотреть, пока не провалишься. Казалось, жизнь из меня по капле вытекала в провал в стене.
Жарко и душно. Очередная ночь в секторе 1-А. Бояться нечего: уже давно вычислено, что вероятность Ситуации Ноль где-то десять процентов, а не так давно они приходили… По идее, все будет нормально…
Так я себя успокаивал, когда воздух наполнил усиленный мегафоном голос командира рядов обороны Тилля: «Всем солдатам рядов 1-А и 2-А получить оружие. Немедленно». Все кто стоял рядом со мной как-то очень быстро кинулись в сторону оружейной палатки, я остался один на один с тьмой пролома, протянувшей ко мне хлесткие щупальца… Шаг… Еще шаг…
Крепкая рука ухватила меня за плечо. Наш командир сектора 1-А.
- Меньше года здесь?… - его голос звучал спокойно и уверенно.
- Ага…
- Это нормально… Меня самого пару раз оттаскивали от пролома. Бегом за оружием, тут скоро будет весело.
Я пристроился в хвост очереди, и через пару минут у меня в руках был привычный энергетический автомат АС-15. Потом последовал приказ занять позиции, и мы снова построились у пролома. Опять один на один с тянущим ужасом. Здесь каждый один на один со своим страхом.
Жару и духоту ночи разорвал порыв ветра, все вздохнули с облегчением; на небе начали постепенно исчезать звезды. Мы были готовы к бою… и вдруг страх отступил. Вообще. Сначала я не понял в чем дело, и только потом заметил, что к нам идет Она – Постовая, как она сама себя называет. Как бы светясь в темноте, она вышла перед строем и заговорила:
- Сегодня в очередной раз нам предстоит противостоять силе, с которой нельзя мириться и которую мы должны удержать любой ценой. Мы здесь для того, чтобы не дать Им разрушить наш мир, и мы будем стоять до конца. Я знаю, что вы устали от постоянной борьбы, но каждый бой для нас должен быть максимально серьезным, иначе мы проиграем. Верю в каждого из вас! Я буду с вами…
Многоголосое «Ура» поглотило конец фразы. И сердце наполнилось решимостью и готовностью действовать.
И тут со стены раздался крик: нет, это был не военный клич, это был крик смерти. И я понял, что началось.
25.07.2006
В євромодерновій елітній багатометражці на італійському дивані снував свої невеселі думи Леонід, українець за паспортом і невідомо хто за походженням. За корінне плем’я йому тепер не нагадують. І це добре. Адже він і сам не може себе ідентифікувати. Звісно, як і всі, кода, чи пак номера, з безліччю чисел він має, хоча це й суперечить його внутрішнім релігійним переконанням. А щодо іншого… У невеличкому селі в центрі рідної неньки-землі досі живуть спогади про давні події, що прокочувалися цією багатостраждальною землею з жирним чорноземом. На тому рідному клаптикові землі хто лише ноги не збив, хто тільки не топтав її. А то й мирно прогулювався. Були тут і німці, і поляки, і литовці, та й татари любили забігти незваними гостями. Турки, взагалі, на кожному розі помітили свою територію. За росіян уже всім відомо. Багато було…Та хіба всіх пригадаєш? Тож Леонід вирішив не спускатися з родинного дерева й не копати. Не захотів ритися й у пам’ятках культурної спадщини рідного клаптика землі, на якому в минулому столітті народили його батько та ненька, виплекали та й випустили у великий світ. Тепер у те маленьке село з декількох сотень дворів, що в центрі багатостраждальної землі, Леонід не сміє навіть потикатися. Сказали, що вб’ють. Так і сказали колишні сусідські хлопчаки, з ким він на вигоні у футбола ганяв. А там і колишні наречені стали носи відвертати. Так сказали…. І додали: за герб країни.
Щоб зрозуміти, що сталося з тим гербом, і посвятив Леонід увесь свій вихідний. Довелося покопирсатися навіть в Інеті. Знайшов. От лише не впевнений, чи те. Анекдота. Образливого для щирого сина своєї неньки. У ньому розказують, що герб у вигляді вил, тобто тризуба, означає три З: Зиск, Змову, Зраду. Почав приміряти народну творчість до ситуації. Адже навіть у поганому творі є доля істини.
Поки міркував, у прихожій загрюкало, застукало. Це дружина повернулася з роботи.
- Ти знову порозкидав свої туфлі? – зайшлася криком. Та так, що ексклюзивна італійська люстра ледве не впала зі шведського крючка.
От і дружина не любить його. І не кохає. Добре, що туфлі він носить без шнурків. А то додала б, щоби повісився на тих шнурках, через які вона перечепилася.
Звиклий до сімейних чвар, які почастішали останніми днями, Леонід знову поринув у свої думки.
Сьогодні ділили портфелі. Тепер Леонід має роботу. А то наче й з мандатом, а зарплаті не видно. Нарешті всі в комітеті задоволені. І комітетами теж. Угамувалися … у комітетах. Там, де стороннє око не бачить. А в країні буря не вщухає.
Сьогодні на роботі, у комітеті, перед Леонідом постала дилема: на яке ім’я відгукуватися. За паспортом – Леонід. Між своїми – Льоня. А пацани в комітеті Льохою обзивають. То хто ж він? Ім’я Льоха йому не до вподоби. Так тітка Ониська, батькова сусідка, свою домашню свиню величала. Хотів пацанам про це сказати, та постидався : там такі інтелігентні люди, а він про свиню. Правда, були моменти, коли поривався переступити через власну нерішучість. Своєчасно одумався. Після того, як встряв у спір щодо незаконності регіональних мов, а один із пацанів м’яко, лише двома розчепіреними пальцями на обох руках, посадив його на місце. А інший, ніби ненароком, відкинув полу ексклюзивного піджака, де туманним натяком блиснув чорний метал.
То за чий же герб хочуть помститися хлопці? Адже ж треба зрозуміти, за чий прийдеться Леоніду покласти голову, живота свого! І чи варто! У пам’яті сплив двоголовий. Ні, за таке не будуть. Не ці. А може?.. Якщо глянути на зворотній бік медалі, то… Може бути. І ці можуть, і ті, що величають Льохою. Можуть усі. Але через різні інтереси.
Надворі дві тисячі шостий рік. Якщо скласти два та шість, то число вісім доволі цікаве. Улюблене число китайців. Та Льоня не дурень. Добре знає, що те, яке приносить Сходу успіх та багатство, європейцеві несе погибель. А якщо той європеєць ще й полукровка й за сусідським прикладом роздвоюється: одночасно позирає і на схід, і на захід? А хіба це можливо, маючи одну голову? Такого в природі не передбачено. І народна мудрість підтверджує цей закон популяції: одною ж… на два вози не поїдеш.
Отже, уся справа в рокові, вирішив Льоня. Та й замислився. Ні, у місяці липні. Липовий місяць був. Сьомий у календарі. Сім. Число Ангела. А місяць на небі був наповні. Усе ясно. Бог шельму помітив і відразу представив його народу. То хто ж шельма? Леонід на свою адресу брати таке не хотів.
Отже, двоголовий хлопцям теж поперек горла. Цікава думка. Треба помізкувати. Мутанти на нашій землі народжувалися в основному після атомного вибуху. Бачив якось по телеку двоголових пацюків. Наслідки експериментів.
Хтось пророкував у вісімдесят шостому тільки п’ятнадцять років. І квиток в один бік обіцяв, на вічне поселення до предків. Прорахувався.
Леонід став підраховувати: вісімдесят шість плюс п’ятнадцять. Так і є. Саме тоді все й почалося. Лише за іншим сценарієм. Квитки здали за непридатністю. І почалася мутація.
Так за що ж хочуть товариші дитинства загребти його в рідну земельку й затоптати могилу? Невже за те, що морозного осіннього дня недалекого четвертого року повів їх на барикади? З яких товариші повернулися не одні, а з важким надбанням: ревматизмом, грипом, застудою, пневмонією, артозами й усякою капостю. Досі не можуть позбутися чортівні. І за це. Так і сказали: наколемо на вила й пришиємо до землі, щоб не відривався високо! Хай йому грець! Гайдамаччина якась! А ще кажуть, що в Європу йдуть! Таки про рідний герб казали, інакше для чого було згадувати вила?
У душі Льоня розумів, за що… Усе почалося за декілька років до знаменитих барикад – у часи перших проявів мутації. Очевидно треба в корінь проблеми зазирнути. Звісно, не так глибоко, як у родинному питанні. Спогади повернули Леоніда, по-нашому - Льоню, по-пацаняцьки - Льоху, у близьке -далеке минуле.
Усе почалося як у казці. Молодий провінційний парубок Леонід почув, що в сусідньому хуторі Крига склепує партію. Кинув клич і до нього народ валом повалив. Леонід, юний горобчик, вирішив не відставати. Тоді в народі популярним залишалося, як відгомін славного революційного минулого, відоме гасло: «Ти записався добровольцем?» Ну як на такий щирий заклик не відгукнутися?
Може він і не потикався б туди. Та кликав колишній учитель, рибознавець. Той самий Крига, що навчав у технікумі як рибу вирощувати. І про це розказувати іншим. Про більшу, ніж може впоратися гіпофіз. І особистими секретами тоді ділився з Льонькою: як її на гачок ловити. І щоб рибка клюнула в каламутній воді. Наголошувалося, що треба рибку зловити, не замочивши ноги. Особлива увага приділялася воді: якщо вже потрапив у каламутну, то як вийти з неї, з води, вискочити й не обляпатися. Як варити воду. Як рибкою поласувати, а кінці у воду.
Згодом наука пішла Льоні на користь. Жив як риба у воді.
Отже, одного чудового дня записався Льоня добровольцем, що, згідно з українськими синонімами, означає - охотник.
Непогано було тоді. Особливо, коли Крига зайняв другий по величині пост у країні. Відповідно - перший у верхньому конклаві. А це не де небудь, а в самому центрі народжуваності прав та обов’язків. Права, в основному, писали для себе, для своїх. А обов’язки - для господарів. Щоб порядок був. Не на слуг же накладати. Усе чесно, по-братньому – права одним, обов’язки - іншим. І жили вони так, не тужили у своїй комуні років чотири, поки їх ватажок очолював «ЦНПО та К».
А незадовго до цього Крига з прибічниками встигли домовитися з тими самими історичними комунарівцями-піонерами. Об’явили їм, що вони, новостворені комунівці, залишають насиджене місце і йдуть поближче до народу. А вони, комунарівці-піонери, як собі хочуть. Так виникло нове зібрання – соцнарівці. Зареєструвалися чин чином і приступили до роботи. А її було багато. Життя в Леоніда та сопартійців поділилося на періоди: по чотири роки в кожному, коли в черговий раз висували свого Кригу на головний пост країни. Так збігло три періоди по чотири роки. Головного посту не досягли – щоразу не вистачало відсотків. І озлобився Крига. Не хоче народ за нього голосувати! А мета ж була так близько. Рукою подати. Затаїв ватажок злобу.
А тут ще й період мутації почався. А всім відомо, що ця погань змінює не стільки зовнішній бік, як внутрішній. Льоня за собою особливих змін не помітив. Може у вісімдесят шостому був ізольований від радіації? Покопирсався в пам’яті. Так і є! Саме тоді мати просила вирити льох. Тож просидів у підвалі десь із тиждень, доки осилив Тепер вклоняється рідній неньці в ноги, що таке завдання давала! А як же ж хотілося тоді гайнути до лісу на майовку. От спасибі, рідній. То може пацани називають його «Льохою» у честь підвалу, що врятував йому здоров’я? А може і життя? Треба запитати. Чи краще не нариватися?
Однак, не минула лиха година самого Кригу. І через п'ятнадцять років після відомого вибуху стали проявлятися перші незворотні зміни в постарілому організмі. Знавці сказали: мозок усихає, перероджується та зменшується в розмірі. Може через старість. А може виною цьому горезвісний вісімдесят шостий. Хто зна. От лише спало на думку їхньому лідерові змінити державний устрій. А чому б і ні? Головне – момент не упустити. Використати все, що зумів здобути за часи правління в «ЦНПО та К», зміг пізнати за часи лиття води на чужі млини, і, зрештою, реалізувати себе відповідно своїх внутрішніх амбіцій.
Уловити рибку в тій же каламутній воді, про яку розказував Льоні.
Мрії були захмарні – перший пост в державі досі ввижався, снився лідерові. Це нічого, що вакансії немає. Її можна вигадати…зміною державного устрою. І перший головний пост запхнути за лаштунки, а випхнути на сцену згадувану Кригою як саму найрезультативнішою – першу посаду в центрі народжуваності прав, обов’язків та кари. Добре, що карати майже немає кого – залишилися лише незначні злочини та почастішали вбивства. Убивства немає кому розслідувати, до того ж країна живе за принципом невинуватості, тож і невинного не притягнеш. Тому тут роботи немає. Незначні злочини… Відсутні кошти, щоби розгрібати брудну білизну й шукати щербаті каструлі. Ну, а великий кримінал в крупному розмірі набув особливого мандатного статусу, тож про це взагалі мови не йдеться. От і виходить, що роботи поменшало, а вартісність посади підвищилась – юридично другий пост, а фактично –перший, оскільки в країні анархія на тлі політичної реформи. До того ж і назва устрою змінилася на його користь, не без потужних зусиль і великого вкладу самого Криги: верхньорад-главкрай - називається тепер. Замість учорашнього - главкрай-верхньорад.
Розкидав Крига карти, відвідав астролога й вирішив: будемо прямувати власним шляхом: користь – інтрига –поцілунок юди. Отримаємо КІПЮ, в перекладі - КИПЕНЬ – т.б. окріп, яким обдамо народ! Той, який у свій час не дослухався до власної інтуїції й не зробив відповідних висновків. На думку Криги ними мало бути обрання його на перший пост ще раніше, ще в молодості, ще на перших виборах! Його не цікавило, які насправді висновки не зробив народ і в чому зараз кається.
Але як зберегти таємницю до пори до часу? Тож довелося Кризі до останнього мовчати. Він це вмів. Адже був знавцев по воді та рибі. Тому як води в рот набрав. Ох, а як же ж, іноді, хотілося з кимось поділитися!
Та план себе виправдав. Пацани до гурту прийняли й перший пост дістався йому. Проте й за себе ребята потурбувалися: не відходячи від каси забронювали місце на першому виконавчому пості. Довелося погодитися. От так мрія, котрій посвятив усе своє життя Крига, – перша посада в країні, - несподівано для народу й передбачувано для Криги, дісталася йому завдяки правильному розташуванню сил: вигода - інтрига - зрадництво. Абревіатура – ВІЗ. Леонід неспокійно ворухнувся на дивані. Ну от. До вил ще й віз. В уяві виникли запорожці, потім гайдамаки. На тлі вил та возів. Та чи вози це? Може підводи? Неохоче сповз із теплого ложа й поплівся до стелажів із книгами. Важко розібратися серед такої кількості. І де що лежить. Нарешті, після години зусиль витягнув покритий пилюкою словник української мови. З півгодини розривав пальцями нерозрізані аркуші. О! Знайшов. Що ж означає це слово ВІЗ? Ти диви! Та це ж і є те саме – підвода! Підвода - це віз.
Прихопивши декілька томів, гепнувся на диван. Розгорнув черговий. Знову на потрібній сторінці перешкода! Ох, погано працюють друкарні, погано. Сяк так розірвав перепону й утупився в сторінку. Ва, ве, вз, ви, ВІ! Доглянутий ніготь зупинився на ВІ. ВІЗ! ВІЗ, виявляється, слово солідне, серйозне й у народній фразеології застосовується при гідних заняттях. То що йому робити? Де шукати?
Є-є-є-є! Знайшов!!! Нижче гідності.
Ледве не стрибав Леонід від радості. Знайшов… маленьке слівце – ВІЗОК. І єдиний фразеологізм із цим візком. Оце воно і є. Льоня зручно вмостився й поринув у читання. ВІЗОК: «підвезти візка комусь» означає - нишком зробити прикрість. Це якщо по-культурному. Народні синоніми б’ють прямо в лоб: ПІДКЛАСТИ СВИНЮ, піднести чемериці. О!!! А це що? Цього Леонід не знав. Виявляється є така картярська гра – візок: тому хто програв, дістається вся купа карт, яка нагадує собою навантажений візок.
Замислився Льоня, по пацанськи – Льоха. То хто ж програв? І чому - ВІЗ? Може все-таки - ВІЗОК?
Почав переглядати власну позицію. Так і є. Таки ВІЗОК. ВІЗ і ОК. ОК в комп’ютері означає – запустити в дію, «внедрить у жизнь», ПОГОДЖЕНО!
Хм-м. Погоджено? З ким? З Леонідом ніхто нічого не погоджував. А збираються вбити чомусь Леоніда, Льоню - по-нашому, Льоху - по-пацаняцьки. Обідно, пацани.
Дежурство на катапульте – одно удовольствие. Этим вечером меня посадили именно на катапульту, и теперь я в маленький экран наблюдал за всем происходящим: вот вооружаются солдаты… хм, кто-то один застыл посреди поля, новичок наверно… Вот они построились, я перевожу катапульту в боевой режим, включаю второй экран, с картой прицеливания на ту сторону. Вот выходит наша предводительница и провозглашает речь… ох, сколько их она сказала за те годы, что я здесь… и всегда эти речи дают силы бороться…
А вот и начало! Солдаты начали палить: во тьму полетели сгустки плазмы. На экране наведения я вижу вражеские катапульты: они стреляют по стене, но их снаряды просто поглощаются каменной махиной. Вот и первые враги: обычные лица, обычные люди, только в руках странные палки. Взмах такого посоха, и в наших солдат летит сноп огня. Я вижу, как враги лезут на стену и горят на ней: свойства Стены еще до конца не изучены, но ее еще никто никогда не перелез живым…
Ночь озарилась светом и громом! Прямо в метре от моей установки ударила молния. И сразу же из-за пролома вылетел огромный огненный шар, стремящийся упасть прямо мне на голову. Но шар попал в магнитную сетку и осел на землю, так и не причинив вреда; я глянул направо, кивнул моему партнеру по катапульте (он крепко держал ручку магнитной пушки), запоздало осознавая, что он спас мне жизнь…
На экране появились координаты и приказ стрелять. В это время в проломе шла ожесточенная борьба: потусторонние вооружились мечами, наши же не подпускали их на близкую дистанцию и били из разрядников.
Я открыл огонь по заданным координатам: дуло моей машины шевельнулось, в небо взметнулись фонтаны пламени и мягко осели на головы нападающим в проломе. Я был уверен, что этого на сегодня хватит. И правда, враги пошатнулись и отступили, но краем глаза я заметил на обзорном мониторе, как какая-то тень прошмыгнула в лагерь из пролома… а другая проскользнула во тьму за стеной. Сканирование на тепло и движение ничего не дало. Что же, будем считать, показалось.
Ей было приятно видеть наползающие тучи: наконец отдых от довлеющей жары… Вчера они отбились без потерь, но оружие на исходе, а долгожданной машины все нет… Она пошла на свое любимое место – на верху стены, на краю разлома и стала смотреть вдаль. Теперь в сторону Государства. Где-то на горизонте поднималось марево. Она знала, что там городок. И до него около ста километров. Грунтовая дорога по выжженной солнцем степи доходит прямо до лагеря… И палатки, палатки, палатки. Единственное кирпичное здание – ее штаб (а по сути и спальня и столовая). Тучи сгустились еще сильнее, упали первые капли. Она стояла неподвижно. Люди засуетились и кинулись по палаткам: кто за накидкой, а кто и просто переждать стихию. А Она стояла и смотрела на Государство… и вдруг в рваном дождевом мареве заметила машину, стремительно движущуюся в сторону лагеря: ну, наконец-то!
Лица. Как много лиц. Как много слов. Просто хоровод, месиво из слов, бесконечных советов, консультаций, совещаний. Говорят посетители кабинета, говорят телефонные трубки, говорят друзья… И все знают, что делать, все полны решимости, все уверены в своей правоте… Только так и не иначе! Я запутался… я потерялся среди вороха советов, мне нужно выбираться из-под груды бумаг, исписанных аналитикой. Мне нужно выбираться, действовать… решать… а еще Первый Контролер… да… он опасен, он знает что делать, и, самое страшное – он делает… я должен, должен, должен…
- И это все?! – на ее лице горели красные нервные пятна, - Вы что, с ума сошли?! 700 зарядов электропатронов – этого, по-вашему, хватит, чтобы охранять всю страну?!
- Не переживайте, все будет нормально. Сообщите Первому Контролеру о своем беспокойстве, я всего лишь курьер, - у него было глумливое и наглое лицо. Ему явно нравилась ее ярость.
- Какому контролеру?! Президент лично курирует наш объект!
- Это секретная информация. Я не буду ее разглашать.
- Немедленно покажите приказ о доставке оружия! – по ее лицу катились капли дождя, придавая еще большую решительность: казалось, это не человек разговаривает с курьером, а сама ярость природы, сама стихия.
- Я не имею права, это документ повышенной секретности, - протараторил курьер с тупым лицом. Слишком тупым, чтобы быть искренним.
Он запрыгнул в машину и укатил в сторону города, оставив два маленьких ящика и клубы вонючего выхлопного газа…
27.07.2006
Сьогодні наш Президент зібрав Плоский Стіл. Почав він із психоатаки. Налякав беззаперечним аргументом про те, що скоро день Іллі і своїм законним правом він, ВЮ, скористається… Якщо щось не так. Потім говорили багато.
Та хочу зупинитися на обороні. Як оборонятися, чим, коли й що ми вже вирішили… вони і ми. Увечері за Столом ВА сказав: «На жаль наша українська нація не поінформована, як себе захищати». Сварич блимнув оком і процитував статтю КК про кримінальну відповідальність за навчання збройного захисту. Он Льоха з гуртка соцнарівців досі потерпає за своє життя. А як же не потерпати? Льоха то не дурень, він добре інформований і знає, що боятися підстави Є. Але мова йшла не про той захист.
Усе по-порядку.
Виявляється, Президент був глибоко переконаний, що все наше акціонерне товариство, тобто всі дієздатні, обмежено дієздатні, недієздатні, правоздатні і решта, усі сорок сім мільйонів акціонерів нашого товариства, чи пак, нашої держави, володіють правдивою інформацією, як себе захищати від зовнішніх ворогів. Він щиро вірив, що ми в товаристві знаємо про Закон третього року, який нам гарантує захист із боку Оборонного комплексу. Виявилося, що ніхто ні бе, ні ме. Та ще й еліта, за старою партійною звичкою, мовчить, як води в рот набрала.
Виявивши таку глибоку прогалину в освіті нашої партійної еліти, а звідси – і в освіті акціонерів нашого акціонерного товариства, тобто держави, ВЮ довелося сьогодні ввечері провести лікнеп для тої частини цвіту суспільства, яку він зібрав за плоским столом. Питання на Столі вперлося в те, як усе-таки себе обороняти.
Оскільки у верхах домовитися не можуть, а вже вечір, то на низах ми в нервовому збудженні дебатувати і рішали це питання самі. А тут підтекстом ще й на Столі пролунало: обороняйтеся самі! Ну як же ж самі! Он і Льоха не може себе захистити. Хоч і поінформований.
Отже, спершу це обурило. Одна справа, коли ми самі вирішуємо, як нам бути. А інша – коли слуги диктують. Нарешті за Столом висловилася Юлія Володимирівна і, як справжня жінка, поставила все на свої місця. Вона сказала коротко: «Гусь свині не товариш». Ми через екрани телевізорів стали придивлятися хто є хто.
А тим часом у плоскості столу Президент довів товариству та присутній партеліті, що триста дев’ятнадцять голосів у третьому році було віддано соратниками присутніх та ними особисто саме за Оборонний комплекс і вступ до нього для подальшого захисту себе. Сьогодні переважна більшість еліти шмигнула в кущі. І тільки що з екрану телевізора оголосила, що добровільно відмовляється від цієї оборони. Це має означати: живіть, як знаєте, а обороняйся хто як може. Дарма, що є Закон. Хто його буде виконувати? Не обов’язково. Не будемо приєднуватися, заявила більшість еліти! Не будемо, вирішили ми в низах. Не будемо виконувати Закон, заявила еліта. Нам не звикати, подумали ми в низах! А на Столі й далі повторювали: даємо, мовляв, дозвіл зверху не виконувати. Тому що там обов’язки. А всі за звичкою, хотіли мати лише права.
Крига підняв сиву голову від плоского Столу і встряв у розмову. Сказав, що не треба поки що захищати себе. Не пишіть нікуди нічого, сказав. А там видно буде, додав. І замовк. Усі перезирнулися: і там, і тут, і подумали про одне й те ж. А про свою долю кожен домірковував своє. От я, наприклад, подумав, що гайну до сусідів, фанів хворого орла. Рідні все-таки. І не лише за територіальними ознаками та спільним минулим. А й по крові. Жінка моя звідти. Запитав у товариша по партії. А він сказав, що боїться з дитинства мутантів, тому вибирає чіткий курс на захід. Тож, поки тривав плоский стіл, наші всі визначилися з курсом: хто на захід, а хто на схід. Дістали компас і розсілися за столом відповідно до орієнтації. Але поклялися в подальшому стосунків не розривати.
Тут якраз з екрану телевізора Президент підлив олії до багаття своєю заявою: наше товариство не має ніяких захисних споруд та озброєння. Ми, виявляється, абсолютно беззахисні! Ми живемо в країні, де немає чітких кордонів. Ми не маємо ні літаків, ні танків, ні повітряного захисту, ні атомної зброї.
Ґвлт! Чого ж раніше не довели до товариства інформацію про катастрофічну ситуацію? А раптом світова війна? То куди? Куди очі дивляться? Е-е-е, ні! Навчені. Вирішили діяти на свій розсуд. Як у старі добрі часи. Уже ніхто не слухав, що творилося в площині столу. Присвятили свій час вирішенню проблеми оборони. Вхопилися за найцінніше - життя.
І поки ВЮ переконував у кращому, на його погляд, курсі, ми, на місцях, тобто в низах, уже визначилися: будемо рити бункери й катакомби. Потихеньку, не поспішаючи. А в підземеллі уже й домовимося. Може доведеться Чорнобильську АЕС розібрати й ударити по ворогові самопалами. Життя покаже. Виберемо за національною звичкою, що ближче до душі. Усвідомлюємо труднощі, які можуть виникнути. Смаки то різні. Та якось домовимося. Чи вперше?
Она терзала терминал связи почти полчаса. Ответа не было. Президент был глух к запросам, терминал с наглым упрямством повторял «Сервер не ответил в положенное время». Пришли отчеты о прочтении трех писем в канцелярии Президента, но ответов не последовало. Попытка связи напрямую с кабинетом Президента тоже закончилась неудачей: терминал сообщил, что «данный номер недействителен»
В комнату тихо вошел Тилль, снял с головы накидку и каким-то странным треснутым голосом, без приветствия и церемоний, глухо сказал «Новости почитай…»
Новостные ленты ударили сильнее, чем вражеская катапульта: Политика Президента признана глубокой ошибкой… Первый Контролер заявил о необходимости объединить миры… Сколько мы можем жить через стену с нашими братьями – людьми… Хватит вражды… Постовая на Проломе творит бесчинство и предает облик Человека… не имеем права…
Черные буквы горели в глазах огнем. Монитор давно погас, но огонь предательства жег душу. Она раздавлена! Сотни лет она хранит этот пролом (машинально поправила кулон на шее…) и это впервые, когда ее объявили ненужной.Тилль молча стоял и ждал. Он знал, что ей хватит сил собраться. И она решилась.
Монитор. Веб-камера. Галдящая толпа вооруженных солдат на фоне. Она выходит на возвышение и начинает свою речь. Она обращается ко всей стране. Она вправе это сделать и она будет это делать. Она говорит о многом: о предательстве, о власти, о жизни Государства, об опасности, которую несет пролом в стене.
…Как же Президент не может понять, что потусторонние – люди настолько чуждые нам, что даже биологическое родство теряет важность. Они же захотят перекроить наш мир… Она еще говорила, когда плазменный снаряд упал на передающую антенну. Тогда же Тилль ухватил ее за плечи и оттащил в сторону, а на том месте, где она стояла секунду назад, была обгоревшая земля.
- Тилль, откуда это был удар?
Ответ она прочитала по глазам. И они без слов поняли, что нужно делать: он пошел строить круговую оборону, а она достала из шкафа в своем домике шкатулку, в которой лежало маленькое колечко. Оно налезло ей только на мизинец.
Ветер трепал ее белую одежду, сверху, со стены, она видела, как на островок ее людей, ощетинившихся оружием. А на островок неслось две мощных волны: одна традиционная, атаку организовали потусторонние, а другая – новая и невероятно мощная. Со стороны единственного населенного пункта около стены. Они шли ровно и уверенно.
Явно что-то случилось: мало того, что сегодня нас вроде обстреляли со стороны Государства, да еще и нам в тыловом секторе 5-К приказали приготовиться к обороне со стороны дороги… Я залег и стал ждать…
Мы разворачивали катапульту… Машина, стоявшая лет двадцать без движения вросла в землю. А теперь ей нужно было развернуться. Тихо ругаясь, мы с напарником откопали лопатками колеса и я сел за управление. А когда непослушная махина повернулась в противоположную сторону, я обомлел: на меня смотрело многотысячное войско. Вооруженное так же, как мы.
02.08.2006
Сьогодні Віктору Андрійовичу не спалось. Він ліг спати, як завжди, о шостій, як тільки полив дощ. Здавалось, сама природа підказувала щось погане. Але, начебто, зробив усе. Юлія Володимирівна щойно від нього поїхала. "Яка гарна та гаряча жінка", - мимохіть подумав він. - Шкода, що не вона моя дружина. Тоді б Порохнявий так проти неї не виступав".
Він провів найтяжчу годину у своєму житті. Юлія Володимирівна принесла йому свіжі роздруківки з Інтернету, заяву Кушкірьова, де він відкрито закликав до узурпації влади - його влади, яку саме йому подарував народ! Читаючи все це, у нього десь з глибин душі підіймалась дика, нестримна лють, яку не згладжували навіть витончені лінії білої сукні Юлії Володимирівни, її великі, підсилені чорними та зеленими тінями, карі очі, і грайлива посмішка. Він не міг в той момент відчувати щось, крім страшенної люті. Він покликав телеоператора і записав звернення до народу України щодо розпуску парламенту. "Буде знати, сволото, як таке казати про мене, - хихотів він, потираючи руки - А я не тільки парламент розпущу, я ще й поставлю Юлю на чолі блоку, ось тоді подивимося...". Юлія Володимирівна йому посміхнулась, ніжно торкнулась його руки, але не поцілувала. Віктор Андрійович згадав Майдан, коли він міг безкарно цілувати цю милу жінку, не звертаючи уваги на вогняні погляди своєї дружини Катрін Чума-Борщенко, яка була вихована на американських законах, і могла вчинити йому такий судовий процес, що адвокати наввипередки набивались б у її захисники. "Вікторе Андрійовичу, - сказала Юля на прощання. - Я хочу, щоб ви були сильним. Жінки люблять сильних чоловіків," - і вона посміхнулась своєю знаменитою грайливою посмішкою, яка примушувала червоніти найправильніших чоловіків і скручуватись від заздрості всіх жінок навколо. Потім вона пішла, а він, утомлений, злий, пішов спати. Добре, що діти вдома, у Хоружівці, майнула думка...
О сьомій задеренчав телефон. Деренчав довго, без перерви. «Міжнародний, трясця твою,..» - злісно подумав Віктор Андрійович, знімаючи трубку. "Хоч би це був Буш. Тоді, якщо я його пошлю матом, не зрозуміє." "Алло, Вікторе Андрійовичу, - почувся у трубці знайомий голос. - Це Леонід Данилович. Упізнаєте?". Віктор Андрійович отетерів з трубкою в руках. "Якого біса він дзвонить? Шкода, що я його не посадив...". А Леонід Данилович скоромовкою, пересипаючи свою мову "ткскзть" та відбірним російсько-українським матом, якому він вчився по плівках Мельниченка, сказав, що має до нього пропозицію, від якої він не зможе відмовитись. "Дон Корлеоне бісів", - подумав Віктор Андрійович. Леонід Данилович дзвонив з Еміратів. Поряд з ним сидів президент, той, якого вони з Петею ретельно підбирали для компанії "Петрогаз". Леонід Данилович заявив, що у нього тепер є всі документи, які дозволяють звинуватити його, Віктора Андрійовича, у зловживанні державною посадою. Ці документи, сказав він, продаються. Недорого. Треба тільки підписати Універсал. З Януковичем-прем'єром. "А що скаже народ?" - запитав перелякано Віктор Андрійович. "А що народ? - на тому кінці дроту, мабуть, Леонід Данилович примружився. - Народ усе стерпить. Терпів мене, витерпить і тебе. Особливо, якщо ти зробиш от що...". І старий Папа, хихотячи від задоволення, запропонував: от вони отримають Парламент, оберуть КС. А ти подзвониш своєму голові СБУ. "Як подзвоню? Це ж недемократично?" "А ти хочеш залишитись живим, чи хочеш демократично все робити?", от-от, подзвониш і скажеш, на кого треба тиснути. КС оголосить конституційну реформу нелегітимною. Кригу легко купити, він ані слова не муркне, якщо добре заплатити. Або краще Бойку, він набагато розумніший. Так ось після відміни конституційної реформи ти будеш, як я. З усіма повноваженнями. А я тобі буду допомагати. Дзвони у будь-який час, хи-хи, синочку! "Та він що, за останні два роки усю класику перечитав?" - промимрив про себе Віктор Андрійович. Але дону Корлеоне план Леоніда Даниловича сподобався б. "Цікаво, - подумав Віктор Андрійович. - Чи знайдеться у нас свій Маріо П'юзо, який напише "Хрещеного Батька" про Кучму. Адже заслужив." План був хороший. Можна було кинути всіх: Кригу, Янукобича і… Юлю. Тоді прощавай омріяні поцілунки на зустрічах, узагалі, прощавай дружба з цією жінкою. Але життя дорожче. Якщо він підпише Універсал, і не зробить так, як пропонує Леонід Данилович, то у кращому випадку - імпічмент, у гіршому - навіть думати не хотілось, що саме з ним зробить Янукобич. А він вважав, що має право на цю владу - йому ж бо її вручили. Шкода Юлю. Але життя дорожче. "Ну що? - запитала трубка голосом Леоніда Даниловича. - Згоден?" "Та біс із тобою, згоден!". "Тоді дзвони на телестудію, і забери касету." "Звідки ти знаєш?" "О, ми уже на ти? Це прогрес, ткскзть, - захихотіла трубка. - Та розумієш, це моя справа - усе знати. Привіт охоронцю." "Звільню, падло," - подумав Віктор Андрійович. Він мляво попрощався із задоволеним Папою і набрав номер телестудії…
Попереду була довга ніч. І багато кошмарів, які треба передивитись. А ще більше кошмарів у реальності, коли він вітатиме Янукобича. Але це мине, думав він. Потім я вам усім покажу. Десь задоволено захихотів Леонід Данилович.
Постовая. На посту. Сотни лет. Она так привыкла к этому месту, что, наверное, и жить бы не смогла без ежедневных взглядов вдаль, за горизонт. Она питалась силой стихии. Она готовилась к бою.
Поднятая рука. И солнце в ней: яркое, сияющее солнце под затянутым тучами небом. И голос, плывущий над толпой: «Я верю в вас! Я с вами! Я вас никогда не брошу!» Сияние расползается от ее рук и куполом накрывает все готовое к обороне войско. Тут же слышится громогласный рев мегафонов со стороны Государства: «Смотрите! Она с ними заодно! Она использует их технологии»…
Начинается пальба, но сияющий купол поглощает все выстрелы. Тогда враги с обеих сторон (сначала она не поняла, как они могут действовать так скоординировано, но потом заметила у командиров потусторонних маленькие наушники… вот оно что… предатели…) двинулись под купол и обнажили мечи. Ее солдаты встретили их потоками огня. Купол пожирал силы врагов, те еле передвигались, но все-таки шли. Но их было слишком много. Как же больно держать в руках солнце! Она смотрела на край стены по ту сторону, и представляла, как делает шаг, пересекает запретную линию и… В этот момент к Постовой подошел Тилль.
- Шансы, конечно, есть, но мизерные, - они смотрели сквозь дождевое марево и поле, созданное Кольцом, как бой перешел в рукопашную: обороняющиеся достали ножи, нападающие – мечи и короткие острые лезвия…
- Кольца хватит еще минут на десять… - она дрожала от напряжения, - не знаю, хватит ли меня…
- Знаешь, пришло время тебе оставить пост. Тебя поддержали люди. Пока ты стояла здесь, многие города выразили поддержку твоим действиям…
- Что ты предлагаешь? - ветер и шум боя глушил слова… кольцо обороняющих все смыкалось… пошил в ход катапульты, поднялись фонтаны огня…
- Я отвел часть людей в укрытие ночью. Возглавь их. Восстанови разрушенное. А я продержусь здесь. Теперь я буду Постовым…
Она долго испытующе смотрела на него…
- Оставь его себе, - Тилль понял ее взгляд и ее движение: легкое прикосновение к кулону, - оставь себе и подыщи мне замену. А теперь иди.
- Спасибо тебе, - легкое касание рукой плеча Тилля, а в это время кольцо все сияло в поднятой руке, и все кипел бой. Она сняла кольцо (сияние на мгновение погасло) и передала его Тиллю. Поле возобновилось, теперь солнце горело в сжатом кулаке командира рядов обороны…
Она сбежала по ступенькам со стены и растворилась в дожде, в том направлении, куда ей показал Тилль. Там ее ждали лучшие из лучших. Вернейшие из вернейших. Тилль был хорошим командиром и знал своих людей.
- Оператора ко мне! - пронеслась стрелою фраза по полупустым коридорам президентского секретариата около полуночи. Секретариат был жив, но складывалась иллюзия, что его потрясали предсмертные конвульсии - власть бесшумной, но неумолимо бегущей змеей покидала это здание вместе с последними клерками, у которых и так сегодня был слишком долгий рабочий день.
Фраза же эта всколыхнула, и, казалось, оживило это место - на четвертом этаже загорелось окно, вслед за ним еще одно, но на этом движение остановилось. Там в доселе темных коридорах начали суетиться люди и спешно готовить первое и последнее при каденции этой Верховной Рады обращение президента к народу.
Строчки ровными штампованными рядами ложились на лист бумаги, выходя из лазерного принтера на столе его пресс-секретаря, а он тем временем расположился в мягком удобном кресле - это кресло пахло тем, чем пахнуть не должно - деньгами, деньгами и большой властью.
Еще никогда ему не приходилось принимать таких решений... Там - в уже далеком 2004 было легче - он всегда знал что делать, он знал что впереди президентство, а позади - жизнь, начиная от сельского мальчугана и заканчивая политиком, "лидером нации". Тогда эти слова вызывали в нем гордость, а теперь... Теперь он стоял на распутье - каждый ждал от него решения, огромная страна с заспанными глазами, но с нетерпением ждала вердикта.
"Обратной дороги не будет" - пронеслась молнией мысль, а вместе с ней пришла новая уверенность, она нарастала с каждой секундой, и когда лист с речью лег на стол, а на камере зажглась небольшая красная лампочка уверенность переросла в решимость, а она принесла спокойствие - каждое слово несло ему веру в себя, он вновь становился вершителем судеб - забытое, забитое в самые далекие уголки его души, чувство просыпалось.
"Сегодня я не проиграю, пусть и не выиграю, но не позволю плевать себе в лицо" - мозг работал независимо от его уст, он знал что сейчас звучат слова, которые вновь повергают страну в пучину, что завтра страна будет уже без парламента, а послезавтра начнется новый бой. И в тот момент, когда последнее его слово превратилось в миллионы единиц и нулей на магнитной пленке оператора, за столом сидел уже другой человек - сидел боец, а не искатель призрачных компромиссов с собственной совестью. Он остался сидеть в кресле, лишь разместившись чуть удобнее, кабинет понемногу опустел, а мысли летели в следующий день, где его ждет пламя предвыборной кампании.
Сегодня он никого не предал и никого не боялся. Концентрация адреналина в крови резко подскочила, он, а теперь его место занимал сон, крепкий сон младенца. И он был прекрасен - синие, в утренней дымке, горы Карпат сменялись бескрайними желтыми полями Слобожанщины, а вот и плоские шапки луганских терриконов. В этот момент все начало сливаться, превращаясь в каких-то причудливых существ...
Сначала, он подумал, что все еще спит. Перед ним, склонившись и похлопывая по щеке, стоял тот, кто был спикером уже несуществующего парламента. Но стакан в руке этого человека и вода на лице безапеляционно говорила ему, что сон распался и разлетелся тысячами осколков. Новая реальность все еще не могла найти свое место в его голове. Там роились тысячи ненужных вопросов, но огнем горел главный из них - "Что он здесь делает?"
Сидящий попытался резко встать из кресла, одновременно начиная кричать: "Все кончено - вы проиграли, что ты делаешь в моем кабинете?" Но как взлетающую птицу останавливает меткий выстрел охотника, так и его остановила массивная рука, которая камнем опустилась ему на плечо - и кресло вновь приняло в свои объятия. Президент обернулся и увидел человека, которого он только что лишил премьерства. "Да как вы смеете!" - последовал несколько хрипловатый со сна крик. Ответом послужила скупая мужская улыбка, а вслед за ней поверх недавно произнесенной речи легла папка, красный цвет которой вызывал недобрые ассоциации.
-Что это?
-Твои "люби друзи" нам одолжили.
В этот момент руки президента уже открывали папку... Вот она - первая страница... СТОП! КАК ЭТО К НИМ ПОПАЛО??? ЭТОГО НЕ МОЖЕТ БЫТЬ! Но реальность была безжалостна... Это были документы об учредителях одной небольшой швейцарской организации. В отличие от уже опубликованных, документы содержали доверенности, взаимные поручительства и через цепочки подставных и пристяжных недвусмысленно выводили на столь укрываемые фамилии. Вот последние доверенности, тщательно скрываемые в сейфах банка. Если они здесь, значит Он так решил. Он, начавший игру еще 30 лет тому, открывший банки во всех странах Европы и собравший все, что можно было выскрести у падающего колосса. Он пропал вместе с банками после падения берлинской стены, но чудесным образом возник снова, как никогда могущественный и неосязаемый. Он благословил президента и Он же слегка наказал его за излишнюю инициативу во время выборов. Дающий власть и отбирающий жизни политиков, Он был как никогда непонятен в своей нынешней игре. Душа президента похолодела. Среди молчащей публики он услышал, как капли пота стекают ручейками со лба и звонко разбиваются на странице в большие жирные кляксы.
Неприличная тишина в зале была прервана низким басом, которые негромко произнес - "Звони". И он позвонил... Ему не оставили выбора - эта бумага, казалось, стала ребром у горла и любое движение могло его перерезать... В ту секунду, когда он выкрикнул в трубку: "Отменить трансляцию!" - боец внутри него уже был мертв... Его место заняло безвольное, мерзкое существо... Потом были еще несколько часов суеты, записи нового обращения. Новые обстоятельства меняли ВСЕ. И когда, на исходе ночи, последнее окошко погасло в здании на Банковой, оно было уже окончательно мертво.
Ночью сделанное дело,
Под покровом темноты,
Априори быть не может
Благим делом для Страны!
Ночь ведь время сатаны!
Ночью Воланд правит бал –
Так Булгаков показал!
Если Хама с хамской грязи
Дьявол вывел ночью в Князи,
Ночью ж власть ему вручил,
Вместо места у параши,
Что Майдан ему сулил –
То тогда для Украины
Наступили времена,
Хуже может быть которых,
Иль фашистское нашестье,
Иль холера, иль чума.
Померанчеви! Ответьте!
В антикризисный момент
Как Предателя назвать мне?..
Артиллерия работала слажено и четко. Сгустки пламени упали прямо на головы атакующим. Враг был в смятении…
Тилль посмотрел в небо, в котором разрывали тучи мощные плазменные снаряды, и улыбнулся. Она сумела. Невероятных усилий и потерь стоило ему отбить атаку на базу, враги с обеих сторон теперь откатились и выжидали… Вот и дождались! Огненного дождика не желаете, господа?
02.08.2006
Перед тим, як сісти за Круглий Стіл, усі зібрались у залі для урочистих зібрань. Там поставили зручні крісла, столики, на які поклали свіжу пресу, а також наїдки і пляшечки з марочним вином, пивом, кон’яком, шампанським, горілкою, віски, спиртом, лосйоном, настійкою бояришника та безалкогольними напоями. На невеличких тарілочках, прикрашених золотавим вензелем, в який вплітався тризуб, акуратно були розкладені канапе з бужениною та шинкою, прикрашені прапорцями з емблемами партій. Золотавий шматочок молочної грінки, на який акуратно були нанизані кружечок шинки, буженини, огірка та яскраво-червоний шматочок перцю, чудово гармоніював із маленькими біло-червоними із сердечком, помаранчевими, малиновими із трояндою, яскраво-червоними із серпом та молотом, і синіми прапорцями. У прозорих вазах - салат з креветками та фруктами; салат з куркою, суницею та авокадо, а також прозаїчний олів'є. Поряд стояли келихи з вишуканим салат-коктейлем, навпіл із морозивом, на поверхні яких плавали шматочки ківі, вишень, груш, томатів, яблук та маленькі суниці. На стіні хмурився портрет Віктора Андрійовича, невдоволений чимось.
Віктор Федорович прийшов першим. Він спочатку узяв зі столу канапе зі своїм прапорцем, потім хвильку подумав, і взяв із прапорцем БЮТ. Канапе виявилось чудовим. Він налив собі у високий келих поверх бояришника пива "Рогань", яке виробляли в Харкові, і зручно вмостився в кріслі. Зайшов Кушкірьов. Змовницьки посміхнувся Віктору Федоровичу, і, підійшовши до портрету Віктора Андрійовича, домалював йому роги синім фломастером. Віктор Федорович погрозив йому кулаком. "Не може дочекатись імпічменту... Ще раз щось подібне утне - дам по морді," – подумав він. Натомість Кушкірьов утупився поглядом у порожню пляшечку з-під бояришника, і тільки піймавши винуватий погляд ВФ, теж сів читати пресу, удаючи, що нічого не сталось.
Віктор Федорович дістав із внутрішньої кишені зібганий учетверо листок роздруківки і ще раз перечитав щойно зідрану з форуму зайду Юлії Володимирівни байку Аффтара про ніч Віктора Андрійовича. "Гарно пише,тварина, - подумав він. - Скажу комусь із наших бригадних, хай на форум підписку оформить, щоб як тільки щось новеньке - то одразу мені. О, і треба підсунути Віктору Андрійовичу. Оце сміху буде!" Увійшов Хомутін. "Ось кого попрошу". Віктор Федорович поманив його пальцем, і коли той підійшов, показав роздруківку. "Скажи бригадним, хай підпишуться". "І знайти компромат, облити брудом і випхати із форуму," - підтакнув Хомутін. "Здурів? А звідки я продовження візьму, ти подумав? Хай підпишуться на форум. І проведи тренінги, а потім звільни тих, хто екзамен не пройде, а то марку поганять перед росіянами." "Так вони ж по рекомендаціях..." "Фтопку твої рекомендації, - невдоволено сказав Віктор Федорович. - Вони у мене на сайті у тепличних умовах тренувались і проти форумчан зайду Юлії Володимирівни тільки примітив гнати можуть. А Донбас порожняк ніколи не гнав." "Добре, буде виконано." "І дивись, як тільки щось новеньке - одразу мені на стіл!".
Увійшла Юлія Володимирівна. На ній був стильний білий жакет із великим фігурним комірцем, великими гудзиками, але троянди на грудях, як минулого разу, не було; не дуже довга спідниця, яка відкривала стрункі ноги, і туфельки на високих шпильках. Костюм витончено доповнював сріблястий пасок. Майстерно накладені темні тіні приховували трохи впалі від утоми очі. Віктор Федорович одразу похапцем начепив окуляри. Він нікому не розповідав, що насправді скельця в них - зі звичайного скла, і він носить їх заради того, щоб виглядати не тільки солідним, а й інтелігентним. А перед Юлією Володимирівною ВФ хотів виглядати саме так. Бо ж саме вона тоді очолила Майдан, і саме за нею він потай із таким захопленням стежив. "Оце ворог. Набагато кращий, ніж цей шкодливий кіт. Тигриця," - майнула думка. От їй би він із задоволенням віддав би своє крісло - вона сильна. Віктор Федорович завжди поважав силу, а людей, які не здатні її демонструвати – вважав безпомічними слабаками. А Юлія Володимирівна вміла робити це стильно і красиво. Тому, коли вона була прем'єр-міністром, він спокійно сидів, склавши руки, бо з таким ворогом воювати дуже важко на його полі. У Віктора Федоровича дома була повна відеотека її виступів, які він передивлявся перед кожним своїм, намагаючись увібрати в себе ту зібраність і природність. Через це й українську мову вчити почав - бо у вустах Юлії Володимирівни вона виглядала стильно. А йому дуже хотілося бути стильним.
"Привіт, Вікторе Федоровичу," - грайливо привіталась ЮВ, нібито нічого не сталось. "Привіт," - затинаючись, промимрив Віктор Федорович, навіщось намагаючись відкрутити ковпачок свого "паркера", крутячи його у протилежний бік. "Як справи?" "Оце читаю байки з вашого зайду". Це було єдине, на що він спромігся у цей момент, не затинаючись, мов першокласник, бо хотілось сказати українською, а на думку спадали чомусь знайомі з дитинства єнакієвські арготизми. Він зняв окуляри... Потім знову начепив. «Мабуть, деяких жінок учать якимось чаклунських прийомів, - подумав він. - У її присутності я втрачаю над собою контроль.» Він простягнув їй роздруківку. Юлія Володимирівна обережно узяла і прочитала перші декілька рядків. На її обличчі розквітла посмішка. "Ви вже читаєте українською?" - долинув до Віктора Федоровича насмішкуватий сріблястий голос. "Так... ось, потроху." "Почитайте Остапа Вишню, вам повинно сподобатись. Там і про парламент є." "Д-добре".
Юлія Володимирівна підійшла до столика й узяла салат-коктейль. Читаючи байку Аффтара, вона маленькими ковточками куштувала прохолодний напій, в якому траплялись шматочки ягід та фруктів. "Цікаво, - подумала вона. - Цього я ще не читала. Стильно і весело. Цікаво, він про мене щось напише? А про цей Стіл? Добре, якби написав. Увечері зайду на свій зайд і підпишуся на гілку". Вона обережно сховала аркушик до сумочки. Віктор Федорович, який удавав, що читає газету, де на першій сторінці давали підбірку з його тогорічних виступів, а насправді не відривав очей від Юлії Володимирівни, тихцем зробив жест "yes".
Увійшов Віктор Андрійович. Побачивши сині роги на своєму портреті, одразу сполотнів і по його обличчю можна було прочитати бажання запустити у цей нещасний портрет чимось важкеньким. Погляд Кушкірьова одразу заметушився по залу, гарячково шукаючи, куди б це сховатись. Жарти-жартами, а він усе ще президент. Віктор Андрійович провів дуже важку ніч. А сьогодні попереду був дуже важкий день. Добре, що Рибачок уранці приїхав і дав йому якихось пігулок проти страшного головного болю, який його мучив після випитого вночі віскі. Від них стало краще, а головне - з'явилися хоч якісь сили. ВА мляво привітався з усіма і прожогом рвонув до Круглого Столу.
За ним свої місця зайняли всі учасники. Останніми зайшли Симон та Крига. Сан Санич спеціально зайшов останнім, щоб бува ніхто не пропустив його новий костюм від Кардена, який він учора придбав. Юлія Володимирівна кинула погляд на присутніх і нарахувала 5 бувших прем’єрів. Оцей підсидів Віктора Андрійовича, цей підсидів її, а отой сидить і скоро засміється від почутого учора дурного анекдоту про дебати.
Круглий Стіл продовжувався страшно довго, як на Віктора Андрійовича. Виступи були нудні і однотипні. Час тягнувся так, ніби схожий був на здоровенну солону тягучку. Віктор Федорович вивчав свою промову, яку вчора увечері йому привезли зі штабу. Його губи ворушилися, промовляючи пошепки кожне слово, а олівцем він проставляв наголос, щоб, коли говоритиме, промова звучала як єдине ціле, а не як завжди, рубаними окремими фразами. Згадав вивчений недавно сальний малоросійський жарт з кінцівкою «прошу мене дебати першим» і мимовільно усміхнувся.
Крига грав в преферанс із Симоном на мобільниках через інфрачервоний порт. Останній відчайдушно махлював. Юлія Володимирівна, з тонким олівцем із зображенням Кімі-тян, порівнювала два екземпляри Універсалу. Віктору Андрійовичу це одразу не сподобалось. Він згадав нічну розмову, і пригадав, що Юлія Володимирівна від сьогодні почне його мочити. А цього він боявся до дрижаків. Нарешті настала її черга.
Юлія Володимирівна набрала повітря в легені і дозволила словам литись з її вуст так, як вони вранці лягали на електронний аркуш паперу. Вона розповіла, як щойно шукала відмінності в варіантах Універсалу, показуючи ті поступки, на які довелось піти Віктору Андрійовичу. Той потер руки. "А вона мене і справді мочить, - подумав він. - Вона мене в такому світлі показує, що я тут стаю на Леоніда Даниловича схожий". Це викликало у нього знову напад люті. На якійсь фразі, особливо, як йому видалось, образливій, він не витримав і перебив її. Але Юлія Володимирівна зухвало відповіла, що це є опозиційна оцінка і, драматично граючи своїм голосом, почала говорити про те, що формує міжфракційну опозицію. Після слів: "Наша позиція залишилась незмінною», вона глибоко видихнула, уклонилася і сіла.
Віктор Андрійович прямо полум'янів від люті. Спочатку ці роги... Потім віскі... Потім пігулки Рибачко... Потім знову роги... Тепер оцей виступ. Та вона у 2009-му стане президентом з таким відсотком, що Лукашенко від заздрості удавиться! А мене на звалище історії випруть! І він вихлюпнув на Юлію Володимирівну все, що накипіло, не тямлячи себе від злості.
Юлія Володимирівна аж почервоніла... "Як він так може" - подумала вона. - "Він що, не розуміє, що так треба? Що нема іншого виходу у нас. Чи йому уже лють та віскі розум застують?" У Віктора Федоровича задзижчав телефон - прийшла смска. "Ставлю 5000 баксів, що вона дасть йому ляпаса. Р." "Прийнято" - відповів Віктор Федорович і набрав СМС Юлії Володимирівні: «твої 2500 забереш після столу». Юлія Володимирівна нелюдським зусиллям примусила себе заспокоїтись, тільки щоки трохи почервоніли, а в кутках очей виступили ледь помітні діаманти-сльозинки.
А потім Круглий Стіл закінчився. Віктор Федорович підкликав Кушкірьова і прошепотів йому: «Піди штовхни промову». «Здурів? Я тільки одну промову вчив, ту, яка з приводу розпуску парламенту.» «То її й кажи, головне – щоб репортери хвилин 5 сюди не потикались. Зрозумів?» «Добре,» – і Кушкірьов пішов до пританцьовуючих під дверима від нетерпіння репортерів, на ходу міркуючи, що саме, а головне - як буде брехати.
Юлія Володимирівна на хвильку затрималась у дверях, чекаючи на Віктора Андрійовича. Той був геть червоний від сорому, але все-таки набрався сміливості й підійшов. І подивився їй у вічі. Хвилину вони просто дивились один на одного, здригнулась тільки щока Віктора Андрійовича, і зненацька саме по ній маленька рука нанесла дзвінкого ляпаса. Не сильного, але дуже образливого. Віктор Андрійович схопився за щоку, а Юлія Володимирівна, немов задихаючись від повітря, що зненацька стало таким задушливим, прожогом кинулась надвір. Туди, де її чекали люди, такі живі, такі радісні, незважаючи на фрустрацію та шок, і такі близькі…
Віктор Федорович учергове зняв окуляри і удав, що нічого не бачив. 5 штук на такій дурні, подумав він. Психолог хрєнов...
А в сусідній східно-північній країні в ніч на третє серпня теж не спали. «Вони» переживали. І сподівалися, що ВАЮ остаточно угробить країну й приведе до розколу. Тож сьогодні, о третій годині ночі, коли всі чесні півні прокидалися й шукали під боком курочок, у цій державі дослухалися до повідомлення Леонтьєва. Ні, не того, що співає на канаті в цирку й зі смутком згадує історичну батьківщину на Сході сусідньої країни.
Політики Держдуми зібралися ще вранці другого серпня в залі царя Петра 1, де Катерина приймала своїх коханців і регулярно впадала в гріх адюльтеру. Держдумівці міркували, як воно буде. Вони з надією поглядали на стіни величної історичної зали колишнього царського палацу. Їхні очі раз по раз зупинялися на портретах коханців великої цариці. Та марно намагалися прорватися крізь роки й розгледіти в пустих очах цих славних полководців та просто вусанів відповіді на свої питання. А питання стояло руба. Кожен із присутніх губився в думках: «Ну як? Як їй вдавалося? І чому не може цього ВЯ?» То тут, то там волали мобільники, мов недорізані кози. Політикум затикав їм роти й знову втуплювався у великий екран домашнього кінотеатру, люб’язно наданого Жириком для їхнього користування цього вечора та ночі . На підлозі визначної історичної пам’ятки був постелений сучасний чеченський килим. Та такий великий, зітканий працьовитими руками, що на ньому могла вільно розмістилася вся дума. За рапортом окремої бригади, саме на цьому килимі була порубана на шматки сім’я Басаєва, а сам килим був подарований Басаєву королем Саудівської Аравії за навернення чеченців до ісламу.
А Леонтьєв у новинах співав своєї. Він розказав усе як було. І про черговий плоский стіл. І про те як на ньому, на тій плоскості, роздирали навпіл сусідню державу, яка уявила себе чомусь демократичною і преться в люди, на захід. Та час ще не настав. Нарешті на екрані появився герой багатосерійного серіалу – плоский стіл.
Політикум пильно втупився в екрани. Дехто тремтячими від старості руками шукав у глибоких кишенях слухові апарати. Та цього не знадобилося. Нависла така тиша, що чути було, як на стіні невдоволено поскрипує ржавими петлями граф Орлов. Проте державним мужам було вже не до нього. Уся їхня увага була прикована до подій за тонким склом модерного кінотеатру.
На екрані сусідський глава держави за плоским столом раптом перейшов до погроз і сказав: « Я схиляюся до того, щоб розігнати всіх (пі-пі-пі)!!!!!» Держдумівці миттю зреагували. Усі натискали на мобіли й кликали кожен свого помічника. Завдання було одне: словник українських фразеологізмів. Помічники із завданням упоралися із честю й незабаром політики угро-фінської держави гарячково гортали словники. Кожен свій. Та шукали одне. Оте: «пі-пі-пі-пі». Не знайшли. Тож знову наказали помічникам зганяти за довідковим матеріалом. Цього разу за словниками жаргонної лексики в перекладі на українську. Оскільки з екрану так і не пролунало оте «пі-пі-пі», завдяки редакторській цензурі, тож самі вже додумували, щоб це могло означати. Вибравши слово, кожен за своїм смаком, політики старшого брата звіряли пояснення у словниках.
Урешті всі полегшено зітхнули: загроза минула, оскільки вони щодня вживають оте: «пі-пі-пі» і нічого, живі. І коли в сусідній державі оголосили про кандидатуру ВЯ, вони довго пили з радощів, закушували магаданською ікрою і влаштувалися на ніч тут же, покотом на чеченському килимі. Адже завтра знову в бій - у сусідній державі вкотре передбачався плоский стіл. Тож потрібні були сили.
03.08. 2006
Ніч була погана. Віктор Андрійович прокинувся зі страшним криком в холодному поту. Поплентався до бару, дістав звідти пляшку марочного віскі і гранчак. Гранчак був історичним, саме з нього він пив того дня, коли його оголосили президентом. Плеснув спочатку 50 грам. Потім глибоко зітхнув і долив до вінця. Відпив маленький ковточок і відчув, як по тілу розлилось приємне тепло. Йому наснилось, що до нього прийшла Юлія Володимирівна і докірливо сказала: "Що ж ти, Вікторе, такий слабак", а потім перетворилась на дракона, жахливого і прекрасного одночасно. "Я не слабак", - грізно сказав він, дивлячись у дзеркало бару. Воно тільки скривилось у відповідь, розтягнувши рота Віктора Андрійовича до вух, і мстиво домалювавши йому роги, чомусь синього кольору. "Не вистачає тільки "Хмурого ранку" Толстого. Або книжки "Творчість душевнохворих"" - подумав Віктор Андрійович. - "А дзеркало має читати Упанішади". Поряд лежав ніж для сардин.
Він дістав з бару сардини, відкрив, і з насолодою з'їв шматочок разом з кістками. Згадались старі радянські часи, коли він був простим бухгалтером і ні за що не відповідав. І чого його понесло в ту політику? Сидів би собі, рахував би чужі гроші. Ні, треба було з Гетьманом познайомитись, потім втягтися в цю кухню. Згодом він намагався від усього цього відкараскатись, розвівся з дружиною, оженився на американці, щоб і духом не потикатись в цей бруд. Ні, треба ж було йому піти в президенти, бо дружина постійно кепкувала... У них же там американська мрія... Дурень, прости Господи. "Правильно" - озвалося дзеркало. "О, уже галюцинації", - похмуро подумав Віктор Андрійович і смачно приклався до гранчака. - "А я ще думав, чого це Леонід Данилович такий розкішний бар тримає. Треба сказати Катериненку, щоб дістав чогось міцнішого. Віскі уже не вставляє після всього цього".
Віктор Андрійович ще раз зітхнув і дістав мобільний. Контакти: Особисті: Кохані. Два номери: Катрін і Юля. Добре, що Катрін цього не бачила, а то як вчинить по "харасменту". Подзвоню Юлі. Телефон тихо задзижчав, а на тому кінці хтось підняв трубку. "Вікторе, чого це ти так пізно?" - знайомий сріблястий голос зробив мутне, в алкогольному тумані, оточення приємнішим та світлішим. - "Знову кошмари мучать?". "Якби ж то..." - промимрив уже добряче п'яний Віктор Андрійович. "Ти знову пив? Знову сниться отруєння?" Добре було б, якби отруєння. Він сам толком не знає, чим його тоді отруїли, лікарі так йому тоді й сказали - ні довести, ні заперечити не можемо. Крапка. Тому й спустив справу на гальмах. Хоча тоді він мало не вмер, і йому досі часто сниться біла палата, своє обличчя, мов шматок м'яса, і обличчя Третяка. "Юлю,.." - язик вперто заплітався, і не хотів говорити те, що хотів зараз їй сказати Віктор Андрійович - "Я щойно подав кандидатуру Янукобича в парламент." В трубці - мовчання. Чомусь ніздрі обпалив різкий запах озону, як перед сильною бурею, а у вухах знову задзвеніли слова зі сну. "Коли Сігурд переміг Дракона, він не повинен був брати персня Андварі, бо інакше сам би став Драконом," - озвалося дзеркало. "Старшу Едду ще мені цитує! Розіб'ю!" - подумав Віктор Андрійович, і йому стало трохи легше. "Ти п'яний, як чіп. Хоча в цьому стані у тебе розум працює, як до хвороби, - спересердя нарешті сказала Юлія Володимирівна - Добре, що у тебе вистачило сміливості подзвонити мені. Praemonitus praemunitus." "Латиною ще козиряє! Розумниця," - подумав Віктор Андрійович, якому завжди в жінці подобалась не краса, а розум, і про себе переклав: "Попереджений, отже озброєний". "Юлю... у мене іншого вибору не було. Вони 
мене обступили з усіх боків..." - зашепотів він у трубку, неначе його могла підслухати пляшка віскі.
"У мене теж іншого виходу немає, - від голосу Юлії Володимирівни тхнуло грозою, льодом і ще чимось вогняним. - Ти
розумієш, що мені тебе доведеться мочити?" "Розумію," - знічено відповів Віктор Андрійович. "Ти мені от що, ганчірку з себе не клей, я тобі вже казала - чоловік має бути сильним. Тобі Леонід Данилович дзвонив?" "Так. Це був він." "Так ось і згадай, як себе він поводив. Роби так, як він робив... усе одно альтернатива буде ще гірша. А я щось вигадаю. І звідки ти на мою голову упав? Куди не піде, там золоті верби ростуть..." "Юлю, я тільки хочу, щоб ми бодай друзями залишились." "У тебе ж є любі друзі, - дражливо закинула Юлія Володимирівна - Добре, добре, залишимось. Але підтримки моєї як політика вже не чекай. Як людина я тебе розумію, і пробачаю. Як політик - розумію, але пробачити не можу. Спи спокійно. " Віктор Андрійович побажав їй удачі, а спокійної ночі бажати не хотів, щоб не виглядало, як знущання. Він знав, що тепер вона замість сну збере всіх своїх, і буде думати й планувати, що робити далі. А йому залишається робити так, як казав Леонід Данилович.
Він проковтнув таблетку люміналу і пішов додивлятись чергову серію кошмарів на вулиці Банковій.
Уранці третього, ледве продравши очі та добре похмелившись, політики знову увімкнули кінотеатр, подарований вранці Жириком назавжди, у знак перемоги над сусіднім народом. Ось на тлі екрану появилося щось біле із серцем. Кожен вхопився за своє. Всі торкалися грудини, перевіряючи, чи на місці їхнє. Ні, наче все гаразд. Покосилися на вояків на стіні. Та за серцем з’явилася коса й уже сама леді Ю. Усі принишкли. І тиша була така, що Потьомкін на портреті, заздрісним оком окинувши залу, їв очима даму на екрані : хто така?
А ЮВ тим часом заявила про якусь політичну хворобу, що називається зрадою й додала, що її вона не торкнеться – імунітет. Ющ на це сказав мовою понятій: «Любезная, та що це за базар?»
Юлія Володимирівна: «… і треба розібратись, яким способом вона (епідемія зради) поширюється.» (легкий натяк на статевий). ВАЮ 
скривився, перекосився і подумав: «Звідки вона знає?» ВФЯ показав дванадцять зубів і подумав: «Нада было опустить когута. Отмазался политик, б… (пі-пі). Посему пацани перетрут базар и не поймут меня в авторитете.» Крига блаженно посміхнувся. Після двох тижнів внутрішнього масажу простати третім помічником Янукобича він нарешті міг справити свої потреби де завгодно і коли завгодно. «Чи не зробити це зараз?»
Главний політик у великій царській залі північно-східної країни набрав мобільний номер. На плоскому столі у ВАЮ заревів мобільник. ВАЮ приклав трубку до вуха. У трубці почулося : « Газ - это все! Чем больше дружба – тем больше скидка! Обоснованные цены – 200-300. Янукобич представляет большой бизнес Сходу вашей страны. А это Россия ценит. Повторяю: больше дружба – больше скидка!»
І ВЮ сказав, сховавши мобілу: «Сьогодні я подам кандидатуру ВЯ на посаду глави уряду. Політична парламентська криза у країні розв’язана. КРАПКА!».
04.08.2006
Юлія Володимирівна не спала, коли їй подзвонив Віктор Андрійович. По-перше, приїхала Женя з Шоном. Карри приволокли із собою здоровенний студійний підсилювач і купу музичних інструментів, на яких було вже проставлено клеймо "DVS". Шон почав підбирати мелодію до своєї нової пісні "Тимошенко, вперед", яку вирішив зробити в пику групі "Мін n’ет". Режисером він не був, і фільм про Митрофанова зняти не міг. Хоча хотілось. Особливо доречними Шону видавались алюзії на кліп Еліса Купера. Або "Rammstein". Тільки в ролі жертви Митрофанов виглядав би краще, аніж довгонога білявка, на якій ані шматочка м'яса. Похмуру тему зради та наступу темних сил Шон підбирав три години поспіль, слухаючи спочатку Купера, потім Paradise Lost, потім Nightwish. Особливо йому сподобалась тема з "Wish I Had An Angel", яка нагадувала йому десь бачені кадри - танки йдуть по вулицям Москви. Цю пісню він крутив удесяте, коли Юлія Володимирівна, в якої вже розболілася голова від потужних басів, зайшла до кімнати Жені. Боже, вона ж іще недавно була дитиною, як усе-таки швидко час летить, тихенько сумувала іноді Юлія Володимирівна. Шон сидів по-турецьки, в джинсах і білій футболці з червоним сердечком, на колінах тримав панель еквалайзера, і в різних тональностях слухав пісню на максимальній ueyjcns. "І як він не оглухне?" - подумки здивувалась Юлія Володимирівна.
Шон, побачивши тещу, вимкнув музику і невинними дитячими очима подивився на неї. "Хіба я дуже голосно?" - запитав він поганенькою, але більш-менш пристойною українською мовою. Юлія Володимирівна набрала повітря в легені і облила його потоком найбільш гострих українських народних ущипливих фразеологізмів. Шон кліпнув очима, а потім чемно попросив пояснити, куди саме йому запропонували йти і що робити. Юлія Володимирівна подивилась на нього, а потім заливчасто, від душі, розреготалась. Вона сіла поряд із ним і точно пояснила йому зміст кожної фрази. Спочатку Шон почервонів. А потім по-ведмежому обійняв маленьку, як дівчина, тещу, і загримів "You're genius and my muse! I'll create the great song! That chicks from Russia will burst with envy!". Юлія Володимирівна тільки уявила, яка саме це буде пісня... І розреготалась ще дужче.
Зайшла Женя. Побачивши свою матір і свого чоловіка, які заходились від сміху і тримались одне за одне, щоб не впасти, вона здивовано покрутила пальцем коло скроні. "Ви що, здуріли?". "No, my darling, - відсапуючись, вимовив Шон - Your mother's great! We just discussing my new song. Wanna listen?"
Шон схопив гітару і почав наспівувати. Женя одразу зігнулась від реготу. Народна притча про цигана, який одну зиму за три літа продавав, у викладенні Шона звучала, як монолог Жванецького, покладений на музику. Потім Шон, відреготавшись, накидав на звороті своєї митної декларації слова та ноти і сказав: "Давайте я вам щось мелодійне зіграю". Він торкнувся струн і заграв "Metroland" Марка Нопфлера. Юлії Володимирівні згадались молоді роки, коли вона з Олександром вперше разом слухали Dire Straits... Де вони поділись, ті роки... Олександр зараз керує всім її бізнесом, до якого не дотягнулися руки Леоніда Даниловича. Йому зараз так важко... І він далеко, у Лондоні...
Вона пішла на кухню і змішала собі "Белліні" у високій склянці. Потім, щоб не дай боже не побачила Женя, тихцем дістала з потаємного місця пачку ароматизованих довгих сигарет "Данхілл" і закурила. У цей момент і подзвонив Віктор Андрійович. Після розмови з ним захотілось курнути "Біломорканал". Причому не той, який випускають зараз в Росії, а той, який був у СРСР, зі смолою. Утретє він її підставляє під удар. Слабак... ні, на він уже не заслуговує. Вона спересердя залпом випила свій "Белліні" і грюкнула стаканом по столу.
Шон, ніби відчуваючи настрій тещі, заграв "Downbound train" Брюса Спрінгстіна. "Last night I hear your voice, you were crying, crying, you were so alone. You said your love had never died, you waiting for me at home"... "У Шона голос, як у Сп